У «Полтавській криниці» №3 (від минулого року) надруковано вінок сонетів «По той бік ріки» Олени Гаран. Передусім хочу зазначити, що цей жанр – вінок сонетів став досить рідкісним, можна навіть сказати антикварним. Його залюбки «плели» поети-класики, а в наш час початківці і молоді поети вінки майже не «плетуть. Чому? Та важко ж! Вінок – це складна архітектоніка. Мені здається, варто нагадати, що це таке – вінок сонетів. Зазирнемо в «Поэтический словарь» А. Квятковського (Издательство «Советская энциклопедия», Москва, 1966).
«Вінок сонетів – архітектонічна форма поеми, яка складається з 15 сонетів. В. с. будується так: тематичним і композиційним ключом (основою) є магістральний сонет (або магістрал), який замикає собою поему; цей, п’ятнадцятий за ліком, сонет пишеться раніше інших, у ньому міститься задум усього В.с. Перший сонет починається першим рядком магістрала і закінчується його другим рядком; перший вірш другого сонета повторює останній рядок першого сонета і закінчується цей сонет третім рядком магістрала. І так далі – до останнього 14 сонета, який починається останнім рядком магістрала і закінчується його першим рядком, завершуючи собою коло рядків. Таким чином, 15, магістральний сонет складається з рядків, які послідовно пройшли через усі 14 сонетів.
В.с. винайдений в Італії в 13 ст. Це вельми важка поетична форма, яка вимагає від поета виняткової майстерності (особливо в доборі виразних рим)..» Переклад П.С.
За час, потрібний для написання вінка сонетів, можна швиденько «натачати», у верлібрі чи будь-якому простенькому розмірі, цілу збірку поезій.
Але вінок – це вищий пілотаж. Це чисте мистецтво. Власне, мистецтво заради мистецтва, яке вимагає архітектонічної вправності, образної тяглості і впертої працьовитості.
Я щось не пригадаю, хто із полтавських поетів впродовж останніх десяти років «грішив би» схильністю до плетіння вінків? Може, когось не помітив? Нехай мені підкажуть. І справа не тільки в тому, що Олена Гаран написала вінок сонетів. Вона зробила це класно, зразково.
Перечитавши вінок вперше (ознайомлюючись) і вдруге (із задоволенням), я упіймав себе на думці: коли вона встигла так вирости? Тут, у Полтаві, чи в Польщі, де нині працює? За свідченнями багатьох літераторів на чужині мовна чутливість особливо загострюється.
(Між іншим, я тихо порадів, що Оленин вінок майже оминули коректорські «недочитки». Є одна. Але майже непомітна. Вінок вийшов граційно виструнчений. Текстам інших авторів, на жаль, не так поталанило).
Зазвичай (а цьому «зазвичай», напевне за сорок років) я виписую з текстів рядки чи фрагменти, які привернули увагу оригінальною образністю, несподіваним кутом бачення, небуденною логікою.
У знекровленість трав, у зневодненість злив…
З 1-го сонету
* * *
А стежина від мене у хащі біжить…
З 1-го сонету
* * *
Кожне слово моє примерза до ріллі…
З 3-го сонету
А ось містична акварель:
Про відмову від втечі у світ, що зумів
Зупинити мене між землею і небом.
Про утоплені в повінь оголені верби.
Про луну,що доносить притишений спів…
З 5-го сонету
* * *
У великому місті сховатися просто.
…
У великому місті немає слідів…
* * *
Я заплющую очі. Вповільнюю час…
З 8-го сонету
* * *
Я мовчу. І луна відбивається всоте
Від мовчання мого. Я чіпляюсь за мову…
З 11-го сонету
А ось погляд у саму себе. Що вона там побачила?
…Відкриваючи пустку. В її глибині
Причаїлось налякане: хто ти?
З 13-го сонету
* * *
Дощ осінній витоншує стіни світів…
З 14-го сонету
* * *
Рядки з 10-го сонету нагадують наскрізний епізод в романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Він проходить як лейтмотив у цьому великому полотні і прояснює витоки назви роману. А ось його поетичний відгук в сонеті:
А з камінчиків, скелець маленькі дівчатка
Викладають мій спомин про світ, що вже згас…
З 10-го сонету
І дотичне:
Викладати свій світ із каміння і скла
Скалок снів, павутиння, некошених квітів?
З 13-го сонету
Я не знаю, читала Олена Гаран роман Оксани Забужко, чи ні. Може, й не читала. Але тихий перегук мені таки вчувається. На підтвердження цієї алюзії можна було б зацитувати фрагменти роману. Але!.. Розлогість прози О. Забужко затінила б, мабуть, стрункі поетичні рядки. До того ж, наразі ми говоримо про вінок сонетів, а роман згадали принагідно. Хоча він гідний окремої уваги. І поза великий обсяг (більше 800 стор.) читається легко і невідривно.
Але повернемося до вінка сонетів. Він сплетений з абстрактних образів і пейзажних начерків. Вони легким, природним чином перетікають один в одного. Сюжетних «швів» немає. Бо, власне, вінок – жанр безсюжетний. У ньому годі шукати чітко окреслених предметів як суб’єктів дії. У вінка інший зміст: він передає мінливість душевного стану. Він дещо нагадує абстрактне малярство. Хоча говорити про цілковиту подібність було б дещо скоропально.
Вінок сонетів Олени Гаран, поза його жанрову осібність, мені особисто імпонує ще тим, що він не став у ряд традиційної «сільської» поезії. Для якої характерні сюжетність, образи, підказані українським селом, безумовний позитивізм народних типів, мелодизм. Ні, я не проти всього цього. Я за різноманітність. Тим більше, якщо вона досягається за допомогою жанру вишуканого, який апріорі вимагає тонкого вміння і неабиякої наполегливості.
Павло СТОРОЖЕНКО
м. Полтава
Немає коментарів:
Дописати коментар