Німецька класична епіграма на тлі літературної Європи

Намірившись написати передмову до добірки німецьких класичних епіграм, я зрозумів, що не обійтися без кількох слів про німецький гумор взагалі. Так склалося (й історично, і в галузі культурних зв’язків), що про німців у нас існує уявлення як про людей поважних, системних, педантичних, безумовно, працелюбних… А почуття гумору? Воно в цей стереотип не вкладається. При словах «французький гумор», «англійський гумор» у нас виникають певні асоціації, і ми заздалегідь настроюємося на певний лад. А які уявлення викликає словосполучення «німецький гумор»? Пересічний читач зразу й не скаже. Мимоволі на думку спадає блоківське «…и сумрачный германский гений». Отже, і німецький гумор – теж, мабуть, щось похмуре…Одно слово, не смішне. Насмілюся категорично заперечити: це зовсім не так. І в німецькому гуморі є всі ті якості, які нам здаються характерними для французької чи англійської дотепності. Про розвиненість у німців почуття гумору свідчить хоча б той факт, що видання збірок «свіжих» анекдотів і дотепів як у ФРН, так і в інших німецькомовних країнах – справа звична. І вона є улюбленим читанням народу.

         Мені, представникові нації, якій приписують особливу гостроязикість, було трохи заздрісно гортати гарно зроблені книжки, а ще більше – читати  дбайливо систематизовану німецьку гумористичну продукцію.

         Німецька епіграма як жанр розвинулася із тих самих витоків, що й у інших європейських народів. І пройшла приблизно такі ж, тобто співвідносні з іншими європейськими літературами, періоди розвитку.

         На ранніх етапах вона наслідує елліністичні і латинські зразки. Ось звідкіля обов’язкова форма епіграми – елегійний двовірш і присвята людям, які мають не німецькі, а латинські імена. Вони також носії одвічних людських вад: заздрісності, марнославства, властолюбства, жадібності, глупоти...

         З часом епіграма освоює інші форми версифікації, але головну тенденцію, набуту ще за античних часів, -  роздумливість і несподіваність антитези, яка у формі афористичного пуанта увінчує маленький твір, - епіграма зберегла в усіх європейських літературах.

         На цих етапах німецька епіграма цілком відповідає визначенню жанру, яке дав законодавець французької піїтики Буало: це дотеп, прикрашений двома римами.

         У кожного літературного жанру буває свій зоряний час. Сатирична епіграма буквально заполонила Францію у XVII – XVIII століттях. Спалах мистецького і громадського інтересу до цього жанру в Німеччині припав на XVIII – початок XIX століття. Прекрасними епіграмістами були Лессінг, Гьоте, Шіллер…

         Для цього часу в жанрі епіграми характерне протиборство двох полярних начал: традиції і новаторства.

         Справа в тому, що за час розвитку жанру відбулося певне накопичення сюжетів, дотепів, навіть об’єктів висміювання. Подібний процес відбувався і в байці. Тому немає нічого дивного, коли в різних європейських літературах ми відкриваємо паралелі, майже дзеркально подібні думки, які мають своїм витоком ще античне джерело. Порівняймо епіграму німецького поета Валентина Льобера (1620 – 1685) «До Авлума»:

Розумним, друже Авлум, здаєшся ти дурним.

Для дурнів ти – розумний...Себе вважаєш ким? –

І російського поета М.О. Некрасова (1821 – 1877):

Он с лакеем – важный барин,

С важним барином – лакей…

Кто же он? Фаддей Булгарин,

Знаменитий наш Фаддей.

         Певен, якщо поставити собі за мету, то можна відшукати й античне джерело цього повороту думки.

         Це, так би мовити, один із виявів традиціоналізму в жанрі. Особливою різноманітністю і новаторством вирізняються епіграми Лессінга. Вигадливість версифікаційних форм, незмінна дотепність, найнесподіваніші присвяти – будинкові, пожежі, явищу, - здається, мають похитнути традиційне уявлення щодо «похмурості» німецького генія.

         Епіграми становлять помітну частину творчого доробку великого Гьоте. Це зазначають усі відомі літературознавці. Працюючи в жанрі римованої сентенції (шпруха), яка веде свій родовід від народного прислів’я, Гьоте практично сплавив два жанри. Таким чином виникла епіграма – сентенція, яку вирізняє з-поміж інших різновидів епіграми гранична афористичність.

         Помітно вплинула не тільки на німецьку літературу, а й на весь європейський літературний процес творчість Гайнріха Гайне, який жартома називав себе «найрозумнішим із гумористів». Епіграма як окремий жанр, епіграматичність його великих поетичних творів – літературознавча даність, на якій, до речі, вчилося багато поетів.

         Останнім часом вивчення жанру епіграми в Західній Європі помітно пожвавилося. Раз у раз з’являються антології національних епіграм, монографії, присвячені жанровим особливостям і національно – культурному колориту епіграми в окремих країнах.

         Німецька класична епіграма охоплює широку палітру тем, які можна умовно поділити на чотири групи: побутові, суспільно – професійні, літературно – полемічні і політичні. Власне, ця класифікація чинна і для інших європейських літератур. А що вирізняє саме німецьку епіграму з-поміж інших? Мені здається, більша сентенційність, яка часом органічно переливається у дидактизм. Ненав’язливий, а все ж…Але це – як один із складників. Окрім нього, є ще й те, що ми чомусь беззастережно приписуємо тільки англійцям і французам – дотепність.

         А втім, може, читачі, прочитавши антологію, дійдуть інших висновків. Вона не претендує на повну репрезентацію такого широкого і різноманітного явища, як німецька класична епіграма. Проте, гадаю, основні уявлення читачеві все ж дасть.

         Варто, мабуть, зазначити, що саме на прикладі епіграми українські читачі вперше ознайомляться з творчістю багатьох німецьких поетів, особливо XVI –XVII століть.

Павло СТОРОЖЕНКО