Проект
літературно-краєзнавчого туристичного маршруту «Земляки», яким опікується
обласна організація Національної спілки письменників України (голова Наталія
Трикаш), набуває на Полтавщині все більшого і розголосу і розмаху. Особливо
радує конкретна участь у збереженні й популяризації культурних надбань місцевих
громад. Так, Зіньківська міська рада вирішила подбати про створення
літературного музею, де буде висвітлено життєвий і творчий шлях Миколи Зерова,
Дмитра Нитченка, Григорія і Григора Тютюнників та багатьох інших письменників
рідного краю. На засіданні оргкомітету очільники міста разом із краєзнавцями й
письменниками окреслили перспективи захоплюючого літературного маршруту, а далі
зацікавлена розмова продовжилася в Шилівській ЗОШ І-ІІІ ступеня, де планується
обладнати нові експозиції літературного музею Шевченківських лауреатів Григорія
і Григора Тютюнників.
Знову перечитуємо твори
талановитого майстра, де рідний край живе у художній довершеності, характерах,
історичних подіях, пейзажах, описах і численних власних назв рідного краю,
топонімів. Наприклад, оповідання Григора Тютюнника «Поминали Маркіяна»: «Якось
за Махна пішли миз ним на базар. Я – товару на чоботи купить, а Маркіян –
«подивлюся, що воно за люди, оті махновці, кажуть, що в них порядки інтересні».
Приходимо в Зіньків, а там війська – курці ніде клюнути. І ні одного пішого.
Все на конях та на тачанках. Ну, думаю, тут побазаруєш…»
А ще в повісті «Вогник
далеко в степу» описано шлях учнів ремісничого училища від Шилівки до Зінькова,
з обов’язковою зупинкою біля Писаревого лісу, згадується і Нарбуд, тобто
Народний дім, що побудований Зіньківським земством у 1910 році і потребує тепер
збереження як історична пам’ятка.
Саме в Шилівці –
рідному селі – маленького Г. Тютюнника спіткала життєва трагедія, коли в 1937
році були репресовані його батько й дядько. Тому найбільш помітна відмінність у
всіх відомих автобіографіях письменника – це відомості про батька Тютюнника
Михайла Васильовича. У першій, що написана 1 липня 1957 року, коли Г. Тютюнник
вступав до Харківського університету, про батька говориться тільки те, що він
працював у колгоспі й 1941 року помер. А вже в автобіографії від 7 березня 1962
року студент випускного курсу зазначав: «Батько Тютюнник Михайло Васильович
помер в 1948 році».
Як пояснити таку розбіжність? Можливо тим, що
до закінчення навчання в університеті вже прийшов якийсь документ, де й була
довільно вказана дата смерті батька.
У епістолярній
автобіографії від 30 липня 1966 року, яку Григір Тютюнник написав у формі листа
на прохання краєзнавця Петра Ротача, зазначається: «У 1957 році прийшов
папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований
посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати
двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я.
Мені тоді йшов шостий рік». Однак в автобіографіях студентської пори Г. Тютюнник
писав, що із родичів ніхто не був засуджений.
У архівній
кримінальній справі по звинуваченню Тютюнника М.В. сказано (цитуємо мовою
оригіналу, зберігаючи лексичні й правописні особливості): «Выписка из протокола
№9 заседания Особой Тройки УНКВД по Полтавской области от 4 – 5 декабря 1937
года.
СЛУШАЛИ: Дело №2560 Зиньковского РО НКВД по
обвинению: Тютюнник Михаил Васильевич – 1897 г. рождения, украинца, уроженца и жителя с. Шиловка Зеньковского
р-на Полтавской области, кулака расскулаченного, служил в петлюровской армиии,
в армиии Деникина. До ареста работал в колхозе, по ст. 54 – 10 ч. 1 КК УССР.
ПОСТАНОВИЛИ: Тютюнник Михаила Васильевича заключить в ИТЛ на ДЕСЯТЬ лет, считая
срок с 30 ноября 1937 года». Слідство було проведено дуже швидко: 30 листопада
– арешт і обшук, а вже 4 грудня – обвинувальний висновок і в той же день – вирок.
Ніякої власності до
1917 року Михайло Тютюнник не міг мати, адже він був неодружений і жив у сім’ї
батька, який не був багатієм, бо на сім’ю з п’яти осіб припадало менше 10
гектарів землі, та й ніякого шинку Тютюнники ні до революції, ні після неї не
мали. Не міг М. В. Тютюнник служити і в Зіньківській поліції, адже не
досяг віку 20 років, шилівці також добре знали, що ні в яких військах він теж
не служив, і розкуркуленим не був. Ще в архівній справі знаходиться документ,
що Тютюнник М.В. прибув 2 березня 1939 року із Сороклага на
Біломоро-Балтійський комбінат – м. Медвежогорськ у Карелії. Наступний документ
– постанова президії Полтавського обласного суду від 29 грудня 1973 року про
відміну несправедливого вироку Тютюннику М.В. «за відсутністю складу злочину».
У родині Тютюнників
першим заарештували старшого брата Павла Васильовича Тютюнника. Це сталося 1
жовтня 1937 року, а вже 13 листопада судова Трійка НКВС по Полтавській області
на закритому засіданні оголосила вирок – П.В. Тютюнника розстріляти,
майно, що належало йому, конфіскувати. Двадцять п’ятого листопада того ж року
смертний вирок було виконано в Полтавській тюрмі. А 31 березня 1965 р.
П.В.Тютюнник був реабілітований Полтавським обласним судом.
Нещодавно вдалося
встановити, що репресованим був і дід Григора Тютюнника по матері – Сивокінь
Михайло Тимофійович. Його заарештували ще 20 лютого 1930 року разом із рідним
братом Сивоконем Карпом Тимофійовичем та односельцем Сивоконем Єгором
Івановичем.
У постанові про
порушення кримінальної справи за ст. ст. 54 – 13 і 54 – 10 ч.1 КК УРСР
говорилось (передаємо мовою оригіналу), «что указанные граждане в период
белогвардейских властей оказывали им содействие в расправах с революционным
крестьянством, проводя систематическую контрреволюционную агитацию,
противодействуя социалистическому переустройству села, срывая все проводимые на
селе советской властью кампании».
Звичайно ж у
довідці Шилівської сільради підтверджувалося їх куркульське походження,
колишнє членство в Спілці хліборобів-власників, а односельці, особливо
Федот Буденний, в протоколах допитів наводили чимало прикладів антирадянської
агітації. Постановою судової трійки при колегії ГПУ УРСР від 28 квітня 1930
року всі троє засуджені до п’яти років висилки в північні райони.
Довідка прокуратури
Полтавської області про реабілітацію Сивоконя М.Т. від 13 лютого 1989 року так
і залишилася в архівній справі, адже його близькі родичі в селі Шилівці вже не
проживали. Отож цей сумний документ теж стане складником музею.
У своєму першому
літературному творі – новелі «В сутінки» Григір Тютюнник устами головного
літературного героя, малолітнього хлопчика, який залишився без батька, висловив
і свої сподівання: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі,
і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під
нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на
голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким».
Отож дослідження
тривають, бо в рік Григора Тютюнника на Полтавщині має з’явитися музейна
експозиція його пам’яті, що стане основою нового літературно-краєзнавчого
туристичного маршруту.
Буденщина теж
велична, бо вона – правда, – згадуються такі слова Григора Тютюнника.
Олексій НЕЖИВИЙ
Немає коментарів:
Дописати коментар