Отож, почнемо із
самого початку, тобто із вступного слова-звернення редакції журналу «Українська культура»: «Чи
можна жити сучасним ритмом і вловлювати майбутні вібрації, не шукаючи витоків,
не здобрюючи коріння, проносячись життям галасливим болідом або просуваючись
інертним тілом?» Йдеться тут про №6 2014 року щомісячного всеукраїнського журналу «Українська культура», де вміщено
матеріали для теж всеукраїнського і культурологічного проекту «Ми –
Україна: Полтавщина». Скориставшись риторичними закликами редакції, не
просуватись інертним тілом і шукати витоків, відкриваю журнал на с. 34 – 35.
Зачарований назвою «Із полтавських плеяд» (!?), вдивляюся у знайомі обличчя
славетних полтавців, де під овальними фото вміщено не тільки ім’я, прізвище,
але й коротка розповідь про заслуги на ниві вітчизняної культури. Ось і Віра
Роїк – талановита народна вишивальниця, Герой України. Дивлюся і, як кажуть,
очам не вірю, адже на фотографії сучасна письменниця з Лубен Наталя Баклай…
Читаю короткий
текст про Марію Башкирцеву й дізнаюсь, що «талановита дівчина-художниця з
полтавського села Гайворон». Однак, пам’ятаючи заклик редакції щодо шукання
витоків, згадую, що та народилася в селі Гавронці (тепер Диканський район
Полтавської області).
Про Раїсу Кириченко
зазначено, що вона заслужена артистка України і лауреат Державної премії ім.
Т.Г.Шевченка. Тут теж потрібне уточнення, адже ще в 1979 році талановита
співачка стала народною артисткою. Є тут і правописний недогляд, бо слово
заслужена пишеться з маленької літери, а от Державна премія з великої.
Письменника Євгена
Гребінку названо «українсько-російським письменником», а про Миколу Гоголя
сказано: «Видатний прозаїк і драматург, творчість якого однаковою мірою
належить російській та українській літературі».
– От би ще
дізнатися, хто, як і навіщо оту однакову (!) міру визначав, – думаю.
А Іван
Котляревський, за оцінкою журналу «Українська культура» – «Письменник, поет,
драматург, зачинатель сучасної української літератури…». Тут для пояснення згадаємо, що поети й
драматурги це ж і є письменники, а зачинателів сучасної літератури взагалі не
буває в світі, бо є тільки сучасні письменники, або творці сучасної літератури,
її представники і т.д.
Для подальшого
натхнення знову процитуємо закличне слово редакції: «Чи вистачить духу не
тільки мати власну позицію, а ще й відстоювати її?» Тому не дивуємося, що Олесь
Гончар, на їх думку, був редактором журналу «Всесвіт» (насправді редактором
журналу «Вітчизна»), фотохудожник з Лубен Володимир Білоус – літературознавець
(жодного літературознавчого джерела так і не вдалося знайти, окрім того, що
фотографував письменників і розповідав про це в інтерв’ю). Перебільшеним є твердження,
що приятель майбутніх декабристів Василь Капніст «намагався вивести Україну
з-під ярма Російської імперії», однак в його найвідомішому драматичному творі –
комедії «Ябеда» – тільки сатирично відображено аморальні вчинки тодішнього
чиновництва, а «Ода на рабство» мала антикріпосницький зміст.
Зараховуючи до
полтавської плеяди деяких митців, чомусь не говориться про їх зв’язки з
полтавським краєм, як наприклад, Іван Кавалерідзе (автор пам’ятника Тарасові
Шевченкові в Полтаві (1926), письменниця Оксана Іваненко (народилася в
Полтаві), чи Григір Тютюнник (народився в с. Шилівка Зіньківського району). А
про його старшого брата Григорія Тютюнника, теж Шевченківського лауреата, в
плеяді не згадується зовсім.
– Може тому, що
говориться в окремій публікації, –
думаю.
Промовистим
свідченням того, як не треба «здобрювати коріння» є стаття в журналі
«Українська культура» такого собі автора
KAIROS під
назвою «Вир недоговореного» (с. 40 – 41). Йдеться у ній про
історію написання Григором Тютюнником кіносценарію за романом «Вир» старшого
брата Григорія Тютюнника. Читаю текст і без особливих труднощів знаходжу добре
знайомі слова, вислови, речення, абзаци, навіть цитати із джерельних матеріалів,
інколи в скороченому вигляді, однак без жодних бібліографічних посилань, навіть
згадки про їхні назви. Наприклад, при цитуванні тексту із книжки «Панорама
найновішої літератури в УРСР (Мюнхен:
Пролог, 1963), KAIROS (не хочеться називати цього
«культурного» плагіатора автором) згадує тільки про якесь мюнхенське видавництво,
хоча цитату із коментаря упорядника наводить, а потім переказує її своїми
словами.
Для підтвердження
процитуємо первісний текст: «На відміну
від всіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався «розширенням творчих меж
соціалістичного реалізму» в той спосіб, що замість давати клясові мотивації
вчинків своїх героїв умотивував їх з чисто природного людського погляду.
Суцільного твору не вийшло, бо примусова тенденція мусіла бути, але окремі його
частини вражають читача щирою правдою».
Порівняємо тепер із
його запозиченням у журналі «Українська культура»: «На відміну від усіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався
розширенням творчих меж соціалістичного реалізму». Цю особливість «Виру» дуже
тонко відчував і Григір. Тож у своїй сценарній версії роману він робив акцент
саме на природних, а не класових мотивах вчинків героїв роману». [c. 40]
Уперше уривок із
кіносценарію Григора Тютюнника за романом Григорія Тютюнника «Вир» було
опубліковано саме в газеті «Літературна Україна» (11 серпня 2005 року) із моїм
переднім словом «…Щоб вирости їм у поему краси…», далі з’явилося наукове
дослідження: «Кіносценарій Григора Тютюнника за романом Григорія
Тютюнника «Вир» (журнал «Бахмутський шлях», 2005. − № 1-2. − С. 18-20). І
тільки в 2013 році цей мистецький твір вийшов друком в окремому міні-форматному
виданні: Тютюнник Г.М. Кіносценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир» / Григір
Тютюнник; підготовка тексту, передм. О.І.Неживого. – Луганськ: Янтар, 2013. –
184 с. Публікацію здійснено за автографом, який зберігається в Центральному
державному архіві-музеї літератури та мистецтва України.
Отож, на завершення
знову звертаюсь до пафосної, а тому безпредметної риторики цього числа журналу «Українська культура»: «Чи
є потреба витрачатися на роз’яснення ніби очевидного й безсумнівного, гупаючись
у стіну байдужості?». Вважаю, що байдужими не тільки до культурних надбань
Полтавщини, але й професійної етики журналіста
виявилися самі працівники журналу із такою багатообіцяючою назвою. Хіба
не так?
Олексій НЕЖИВИЙ
Немає коментарів:
Дописати коментар