23.1.16
20.1.16
Важко писати про книжку, де все вже
описане автором, де є текст і до тексту. Але думок так багато, хоч більшість із
них – лише відлуння, що відчуваєш потребу докинути і свої п’ять копійок. То й
добре, що не срібняків.
Та все ж іноді почуваєшся зрадником, бо
зачиняєшся від переживань, які автор відважно впускає і пропускає крізь себе, і
говорить навіть у той час, як «замовкає музи́ка», бо «йому перетисло горло».
Дивовижна сила говорити, знаходити потрібне слово, «коли його курс обвалився і
знецінився мовець». Більше того, підбирати зримі образи так, що в цьому
книжковому світі проступає твій власний світ, усі замовчувані тобою переживання
і страхи. Навіть тоді, коли авторка, певно, й не бажала цього.
Усе, що відбувається з нами тут-і-тепер (про
особистісні зміни), звісно, спричинене минулим. Але чи часто замислюємося, що
минуле сприймаємо через сучасність. Спочатку йде «після», а вже потім «до» –
переосмислене й оцінене через теперішнє бачення. Цікаво, що ж відчуває автор до
своїх надрукованих віршів, які фізично відтинає, переносить у Past Perfect,
«минуліше минулого», таке споглядально-далеке. Маємо нагоду відчути все це у
другій частині збірки. Можемо пройти крізь усе, залишаючись, однак, по цей бік,
у своєму «справдешньому» світі з кнайпами і прирученими драконами, у зручному
окресленому світі, в якому, щоправда, час від часу з’являються приціли, берці
чи кулі – майже органічно й безболісно, доки на них не звертають нашу увагу.
І в мені все міцніло відчуття власного
ренегатства, втечі у «справдешній» світ від світу справжнього, аж доки
натрапила на заспокійливу думку, що «одні видихають повітря з легенів, аби інші
могли його вдихнути». Можливо, це й хитке виправдання, але так воно є.
Ще треба було б написати, що деякі вірші
відразу звучать піснею, що замість підкреслити уподобану цитату часто просто
ставиш знак оклику на сторінці, що попри складні метафоричні конструкції після
прочитання лишається післясмак прози – може, тому що
прозою закінчується книжка, а може, книжка тому й закінчується прозою. Але для
мене «Той, що зумів воскреснути» – це «той незручний момент» (так, у цій книжці
знайдете чимало іронії щодо сучасних штампів і залежностей), коли помічаєш, що
забув дихати і робиш нарешті вдих, хоча для цього й доводиться докладати
зусилля.
Євгенія НАЙЧУК,
Читати більше
Популярні публікації
-
Літературне коріння Полтавщини розлоге, міцне; воно заглиблюється в сиву давнину Переяславської землі – південно-східної частини Київсь...
-
Із відчуттям радості вітаємо зі світлим святом Христового Воскресіння , одним із найвеличніших свят у християнстві, що символізує пере...
-
Прости мій біль, у ньому три сльози, І три дороги, і печаль велика. У решеті водиці принеси, Бо спрага не дає ні жить, ні дихать...
-
Намірившись написати передмову до добірки німецьких класичних епіграм, я зрозумів, що не обійтися без кількох слів про німецький гумор...
-
22 жовтня в рамках проекту «Культурний простір – місце діалогу та взаєморозуміння» Полтавська обласна організація Національної спіл...
-
«За своє життя мене сто разів обходили, часто забували, іноді затискували і навіть переслідували – та це не моє вже діло, це діла Д...
-
Літературно-краєзнавчий проект «Земляки», започаткований Полтавською обласною організацією Національної спілки письменників України, вже...
Категорії публікацій
анонси
афіша
біографічне кафе
брати Тютюнники
василь симоненко
видання
відгуки та рецензії
вірші
вітання
владика Афанасій
епіграми
есе
есеї
ігри
інтерв’ю
Кибинці
конкурси
краєзнавство
краєзнавчі маршрути
краща книга Полтавщини
криниця
культурний простір
літературний туризм
літмайдан
малим читачам
медіа
незабутні
новини
НСПУ
обміни
оголошення
Олексій Неживий
Павло Стороженко
переклади
поезія
Полтава
презентації
премії
премія імені панаса мирного
премія імені петра ротача
премія імені феодосія рогового
проза
рубрика одного вірша
свята
стаття
Тетяна Луньова
УКФ
фестиваль
Шевченківська премія
ювілеї
Docudays UA
Erasmus
news