Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

05.09.20


Дорогі мої!
Сьогодні ми зібралися не стільки для того, щоб пошанувати лауреатів обласної премії, а щоб укотре віддати шану великому українцю, нашому землякові, видатному письменнику Феодосію Роговому. Не буду говорити пафосних слів, які вимовляються під час таких урочистостей, а лиш згадаю дещо знаменне із свого життя і коротко поясню.
Десь років зо п’ять тому, в мене припинився достатньо тривалий період, який продовжувався щонайменше років із двадцять п’ять (ціле життя, правда?), коли я, власне, кинув свою літературну творчість і випав з літературно процесу. Хоча писати я не перестав. Але це вже була релігійна тематика – світські теми з церковного погляду, богословські статті.
Хоча письменницький дар постійно про себе нагадував і доводилося докладати чимало зусиль, щоб знову не взятися за прозу. А це було тяжко, повірте мені. Творча людина, як ніхто інший, мене зрозуміє. Але пов’язавши свою долю із Церквою, із чернецтвом, я вважав, що займатися белетристикою вже не повинен. А згодом з’явилося переконання, що вже й не зможу писати прозу.
Але в березні 2016 року мене так «скрутило», як того рекрута, і всадовило до письмового столу писати оповідання. В цьому я завбачив Божу волю. Я написав його швидко, десь за два дні. Потім перечитав і зрозумів, що письмо не тільки не втратилося, а й стало сильнішим. Це було оповідання «Вкраяла серця». З цього часу почалося моє повернення в літературу.
Присудження премії ім. Феодосія Рогового, як я розумію, це оцінка моєї попередньої творчості – повістей і оповідань, опублікованих наприкінці 80-их років двома книгами і вміщених у новій книзі «Останній поріг», виданій у жовтні минулого року. Для мене премія видатного земляка, корифея української літератури, без перебільшення є великою честю.
Коли мені повідомили, що я став її лауреатом, то мені згадався один із епізодів, пов’язаних із Феодосієм Кириловичем. Це було вже дуже давно, десь більше тридцяти років. Я тоді вже видав першу книжку «Жива роса», яка, після кількарічного поневіряння, в 1987 році все ж з’явилася на світ у видавництві «Радянський письменник», головному видавництві Спілки, був уже, здається, членом Спілки письменників України.
Якось ми з Феодосієм Кириловичем поверталися додому із зборів Полтавської організації СПУ одним автобусом – він до Глобиного, а я до Решетилівки. Сіли в автобуса на одному диванчику, він кладе на коліна авоську – пам’ятаєте, були такі в’язані, – виймає пакунок, розгортає його, а там два пироги. Сільські такі – високі, пухкі, спечені в печі, таких нині вже не вміють пекти. Розломлює, і один дає мені. Каже: «На ось, з’їж. Це моя баба в дорогу спекла».
І ось тепер, більш ніж за тридцять років, той пиріг, повернувся до мене премією імені Феодосія Рогового. Той пиріг, на моє переконання, мав духовний підтекст і був творчою естафетою, яку передав мені Феодосій Кирилович незадовго до своєї передчасної кончини, і яку я повинен не тільки понести, а й оправдати.
До речі, теж цікаво, якось само по собі, всі події у романі, над яким я зараз працюю, відбуваються саме в тих краях – на землях між Пслом і Сулою в Подніпров’ї. І одна з ліній сюжету пов’язана із спогадами про виселення і затоплення, власне, знищення цілого пласту української культурної хліборобської цивілізації, нашої історії і національного духу.
Я знаю одне – що ні в ті часи, ні в нинішні я в жодному своєму творі не злукавив, бо я писав і пишу правду життя. Тільки з правдою і любов’ю до всього рідного можна, як писав у щоденникових записах Феодосій Роговий, здобути найвищих народних і суспільних ідеалів. Я не соромлюся це повторювати і зазначаю, що це найголовніше завдання літератури – виховувати світле й добре у людських серцях, утверджувати високий дух народу, а не розбещувати його, навіть тоді, коли ти пишеш трагічні сторінки його буття.
Справжній письменник увесь у своїх творах – в них його характер, його світогляд, мова, до найменшої буковки виписана духом, що сягає глибин народної душі, дар художнього мислення, лише йому притаманний стиль письма.
У своїх творах Феодосій Роговий витворив цілий світ унікальних образів хліборобських родів з неперевершеним дивом народної мови, а до рівня його письма нинішнім прозаїкам треба ще дотягуватися. Не кажучи вже про стиль. Він віртуозно володів словом, яке черпав із джерел народного духу і саме цим пояснюється сила його письма. А ще пояснюється чистою і болючою совістю, якою він сприймав життя свого народу, кривавим болем, який рвав його серце, доки й не розірвав.
Французький письменник Жюль Ренан колись писав, що літературу роблять воли. Ось таким волом-трудівником був і Феодосій Роговий, бо волом-трудівником у вічному ярмі жив і український селянин-хлібороб. Саме з його глибин вийшов і видатний український письменник, наш земляк, який пройшов усі кола пекла тогочасного життя.
Стати лауреатом премії великого українця, видатного майстра слова Феодосія Рогового для мене велика честь і аванс на майбутнє, щоб оправдати ту духовну естафету, яку з отим пирогом він мені передав.
Щиро дякую членам журі і обласній раді за високе поцінування моєї літературної праці.
А всім Божого благословення!
Архієпископ Афанасій (Володимир) Шкурупій
Читати більше

Тримаю в руках чергові номери літературно-художнього видання «Полтавська криниця». Відпиваю бережно – ковток за ковтком. Смакую повільно. За всіма оцими карантинами-коронами-дистанціями скучила за теплим спілкуванням, за гарними людьми. Проте, від Слова дистанціюватися не потрібно. Воно, чим ближче до серця, тим більш глибоко проникає в душу, живить серце, радує теплом.
У кожному номері – цікаві автори, безмір сторінок великих та малих історій. Краплина до краплини постають письменники та журналісти, науковці й редактори, викладачі та священники, більшість із яких – члени Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України.
Окрім поетичних та прозових сторінок журнал має цікаві та вкрай потрібні рубрики: Книжковий хронограф, Гостьова світлиця, Малим читачам, Наголос, Літмайдан. А це – огляди та рецензії (напрямок літературознавства нині майже вимираючий), ґрунтовні, неупереджені інтерв’ю, критика, статті про письменників і для письменників, за якими – безмір відер колодязної води, яку витягала й витягує редакційна колегія. І чи не найбільше довелося крутити коловорот голові Полтавського осередку та ініціатору відродження видання Наталії Трикаш. З її слів, початок нової «Криниці» – це як полив’яне небо, коли стукала в усі двері, а вони – зачинені. Ось уже третій рік поспіль Криниця виходить за підтримки департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.
Зачерпую кружку смачної, криничної води. Ось неймовірно теплі баба Мотя й баба Ганя Світлани Фільчак. Перша понаклеювала біля плити, яка дивилася у вікна її світу, Камчатку та Чукотку, бо завжди мріяла стати метеорологом і поїхати на крайсвіття. Друга ходила до церкви у Мальці почути на старість голос своєї першої любові: «Завмирає Ганине серце. Чекає вона у церковному багатоголоссі на один-єдиний голос із тисяч інших, скільки б років не минуло… Голос заради якого вона б подолала не лише Миргород, а як треба, країни й моря…». Далі  чудові оповідання Любові Пономаренко. У кружці води: «Стежка до порогу була, як волосина, ніби душа його простувала на милицях і не м’яла трави». Наступний ковток – оповідання «З хреста знята» Афанасія Шкурупія. Де люди падали, мов мухи у приморозок, де героїня бліда, мов у крейду вимазана, а сонце… «Сонце ховалося за лісом, останніми променями гладило верхів’я дерев і вони відсвічували золотавими пасмами, що тяглися до неба, зливалися з його голубизною і разом творили грайливе марево, яке легкою смугою тремтіло над усим небокраєм».
І ось я пірнаю у місячну ніч полтавської поезії. «…А ти визираєш місяця: серпик? повня? А ти нервуєш: та де ж оті треті півні, що витягнуть сонце за линву отого променя?»  питається у читачів Наталка Фурса й наливає у небо молока. Чому в небо? А тому, що в кружках уже розлита кринична вода! «Хто запалить свічку пелехату, Проти ночі піде хто один? Світло вкрадеш із чужої хати – Голіруч не втримаєш жарин…»  долучається до розмови Вікторія Кіченко. По тім з іншого боку Карпат озивається Олена Гаран: «До світанку затерпла мурована піч, Розбігаються стежки в світи усебіч. Де ти, доле-недоле? Чи добра, чи зла… Трісне шибка, на скалки розіб’ється скло. Розкажіть свою правду про те, як було… Доки в домі прокинуться всі дзеркала».
Неймовірні есеї Лідії Віцені: «До війни звідси – триста кілометрів. Хлопці на броньовиках будуть на сході вже на світанку. Господи, рукою владики захисти їх…» або: «Картопляне бадилля ще диміло на городі нашої Лесі, звіддаля гірчило, вечір догорав поміж сосен, яскраво, мов багаття, сяяли червоні хмари…» Знаходжу у віддзеркаленні криничної води своїх земляків та землячок. Олександр Міщенко і його щемлива «Баночка меду», де зметені з прилавку крихти і мед, який розлито тільки в літрові і трилітрові банки, тож для матері – шкода. 
Далі  чудова рецензія літературознавця, наукового співробітника Інституту літератури Алли Диби на історичний роман «Реквієм для Рози»: «Раїса Плотникова в романі майстерно говорить на різні голоси. Створені нею герої  це часто антиподи одне одного. /…/ Тут безліч символічних епізодів-кадрів, які кількома важливими штрихами змальовують епоху знавіснілого зародження більшовицького режиму».
На черговому ковтку впізнаю себе й не себе – містичну «Попову Яму», яку писали й згадували разом із трьома поколіннями мгарців. Згадалося, як у темній воді цього озера, яке все ще живе у моїй пам’яті, відшукувала забуті слова: полик, синьоглазка, лукаву бабу Мокрину й клуню діда Пантелія, лютого князя Ромоданівського й срібну зоряну тінь монаха, що зринає над водою світлої місячної ночі.
У «Гостьовій світлиці» щедро напуває нас джерельним спокоєм і спогадами Інна Дідик. Її інтерв’ю з письменником Юрієм Роговим захоплює самими назвами: «Дещо про волів», «Про долю, віру та дуба-неленя» (нелень – бо восени листя не скидає), «Як Юрій Роговий став палеонтологом» та «Про вишитого Шевченка». Гарно написано: ковтаєш і не маєш сили відірватися  хочеться допити цю кружку до кінця!
Тож влучно зазначає у своєму вступному слові редактор видання Афанасій Шкурупій. «Високе письмо тому й цінується, що кожне слово несе в собі максимальну глибину змісту, а не написане заради того, щоб лише писати /…/ Проза, яка надрукована в «Полтавській криниці», засвідчує, що маємо справу з літературою високо гатунку, добротно виписаною, яка вигідно відрізняється майстерністю тексту». 
Приємно, що кожне нове число журналу відкриває нам нові імена, по краплі додає живої води із невсипимого джерела творчості: чистого, світлого, незамуленого…
Дочитала до кінця … і лише нині зрозуміла чому так легко писалося – он скільки друзів маю на ФБ. Всі поважаю, всіх ціную, смакую по краплині живу джерельну воду вашої праці!
Ганна КРЕВСЬКА
Читати більше

У Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Котляревського відбулася урочиста церемонія нагородження лауреатів Премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового.
Премія заснована два роки тому Полтавською облрадою для відзначення письменників за вагомі творчі здобутки, громадян – за активну громадську позицію і присуджується до дня народження нашого земляка, письменника Феодосія Рогового – 27 серпня.
На урочистості завітали заступник голови обласної державної адміністрації Катерина Рижеченко, депутат обласної ради Руслан Рогов, члени журі премії, представники творчої інтелігенції міста, директорка ПОУНБ ім. І. П. Котляревського Тетяна Зеленська.
«Приємно вітати цьогорічних лауреатів премії імені Феодосія Рогового. Дякую митцям за вклад у розвиток літератури, популяризацію творчості полтавських письменників на теренах області та всієї України. Бажаю митцям натхнення, а головне – вдячного читача», – сказала Катерина Рижеченко.
«У день народження Феодосія Рогового нагороджуємо письменників, які своєю творчістю зберігають українське слово, українську писемність. Загалом заявки подали більше 10 учасників», – розповів Руслан Рогов.
Лауреатами Премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового 2020 року стали:
– у номінації «Сучасна проза» – Володимир Шкурупій (Преосвященний Афанасій), архієпископ Харківський і Полтавський Харківсько-Полтавської єпархії Православної церкви України, член Національної спілки письменників України – за книгу прози «Останній поріг»; Володимир Карпенко (псевдонім – Влад Землянин), член Національної спілки письменників – за епічний роман «Амба»;
– у номінації «Громадська діяльність» премію розділили – Наталія Кірячок, голова Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України, поетка, прозаїк, лідерка громадських проєктів – за вагомий особистий внесок у збереження та популяризацію літературної спадщини письменників-полтавців шляхом створення літературно-краєзнавчих туристичних маршрутів на Полтавщині.


Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше