ВЕРБНА НЕДІЛЯ
Вербна неділя, а верби сухі.
Може, у них забагато гріхів,
що навіть благо на користь не йде?
Може, в них все, як у нас, у людей?
Гірко дивитись: ні листу, ні росту.
Як вони вийдуть з глибокого посту?
Гілочка кожна зіщулена, скута,
Може, така в них глибока спокута?
Може, в них зовсім не так, як у нас?
Їм не прикритись фальшивістю фраз,
Не відхреститись з цинічністю хама,
Не відкупитись, будуючи храми.
Ранок, як жбанок джерельної. Вмить
Благовіст голубом в хату влетить.
Тиха молитва від уст невіддільна…
Дай мені, Боже… Вербна неділя.
І ЗНОВУ НОВИЙ РІК
Злижу із сосни свіжий сік:
як глицею пахне повітря!
Я вірю з дитинства в повір’я –
збувається все в Новий рік.
Лиш тільки годинник проб’є –
з цієї блискучої кульки
посиплються щедрі дарунки.
Там, певно, й для мене щось є…
А північ дбайливо приспить
чекання, надією спрагле,
і мама легенька, як ангел,
над сном моїм прошелестить.
І хоч не до мене, а повз
промчить Новий рік по подвір’ю –
я в білу Снігуроньку вірю
і вірю, що є Дід Мороз.
Що він все одно принесе
дарунки мені й телеграми.
А в те, що нема в мене мами –
не вірю, не вірю – і все!
МАЙЖЕ НІЧОГО ОСОБИСТОГО
Обручки ношу безцінні,
шикую у модній свиті.
Вовки в моїм лісі – ситі,
а вівці в отарі – цілі.
П’ю чашу печалі відрами,
ні з ким не ділюся бідами.
Я горлиця-трудівниця,
у мене хазяйська хватка:
до гілочки гілка – хатка,
роса до роси – криниця.
Обсаджую дім мімозами,
а сходять зозулині сльози.
Надійно і без принуки
мене береже сторожа –
шипшинова огорожа,
нап’явши сто тисяч луків.
А друзів юрба?
Десь зникла вся.
Не страшно?
Та ні, вже звиклася.
Напевне, чиєсь закляття:
ніхто не бере в дружини,
бо персні мої – з ожини,
а свитка оця – з латаття.
Самотньо живу, не парою,
на травах чаї напарюю.
А лиш підшукаю пару,
повалять вітри хатину,
качата склюють свитину,
вовки загризуть отару.
… З колоди витягую карту.
Трефовий король? Не варто.
* * *
Немов до Великодня вимітаю
всі закапелки пам’яті, всі ніші.
Якою я була? Не пам’ятаю.
Лиш пам’ятаю, що любила вірші.
Живу. Але вже більше не літаю.
Не стало крил. Та й горизонти інші.
Старих польотів теж не пам’ятаю.
Лиш пам’ятаю, що писала вірші.
А де ж любов? – сама себе питаю.
Де той, від кого всі на світі – гірші?
Ба, навіть голосу не пам’ятаю.
Лиш пам’ятаю: це про нього вірші.
ЯКЩО В СОБАКУ ЦІЛИТЬСЯ ЛЮДИНА …
Опівночі, коли бог сну Морфей
приспав народ і сам захріп на славу,
недремні хлопці почали облаву
на псів бездомних. І взяли трофей.
А вдосвіта легкий вітрець війнув,
розвіяв запах пороху та жаху.
Лиш свіжа кров на сірих грудях шляху
нагадувала про нічну війну.
Лиш не озвався гавкотом куток,
як поспішали люди на роботу,
і вперше не провів до повороту
мене мій страж – довірливий Дружок.
Та із провулку, де у вишняках
поприсідали патріарші хати,
не вибіг хтось веселий і вухатий
обнюхати, що я несу в руках.
Все ж інше – як було: ніяких змін.
Дні то летіли, то повзли зі скрипом.
Із клопотом, інфляцією, грипом
та божевільними витками цін.
Ще й телевізор в дім напасті ніс,
демонстрував на кожному каналі
таку пекучу суміш вакханалій,
що, зрештою, не до собачих сліз.
І все-таки, і все-таки, і все ж –
закон природи звів нас воєдино:
якщо в собаку цілиться людина,
щось і в собі вона вбиває теж.
Сумління? Жалість? Чи прекрасний сон:
ось хлопчик, біжучи до школи ранком,
як з другом, ділиться своїм сніданком
Із бідолашним подорожним псом.
Як собача ж хто кривдив у дворі,
було хлопчині аж до сліз дошкульно.
А нині він отримує «пошкурно»
платню за те, що зрадив сам собі.
Вчив Бог людей лишатися дітьми.
Розкрий нам, світе, на це благо очі!
Не чує світ. Сопе в подушку ночі,
Як дід Морфей байдужий і німий.
ЗЛОВМИСНИКУ
Проти лома нема прийому.
Народне
Проти лома, справді, важко діяти.
Та чого ж ви, чоловіче, так радієте,
що дурною силою прете?
Кажете, по-іншому не вмієте?
Але знайте: скільки зла посієте,
рівно стільки ж згодом пожнете.
* * *
Одна нам доля випала – політ,
Їй за життя складатимемо оду:
Ти – вороном всі довгі триста літ,
А я – метеликом, який влетів у світ
Лише на мить, від заходу до сходу.
ОСІННЯ ПІСНЯ
Чебрець – зілля цілюще.
Беладонна – зілля смертне.
Зі слів травника
Немає осені без чарів.
Їх магнетизму в унісон
Сную з туману і печалі
Про тебе павутинку – сон.
По ній, незримій, в ніч бездонну
Пливу я на твоїй руці,
Що пахне цвітом беладонни
І корінцями чебреців.
О, беладонна, беладонна,
Не божа, а ворожа дань.
Ще тішиться душа бездомна
Сентиментальністю жадань.
Отруйне зілля і цілюще
В однім ряду завжди росте.
Я думала, що невмируще
Сильніше смертного. Проте
На пагорбах моєї долі
Вже розподілено місця,
Там розкошує беладонна,
Аж тісно стало чебрецям.
О, беладонна, беладонна,
На краплю більше й вічна ніч.
Ще тішиться душа бездомна
В обіймах віртуальних стріч.
Летить життя нічним експресом,
У нього є кінцева ціль.
А я пливу туманим плесом
В нікуди на твоїй руці.
Передчуваючи розлуку
Сльозою повниться душа,
І все ж благаю твою руку:
Не поспішай, не поспішай.
О, беладонна, дикий трунок,
Один такий у світі цім,
Як твій прощальний поцілунок
Не на губах, а на щоці.
НАСТРОЄВЕ
Я ні весни, ні літа не помітила,
як потяг, пролетіла ці дистанції,
щоб зупинитися на тихій станції,
де вже не пахне ні теплом, ні квітами,
а тільки зливи шурхотять між вітами
сухої відбілілої акації.
Куди тепер? Навколо оглядаюся,
Сама з собою домовляюсь подумки.
Назад? Ні, зазвичай не повертаюся,
але й вперед боюся, світ хитається,
так, начебто дивлюсь на нього з гойдалки.
…Спасибі, осене, що ти прудке життя моє
пригальмувала трохи і отямила.
* * *
Ні слова про любов осудливого. Ша!
Вона померла, значить, – непідсудна.
І вже байдуже, чи свята, чи блудна
була колись в миру її душа.
Ні слова про любов ні в лад, ні невпопад,
бо… не вона он налягла на весла
й гребе по хмарах? Боже збав, воскресне,
а я ж її вже не прийму назад.
МІЖ НІЧЧЮ Й СВІТАНКОМ
У сусідній квартирі вмирала бабуся,
хтось приходив по душу її уночі,
у кишені у нього бряжчали ключі
від землі чи від неба – сказать не беруся.
Дід, було, завовтузився, та не проснувся,
коли темрява гостя впустила у дім.
А бабуся почула: «Не бійся, ходім», –
і озвалася схлипом: «Та я не боюся».
Щоб вдалася дорога, на стільчик присіла.
– Що це в тебе у вузлику?
– Хустка. Свіча.
Ось сорочка.
– Та ладно, хай буде. Хоча…
– Три медалі за працю і… книжка пенсійна.
– Люди, люди! О як ви дивуєте часто!
З вами й сам тут з великого жалю помреш.
Ну навіщо, голубко, ти ярма береш,
я ж тебе не в колгосп забираю, а в Царство!
У сусідній квартирі так тихо, як в усі,
ще не знають про те ні свої, ні чужі,
що між ніччю й світанком, по самій межі
двоє в небо пішли. То був Хтось і бабуся...
СОРОК СЛІЗ
Ну, що тут скажеш. Боже мій,
Таке могло й зі мною статися.
Ось вікна, двері…Зрозумій,
Усе одно душі твоїй
Десь треба сорок днів скитатися.
А у житті, як у житті,
Прийшла сусідка побалакати.
Приходять зазвичай не ті,
Я по тобі на самоті
Ще мушу сорок сліз відплакати.
Від свічки колихнулась тінь,
Напевне, протягом спричинена,
Бо навстіж дім, як ти й хотів.
Прости мене, я винна в тім,
Що досі все було зачинено.
ПЕРЕДЗИМ’Я
Грубка моя - душогубка,
Чадить і не гріє. От лихо!
Похукай мені із мобільної трубки
На руки. На губи подихай.
Дача у мене – відьмача, –
Щоніч на мітлі а чи в ступі
В димар вилітає примхлива удача
І мій абонент недоступний.
Осінь – пора перелітна,
Я теж у тепло поспішаю.
У шафі на плечиках сукні до літа
Зітхатимуть, – їх залишаю.
Не спакувала валізу,
Та й, власне, немає резону.
Візьму лише кішку приблудну Маркізу,
Подругу мою сезонну,
Жменьку горіхів від білки
(дала їх взамін за окрайця),
Намистечком глоду обвішану гілку
І в’язку опеньків від зайця…
З-за обрію сиза голубка, –
Зима підглядає спід - тиха …
Похукай мені із мобільної трубки
На руки. На губи подихай.
* * *
Я – травнева, ти – листопадовий.
Знаком вектора серце не рву.
Листя, власне, для того ж і падає,
Щоб скоріш обійняти траву.
Так природою передбачено.
Лиш би їм не забракло снаги
Не замерзнути перед побаченням, –
Прогнозуються ранні сніги.
* * *
Я – не троянда, я – гіркий полин.
Ніхто мене ні разу не полив.
Я не окраса велелюдних площ,
Мене жаліє тільки теплий дощ.
Я – не троянда, я – гіркий полин,
Куди сухе насіннячко не кинь,
У чисте поле чи в траву густу –
Усюди відчайдушно проросту.
Не завжди клином вибивають клин:
Хто зважиться пригубити полин,
Уже ніколи ні за який дар
Не питиме трояндовий нектар.
Автор фото: Костянтин Бобрищев
Добірку підготував Олександр Пушко
Немає коментарів:
Дописати коментар