Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

13.08.17

Дата: 13.08.17 ● Час: 11:34 ● Мітки: , ,    Коментарів немає

Сьогодні святкує свій день народження наша колега, мисткиня, чудова й непересічна людина – письменниця, громадська діячка, очільниця Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України
Наталія КІРЯЧОК (ТРИКАШ).


Зичимо Вам міцного здоров’я та благословенного неба, поваги від людей, любові від рідних і близьких, добра і достатку!
Безмежної Вам наснаги та успіхів у відповідальній і благородній праці!
Нехай кожен день дарує радість!
З роси і води!.. 
З повагою – Правління Полтавської обласної організації
Національної спілки письменників України,
редакція сайту «НСПУ Полтава»
Читати більше

05.08.17

Дата: 05.08.17 ● Час: 21:04 ● Мітки: ,    Коментарів немає
У Полтавській області стартує проект «WOMEN WORK WELL». Це інноваційна програма захисту прав та інтересів внутрішньо переміщених жінок на місцевих ринках праці, яка впроваджується ГО «Фонд прав людини» у співпраці з колегами із Естонського Жіночого Ресурсного Центру ENUT. Програма надасть ВПО нові унікальні можливості пройти бізнес навчання та започаткувати власну справу в місті свого проживання.
Інформаційну зустріч робочої групи щодо завдань  та виконання проекту було проведено 17 липня в офісі Полтавської філії Суспільної служби України, яка і буде виконувати проект на Полтавщині. До участі у заході були запрошені  активісти організацій, що працюють з ВПО та самі є вимушено переміщеними особами, лідери громадських організацій, журналісти.

Голова ПФ ССУ Ганна Кіященко ознайомила присутніх з метою та завданнями «WOMEN WORK WELL», розповіла про можливості розвитку бізнесу жінок ВПО, які проживають у Полтавській області та умови, що будуть сприяти ефективності роботи менторів. Вона наголосила на тому, що головне завдання даного проекту – це посилення активності та професіоналізму нових лідерів громадських організацій шляхом ефективної діяльності з інтеграції ВПО  на місцевий ринок праці; розвиток малого бізнесу із залученням менторської підтримки.
Під час зустрічі було відібрано учасників Установчої Школи Тренінгу проекту «WOMEN WORK WELL», саме вони (а це успішні приватні підприємці, спеціалісти з ведення бухгалтерського обліку, менеджери з креативних індустрій, жінки-переселенки, які вже мають свої починання в сфері бізнесу)  після  навчання і стануть тими, хто впроваджуватиме ідеї та ініціативи проекту в життя.

Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше

17.07.17

Дата: 17.07.17 ● Час: 14:39 ● Мітки: , ,    Коментарів немає

Іноді слова потужніші, ніж кулі. Для того, щоб зробити свій внесок допомоги військовим АТО, Національна спілка письменників України створює ініціативу проведення благодійних літературних лекцій. Всі зібрані кошти будуть перераховані у фонд «Повернись живим», що вже більше трьох років успішно займається закупівлею тепловізійної оптики для бійців АТО.
20 липня буде проведено перші майстер-класи. До Будинку письменників запрошено провідних спеціалістів, які розкажуть про основи написання якісних творів та віршів, як створити сюжет, композицію, героїв, а також де збирати матеріал та брати натхнення.
Лектори: Кирило Стеценко, Володимир Цибулько та Богдан Жолдак.
Кирило Стеценко – український скрипаль, композитор, культуролог, музичний і телевізійний продюсер, педагог і громадський діяч. Заслужений артист України, лауреат всеукраїнських та всесоюзних конкурсів скрипалів, доцент, завідувач кафедри шоу-бізнесу Київського національного університету культури і мистецтв. Кирило Стеценко працював у Рівненській філармонії, а з другої половини 1980-х – коментатор телебачення. На початку 1990-х Кирило Стеценко опікувався дубненською хард-роковою командою «Еней» – двократним дипломантом «Червоної рути» та засновником власного рок-фестивалю «Тарас Бульба». На його рахунку понад три тисячі сольних концертів в Україні та за кордоном.
Володимир Цибулько – український поет, перекладач, есеїст та політичний діяч. Автор низки поетичних збірок, президент Асоціації «Нова література». Володимир Цибулько не на словах знає, що потрібно молодому авторові, аби видати власну книгу. Цього року він був головою журі літературно-мистецького конкурсу НСПУ «Гранослов».
Богдан Жолдак – письменник, сценарист, драматург, теле- і радіоведучий, викладач сценарної майстерності. Працює на кіностудії «Рось» при АТ «Компанія «Рось», викладає сценарну майстерність на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Був ведучим кількох телевізійних програм на УТ-1 та каналі «1+1» і щотижневої радіопередачі на першому каналі Національного радіо. Автор сценаріїв багатьох фільмів.
Окрім літературної лекції Ви зможете відвідати благодійну книжкову ярмарку – придбати книги провідних авторів за символічну ціну. Можете принести та передати на ярмарку свою книгу.

Коли: 20 липня, четвер. З 17.00 до 20.00 (три лекції з короткими перервами).
Місце проведення: Київ, вул. Банкова, 2 – Будинок письменників (2-й поверх).
Мінімальний благодійний внесок – від 20 гривень.
Додаткова інформація: Анна Дрофа
тел.: (044) 253 45 86
Читати більше

14.07.17

Дата: 14.07.17 ● Час: 16:11 ● Мітки: ,    Коментарів немає
«Програма захисту прав внутрішньо переміщених жінок «commUNITY» у Полтавській області» – так називається проект, який майже півроку виконує Полтавська філія Суспільної служби України за підтримки громадської організації «Фундація Прав Людини» та Фонду Чорноморського співробітництва (Black Sea Trust for Regional Cooperation).
Учасницями проекту стали двадцять жінок, переважно переселенки з Луганської та Донецької областей.
Розпочався ж проект із дводенної «Школи блогерства», на яку були запрошені в якості тренерів викладачі кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, Луганського інституту післядипломної педагогічної освіти, письменники, громадські активісти. Учасниці знайомилися з платформами для ведення блогу, інструментами дизайну та мультимедіа.
«Блогери – це лідери думок. Вони відображають настрої суспільства у своїх публікаціях, висвітлюють болючі теми, що стимулюють обговорення серед користувачів мережі Інтернет. Блоги змінили світ. Не лише світ Інтернету, а й весь глобальний світовий простір. Блоги перетворили мережу на платформу для спілкування, обміну досвідом та думками», – так звернулася до присутніх на «Школі блогерства» в Полтаві координатор проекту Наталія Кірячок.
Раніше свої думки та ідеї ми могли донести обмеженому колу людей: родичам, друзям, колегам. За допомогою блогу можна знайти однодумців, вибудувати платформу для розвитку своєї справи, досягти успіху і створити джерело доходу. Не так просто знайти свого читача, зацікавити, доступно викласти свої думки. Цікаву лекцію про навички з написання вдалих заголовків у рамках Школи для блогерів підготував відомий журналіст, викладач Сергій Шебеліст. Блог – це універсальний інструмент, який допомагає розібратися в собі і навколишньому світі, повірити в свої сили, розвиватися і досягати своїх цілей.
«Яким має бути власний блог? З яких рубрик складатися? Що має доносити читачам?» – на ці питання учасниці «Школи блогерства» шукали відповідь під час презентації власних сторінок, сайтів, блогів. Ідей виявилося чимало, вони були різні: від блогу для майбутніх батьків до сайту, який знайомить з виробами ручної роботи.
Нині в рамках проекту створено близько двадцяти блогів та сторінок у соціальних мережах, авторками яких є жінки.
Серед яскравих робіт такі: «Берегиня» – платформа для комунікації, пошуку корисної інформації для жінок (авторка – луганчанка Олена Донська, яка нині проживає в Полтаві); блог «Яскравий світ – бібліотека» – мистецька сторінка Полтавської обласної бібліотеки для дітей та юнацтва ім. Олеся Гончара; «Милотерапія» – блог про мистецтво виробів ручної роботи (авторка – луганчака Олена Пархоменко, яка нині мешкає в Полтаві); «Кольоровий експрес» – творчий блог письменниці Наталії Вишневської.
На сторінках блогів психологів Карини Тиморської та Катерини Нищетної батьки отримають поради від спеціалістів стосовно виховання дітей, а також можуть записатися на спеціальні тренінги та стати учасником програм особистісного розвитку.
Учасниці щотижня зустрічалися у форматі розмовного кафе, де в дружній атмосфері обговорювали такі теми, як от, наприклад, доступність отримання житла, важливість освіти упродовж життя та інші. На кожну зустріч обирали й тему практичного заняття, адже робота над власними блогами вимагала знань із фотодизайну, мови програмування.
Такі щотижневі зустрічі жінок-блогерок не лише дали поштовх для розвитку власного блогу, але й стали комунікативним майданчиком, де учасниці ділилися маленькими досягненнями. У такій щирій та теплій атмосфері народжувалися нові ініціативи та проекти. Під час чергового розмовного кафе учасниці поділилися своїми відгуками про проект.
Жінки, які є переселенками з Луганської та Донецької областей, все більше дізнаються про наш край, знаходять друзів, партнерів, хочуть стати повноправними членами громади. Містком між жінками-активістками громадських організацій Полтавщини, представниками влади та лідерками ініціативних груп жінок-переселенок став круглий стіл «Активність жінок-переселенок у полтавській громаді: реалії та виклики» в стінах Полтавської обласної державної адміністрації. Говорили тут про нагальні проблеми і виявилося, що серед них дуже багато спільних. Також ділилися успіхами вже зробленого та планами на майбутнє. 
Заступник начальника Управління культури Полтавської ОДА Валентина Вождаєнко значила, що діти внутрішньо переміщених осіб мають пільгові умови при вступі на навчання у різні гуртки Школи мистецтв, музичні школи м. Полтава.
Серед запрошених на круглий стіл була лідерка ініціативної групи «Полтава – Самодопомога», колишня луганчанка Наталія Діда. Група об’єднує вже більше 1000 сімей переселенців і є платформою для поширення інформації та спілкування.
За даними Міністерства соціальної політики України на кінець 2016 року у Полтавській області налічується понад 30 тисяч офіційно зареєстрованих осіб, які є вимушеними переселенцями. Із них 10 тисяч – люди працездатного віку, стільки ж пенсійного, 5 тисяч потребують працевлаштування.
Тож проблема працевлаштування є однією з найгостріших для внутрішньо переміщених осіб. Але в актуальності з нею може позмагатися проблема житлова. Це неодноразово підкреслювали під час зустрічі її учасники.
Переселенка з Луганщини Олена Бурім поділилася з присутніми своїми думками щодо можливих шляхів вирішення житлового питання: «Нам потрібно об’єднуватися і переймати досвід інших громадських об’єднань переселенців, які вже мають успішні практики отримання земельних ділянок, залучення коштів на будівництво».
У рамках проекту відбулася вулична акція «Мій новий дім – Полтава. Чи доступне житло для ВПО?», де на Соборній площі учасниці з пазлів склали герб Полтави.
«Це наша перша вулична акція, на якій ми хочемо привернути увагу до проблем переселенців. Зокрема, найважливішим для більшості внутрішньо переміщених громадян зі Сходу країни та Криму нині залишається житлове питання. І хоча в квітні ц.р. набрав чинності закон №4550, який передбачає, що держава сплачує половину вартості придбаного чи побудованого житла для учасників АТО і внутрішньо переміщених осіб, але й досі не зрозуміло як скористатися цією програмою, чи вона взагалі діє і який механізм звернення учасників переселенців за цією програмою, куди і з якими документами звертатися?» – говорять учасниці акції. 
Також активістки з числа внутрішньо переміщених осіб разом із полтавцями виготовили паперовий будиночок на знак того, що кредити на житло мають високі відсотки і для більшості українців власне житло є лише мрією. 
Голова Полтавської філії Суспільної служби України Ганна Кіященко зауважила: «Полтава – це місто, яке стало нині для переселенців домівкою, тому ми вирішили провести акцію саме таким чином. А складання пазлів, це такий собі символ, який говорить, що тільки разом і діючи спільно ми можемо захищати свої права та змінювати світ на краще». 
Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше

10.07.17

Громадська організація «Фонд прав людини» плідно та активно працює в багатьох регіонах України ще з 2001 року, а з 2014 одним з ключових напрямків роботи Фонду став захист прав внутрішньо переміщених осіб. Вже майже три роки ГО успішно впроваджується програма із соціально-економічного захисту ВПО. Наразі, у співпраці з колегами з Естонського Жіночого Ресурсного Центру ENUT, розпочинається проект для переселенців (переважно жінок), тих, хто має готовність та бажання пройти бізнес навчання в рамках даної ініціативи та започаткувати приватний бізнес у місті свого проживання.
Даний проект, назва якого «WOMEN WORK WELL»  це інноваційна програма захисту прав та інтересів внутрішньо переміщених жінок на місцевих ринках праці. Його мета – посилення активності та професіоналізму нових лідерів громадських організацій шляхом ефективної діяльності з інтеграції ВПО на місцевий ринок праці; розвиток малого бізнесу із залученням менторської підтримки у Дніпропетровській, Запорізькій, Львівській та Полтавській областях. У нашій області проект буде виконуватися Полтавською філією Суспільної служби України.
Інформаційну зустріч робочої групи щодо завдань та виконання проекту буде проведено в офісі ПФ ССУ 17 липня о 16.00 годині за адресою: м. Полтава, вул. Соборний майдан, 15.
На заході заплановано ознайомити учасників групи з метою та завданнями «WOMEN WORK WELL», обговорити можливості розвитку бізнесу жінок ВПО, які проживають у Полтавській області та умови, що будуть сприяти ефективності роботи менторів. Серед запрошених на захід  активісти організацій, що працюють із ВПО, лідери громадських організацій, журналісти.
Проект фінансуєтся Міністерством закордонних справ Естонії, фондами розвитку та гуманітарної допомоги.
Читати більше

05.07.17

Дата: 05.07.17 ● Час: 11:55 ● Мітки: , , ,    Коментарів немає
Наша колега письменниця, тележурналістка Інна Снарська (Дідик) стала одним із п’яти цьогорічних лауреатів Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Олени Пчілки за документальний фільм «Стежками Лесі Українки».
Премію засновано у 1991 році Національним видавництвом дитячої літератури «Веселка» за підтримки Гадяцької районної та міської рад,  райдержадміністрації. Вперше за 25 років премією відзначено автора та режисера документального фільму. Журі з присудження премії підкреслило особистий внесок Інни Снарської у розвиток Гадяцької громади, широку популяризацію життя і творчості Лесі Українки, Олени Пчілки та Михайла Драгоманова.
Інна Снарська у розкритті образу Лесі Українки звернулася до краєзнавчого матеріалу, пов’язаного з Гадячем. Образ Лесі у документальному фільмі «Стежками Лесі Українки» вийшов далеким від академічного, класичного сприйняття. Жодної монументальності. Письменниця буквально ожила на екрані. Авторка документальної стрічки зуміла показати характер Лесі Українки, ії суто людську та жіночу сутність, вплив на її формування матері Олени Пчілки та дядька Михайла Драгоманова. «Оживленню» образу видатної українки допомогли і представники гадяцької громади. 
Фільм не тільки пізнавальний, а й досить ліричний, має потужну емоційну складову, яка підсилюється вдало підібраним музичним оформленням. Режисерка пропонує глядачеві пройтися життєвими і творчими стежками Лесі Українки, співпереживати її радостям та печалям. Фільм являє собою закінчений мистецький твір з продуманою режисурою та яскравим втіленням.
Інна Снарська також є автором сценарію документальної драми про Лесю Українку «Без надії сподіватись», яка була поставлена студентами Гадяцького коледжу культури та мистецтв ім. І. П. Котляревського у квітні 2017 року. Документальна драма є мультимедійною і поєднує акторські монологи, листи Лесі Українки, фрагменти драматичних творів письменниці.
Творча діяльність письменниці, режисера та журналістки Інни Снарської, безумовно, є  великим вкладом у популяризацію духовної спадщини видатних земляків.
Правління Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України та редакція сайту «НСПУ Полтава» вітають з перемогою та бажають натхнення і нових звершень!
Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше

02.07.17

Дата: 02.07.17 ● Час: 20:52 ● Мітки: , , ,    Коментарів немає
Намети, куліш у похідному казані, нічні посиденьки з гітарою навколо багаття… Це ж фестивальна класика! Поспілкуватися з однодумцями, познайомитися з новими друзями, наповнитися враженнями, а може й привезти додому диплом переможця та подарунки – найкращий сорт відпочинку для творчої особистості.
Національна спілка письменників України та місто Ірпінь запрошують вас на поетично-бардівський фестиваль-конкурс «Ірпінський Парнас», що відбудеться 29-30 липня.
Ви зможете побувати на оглядовій автобусній екскурсі по Ірпеню, два дні пожити в палатках на території будинку творчості письменників «Ірпінь», де жили і творили відомі літератори – Євген Гуцало, Максим Рильський, Павло Тичина, Павло Загребельний... А ви знаєте, що саме тут Микола Носов написав свого «Незнайка», а вулиця Квіткова існує насправді? Вона пролягає зовсім поруч із будинком творчості!
Журі з числа шанованих письменників та авторів-виконавців визначить переможців у шести поетичних номінаціях: «Поезія для дітей», «Релігійна лірика», «Громадянська лірика», «Інтимна лірика», «Філософська лірика», «Урбаністична лірика», та трьох бардівських: «Авторська пісня», «Виконавська майстерність», «Композитори». Вручення дипломів та гала-концерт переможців відбудеться на центральній площі міста Ірпінь, навпроти будівлі міської ради.
Проживання – в наметах (мати свої) або кімнатах будинку творчості (платно). Кількість місць у будиночках обмежена, тому необхідне попереднє бронювання. Харчування безкоштовне.
Для участі в конкурсній програмі фестивалю надсилайте свої заявки на пошту parnas2017@meta.ua із зазначенням таких даних:
– ПІБ (паспортні);
– псевдонім (якщо є);
– дата народження;
– місце роботи чи навчання;
– контакти (домашня адреса, телефон, електронна пошта);
– номінація, до якої будете подавати твори;
– наявність перемог у конкурсах, премій, нагород (перерахувати);
– наявність книг для поетів або дисків для бардів (перерахувати).
Твори надсилати не потрібно.
Вікових та будь-яких інших обмежень для учасників немає.
Попередній запис – обов’язковий.
Свої запитання ви можете поставити, написавши на вказану пошту або за телефонами: (095)-900-38-33, (098)-112-64-17 – Богдана Гайворонська, секретар НСПУ по роботі з молодими авторами.
Також ви можете за цими номерами забронювати місце в будиночку.

Прес-служба ПОО НСПУ
за матеріалами НСПУ
Читати більше

01.07.17

Дата: 01.07.17 ● Час: 21:52 ● Мітки: , ,    Коментарів немає

У рамках проекту «Зміцнення місцевої фінансової ініціативи (ЗМФІ-ІІ) впровадження» у частині надання допомоги в реалізації компоненту Ініціатива прозорості видобувних галузей в Україні, який фінансується «Агентством США з міжнародного розвитку (USAID)» Полтавська філія Суспільної служби України оголошує конкурс для представників медіа Полтавської області «Журналістські розслідування у сфері видобування корисних копалин».
До участі у конкурсі запрошуються журналісти:
– друкованих видань;
– онлайн-ресурсів;
– місцевих теле- та радіокомпаній;
– блогери.
         На конкурс можуть подаватися матеріали, що описують прозорість та підзвітність видобувних компаній, облік видобування корисних копалин, сплата податків компаніями, розподіл податків між бюджетами різних рівнів, отримання спецдозволів на видобування, Угоди про спільну діяльність, Угоди про розподіл продукції,  Другий звіт Ініціативи прозорості видобувних галузей (ІПВГ), проблеми місцевих громад, пов’язані з видобуванням корисних копалин; переваги для місцевих громад, пов’язані з видобуванням корисних копалин на їх території; виконання видобувними компаніями соціальних угод, їх ефективність для вирішення проблем місцевих громад, пов’язаних з видобуванням корисних копалин; приклади гарної співпраці для вирішення проблем, врахування інтересів місцевих громад, збереження навколишнього середовища під час  видобування та транспортування нафти та газу, залізної руди та інших корисних копалин; дотримання  вимог чинного законодавства та заходів екологічної безпеки під час розвідки, видобутку, збереження та транспортування корисних копалин; інші питання користування надрами.
Джерела для пошуку інформації:
 Вимоги до матеріалів:
– матеріали, що надсилаються на розгляд Конкурсної комісії, повинні бути оприлюднені (в ефірі телерадіокомпаній / на шпальтах регіональних друкованих видань / на веб-сторінках онлайн-ЗМІ) у період із 18 квітня 2017 року по 30 вересня 2017 року;
– матеріали, що не відповідають тематиці конкурсу, розглядатися не будуть;
– матеріали мають бути оприлюднені / опубліковані українською мовою;
– матеріали, подані до участі у Конкурсі, не рецензуються, організатори конкурсу не ведуть листування з авторами щодо змісту текстів чи сюжетів.
Формат матеріалів:
Для друкованих ЗМІ – а) текст статті в форматі .docx; б) скановане зображення сторінок друкованої версії видання, де розміщено матеріал, у форматі .jpeg, .tif, .pdf.
Для он-лайн ЗМІ – текст статті в форматі .docx із зазначенням гіперлінку публікації.
Для теле- чи радіо матеріалу – лінк на мультимедійний файл, завантажений на відеохостинг чи файлообмінник.
Разом з матеріалом, що подається на конкурс, необхідно надіслати документ з інформацією про автора: ПІБ; видання, місто; посада; назва роботи, короткий опис (до 500 символів); дата публікації/виходу в ефір; номер телефону та електронна адреса автора.
Критерії оцінки матеріалів:
– авторський аналіз фактів та висновки, спрямовані на активізацію контролю за видобуванням корисних копалин у Полтавській області з боку громади;
– рівень журналістської майстерності в поданні проблеми (робота з джерелами інформації, уміння вибудувати сюжет, наявність плану розслідування, наявність висновків, наявність доказів у вигляді документів;ї
– глибина аналізу проблеми;
– відповідність тематиці конкурсу;
– рівень дотримання журналістських стандартів;
– стиль викладення матеріалу, використання графіки чи інших елементів представлення масивів даних.
Кінцевий термін подачі матеріалів: 30 вересня 2017 року.
Роботи надсилаються на адресу: ipvgpoltava@gmail.com
Оголошення результатів: жовтень 2017 р.
Переможців визначатиме конкурсна комісія.
Не менше 10 переможців будуть відзначені  грошовими преміями, розмір премій від 500 грн. до 3000 грн.
Додаткову інформацію можна отримати в координатора конкурсу:
0532 50 06 47 (Наталія Кірячок). 
Прес-служба ПОО НСПУ
за інформацією ПФ ССУ
Читати більше

30.06.17

Знайомий хутірський сентимент. І не тільки.
Цю книжечку порекомендувала прочитати одна знайома літераторка. Помітивши мою виразну нехіть, вона не поскупилася на комплімент:
– Авторка просто геніальна!
Втім, як і належить поеткам, вона була постійно піднесена й захоплена, а я, з огляду на певний досвід і, делікатно кажучи, зрілий вік, – дещо стриманіший. І скептичніший.
Давненько, замолоду, я прочитав вірш Саші Чорного «Читатель», і тепер його зміст набув для мене особливої актуальності, навіть персонального драматизму.
Я знаком…
С настроеньем поэта Кубышкина,
С каждой новой статьей Кочерыжкина
И с газетно-журнальным песком.
Словом, чтенья всегда в изобилии –
Недосуг прочитать лишь Вергилия,
Говорят: здоровенный талант!
Да еще не мешало б Горация –
Тоже был, говорят, не без грации…
А Шекспир, а Сенека, а Дант?..
Мені нарешті дійшло, що багатьох прекрасних текстів я вже не прочитаю. Просто не встигну! Термін, відведений Господом Богом не тільки на читання, а взагалі – на життя, неухильно скорочується.
І доводиться вибирати, кого читати першим: класика чи сучасника, земляка.
Бо я (мабуть, в силу своєї непослідовності й лінощів) ніяк не дочитаю Апостола Павла, хоча давно вже намірявся співставити російський і німецький переклади Євангелія від Павла. Все-таки тезка. Тобто, я – його тезка. А він – мудра людина, енергійний ідеолог і теоретик християнства. Може, в голові щось відкладеться. Не тільки філологічне, а й філософічне, мудре…
І я… взявся за земляка, точніше – землячку (Пономаренко Любов. Нехворощ : Новели та повість. – Полтава : Дивосвіт, 2016. – Вид. 2-е. – 192 с.).
Перебігши біографію Любові (вона довго працювала в газетах – районках і обласній «Зорі Полтавщини), я не те, щоб здивувався, а мимоволі зазначив: у неї гарна мова, в яку практично не проникли газетні штампи. Ми всі підпадаємо під вплив професійного середовища. По собі знаю. А от вона вберегла свіжість відчуття питомого українського слова.
Прошу звернути увагу:
«…Бабуся піднімає на мене пізньоосінні очі…»
«Він узявся за мене, як за батіг…»
«Машини розбризкували кришталь підмерзлих калюж…»
«Терпіння урвалося, як старий конопляний мотузок, яким тягають води з колодязя…»
«Двері за ним неначе скрикували…»
«…При лінивому світлі торшера…»
«Стає у прямокутнику дверей, як скелет у чохлі…»
«Чоловік був здорожений». Тобто втомлений у дорозі.
Таких фраз, за образність яких мимоволі чіпляєшся, у книжці багато. Хоча трапляються й русизми. Їх – навпаки – мало. Буквально лічені. Не буду набридати прикладами. Приємніше цитувати вдалі, яскраві фрагменти.
Мало того, проза Любові Пономаренко «грішить» вставними поетичними образками, а то й віршами. Приміром, на стор. 88 (новела «Кричав потяг у ніч»). Це урізноманітнює мову.
Фраз, обтяжених зайвими словами, не характерними для динаміки усного спілкування, таких, як от: «Ти зверхньо наді мною збиткуєшся…» – мало. Справді, знервована людина сказала б простіше, енергійніше. Але це швидше виняток.
Книжка Любові Пономаренко нагадала мені художницький пленер – малювання на природі. У неї гарні, виразні пейзажі. Така собі графіка. Від її пейзажів теплішає на душі, і якщо рідко буваєш за містом, то сама собою зринає думка: треба вибиратися до лісу, в поле, до річки. Придивлятися й роздивлятися. Принюхуватися…Може, тоді твоє життя набуде трохи іншої якості – глибшої, спокійнішої, яснішої…
«…По тому, яка річка, можна дізнатися про погоду. Сніг просів – це на морози, очерет нагнувся –відлига буде. Для мене річка й ліс – як сім’я. Не уявляю, що поїду із села і всього цього не бачитиму. А до тепла вже недалеко. Он синичка голосно тинькає на кущі – весну вигукує».
«Ковзанка для ластівки»
А ось ще одна картинка:
«…Бурчак тихенько дзюркотів, немов робив свою вічну роботу, ми не знали, як він починався, бо там була гущавина й провалля. Але той бурчак був як серцевина хутора, всі колись брали з нього воду, любили сидіти на крутих розмивах і дивитися, як він живе. Над бурчаком лежала черемха, ми переходили нею, наче кладкою, вона здригалася. а потім застигала у своїй непорушній красі. Хтозна, звідки в неї була сила цвісти, коріння лежало вивернуте, стовбур потріскався. Навесні я бігала подивитися, чи деревина ожила, черемха довго не зеленіла. Я гладила шорстке стебло, розповідала їй, що вже пора прокидатися, притулялася до неї щокою. Потім народжувався жовтуватий липкий листочок, мов крило метелика…»
«Нехворощ»
Ці уривки, та й багато інших, нагадують про твори (не твори, а саме про твори) відомих полтавських письменників – «народників» (притягую це означення, вживане в іншу епоху і в іншій соціокультурній сфері, через їхню уважливість і чутливість до обставин народного життя. Це старші: Григорій і Григір Тютюнники, Феодосій Роговий… Із молодших – лубенчанин Олександр Міщенко, Леонід Гусак (вже покійний). Герої їхніх творів – не містяни, сільські жителі. Прості селяни з виразними характерами і несхожими долями. Це в місті, як камінці на березі моря – хвилі, людей вишліфовує прискорена ритміка життя, стандартизовані потреби, однаковість культурної поживи. І виходить людська галька, люди без осібних граней, приблизно однакової інтелектуальної ваги. Де кожен подібний до кожного.
Правда, цей процес – втрачання осібних особливостей, нівелювання індивідуальних граней – потужно захопив і село. Ширяться модерні засоби комунікації, приміром, Інтернет, у кожному домі є телевізор, формують свої аудиторії радіостанції FM… В уподібненні один одному бере посильну участь і секонд-хенд. Одне слово, українське село втягується в глобалізацій- ний мейнстрім.
Село, яке змальовує в своїх новелах і повісті Любов Пономаренко,  теж попливло в тому напрямку. Колишні хуторяни влаштовуються у великих селах, містах. Але їх тягне на місця їхнього дитинства.
«Вони важко приживалися на новому місці. Часом зустрічалися біля Нехворощі, соромилися один одного, свого смутку і своєї неприкаяності, не дивилися одне одному в очі і пояснювали, що приїхали «одкопати калини» або «жінка послала лика надрати». Я бачила, як дядько Василь крадькома гатив греблю, коли прорвало ставок, а дядько Петро ліпив заліп на своєму глиняному хлівці, укритому соломою. Той хлівець стояв ще років десять, відколи опустів хутір. Усе вже зрівняли з землею, а хлівець ховався за деревами та виглядав, коли дядько Петро приїде лісникувати. Дядько ховав туди коня од оводів, а сам ішов напитися з бурчака…»
«Нехворощ»
У «Нехворощі» йдеться про хутір, досить віддалений від більших населених пунктів, так би мовити, глухенький. Але в його описі я відчув теплоту, подібну до тієї, з якою згадував свій хутір, приміський, Леонід Гусак («Ланцюжки слідів на курній дорозі»). Гусакового хутору вже немає. Поглинуло місто.
Квінтесенція хуторянськості виявляється, на мій погляд, в острів’янах, тобто селянах, які замешкували на острівцях, в заплаві річки чи посеред болота. Замешкувані острівці ніби перегукуються на просторах полтавської прози: один – у повісті «Узбіччя» лубенчанина Олександра Міщенка, другий – у новелі Любові Пономаренко «Острів Марфа». Острівність – це як дистилята осібності, не зґвалтованої цивілізацією.
До речі, історики й культурологи давно звернули увагу, що острівні народи, попри спорідненість з континентальними, за час свого окремого існування зберігали архаїчні і набували нових – оригінальних рис, яких не було у континентальних родичів. Як приклад стійких острівних культур вони наводили Англію і Японію.
Мені здається, в маленьких громадах острівних хуторів відбувалися подібні процеси. І це невеличке розважання про селюків-хуторян, підперте щедрим цитуванням,  можна було б завершити дещо плакатними, закличними  фрагментами:
«…Треба берегти свою першу хату. Кожне житло щось залишає людині – мудрість і спокій, доброту і відданість. І кожному житлу людина залишає частинку себе».
*   *   *
«Бо дім – то не лише гніздо, а точка, з якої бачиш Всесвіт і звідки Всесвіт сприймає тебе».
«Нехворощ»
Але це далеко не все. Зі сторінок книги Любові Пономаренко прозирають похмурі обриси досить несподіваних для рідних населених пунктів будівель…
Зловісна готика провінційного письма.
«Цей похмурий будинок із вузькими сходами й безліччю кімнат, комірок, балкончиків давно потребував ремонту.
…Тут, здавалося, ніколи не фарбували підлогу, бо вона сіра і в тріщинах, не білили стіни, які подекуди вкрилися рудими патьоками. В будинку щодня бігали, поспішали, носили якісь ящики, коробки. На кухні вічно щось варилося, підгорало, парувало. Всім було ніколи, всі були чимось заклопотані й похмурі».
«Почують тебе сніги»
А ось ще одна «будівелька», подібна до описаної вище своєю величиною і похмурістю:
«Будинок манив і тривожив, не будинок, а замок. Триметрові стіни у дві цеглини, у зріст людини вікна. І столітні дерева скриплять, гудуть, завивають. Стіни будинку пофарбовані у світло-зелене. Тут більше десятка зелених кольорів…
Бачу вибиті шибки на другому поверсі, у флігелі, бачу дах, що роками засипався листям і не чистилися ринви. Чи вистачить мого життя, щоб навести тут лад.
…Двері скрипнули, наче вжахнулися, що хтось іде. Підлога дубова, ніде не схитнеться. Я вмикаю світло і бачу на всю стіну портрет молодої жінки, обліплений павутинням.
…Направо кухня та їдальня. Крізь вибиту шибку звисають довгі батоги хмелю. Напевне, тут варили на плиті – стіни чорні наче в кузні. Біля плити стоїть кочережка. Відчиняю настінну шафу – там змостили гніздо горобці, вони пурхнули звідти з вереском, легко вдаряючись об мої руки.
Трохи далі – комірчина для вугілля. Відхиляю двері й жахаюся – біля стіни, навпроти малесенького вікна  лежить гадюка. Вона підняла голову і погрозливо глянула на мене. Я блискавично гупнула дверима на комірчині, побігла до виходу, брязкаючи великими ключами...
…Я ще достоту не вивчила розташування всіх кімнат, є прохідні, є зовсім крихітні, є комірчини та гардеробні, є навіть кімната-ванна з проіржавілими трубами…»
Хочеться перепросити в можливого читача за розлоге цитування, але, ймовірно, в такий спосіб я зможу передати ту атмосферу напруги, тривоги, неспокою, і, власне, небезпеки, якою просякнута проза Любові Пономаренко. А, може, й читач упізнає те, що мені видалося знайомим. Ні, не в деталях, не в самих описах. Знайомою  видається містична аура, яка оповиває події. Та й декорації – великі, запущені, похмурі будинки – нагадують середньовічні замки, або їхні руїни, які служили обов’язковою атрибутикою готичних романів. До речі, повість «Нехворощ» можна легко розгорнути в роман. Її головні герої ідуть своїми самостійними шляхами, які перетинаються у фіналі.
Якщо підходити до творів Любові Пономаренко з цього боку, готичного, то одразу полегшується питання їх класифікації.
Мені можуть закинути схильність до формалізму, але куди дінешся, коли, як кажуть, усі ознаки «на лиці».
Втім, у цьому є одна, приємна, особисто для мене, обставина: авторка, значна частина життя і творчості якої припала на радянські часи, не була безнадійно контужена скрижалями соцреалізму й рішуче попрямувала на пошуки нових літературних форм і засобів.
Природно, виникає питання: дійшла Любов Пономаренко до «готики» сама собою, «якось так вийшло»? Чи начиталася готичних романів і під їхнім впливом почала конструювати подібні сюжети на тлі українських обставин? А може, готичні ідеї і підходи були почерпнуті з літературної критики? Любов Пономаренко за освітою вчителька російської мови й літератури, вона, безумовно, очитана в літературознавстві й літературній критиці. А статей про особливості готичного роману – море. До того ж, багато зарубіжних, та й наших авторів, продовжують вправлятися в цьому жанрі.
Але…закриємо це питання. Хай воно залишиться серед таємниць творчої кухні. Давайте підемо далі – в пошуках готичності.
Повернемося до похмурих зловісних будівель, точніше, до їхніх розмірів. Судячи з описів, вони величенькі, дво- чи навіть більше  -поверхові, побудовані давно… Як давно? Напевне, ще за радянської влади, бо не встигли б постаріти. І тут явний історико-будівельний нестик. Тоді приватним особам дозволялося споруджувати лише одноповерхові будинки, обмеженого розміру. Вище – тільки за спеціального дозволу, як виняток. Так що не так все просто. Це зараз розперезалися – палаци мурують!..
Я наводжу цей приклад не для того, щоб тицьнути Любові Пономаренко її помилкою. Ні, хочу звернути увагу публіки на ще одну особливість готичного письма: цей жанр цілком допускає певний алогізм, причинно-наслідкові невідповідності, навіть неприродність мотивацій. І Любов Пономаренко спокійно користується з тих свобод, які надає авторам цей жанр.
Приміром, кав’ярня в невеличкому містечку N називається «Мертв’ячок». Хотів би я побачити, як її власник реєстрував заклад під такою назвою в місцевому самоврядуванні. Мабуть, було непросто. Якщо взагалі можливо.
Або: батько, цілком люблячий і бувалий, віддає за картярський борг якомусь зловісному бандюгану свою доньку-підлітка.
«– Ти відроблятимеш батьків борг, – мовив господар. – Інакше доведеться вас обох… прибрати. Будеш грати в моєму ресторані. Ясно тобі?»
«Почують тебе сніги»
Ситуація примітивна, недостовірна, але зловісна. Такий жанр, так можна.
Майже всіх героїв Любові Пономаренко мучать погані передчуття. І Піддубня («Гриба») з «Ковзанки для ластівки», і дружину охоронця Марка з «Нічого не трапилось». Багатьох навідують пророчі видіння, як, приміром, професора Стужу з новели «П’ятниця. Чотирнадцяте». І так далі… Не буду перелічувати, щоб не втрапити в скушнИй лінійний протоколізм.
Давайте краще перейдемо до містичного. Добре питущий охоронець Марко нібито падає у відкритий каналізаційний люк далеко в місті, а дружина знаходить його в занедбаному колодязі поруч з домом. Він піднімається звідтіля по драбині. Але вже мертвий. («Нічого не трапилось»).
А ось із «Ненароджених»: «Відкинула штору. Хлопець плавно ступив з ганку і рушив до траси. Його нові берці не торкалися молодого снігу і ніякого сліду не залишали». Як там у Александра Блока: «В белом венчике из роз – Впереди – Исус Христос…» ?
А ось страшилка в дусі «Синьої бороди»:
«Начебто …  є підвал, де щосуботи збираються картярі. Ветеринар ставить долари, гості – свої органи. Вуха, пальці, кисті, носи. Відтятий орган – це його тавро. Напруга за столом така сильна, що дехто втрачає свідомість (напевне: непритомніє? – П.С.). Коли ветеринар програє, його партнер отримує пачку доларів, а коли у виграші господар, того ж вечора у підвалі проводиться ампутація, і на одного таврованого стає більше. Людина ніде ніколи нікому не розповідає, що вона пережила…»
І містичне підтвердження того, що коїлося в підвалі:
«Коли водій почав відраховувати здачу, побачила, що в нього немає кисті лівої руки. Мене мов ударило струмом. Я протиснулася в салон, але тут же рвонула назад. Навколо сиділи й стояли  пасажири без вух, губів, носів, очей, пальців. Я закричала, щоб зупинили автобус.
Але куди йти? Чи є таке місце на землі, де ще не побував  Ветеринар?»
І в цій готичній новелі («Ветеринар») передумови подій, перепрошую за тавтологію, умовні. Розглянувши їх пильніше, розумієш, що кошмарчик штучний, сконструйований швидше за канонами жанру, ніж за логікою життя.
Нібито ще в юному віці, хлопчиком, майбутній Ветеринар «затягнув (ровесника – П.С.) в провалля, придавив за горло, а потім відрізав язика…» Ця «операція» навряд чи була б під силу хлопчакові, навіть цілеспрямованому. І ні слова про правові наслідки. Баба «вивезла онука з села, і його ніхто більше не бачив».
Я вже не кажу про водія з відтятою кистю. Навряд чи людям з такою фізичною вадою дозволено займатися пасажироперевезенням. Натяжка? Але ж яка! Зразу волосся дибки!
У новелах і повісті Любові Пономаренко досить чітко вирізняються дві групи характерів. Одна – селян, хуторян, які проявляють свої риси й прив’язаності на тлі рідної природи і в звичних їм обставинах життя. Вони лагідні, сумирні, навіть боязкі. Як нехворощани, що боялися голову колгоспу «і вдень і вночі». До другої групи належать люди ніби з іншого племені. Хижі, рішучі, з дивними пристрастями чи казенно холодні, зверхні. І це зіткнення двох палітр людських якостей і рис напевно зумовлене двома жанровими прийомами, які обрала авторка для свого письма. З одного боку –  традиційне замилування «народністю», пейзажна лірика, з другого – освоєння модернового (хоча й не дуже, він має свою давню історію) жанру – готики.
Герої Любові Пономаренко звично нещасні, вони погано кінчають або йдуть у туманну безвість. Це в певній мірі монотонізує прозу Л. Пономаренко. Закінчуючи читати чергову новелу, мимоволі ловив себе на обивательській думці: Дай Боже, щоб хоч тут закінчилося благополучно, хоча б обнадійливо… Так ні! В кращому випадку над мертвим тілом возноситься  душа й спостерігає за метушнею близьких людей. А потім зустрічається з предками – хуторянами («Нехворощ»)…
У Любові Пономаренко навіть коти нещасні. Кіт Мурило з новели «Кіт на пагорбі» – тому, що його нікому погладити. Блокадний кіт Мурзик з «Нехворощі» плаче, дивлячись на окраєць хліба. Є надія, що в трьох кошенят у картонній коробці ( новела «Натинка») доля складеться щасливіше. Але це не напевне. Героїня Натинка біжить з ними у безвість. А там «догадайся, мол, сама».
Дещо виламується з цього протиставлення характерів і жанрових прийомів новела «Полон». Вона написана в стилі жорсткого натуралізму. Напевне, її сюжет навіяний розповідями українських полонених про пережите «на підвалі», в сепаратиському Донецьку. Знущання, катування, кров і рештки людських тіл, бруд і сморід… Дивно, але ця новела нагадала мені давно прочитані спогади жителів східно-померанського містечка Шляве (тоді – Німеччина, тепер – територія Польщі). Про те, що вони пережили, коли навесні 1945 року в місто зайшли частини Червоної Армії («Mein Schicksal ist nur eines unter vielen Millionen» – «Моя доля лише одна серед багатьох мільйонів»).
Вряди-годи подибуючи на сторінках «Нехворощі» прикметні вислови, приміром,
«Усі люди від народження починають умирати». («Почують тебе сніги»),
«А поки ми вслухаємося в тупі прогнози, бо ніхто, ніхто сьогодні вже не знає, що буде завтра. І чи буде завтра». («Фікус»),
«Людина дресирує світ навколо і підпрягає своїй волі, та зрештою опиняється в клітці». («Острів Марфа»),
спадає на думку: А чи не є Любов Пономаренко сповідницею поглядів відомого філософа – песиміста Артура Шопенгауера, який стверджував, що людина народжена для страждань? І якщо в її житті трапляються щасливі моменти, то дуже короткі й нетривкі. На цій підставі він пропонував навіть звертатися один до одного не «пан», «панове», а «співстраждалець», «співстраждальці». Пропозиція не була прийнята ні за життя філософа, ні опісля. Хоча її слушність була підтверджена багатьма війнами, катастрофами й масовою загибеллю  людей.
Якщо ви помітили, я уникав наводити будь-які оціночні судження щодо творів Любові Пономаренко. Та й не варто цього робити тактовному літературному критику (це я про себе). Я просто намагався літературознавчо осягти художнє полотно, яке виткала письменниця. І маю сказати: воно в неї вийшло цікавим і органічним. Попри видиму контрастність між «народницьким» сентименталізмом і набором зловісних прийомів, притаманних літературній готиці.
Павло СТОРОЖЕНКО
Читати більше