Дивовижна сила говорити, або роздуми над книгою Олени Задорожної «Той, що зумів воскреснути»

Важко писати про книжку, де все вже описане автором, де є текст і до тексту. Але думок так багато, хоч більшість із них – лише відлуння, що відчуваєш потребу докинути і свої п’ять копійок. То й добре, що не срібняків.

Та все ж іноді почуваєшся зрадником, бо зачиняєшся від переживань, які автор відважно впускає і пропускає крізь себе, і говорить навіть у той час, як «замовкає музи́ка», бо «йому перетисло горло». Дивовижна сила говорити, знаходити потрібне слово, «коли його курс обвалився і знецінився мовець». Більше того, підбирати зримі образи так, що в цьому книжковому світі проступає твій власний світ, усі замовчувані тобою переживання і страхи. Навіть тоді, коли авторка, певно, й не бажала цього.

Усе, що відбувається з нами тут-і-тепер (про особистісні зміни), звісно, спричинене минулим. Але чи часто замислюємося, що минуле сприймаємо через сучасність. Спочатку йде «після», а вже потім «до» – переосмислене й оцінене через теперішнє бачення. Цікаво, що ж відчуває автор до своїх надрукованих віршів, які фізично відтинає, переносить у Past Perfect, «минуліше минулого», таке споглядально-далеке. Маємо нагоду відчути все це у другій частині збірки. Можемо пройти крізь усе, залишаючись, однак, по цей бік, у своєму «справдешньому» світі з кнайпами і прирученими драконами, у зручному окресленому світі, в якому, щоправда, час від часу з’являються приціли, берці чи кулі – майже органічно й безболісно, доки на них не звертають нашу увагу.

І в мені все міцніло відчуття власного ренегатства, втечі у «справдешній» світ від світу справжнього, аж доки натрапила на заспокійливу думку, що «одні видихають повітря з легенів, аби інші могли його вдихнути». Можливо, це й хитке виправдання, але так воно є.

Ще треба було б написати, що деякі вірші відразу звучать піснею, що замість підкреслити уподобану цитату часто просто ставиш знак оклику на сторінці, що попри складні метафоричні конструкції після прочитання лишається післясмак прози – може, тому що прозою закінчується книжка, а може, книжка тому й закінчується прозою. Але для мене «Той, що зумів воскреснути» – це «той незручний момент» (так, у цій книжці знайдете чимало іронії щодо сучасних штампів і залежностей), коли помічаєш, що забув дихати і робиш нарешті вдих, хоча для цього й доводиться докладати зусилля.

Євгенія НАЙЧУК,

письменниця

Дивись також: Олена Задорожна. Вірші