Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

19.11.20

Дата: 19.11.20 ● Час: 17:33 ● Мітки: , ,    Коментарів немає

Олена ГАРАН

По той бік ріки 

0. 

Дощ осінній витоншує стіни світів, 
Відчиняються двері, ховається страх. 
Найрідніші покійні приходять у снах, 
Не вітаються, мовчки сідають за стіл. 

Про небачені весни. Про час, що зотлів... 
Ніби бачились вчора. Про що говорить? 
А дощі розривають холодну блакить, 
Осипаються зорі до ніг ліхтарів. 

Я заплющую очі. Вповільнюю час. 
Не запитую, всує не згадую вас. 
Тільки руки тремтять, пам'ятаючи дотик. 

Говоріть, доки дощ у долонях тепла, 
Доки в домі прокинуться всі дзеркала, 
Залишіться зі мною доти. 

1. 

Дощ осінній витоншує стіни світів. 
Ще у кронах дерев заховалось тепло, 
І покликало поле, в полон узяло. 
Полонянку свою світ на мить відпустив 

У знекровленість трав, у зневодненість злив. 
На порозі зими, одягнувши зелене, 
Ми з тобою удвох залишилися, клене, 
В цьому світі, де місця немає для див. 

А холодних світанків сталеві ножі 
Перерізали простір. Десь там – на межі. 
В серці промінь від сонця сяйнув і прочах. 

А стежина від мене у хащі біжить, 
Де ніхто не впізнає: свої, мов чужі. 
Відчиняються двері. Ховається страх. 

2. 

Відчиняються двері. Ховається страх. 
Я любов зневажаю і тішуся нею. 
Я до тебе щоночі тулюся душею. 
Зустрічаю світанок в твоїх небесах. 

Чорне море на ранок потоне в очах. 
Я до тебе… Сполохана тиша покличе. 
Грають блики вогню на застиглих обличчях 
У молитві закляклих затятих прочан. 

Їм – до ранку померти. Їм жити потому. 
І по волі, по вірі вертати додому. 
Їм натруджені ноги пече битий шлях. 

А сьогодні, на дощ, давить небо на плечі. 
Розчиняються межі. Ховається вечір. 
Найдорожчі покійні приходять у снах. 

3. 

Найдорожчі покійні приходять у снах. 
І говорять буденно про щось нелукаве. 
Що дощі затяглись, що город не прибрали 
І що запах грибний у вологих лісах. 

І нетрушена сажа, нелатаний дах. 
І коли тобі думать, дитино, про відчай? 
Зараз пісню згадаєм, сусідів покличем. 
Все минеться, залишиться сум у піснях. 

Я не згадую більше – де небо, де край… 
Попід гай зелененький, ой попід гай, – 
Перехоплює подих, чи вистачить сил? 

Кожне слово моє примерза до ріллі. 
І заходять до хати чужі, мов свої, 
Не вітаються, мовчки сідають за стіл. 

4. 

Не вітаються, мовчки сідають за стіл. 
Між своїх і чужих. Не женуть і не кличуть. 
Павутинкою зморшки лягли на обличчя, 
І коня мого жовтень у полі спинив. 

Між розбитих доріг і неприбраних нив 
Очі довго звикають до сірого неба. 
Як трава до землі, примерзаю до тебе, 
Ніби птах, що до обрію шлях загубив. 

Дощ іде, на воді залишає сліди. 
Осінь повниться медом, чорніють меди, 
Витікають на землю з крихких стільників. 

І розхристаним полем іду навмання, 
Зберігаючи спогад про дім і коня, 
Про небачені весни. Про час, що зотлів. 

5. 

Про небачені весни. Про час, що зотлів. 
Про мости, що змиває розбурхана повінь. 
Про стежки на воді і про місяць у повні. 
Про ріку, що зреклася своїх берегів. 

Про відмову від втечі у світ, що зумів 
Зупинити мене між зимою і небом. 
Про утоплені в повінь оголені верби. 
Про луну, що доносить притишений спів 

І птахам, ніби скибу розкришує тишу. 
Ти стаєш мені ближчим, болючим, вірнішим. 
Я спиняю слова на межі кожну мить. 

Перед нами надвечір постелиться поле. 
Кожне слово пече. Озивається болем. 
Ніби бачились вчора. Про що говорить? 

6.

Ніби бачились вчора. Про що говорить? 
Перемелено зерна. Хліби вже дозріли. 
Заховається дотик у пам'яті тіла, 
Перший промінь торкнеться вишневих суцвіть. 

Ніби вчора прощалися. Думка болить 
І знаходить мене. Серед шляху спиняє. 
Ніби сонце мого передчасного раю 
Освітило убогу, занедбану кліть. 

Й відпустило мене. Я загоюю рани. 
Завтра щастя земне зовсім крихітним стане. 
І попросить до ранку свічу не гасить. 

Я щоночі зрікаюся раю земного. 
День лягає мені небокраєм під ноги, 
А дощі розривають холодну блакить. 

7. 

А дощі розривають холодну блакить. 
На світлинах старих сутеніють і жовкнуть 
Найрідніші обличчя. Вишиваний шовком 
У тумані осінньому вечір не спить. 

На світлинах чорніють розлами століть. 
Я вдивляюсь: в обличчях – пожовклий гербарій, 
А вони посміхаються. Не відпускають. 
Їм, напевне, і досі життя ще болить. 

Я – маленька мішень. Безсловесна. Жива. 
Осінь цілиться в серце. Вбивають слова. 
На світлинах старих мене Бог залишив. 

Опускаю завісу. Вже сказано все. 
Вітер тишу розносить і листя несе. 
Осипаються зорі до ніг ліхтарів. 

8. 

Осипаються зорі до ніг ліхтарів. 
У великому місті сховатися просто. 
Біла постіль. І погляд у спину, мов постріл. 
Сон швидкий у метро на плече твоє сів. 

У великому місті немає слідів. 
Електричка остання. Кінцева зупинка. 
Чи насправді ти зовсім беззахисна, жінко?
На долоні твоїй жовтий місяць спочив. 

Він вже знає про тебе усе і мовчить, 
Як ти плачеш, смієшся, шукаєш ключі. 
І не віриш, і віриш, і ждеш повсякчас. 

У великому місті не можна спинятись. 
І межа, ніби постіль, іще не зім'ята. 
Я заплющую очі. Вповільнюю час. 

9. 

Я заплющую очі. Вповільнюю час. 
Так буває, коли ніч доходить до краю. 
На околиці сну я коня відпускаю 
У долині, де місяць своїх коней пас. 

Залишається пам'ять води… Не про нас. 
Коні дихають небом на трави зелені. 
Залишаються роси холодні у жмені, 
Осипаються яблука білі. І Спас 

Їх освятить водою. Підніме до неба. 
Я прийду. Не чекайте. Не кличте. Не треба… 
Доля мовчки приходить. Без жодних прикрас. 

Не спиняється. Йде. Не повторює двічі. 
Я вповільнюю кроки. Я більше не кличу. 
Не запитую. Всує не згадую вас. 

10. 

Не запитую. Всує не згадую вас. 
Оглядаю життя, ніби фільм, від початку, 
А з камінчиків, скелець маленькі дівчатка 
Викладають мій спомин про світ, що вже згас. 

І залишив тепло, і світлину анфас, 
І світлицю, де гості мене зачекались. 
За зимою, за горами жевріє зав'язь 
Пізніх яблук. Там серпень зламав перелаз 

І до стада побіг, загубивши підкову. 
Аби вже не вертатись ніколи-ніколи. 
Шаленіє і рже. Зупинився навпроти. 

А у гриві заплутались долі та квіти. 
Я боюсь обпектися, дочасно згоріти. 
Тільки руки тремтять, пам'ятаючи дотик. 

11. 

Тільки руки тремтять, пам'ятаючи дотик 
До землі, що мені ні близька, ні далека. 
Півгодини дощу. Півгодини на спеку, 
Де Бещади пильнують кордони й висоти. 

Я мовчу. І луна відбивається всоте 
Від мовчання мого. Я чіпляюсь за мову, 
Та слова у потоці розчиняться знову, 
Не лишаючи шансу на втечу і спротив. 

Не питайте, для чого і звідки я тут. 
А потоки каміння до Сану несуть. 
Не питайте: втекла? Загубилась? Була! 

А світлини мовчать, ніби свідки німі, 
Тільки гори до мене говорять в пітьмі. 
Говоріть, доки дощ у долонях тепла. 

12. 

Говоріть, доки дощ у долонях тепла.
Хоч на хвилю прийдіть, почувайтеся вдома. 
А на вигоні смерть, ніби давня знайома, 
Привіталася й тихо собі відійшла. 

Дощ лишає у небі сліди від крила. 
І хати акварельні змиває у трави. 
Чи були, чи наснилися? Обрій сльотавий 
І кордоном ріка крізь життя протекла. 

До світанку затерпла мурована піч, 
Розбігаються стежки в світи усебіч. 
Де ти, доле-недоле? Чи добра, чи зла… 

Трісне шибка, на скалки розколеться скло. 
Розкажіть свою правду про те, як було... 
Доки в домі прокинуться всі дзеркала. 

13. 

Доки в домі прокинуться всі дзеркала, 
Я шукаю слова незворотні та смертні. 
На забутому цвинтарі літери стерті. 
І до кого озватись: я тут, я прийшла 

Викладати свій світ із каміння і скла, 
Скалок снів, павутиння, некошених квітів. 
Чи існує життя у гербарії літа, 
Коли спека випалює гори дотла? 

І випалює сльози і думи сумні. 
Відкриваючи пустку. В її глибині 
Причаїлось налякане: хто ти? 

Попрошу сиве птаство, що в небі снує: 
Доки з літер я викладу сонце своє, 
Залишіться зі мною доти.

14. 

Залишіться зі мною доти, 
Доки жевріє світло у вікнах вночі. 
Говорімо до ранку, лише не мовчіть. 
Бо мовчання – не золото – докір. 

Бо мовчання повторено всоте.
І слова вже втомились. Знайомі. Зникомі. 
Не вертатись більше ніколи додому – 
Не напитись мовчання достоту. 

Дощ осінній вливається в жили землі. 
Відпускаю назавжди – чужі і свої. 
Найвірніші у вірі. По вірі – святі. 

Залишаю ключі. Їх павук стереже. 
Час зустрітися прийде. Ви чуєте? Вже 
Дощ осінній витоншує стіни світів.

Джерело:
Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019

0 коментарі:

Опублікувати коментар