Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

08.04.18

Дата: 08.04.18 ● Час: 09:16 ● Мітки: , ,    Коментарів немає
Із відчуттям радості вітаємо зі світлим святом Христового Воскресіння, одним із найвеличніших свят у християнстві, що символізує перемогу над злом, торжество життя над смертю!
Упродовж Великого Посту кожен із нас так чи інакше переосмислював своє життя, свої вчинки. Тож нехай Великодні дзвони, що утверджують перехід людини з рабства гріха до любові й добра, укріплюють нашу довіру до Бога, ознаменовують оновлення на краще, на мир, на нові добрі справи!
Зичимо здоров’я, щастя й благополуччя! Нехай пасхальні свята наповнять душі й серця всеперемагаючими вірою, надією та любов’ю.
Христос воскрес! Воістину воскрес!
З повагою  редакція сайту «НСПУ Полтава»,
Правління Полтавської обласної організації
Національної спілки письменників України
Читати більше

03.04.18

Дата: 03.04.18 ● Час: 09:18 ● Мітки: , ,    Коментарів немає
“О. Гончар — мудрець, він за строєм душі філософ. Йому б не письменником бути, або й ним, але не зараз. “Думайте про високе”, “Бережіть собори ваших душ” — це крик у пустелі, філософи завжди були пустельниками”. Так про Олеся Гончара сказав великий український правдолюб Григір Тютюнник. Сперечатися з цим майстром слова навряд чи хто осмілиться, бо сягнути його вершин у царині малої прози ще нікому не вдалося та, мабуть, і не вдасться.
А ось на Олеся Гончара, про якого щойно цитоване величне слово мовив його краянин, котрий у таких речах, як критик, “рідко помилявся” [7 вересня 1993]1, помітні нападки, причому з різних боків, від різних людей. Письменника звинувачують у численних гріхах: прислужувався владі, приймав від неї нагороди, обіймав високі посади, зрештою, не опинився в таборах ГУЛАГу разом із Левком Лук’яненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком й іншими українськими достойниками, не полишив на знак протесту України й не виїхав за кордон разом із Миколою Руденком, Петром Григоренком, Надією Світличною й іншими, кому судилася свого часу емігрантська доля. Критики намагаються довести, що Гончар — гість із минулого, що його романи, оповідання, новели, публіцистика не про день сущий, а про день збіглий, що вони пронизані комуністичною риторикою, що митець нібито спотворював історичну дійсність, підлаштовуючи її під тодішню ідеологію. Одне слово, Олесь Гончар — великий грішник, про якого варт забувати або принаймні не актуалізувати його творчості, не вивчати її в школі (хай припадає порохом забуття), поступово виводити набуток письменника з літературно-мистецького простору.
Безгрішних у цьому світі не було й не буде. Це правда. Та правда і в тому, що все пізнається в порівнянні. Є гріхи непрощенні й прощенні, вимушені й невимушені. До речі, це добре потверджує сам Олесь Гончар, оцінюючи літературний хист Григора Тютюнника в такому письменницькому контексті: “Був Яновський і був Собко. Був Григір Тютюнник і був графоман Хорунжий” [2 грудня 1994] і радячи авторам п’ятитомної “Історії української літератури” обов’язково вияскравлювати з-поміж великої армії художників слова людей творчих, талановитих і пустопорожніх балакунів, затятих ортодоксів, не заганяти весь літературний процес у якісь штучно зліплені рамки.
Отож в українській літературі були Олександр Корнійчук, Любомир Дмитерко, був літературний критик Микола Шамота й був та залишається Олесь Гончар зі своїми “Тронкою”, “Собором”, “Твоєю зорею”, пристрасними публіцистичними зверненнями на захист української мови, культури, героїчної минувшини та непростого сьогодення.
Якщо не зважати на подану вище сентенцію про пізнання всього в порівнянні, а діяти за принципом “все і вся”, то в нашому духовному світі не буде Павла Тичини з його геніальними “Соняшними кларнетами”, бо йому належить і “Партія веде”, не буде Максима Рильського з його “Трояндами й виноградом”, “Мандрівкою в молодість”, бо він автор слів “Пісні про Сталіна”, як не буде й композитора Левка Ревуцького, що написав музику до поезії про “Слово Сталіна між нами, Воля Сталіна між нас!”, не буде енциклопедиста й поета Миколи Бажана з його “Уманськими спогадами”, бо він хоч і не з власної волі, проте ж уславляв людину-ката, яка “стоїть в зореноснім Кремлі” й видає себе за “великого товариша, І Вождя, і найближчого улюбленого друга”. Наводити приклади можна й інші, долучаючи Олександра Довженка з його фільмографією — “Землею” та “Аероградом” — й багато інших знакових постатей, без котрих немислиме минуле, теперішнє й майбутнє нашої культури.
Олесь Гончар чітко усвідомлював свою місію в житті, завжди сповідуючи принцип справедливості, чесності, доброти. На долю митця випали нелегкі випробування, але його “сам Бог … зберіг, щоб … ще побув на цьому білому світі, щоб міг щось добре зробити для свого народу” [15 грудня 1980]. Письменник майже постійно зазнавав “тиску в тисячу атмосфер” [1 травня 1968]; як сам висловився, “у вічнім протистоянні… минало життя” його [11 квітня 1993]. У щоденниках Гончара рясно розсипані сповнені гіркоти зізнання на кшталт: “До знемоги виснажений, болить душа. Втомився жити. І знов облягають сумніви: чи кому потрібні твої щоденні зусилля, твій неспокій, твій біль?” [1 лютого 1990]. Себе митець порівнює з птахом, який має підбите крило, але мусить летіти. “І летітиму, — запевняє письменник, — до тих заобрійних виріїв, летітиму, братове, доки стане снаги!” [5 грудня 1989]. І дотримався він цього слова, знявся у високість, яка підкорювалася одинакам, довів, що “не належить до “правнуків поганих”, а має “право… не соромлячись, з чистим сумлінням глянути в мужні Тарасові очі” [9 березня 1995].
Зрозуміти біль душі, розтаємничити бажання, збагнути тривоги, сподівання Олеся Гончара, заперечити “нетабірні” звинувачення, які йому нині закидають, допоможе передусім ось ця розлога, але доречна саме такою щоденникова нотатка, датована вже далеким 13 грудня 1978 року: “Українців за вдачею можна б поділити в основному на дві категорії: є в нас “порода хитрих” і “порода безхитрісних”. Перші — це оті унтери, що тримали колись на собі імперію, постачали кадри держиморд, а при потребі вміли незрівнянно лабузнитись, ставали перед панством тихесенькі, богобоязливі, а в наш час — деканами: освоїли вміння душити подушкою, телятками підлазять до якого-небудь батечка під його протекційну руку, яка когось відсторонить, а теляткові смирненькому циці дасть…
Другий тип — це оті безхитрісні, відкриті натури, що їх формували походи, козацька степова воля, життя в товаристві, оспіваному Гоголем; вони дозволяють собі розкіш жити розкуто, вони не захищені панцирем лицемірства й холуйства та інтриганства, і через те їх частіше дістають отруєні стріли, від яких вони гинуть по-лицарськи, на бранному полі… Дехто вважає, що хитрощі, потайність, вміння догоджати — це все вияви розуму і що “порода хитрих” життєздатніша, навіть мудріша, та все ж мені більше до душі оті аж ніби легковажні сміливці, прямодушні, відкриті, що їх бачив на фронті, що несуть в собі веселу якусь соколиність, — про них найперше хочеться писати!..” Висловлене бажання природне, бо за всіма аксіологічними параметрами, які стосуються творчого подвигу, громадянської позиції, Олесь Терентійович — з-поміж “безхитрісних, відкритих натур”, він не носив панцир лицемірства, холуйства, інтриганства, і його часто ще за життя діставали отруєні стріли, і, хоч як дивно, після відходу в кращі світи ці стріли все ще прямують у його бік.
Та й друга категорія — “безхитрісні, відкриті натури”, — за виваженою версією Гончара, досить неоднорідна. У щоденниках ці “натури” поділено на тих, хто опинився у в’язницях, таборах, і тих, кому даровано волю, тобто Україна мала “достойних, котрі упродовж років були дискриміновані, зазнавали переслідувань чи по той бік, чи по цей бік концтабірних дротів” [9 березня 1992]. Гончар міг опинитися в таборах-гулагах. Доля досить часто в різні періоди життя випробовувала його, і не раз він опинявся за крок від біди. Згадаймо хоча б, як молодому авторові новели “Модри Камень” кримінальну статтю підвели: “шлюб з іноземкою (хоч про шлюб і не йшлося) трактується як … зрада батьківщині” [11 квітня 1993]. А “на обласній нараді творчої молоді секретар обкому Дунаєв у своїй доповіді наліпив… студентові” — Олесю Гончарові — “страшний ярлик “буржуазного націоналіста” [Там само]. “Дивно, — занотує Олесь Терентійович у щоденниках через 47 років (11 квітня 1993 року), — чому КДБ тоді не вчепилось до мене, маючи такий публічний донос…” [Там само]. Можна лише уявити, говорить у своїх спогадах про драматичний для Гончара 1946 рік його багатолітній дніпропетровський друг Сергій Завгородній, чого б вимагав слідчий КДБ “від трибуналу Олесеві Гончару” [Там само]. Зрозуміло, що це жорстоке шельмування вибило з колії повістяра-початківця. “Я виходжу в світ з тавром на лобі, — повідомляє він 2 вересня 1946 року в листі до друга Василя Бережного. — Як би там не було, а я паралізований… Цей удар був для мене тим тяжкий, що він із-за спини, я його ніколи не сподівався”.
А чого вартувала авторові “Собору” “антисоборна кампанія”! Тоді Гончарова територія “по цей бік дроту” звужувалася, а впритул наближалася, дихала в спину територія “по той бік дроту”. Аргументованим підтвердженням сказаного є свідчення колишнього першого секретаря ЦК Комуністичної партії України Петра Шелеста: “Насідали тоді наші на мене з усіх сил, все вимагали вашої крові. Особливо лютували Грушецький, Ватченко і цей, теперішній (імені Ве-Ве [Володимира Щербицького. — М. С.] він уникає називати). В одну душу вимагали: “Вивести його з ЦК, не обирати на з’їзд у Москву!” (Що й було зроблено на ХХІІІ). “Відкликати з депутатства!” (Я про це не знав). Ішлося навіть про те, щоб влаштувати процес, судити “за клєвету на існуючий лад” і “в Мордовію його, в концтабори!..” ” [6 квітня 1989].
Сам Олесь Гончар не приховує того, що “не рвався на гулагівські нари” [8 березня 1995], пояснюючи це тим, що за ним уже “були гітлерівські концтабори (в Білгородці й Харкові влітку 1942-го)” [там само], де він “з тисячами полонених гинув” [25 червня 1995], а “досвіду одних таборів на людське життя цілком досить, щоб зрозуміти, що й до чого…” [Там само]. Митцеві було “важко, боляче” згадувати “про оті сатанинські бої на Білгородщині. Про відступ, коли хотілося вмерти. Про полон. Про крах ілюзій, що їх розвіяв концтабір, оту пекельну Холодну гору” [21 серпня 1967]. Його й через багато літ після перемоги вимучували спомини про “війну, окопи, концтабір Холодної гори” [22 лютого 1976], “коли опинився в безодні на краю”, де “не було води, не було затінку, був лише концтабірний дріт літа 1942-го і палюче сонце, що нещадно горіло цілоденно” над бранцями, і “все інше, що звалось кошмаром фронтів” [11 квітня 1989]. За щоденниковою версією послідовно відтворюються події, пов’язані з перебуванням Олеся Гончара в німецькому полоні. Перша нотатка про “страдницьку ту одіссею” [22 лютого 1988] датована червнем 1943 року. Її зміст — свіжий спомин про “дев’яте коло Дантового пекла” [там само], про те, як невільники “стояли цілими днями під липневою спекою — в черзі за півлітрою води! Це була норма на цілий день”, як їли “вонючу баланду з червивим сиром”. Пізніше з’являлися діарійні одкровення, де йшлося про “невідомість за колючим дротом табору” [22 жовтня 1975], яку доводилося з таким нетерпінням ждати, про “табірну макуху” [15 грудня 1980], про той же “Білгород літа 1942-го… і спеку нестерпну”, “як у Сахарі”, про “тисячі й тисячі … в таборі за колючим дротом” та “долю… полоненську — невідому” [6 березня 1986].
Олесь Гончар справедливо констатує, опираючись на власний досвід, що перебування в неволі психічно травмує будь-яку людину — кого більше, кого менше. “Стати нічим, стати нелюдиною (хоч на якийсь час)”, наголошує він, не може минутися безслідно, воно неодмінно втручається в буття наше й болісно редагує “його до кінця днів твоїх” [23 січня 1972]. Прикро лишень, що уникнути цього жаху людство не може — це ще один висновок Олеся Терентійовича, — позаяк “свобода і тиранія йдуть, обійнявшись, по світу. Вони нерозлучні, вони інтернаціональні. Як день і ніч” [там само].
Тяжке перебуле не минуло безслідно. “Німецький полон, Холодна гора, — зауважує автор щоденників, — надломили здоров’я, обмежили мої можливості” [31 травня 1990]. Однак, хоч як парадоксально, але саме війна та ще вік зіграли й позитивну роль у біографії Гончара: він не опинився з-поміж тих, кому доля вготувала нелюдські “мордовські університети”. “Якби не війна, — прогнозує Олесь Терентійович, — якби я був молодший, — мені, звичайно, теж не минути б Мордовії чи Колими” [там само]. Письменник опинився б поруч зі своїм другом-поетом Леонідом Лупаном, який був “засуджений по сфабрикованій справі (звичайно ж, за “націоналізм”) і загинув… у таборах НКВД десь у Карелії” [29 листопада 1991]. Урятувало те, що вірний товариш, харківський однодумець “не пробовкнувся перед слідчими”, знищив листи перед арештом [там само]. Коли б цього не сталося, не минув би “тих карельських таборів” [там само] й Олесь, дотягнулася б безжальна енкаведистська рука й до нього.
Фронтові дороги Олеся Гончара важкі, але найтяжчими, зізнається він у листі до Сергія Завгороднього, виявився “фронт післявоєнний”: “…не знаю кому — зі всієї СПУ — дісталося ще стільки інфарктів та реанімацій, як дісталося їх мені”. Олесь Терентійович лише формально був по цей бік колючого дроту, а духовно — “там, за колючими дротами сталінщини” [31 травня 1990]. Апаратники вважали його чужим, навіть небезпечним, оскільки не поділяв їхніх імперських планів, мав свою думку, завжди обстоював її, не боявся визнати власної провини, не піддавався на провокації, відмовлявся від вигідних пропозицій, говорив правду в очі, захищав чесних людей, особливо тих, над ким згущалися хмари несправедливості. “Більше того, — мовлено в щойно цитованій нотатці, — всі оті Суслови, Щербицькі, Грушецькі, Ватченки, Маланчуки, Брежнєви та їм подібні — для моєї долі були нічим не кращі за фашистів, до котрих цей солдат палав гнівом завжди”.
Для Гончара, як він сам те визнає, “існував вибір: чи замовкнути, іти в ГУЛАГ, чи таки творчістю своєю якось ще живити дух знесиленої нації” [там само]. Талановитий майстер слова пішов другим шляхом і потужно живив-таки дух нації, вірно служив до кінця своїх земних днів рідному знедоленому народові. І в тому, що забуяло шістдесятництво, не опинилося за ґратами багато інакодумців, не звелися нові атомні станції, які б могли стати “сестрами Чорнобиля” [6 серпня 1989], зрештою, у тому, що Україна наприкінці ХХ століття перетворилася на незалежну державу, посутня і його участь та роль.
Уже було наголошено, що Гончар однаково цінував тих українців, які були по той і по цей бік концтабірних дротів. Він намагався встановити порозуміння між ними, доводячи, що роль і перших, і других непроминальна. Великою втратою Олесь Терентійович вважав те, що такі правозахисники, як В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Ігор Калинець, Іван Світличний, Василь Стус та ін., опинилися в таборах, що “їх значною мірою знейтралізовано” [20 липня 1993]. Зрозуміло, що цей цвіт нації, ці одважні борці за волю, свободу, справедливість могли б багато зробити для України. За їхньої вимушеної відсутності життя, звичайно ж, продовжувало свій плин, позаяк українська інтелігенція, а в її гущі й незабутній Олесь Гончар, невтомно докладала багато зусиль, аби пригальмовувати, стримувати руйнівний процес, шалену ґвалтівну кампанію русифікації, обороняти рідну мову, де тільки можна, зупиняти закриття українських шкіл (нібито згідно з “волею батьків”) [20 липня 1993]. Тож, справедливо твердить письменник, “увесь тягар нерівної, щоденної, тяжкої боротьби по цей бік дроту, боротьби за збереження мови, тобто й самої нації, ліг на нещасну нашу інтелігенцію…” [Там само]. Цю суспільну верству достойно представляли дорогі Гончаровому серцю талановитий поет Василь Симоненко, самобутня художниця Алла Горська, неперевершений прозаїк Григір Тютюнник, милістю Божою композитор Володимир Івасюк, вдумливий літературознавець Маргарита Малиновська, сумлінний краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та безліч таких. “Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!..” — резюмує Олесь Терентійович [12 березня 1992]. Про кожного з них у щоденниках, літературно-критичних розвідках, епістолярію мовлено наповнене глибинним змістом, позитивними емоціями слово. Так, Василь Симоненко в оцінці Олеся Гончара — “витязь молодої української поезії”, сила якої в тому, що вона вийшла з найглибших народних пластів, із мук людських, із гіркого плачу матерів над фронтовими похоронками, а Григір Тютюнник — “живописець правди”, з приходом якого в суспільство починає розквітати гуманістичне мистецтво, що уславляє й пропагує добро, любов, правду, повагу, справедливість, за яким “пробивається крізь вапняки догм жива творча думка” [28 вересня 1974], нове філософське буття, міцно вкорінене в товщу народу, у саму його зранену душу і зболіле тіло.
Олесь Гончар з незмірною шаною ставиться до тих, хто пройшов табори, називає їх героями й закликає віддавати належне стійкості цих людей [14 жовтня 1991]. Водночас письменника дуже непокоїла така загострена й уразлива проблема, як табірний синдром. “Іноді доводиться полемізувати з табірними людьми, — пише він у листі до українського краєзнавця Степана Кириченка, — бо серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську мову, історію, культуру, а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режиму та мовчки чухали чуби”. Позиція Гончара з цього приводу неспростовна: “вся Україна в міру можливостей захищала себе як націю”, а “рух Опору — як і свого часу у Франції чи Польщі — був усенаціональним”.
Ті, які відчули на собі страшний тягар табірного життя, переконує Олесь Терентійович, також досить різняться між собою. Одні з мучеників — Остап Вишня, Ірина Вільде, Володимир Ґжицький — “світлими вернулись до нас” [26 лютого 1993], бо розуміли, що винні в усьому не окремі особистості, а диявольська суть сталінщини. Гончар з особливим пієтетом наголошує, що десятирічна розлука з рідними, колегами, врешті-решт, із нормальним життям не засліпила, не озлобила “ворога народу” Остапа Вишню, а “саме в силі добра явила себе велич душі” [7 березня 1990] його. Павло Михайлович, як тільки-но прибув до Києва, обнявся з Максимом Рильським, і вони, мов брати, “знову купалися в жартах, мисливських бувальщинах — все між ними знову було так, ніби й не існувало 10 років розлуки” [там само]. Інші ж жертви режиму “виявляють дивовижну жорстокість”, “дозволяють собі ставитись так несправедливо до всіх, кому випала інша доля” [14 жовтня 1991]. Найпершочерговіше завдання, гадає письменник, у тому, щоб помирити, урівноважити всіх, віднайшовши для цього переконливі аргументи. Один із них — “Невже Україні було б легше, якби і Тичина, і Довженко, і Рильський, і Головко, і всі їхні ровесники опинились за колючим дротом?” [Там само]. Зрозуміло, що ні, бо боротьба за виживання нації тривала всякчас, а життя само по собі не творилося. Гончар закликає всіх до порозуміння, він сподівається, що “ті, котрі зараз у славі, а то й при владі”, заглянуть у душу “найбільшому поетові ХХ віку” [18 березня 1992] Тичині, або “вразливій людині нації” [24 липня 1993] Яновському, або “українському Мікеланджело” [5 січня 1994] Довженкові, зрозуміють, “як їм було жити в підрежимному, карцерному світі та ще й боронити рідне слово” [Там само]. Олесь Терентійович у щоденниках полемізує з цього приводу з багатьма опонентами. Гірко йому було читати у львівському журналі “Дзвін” “поезію колишнього в’язня концтаборів, людини глибоко нещасної, скаліченої назавжди” [7 березня 1990], людини, яка від імені розстріляного Курбаса слала прокляття авторові “Космічного оркестру” та “Вітру з України” Тичині, а разом із ним Бажанові, Сосюрі, усім, кого не поглинуло сталінське свавілля, й з ненавистю в голосі запитувала: “І вам — вільніше?.. Спокійніше й тепліше вам? Це все, що для щастя треба?.. Пощо ж ви, троглодити, вилізли з печери?” [Там само]. “Яка несправедливість! — із болем відгукується автор щоденників. — В чому ж вони винні? Що їх не поглинула Колима?” [Там само].
Істина, як бачимо, у кожного своя, а основне полягає в тому, що її не можна проігнорувати, що вона хоч і з різних позицій, але віддзеркалює складнощі та суперечності тодішнього життя, його духовно-ідеологічну суть.

Микола СТЕПАНЕНКО,
доктор філологічних наук, професор,
академік Академії наук вищої освіти України,
ректор ПНПУ ім. В. Г. Короленка,
член НСЖУ та НСПУ
Тут і надалі в дужках указуватимемо дату щоденникового запису (див.: Гончар О. Щоденники : у 3 т. / Олесь Гончар; упорядкув., підгот. текстів, ілюстр. мат. В. Д. Гончар. — К. : Веселка, 2008. — Т. 1 (1943—1967). — 455 с.; Т. 2 (1968—1983). — 607 с.; Т. 3 (1984—1995). — 646 с.).
Читати більше

07.03.18

Дата: 07.03.18 ● Час: 19:00 ● Мітки: , ,    Коментарів немає
Члени комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка назвали кращих митців, які стали цьогорічними лауреатами найвищої творчої відзнаки нашої країни.
Відповідно до Указу Президента України №60/2018 від 7 березня 2018 року «Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка» цьогорічними лауреатами Шевченківської премії стали наступні митці в таких номінаціях:
– ЛІТЕРАТУРА, ПУБЛІЦИСТИКА, ЖУРНАЛІСТИКА – Андієвська Емма Іванівна, письменниця, громадянка Сполучених Штатів Америки – за книги поезій «Щодення: перископи»«Маратонський біг»«Шухлядні краєвиди»«Бездзиґарний час»«Міста-валети»Плохій Сергій Миколайович, публіцист, громадянин Сполучених Штатів Америки – за книгу «Брама Європи»;
– МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО – Польова Вікторія Валеріївна, композитор – за хорову симфонію на канонічні тексти «Світлі піснеспіви»;
– ВІЗУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО – Маков Павло Миколайович, художник – за мистецький проект «Втрачений Рай»;
– КІНОМИСТЕЦТВО – Тихий Володимир Вікторович, режисер, Пілунський Ярослав Леонідович, оператор, Стеценко Сергій Олександрович, оператор, Грузінов Юрій Георгійович, оператор, громадянин Російської Федерації – за цикл історико-документальних фільмів про Майдан 2014 року.
Нагадаємо, що Шевченківську премію з літератури 2017-го року отримав Іван Малкович за книжку «Подорожник з новими віршами» (Видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га»).

Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше

31.12.17

Дата: 31.12.17 ● Час: 21:09 ● Мітки: , ,    Коментарів немає
Щороку в новорічну ніч та у надвечір’я Різдва Христового ми всі загадуємо найсокровенніші бажання. Тож нехай позитивна енергетика втілиться у життя і здійсняться всі добрі наміри та мрії!
Зичимо міцного здоров’я й щирої радості, миру й затишку в родинах! Нехай у кожній оселі завжди панують злагода, любов і добробут, а дні повняться добрими справами в ім’я процвітання незалежної України!
З Новим роком і Різдвом Христовим!

З повагою  Правління Полтавської обласної організації
Національної спілки письменників України
Читати більше

06.12.17

Дата: 06.12.17 ● Час: 14:34 ● Мітки: ,    Коментарів немає
Конкурсна комісія з присудження Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка, встановленої Черкаською обласною радою та облдержадміністрацією за підтримки Національної спілки письменників України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка та Ліги українських меценатів з метою вшанування пам’яті поета-гуманіста Василя Симоненка, популяризації його імені й творчості, для заохочення професійних і непрофесійних літераторів до творчих пошуків у галузі літератури, до написання високохудожніх літературних творів громадянського звучання, спрямованих на побудову незалежної демократичної України, підбила підсумки конкурсу на здобуття премії у 2017 році. Про це повідомив голова конкурсної комісії В. Поліщук.

Отож, цьогорічними лауреатами премії ім. Василя Симоненка стали:
– у номінації «За кращу першу поетичну збірку» – Олексій БИК (м. Полтава) за збірку поезій «Вірші на руці»;
– у номінації «За кращий художній твір» – Світлана КОРОНЕНКО (м. Київ) за збірку поезій «Вірші з осені».

До слова, Олексія Бика відзначено Симоненківською премією за поданням Полтавської обласної організації НСПУ. Попри те, що Олексій Бик знаний поет і автор пісень, ця книга – його офіційний дебют, і разом з тим вона продовжила серію поетичних книг, які вийшли у видавництві Сергія Пантюка, і які написані авторами, що бачили війну на власні очі. Низка презентацій збірки Олексія і його зустрічей із шанувальниками літератури на Полтавщині спричинила великий ажіотаж – люди хочуть читати вірші про війну, а фактично, переживання бійця на фронті. Зважаючи на суспільний резонанс і потужний відгук від читачів, ПОО НСПУ вирішила клопотати про висунення автора на премію великого сина Полтавщини і України в цілому, поета і журналіста  Василя Симоненка, що своїм життям утверджував боротьбу за свободу, спротив поневоленню і найвищу цінність – любов.
Вірші Олекси Бика – це туга тятива, натягнута між любов’ю та смертю, за пів вдиху від поцілунка, за пів видиху від кулі. На цю поезію написано мало критики, але вона звучить в окопах, у бліндажах, бо власне там народжена і там найперше її місце. Автор – боєць «Правого сектора», пішов на фронт добровольцем, і окрім оберігати батьківщину, виливав свої переживання у вірші. А оскільки часто поруч не було паперу, занотовував те на руці, не знаючи тоді ще про свою майбутню збірку.
До речі, пісня «Добровольці божої чоти» авторства Олекси Бика стала саундтреком для однойменного фільму Леоніда Кантера. Власне, почувши цю пісню, режисер переосмислив концепцію своєї стрічки і скоригував її, настільки сильне враження справив на нього текст.
Серед читацького кола поезія Олекси добре знана: десятки презентацій збірки «Вірші на руці» по всій Україні збирали повні читальні зали та кнайпи. Він – учасник проекту «Пісні, народжені в АТО» та десятків патріотичних фестивалів.
Щиро вітаємо лауреатів і зичимо доброго здоров’я та нових звершень.
Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше

02.12.17




До 40-річчя від дня народження видатної полтавки, однієї з найзагадковіших дітей світу, надзвичайної художниці Саші Путрі
(2 грудня 1977 – 24 січня 1989)



Віценя Л. М. Прости за все… Одинадцять сходинок у вічність: художньо-документальна повість. – Полтава : Дивосвіт, 2016. – Вид. 2-е, перероблене і доповнене. – 240 с. 
Не забувається перше прочитання цієї книжки. Вражав величезний потенціал любові, що здатний жити довго, навіть продовжитися у Вічності, що дарована Богом. Тоді, пам’ятається, вже пізно вечором, зателефонував авторові, однак ще довго не міг заснути, вражений великою Любов’ю до Краси маленької дівчинки Саші Путрі, яка жила в земному вимірі 11 років, 1 місяць і 21 день…
Тепер із упевненістю можу сказати, книжку письменниці із Полтави Лідії Віцені «Прости за все… Одинадцять сходинок у вічність» мають читати насамперед наші діти – малі й дорослі, для того, щоб замислитися над духовними цінностями, їх значенням у житті людини, особливо милосердям, співпереживанням, благородством людської душі, яке не можливо виміряти нічим. Навіть час і простір підвладні душевному багатству.  
Духовність домінувала в житті Саші Путрі з самого народження, адже її тато Євген Васильович –  відомий художник, мама Вікторія Леонідівна – викладач музичного училища, старша сестричка Валерія теж обрала фах музиканта.  
Коли Сашеньці виповнився рік і 2 грудня 1978 року зібралися гості, тоді за народним звичаєм дитину посадили на кожушок, а довкола розклали різні речі. Сашенька відразу схопила олівці…
Життя юної художниці обірвалося дуже рано, але душа і мрії залишилися в 2276 малюнках,  у віршах, листах, записках.
Уперше батьки Сашеньки розвісили її картини на поминках, зібравши  разом так багато створеного нею. З того часу відбулися сотні виставок художніх робіт Саші Путрі в різних країнах світу – Азербайджані, Латвії,  Польщі, Росії, Німеччині, Австрії, США, Канаді, Голландії, Японії, Індії.
У Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка діє Зал імені Саші Путрі, як естетичний, творчий і педагогічний центр. Написано про маленьку художницю дуже багато: і в Книзі відгуків, і в численних публікаціях.
«Вдячна Богу за те, що він дарує такі зустрічі, коли душа очищається теплом, добротою і красою».
«Ця виставка відкрила наші серця».
«Сашенько, дорога! Глянувши в очі, які дивляться з твоїх малюнків, неможливо залишатися таким, як був досі. Навіть якщо не зробив у житті нічого поганого, то все одно знаєш, що треба бути іншим – кращим, чистішим».
«Дівчинку захоплювали роздуми про безмежжя Космосу, про життя Всесвіту і про Бога.
…І зовсім несподіване і пронизливе враження викликають образи Діви Марії та Христа, намальовані рукою і серцем юного створіння. Її Ісус Христос, який плаче, мабуть, дуже засмучується, бо бачить людську недосконалість, та все одно благословляє людей своїм хрестом – однаково і тих, хто вірує, і хто не вірує в Нього».
Про неї та її творчість знято документальні фільми, а Полтавська обласна організація Національної спілки художників України видала альбом «Саша Путря. Євген Путря» у серії «Художники Полтавщини».
Серед усього розмаїття оприлюднення творчості Саші Путрі виділяється книжка Лідії Віцені «Прости за все…» – багатогранний літературний твір, що поєднує художню оповідь із мемуарними замальовками, мистецькими етюдами-сновидіннями міфо-поетичного спрямування, відгуками, культурологічними й психологічними  дослідженнями, християнськими розмислами, листами рідних і близьких людей.
 Один із них – від художника Євгена Путрі – і став своєрідною післямовою:
«Якось, коли Сашеньці було п’ять років, я запитав:
      А що ти малюєш, доню?
      Красу.
Отак! І не менше! У її художньому спадку всюди вбачаються пошуки краси і її щасливі знахідки.
Я впевнений, що саме Сашенька підказала звернутись у свій час саме до Вас, Лідо, з проханням написати про неї. А її прихід до  Вас у численних сновидіннях тільки стверджує мою впевненість: коли дитина відшукує саме красу, то і  Вас вона віднайшла по цій щасливій прикметі.
І ось дожили до другого видання, доповненого і духовно розширеного, – сходинки у часі від коротенького нарису до повновісної повісті. Двадцять років осмислення, роздумів і, зрештою, – окрилення.
Своєю поетичною   душею Ви сягнули аж у безмежжя позаземних світів, супроводжуючи зі здивованою зацікавленістю ще незбагнений феномен Сашеньки.
Десь звідти приходять до нас на Землю душі дітей світла, на котрих покладена місія змінити нас і наше занедбане життя.
Тільки Краса врятує світ. Краса душі, краса стосунків, краса Любові.
Спаси, Боже, людей Твоїх.
Спасибі Вам, Лідочко».
Олексій НЕЖИВИЙ
Читати більше

30.11.17

Днями відбулося засідання комісії з питань сприяння розвитку книговидання та книгорозповсюдження в області, про це йдеться в повідомленні офіційного веб-порталу Полтавської ОДА. Засідання провів заступник голови – керівник апарату облдержадміністрації Микола Білокінь.
– Книги, які виходять друком на Полтавщині, мають вагоме значення. Ми постійно проводимо конкурси, видаємо соціально значущі, актуальні книги, – наголосив Микола Білокінь. – Людина перестає мислити, коли перестає читати. Тому значення книг у нашому житті складно переоцінити. 
Виконувач обов’язків директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ОДА Вікторія Пилипенко поінформувала, що комісія створена ще 2006 року і є дорадчим органом при обласній державній адміністрації. Основне завдання комісії – забезпечення взаємодії органів державної влади з видавництвами, підприємствами, що займаються книгорозповсюдженням, громадськими організаціями. Головна мета такої взаємодії – популяризація української книги, сприяння книговиданню в області, допомога місцевим авторам, популяризація їх творчості.

Вікторія Пилипенко поінформувала присутніх на засіданні комісії про стан книговидання та книгорозповсюдження в області:
– На жаль, підприємств, які займаються книговиданням, в області мало, проте вони потужні й мають імідж, сформований упродовж років. Про них не соромно говорити й представляти їх як на Полтавщині, так і за її межами. Через невелику кількість книговидавництв маємо невисокий показник щорічної кількості друкованих видань – трохи більше 200. Серед них переважно видання присвячені краєзнавству, історичні, також є проза, поезія, видання для дітей. При навчальних закладах діють центри, що забезпечують навчальною літературою свої виші. Працюють в області й комунальні видавництва як, наприклад, у Гадячі, Кобеляках, Глобиному. Оснащення їх зношене, потребує оновлення, але ці видавництва не є збитковими. Вони функціонують, задовольняють потреби своїх регіонів. Із 2000 року на виконання Указу Президента України про сприяння книговиданню і книгорозповсюдженню в області успішно реалізовуються програми підтримки місцевих авторів. За цей час коштом обласного бюджету видано 120 назв книг, майже 80 тисяч примірників.
За словами Вікторії Пилипенко, потужно працює науково-редакційний підрозділ-центр із дослідження історії Полтавщини. Останнім часом готує потужні ґрунтовні видання, які достойно представляють край. Нині його фахівці закінчують роботу над масштабним проектом, що складатиметься із трьох книг, до сторіччя Української революції. Для підтримки творчості обдарованих дітей обласна влада фінансово підтримує видання журналу «Дієслово», який виходить у видавництві «Полтавський літератор» двічі на рік.
Заступник голови обласної ради Анатолій Ханко запропонував проводити в області видавничий форум.

– У нас на Полтавщині дуже багато книг видаються за рахунок обласного бюджету й чимало талановитих краян друкують книги власним коштом. Давайте започаткуємо полтавський форум, тим паче з такими літературними традиціями, які є на Полтавщині, сам Бог велів, – вніс пропозицію Анатолій Ханко. Учасники комісії її підтримали.
Голова Полтавської обласної організації НСПУ Наталія Кірячок поінформувала про видання літературно-мистецького журналу «Полтавська криниця» за кошти обласного бюджету в межах реалізації заходів із підтримки книговидання та книгорозповсюдження, передбачених Комплексною програмою комунікацій влади з громадськістю та розвитку інформаційної сфери в Полтавській області на 2016–2020 роки.
– Коли презентуємо нашу область у Києві, в Національній спілці письменників України, стикаємося з тим, що кожен край має свій літературний часопис. Наприклад, у Харкові виходить «Березіль», у Дніпрі – «Січеслав», в Івано-Франківську – «Перевал». Ми наразі не можемо говорити про повний літературний процес на Полтавщині, бо одним із його складників є наявність періодичного видання. Тому хочемо виправити цю ситуацію. Тож започаткували журнал «Полтавська криниця». Просимо його фінансово підтримати. Редакція працює дуже потужно. На сторінки журналу не потрапляють низькопробні тексти, у ньому друкуються високопрофесійні письменники. Плануємо видавати журнал двічі на рік і розповсюджувати його по бібліотеках області, – розповіла Наталія Кірячок.
Учасники комісії підтримали пропозицію щодо видання «Полтавської криниці».
Прес-служба ПОО НСПУ
Джерело: сайт Полтавської ОДА
Читати більше