Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

27.06.16

Отож, почнемо із самого початку, тобто із вступного слова-звернення  редакції журналу «Українська культура»: «Чи можна жити сучасним ритмом і вловлювати майбутні вібрації, не шукаючи витоків, не здобрюючи коріння, проносячись життям галасливим болідом або просуваючись інертним тілом?» Йдеться тут про №6 2014 року щомісячного всеукраїнського  журналу «Українська культура», де вміщено матеріали для теж всеукраїнського і культурологічного  проекту «Ми –  Україна: Полтавщина». Скориставшись риторичними закликами редакції, не просуватись інертним тілом і шукати витоків, відкриваю журнал на с. 34 – 35. Зачарований назвою «Із полтавських плеяд» (!?), вдивляюся у знайомі обличчя славетних полтавців, де під овальними фото вміщено не тільки ім’я, прізвище, але й коротка розповідь про заслуги на ниві вітчизняної культури. Ось і Віра Роїк – талановита народна вишивальниця, Герой України. Дивлюся і, як кажуть, очам не вірю, адже на фотографії сучасна письменниця з Лубен Наталя Баклай…
Читаю короткий текст про Марію Башкирцеву й дізнаюсь, що «талановита дівчина-художниця з полтавського села Гайворон». Однак, пам’ятаючи заклик редакції щодо шукання витоків, згадую, що та народилася в селі Гавронці (тепер Диканський район Полтавської області).
Про Раїсу Кириченко зазначено, що вона заслужена артистка України і лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка. Тут теж потрібне уточнення, адже ще в 1979 році талановита співачка стала народною артисткою. Є тут і правописний недогляд, бо слово заслужена пишеться з маленької літери, а от Державна премія з великої.
Письменника Євгена Гребінку названо «українсько-російським письменником», а про Миколу Гоголя сказано: «Видатний прозаїк і драматург, творчість якого однаковою мірою належить російській та українській літературі».
– От би ще дізнатися, хто, як і навіщо оту однакову (!) міру визначав, – думаю.
А Іван Котляревський, за оцінкою журналу «Українська культура» – «Письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури…». Тут для пояснення згадаємо, що поети й драматурги це ж і є письменники, а зачинателів сучасної літератури взагалі не буває в світі, бо є тільки сучасні письменники, або творці сучасної літератури, її представники і т.д.
Для подальшого натхнення знову процитуємо закличне слово редакції: «Чи вистачить духу не тільки мати власну позицію, а ще й відстоювати її?» Тому не дивуємося, що Олесь Гончар, на їх думку, був редактором журналу «Всесвіт» (насправді редактором журналу «Вітчизна»), фотохудожник з Лубен Володимир Білоус – літературознавець (жодного літературознавчого джерела так і не вдалося знайти, окрім того, що фотографував письменників і розповідав про це в інтерв’ю). Перебільшеним є твердження, що приятель майбутніх декабристів Василь Капніст «намагався вивести Україну з-під ярма Російської імперії», однак в його найвідомішому драматичному творі – комедії «Ябеда» – тільки сатирично відображено аморальні вчинки тодішнього чиновництва, а «Ода на рабство» мала антикріпосницький зміст.
Зараховуючи до полтавської плеяди деяких митців, чомусь не говориться про їх зв’язки з полтавським краєм, як наприклад, Іван Кавалерідзе (автор пам’ятника Тарасові Шевченкові в Полтаві (1926), письменниця Оксана Іваненко (народилася в Полтаві), чи Григір Тютюнник (народився в с. Шилівка Зіньківського району). А про його старшого брата Григорія Тютюнника, теж Шевченківського лауреата, в плеяді не згадується зовсім.
– Може тому, що говориться в окремій публікації, –  думаю.
Промовистим свідченням того, як не треба «здобрювати коріння» є стаття в журналі «Українська культура» такого собі автора KAIROS під назвою «Вир недоговореного» (с. 40 – 41). Йдеться у ній про історію написання Григором Тютюнником кіносценарію за романом «Вир» старшого брата Григорія Тютюнника. Читаю текст і без особливих труднощів знаходжу добре знайомі слова, вислови, речення, абзаци, навіть цитати із джерельних матеріалів, інколи в скороченому вигляді, однак без жодних бібліографічних посилань, навіть згадки про їхні назви. Наприклад, при цитуванні тексту із книжки «Панорама найновішої літератури в УРСР  (Мюнхен: Пролог, 1963), KAIROS (не хочеться називати цього «культурного» плагіатора автором) згадує тільки про якесь мюнхенське видавництво, хоча цитату із коментаря упорядника наводить, а потім переказує її своїми словами.
Для підтвердження процитуємо первісний текст: «На відміну від всіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався «розширенням творчих меж соціалістичного реалізму» в той спосіб, що замість давати клясові мотивації вчинків своїх героїв умотивував їх з чисто природного людського погляду. Суцільного твору не вийшло, бо примусова тенденція мусіла бути, але окремі його частини вражають читача щирою правдою».
Порівняємо тепер із його запозиченням у журналі «Українська культура»: «На відміну від усіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався розширенням творчих меж соціалістичного реалізму». Цю особливість «Виру» дуже тонко відчував і Григір. Тож у своїй сценарній версії роману він робив акцент саме на природних, а не класових мотивах вчинків героїв роману». [c. 40]
Уперше уривок із кіносценарію Григора Тютюнника за романом Григорія Тютюнника «Вир» було опубліковано саме в газеті «Літературна Україна» (11 серпня 2005 року) із моїм переднім словом «…Щоб вирости їм у поему краси…», далі з’явилося   наукове  дослідження: «Кіносценарій Григора Тютюнника за романом Григорія Тютюнника «Вир» (журнал «Бахмутський шлях», 2005. − № 1-2. − С. 18-20). І тільки в 2013 році цей мистецький твір вийшов друком в окремому міні-форматному виданні: Тютюнник Г.М. Кіносценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир» / Григір Тютюнник; підготовка тексту, передм. О.І.Неживого. – Луганськ: Янтар, 2013. – 184 с. Публікацію здійснено за автографом, який зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України.
Отож, на завершення знову звертаюсь до пафосної, а тому безпредметної риторики  цього числа журналу «Українська культура»: «Чи є потреба витрачатися на роз’яснення ніби очевидного й безсумнівного, гупаючись у стіну байдужості?». Вважаю, що байдужими не тільки до культурних надбань Полтавщини, але й професійної етики журналіста  виявилися самі працівники журналу із такою багатообіцяючою назвою. Хіба не так?
Олексій НЕЖИВИЙ
Читати більше

20.06.16

Дата: 20.06.16 ● Час: 16:11 ● Мітки: , ,    1 коментар
Днями відбулася церемонія нагородження переможців Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2016». Про це йдеться на офіційному сайті конкурсу.
Серед нагороджених – і письменниця з Полтавщини Раїса Плотникова, яка отримала спеціальну відзнаку «Вибір Видавця» за роман «Реквієм для Рози».
Полтавська обласна організація НСПУ вітає знану авторку з Лубен із нагородою та бажає невичерпної наснаги й подальших творчих злетів!
Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше
Дата: ● Час: 16:07 ● Мітки: ,    Коментарів немає

Перестало битися серце Юрія Антиповича (Антиповича Георгія Анатолійовича) – відомого письменника, просвітянина, журналіста. Народився Георгій Анатолійович 30 січня 1943 року в с. Волевачі (тепер Козелецького р-ну Чернігівської обл.), мешкав у Полтаві.
     Після Остерської десятирічки, навчання у Київському політехнікумі зв’язку, строкової військової служби на полігоні космодрому Байконур та праці на підприємствах м. Броварів Київської обл. 1969 р. вступив на факультет журналістики КДУ, який закінчив у 1994 р. Працював у миколаївській молодіжній газеті «Ленінське плем’я», чернігівській «Деснянській правді», у полтавських газетах «Комсомолець Полтавщини», «Зоря Полтавщини», «Полтавський вісник», інформаційно-видавничому агентстві «Астрея». 1992 р. був редактором обласної газети «Молода громада», потім працював у прес-службі Полтавської облдержадміністрації, завідувачем відділу ЗМІ управління у справах преси та інформації ОДА.
До літературної та літературознавчої творчості Ю.Антиповича спонукало прагнення вийти за межі газетних жанрів. Так з’явилися п’єси «Остання ніч Мазепи» (1993), «Помилка Мефістофеля» (1997), «Брате мій, Каїне» (1999). Усі вони присвячені переломним і трагічним сторінкам історії України. Автор висвітлює причини поразки гетьмана Івана Мазепи в його святому прагненні зробити Україну вільною, самостійною європейською державою; змальовує гострий конфлікт між вільнолюбними прагненнями українців та неприховано імперськими намірами комуністичних диктаторів Леніна-Сталіна («Помилка Мефістофеля»); аналізує складні перипетії російсько-української війни 1918-1921 рр., зокрема політичну короткозорість Нестора Махна, підступність більшовиків, які прагнуть покінчити із селянським повстанським рухом та петлюрівцями («Брате мій, Каїне»).
Драму «Остання ніч Мазепи» ставили шкільні самодіяльні театри, а в постановці акторів Полтавського обласного музично-драматичного театру ім. Гоголя вона часто йшла на обласному радіо. Ця п’єса здобула премію Полтавської спілки літераторів (1993), а радіовистава перемогла в обласному радіоконкурсі «Ми – українці!».
П’єси разом з есеєм-новелою «Там сходило сонце Мзії» і віршами увійшли до книг Ю.Антиповича «Сійте на скелях» (Полтава, «Верстка, 2004) та «Брате мій, Каїне» (Полтава, «Верстка», 2009).
Загадковим явищам Природи, Всесвіту і людської свідомості присвячені книги «Шукайте їх серед янголів. Фантасмагорії дитинства» (Полтава, «Верстка», 2005), «Зоряні птиці галактик» (Полтава, «Верстка», 2006), Феномени у світах реальному і паралельних» (Полтава, «Верстка», 2007), «Синдром Кассандри» (Полтава, ВПП «Друкарська майстерня», 2008), «Око долі. Характерники: невигадані історії» (Полтава, «Верстка», 2012), «У вітражах Вічності» (Полтава, ФОП Шамало Р.В., 2014).
Автор велику увагу приділяє темі містичного у житті та творчості письменників, зокрема Лесі Українки та Івана Франка. У розділі «Не віщую… тільки бачу» («Око долі») під цим кутом аналізуються п’єси «Кассандра», «В катакомбах», драма-феєрія «Лісова пісня». Містичне, архаїчне, езотеричне у Великої Українки завжди пов’язані з боротьбою між високочесними ідеалами і злом, правдою і облудою, гідністю і ницістю, з болем за скривджених і ображених, вважає автор.
Нетрадиційно аналізує Ю. Антипович окремі твори Великого Каменяра, зокрема у статті «Іван Франко: «Якби знав я чари, що спиняють хмари» («Око долі»). Він зазначає: «Те, що поет не цурався алегорій незвіданого, стежив за снами, можливо, прагнучи пояснити собі зв’язок космічного і земного, проглядається як у камерній ліриці, так і в поемах Франка».
Містичне в долях і творчості інших письменників, діячів культури, науки, історичних осіб автор досліджує в есеях, вміщених у книзі «Око долі»: «Григорій Сковорода: наче прожитий час повернеться назад», «Боніфатійович про Апокаліпсис (не біблійний – український)» (ідеться про Володимира Антоновича), «Він був стихією – сонцем, вітром…» (про кінорежисера Андрія Тарковського), «Сонцепоклонник» (про космобіолога Олександра Чижевського).
Важливе місце у літературознавчому доробку Ю.Антиповича посідає історико-біографічний нарис «Петро Ротач: «Я впень був нищений не раз, та скрес з любові до Вкраїни» (Полтава, видавець Говоров С.В., 2013). Книга – хвилююча розповідь про непросту долю, життя і творчість відомого письменника, великого трудівника на ниві літературного краєзнавства, дисидента-полтавця Петра Ротача. Переслідуваний радянською владою, яка забороняла йому друкуватися, П. Ротач, однак, виконав роботу цілого науково-дослідного інституту, створивши такі фундаментальні проекти, як двотомова енциклопедія «Полтавська Шевченкіана», літературний календар Полтавщини «Колоски з літературної ниви», біобібліографічний довідник «Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції», досліджував творчість Івана Котляревського («Біля гнізда соловейка», «Поклик через століття. Іван Котляревський і Полтава»), лауреатів Шевченківської премії Григора Тютюнника, Василя Симоненка, Феодосія Рогового та багатьох інших лицарів українського слова.
Книга про Петра Ротача – не лише вияв глибокої поваги автора до свого героя, а й пристрасний голос Ю. Антиповича на захист української мови і української національної ідеї. Голос, поданий у часи, коли промосковська кліка Януковича вела наступ проти всього українського і проти самої України як незалежної держави з європейським вибором.
Захисту і пропаганді українського друкованого слова присвячені і літературознавчі статті Ю. Антиповича. Він також автор рецензій на театральні вистави, кінофільми, книги поезій та прози полтавських літераторів Миколи Костенка, Володимира Мирного, Миколи Лубка, професора Миколи Степаненка та ін. Він лауреат премії Ліги українських меценатів ім. Дмитра Нитченка (2014) за пропаганду українського друкованого слова, премії з нагоди сторіччя газети «Хлібороб» (за драму «Остання ніч Мазепи») та премії ім. Котляревського за книгу «Петро Ротач: «Я впень був нищений не раз, та скрес з любові до Вкраїни» (2015).
Полтавське обласне об’єднання товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України висловлюють глибоке співчуття дружині – заслуженому журналісту України Ганні Антипович, усім рідним та друзям покійного! Вічна пам'ять і Царство небесне українському патріоту, активісту «Просвіти», письменнику, журналісту Юрію Антиповичу.

Микола Кульчинський, голова Полтавського обласного товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка
Микола Степаненко, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, член правління Полтавського обласного товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, заступник голови Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України
Наталія Кірячок, голова Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України
Павло Стороженко, журналіст, письменник
Лідія Віценя, журналіст, письменниця
Тарас Пустовіт, голова Полтавського міського товариства Просвіта» ім. Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України, заступник Директора Державного архіву Полтавської області
Олег Пустовгар, член правління Полтавського обласного товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка
Олександр  Білоусько, член правління Полтавського обласного товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Директор Центру дослідження історії Полтавщини Полтавської обласної ради
Марія Гринь, відповідальний секретар Полтавського обласного товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка

Читати більше

13.06.16

Дата: 13.06.16 ● Час: 12:53 ● Мітки: ,    Коментарів немає
Сьогодні в Кременчуці відбудеться прощання з відомим українським поетом Олегом Головком, про це повідомляє кременчуцька «Програма Плюс». Автор «Щуки» пішов із життя на 76 році.
Прощання вібудеться біля будинку, де жив поет.
«Пішов з життя Олег Головко. Людина весела і добра. І чудовий поет, – написала відома письменниця Наталя Лапіна на своїй сторінці в соціальній мережі «Facebook». – Його невелика збірочка «Прощання з рідною хатою» варта Шевченківської премії. А на дитячих віршах виросло не одне покоління... Вічний спокій дай йому, Господи...»
Дійсно, Олег Головко – автор поетичних рядків про Кременчук, відомий багатьом поколінням кременчуцьких читачів. Народився Олег Федотович на Вінниччині 1 вересня 1940 року.
Член Національної спілки письменників України з 1974 року.
Автор поетичних збірок «Стежка до рідної хати» (Київ, 1968), «Поїзди надії» (Київ, 1984), «Струны тайги» (Харків, 1988), «Йшла коза-дереза» (Київ, 1990), «Пливе щука з Кременчука» (Харків, 1990), «Гаптовані рушники» (Київ, 1990), «Прощання з рідною хатою» (Кіровоград, 1991), «Нерозумний песик» (Харків, 1992) та інших.
Вічна пам’ять.
Схиляємо голови в жалобі й шані.
Читати більше