Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

31.10.15



Почну, так би мовити, з офіційності. 28 жовтня в літературній вітальні Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П. Котляревського відбулася презентація книги «Думки і видумки» лубенського автора, лікаря за фахом Олександра Сиченка.
Нині – заступник головного лікаря Лубенської центральної міської клінічної лікарні Олександр Володимирович Сиченко пише вірші й має в своєму творчому доробку поетичні збірки «Римовані рядки» (2010), «Жук-корупціонер» (2010), «Римовані думки» (2012), а в 2003 році у співавторстві написав книгу про історію медицини на Лубенщині «Дорога добра та надії».
Син видатного українського письменника, майстра історичної прози Володимира Малика, голова фонду «Слово» ім. В.Малика, лауреат премії ім. І.П. Котляревського Олександр Сиченко розповів про свій шлях до творчості та зачитав кілька віршів із нової книги.
Про автора і його творчість у літературознавчому контексті говорили Микола Костенко й професор Олексій Неживий.
До зустрічі з лікарем-поетом Олександром Сиченком проявили цікавість і його «молодші колеги», студенти медичного факультету №1 Української медичної стоматологічної академії, котрі взяли участь у заході.
Після презентації всі охочі отримали від автора по примірнику «Думок…» із автографом.
Тепер – коротко щодо самої книги. Загалом, презентовані «Думки і видумки» (Сиченко О.В. Думки і видумки. – Лубни : Інтер Парк, 2015. – 74 с.) – збірка чотиривіршів, епіграм і афоризмів, сповнених живим гумором, стриманою іронією або влучною сатирою на явища, котрі не відповідають загальному естетичному ідеалові. «Думки…» вирізняються дотепністю, нерідко філософським змістом.
Не випадково, що живий гумор я згадав першим з-поміж сукупності якостей збірки. Тут наявні вдатні поетичні жартівливі вислови, що викликають просту щиру посмішку, якої, напевне, останнім часом трохи не вистачає на наших обличчях. Вважаю, цю збірку варто прочитати багатьом, адже як говорив Артур Шопенгауер: «Із особистих якостей найбезпосередніше сприяє нашому щастю весела вдача». І з цим важко не погодитись. 

Олександр ПУШКО
Читати більше

29.10.15

Авторка однієї з найкращих книг про війну презентуватиме її в Полтаві.
5 листопада поетка Любов Якимчук презентуватиме в Полтаві свою книгу «Абрикоси Донбасу». Збірка увійшла до десяти найкращих книг про війну за версією українського Forbes.
Про любов і абрикоси, відчуття дому і батьківщини, про Донбас і про Україну, поезію і біль, перетворення, мовчання, говоріння, про розкладання поезії на рими і на ритми. Про все це і про те, що «там, де не ростуть абрикоси, починається Росія» – на зустрічі з поеткою Любою Якимчук та на презентації її збірки «Абрикоси Донбасу», що вийшла цьогоріч у «Видавництві Старого Лева».
Спробувати «Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук на смак, слух і дотик можна буде і в Полтаві.

Зустрічі відбудуться 5 листопада 2015 року:
      о 10:00 у Полтавському національному педагогічному університеті ім. В.Г. Короленка (вул. Остроградського, 2);
      о 12:00 у Львівській майстерні шоколаду (вул. Фрунзе, 27/24).

Організатор: Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини, Інституту з міжнародного співробітництва Німецької асоціації народних університетів (DVV International), громадської організації «Інформаційно-дослідний центр «Інтеграція та розвиток».
Заходи проводяться в рамках проекту «Культурний простір – місце діалогу та взаєморозуміння».
Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше

27.10.15

Дата: 27.10.15 ● Час: 23:29 ● Мітки: ,    Коментарів немає


Глядачі Мандрівного фестивалю побачать 40 найкращих документальних фільмів України та світу.
Показ фестивальних фільмів відбуватиметься в бібліотеках, вищих навчальних закладах, школах тощо. Ефект від перегляду фільмів, як і раніше, підсилюватиметься тематичними дискусіями, обговореннями, диспутами й різноманітними правоосвітніми заходами. Фестиваль – неполітичний і некомерційний.
Цьогоріч документальні фільми на тему прав людини мешканці Полтави та Полтавської області зможуть побачити в період із 23 листопада по 10 грудня 2015 року. 
Організатори фестивалю  Українська Гельсінська спілка з прав людини, громадська організація «Південь», Херсонський обласний фонд милосердя і здоров’я, громадська організація «Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв».
Вже не один рік поспіль незмінними організаторами Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA на Полтавщині виступають Полтавська філія Суспільної служби України та Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України. Партнери: Пирятинська районна громадська організація «Жіночі ініціативи», Управління у справах сім’ї, молоді та спорту Полтавського міськвиконкому.
До програми цьогорічного Мандрівного фестивалю увійшли фільми-переможці та фільми позаконкурсних програм XІІ Docudays UA. Оргкомітет фестивалю переконаний, що чесне документальне кіно здатне захистити від зброї пропаганди, тому Мандрівний Docudays UA цього року покаже дві стрічки з програми ПРОПАГАНДА, яка була центральною на фестивалі в Києві. Представлені в ній фільми «Звідки з’являється пил і куди зникають гроші» Тійто Оясоо та Ене-Лііс Семпері та «Це моя земля» Тамари Ерде торкаються важливих сфер суспільного життя – освіти та політики.
Також будуть показані фільми з програми ЕФЕКТ ГРУЗІЇ, що розповідає про досвід війни з Росією і пізнішої відбудови країни. Добірка DOCU/ЕНЕРГІЯ відкриє шлях до усвідомлення відповідальності кожної людини на шляху до енергонезалежності та збереження природних ресурсів.
Програма DOCU/УКРАЇНА представляє три стрічки про наше життя сьогодні: «76-49» Юлії Проскуріної, «Вальс Алчевськ» Вадима Ількова та «Сестра Zo» Аліси Коваленко. Це картини різної стилістики: від майже епічних до дуже особистих.
Нове на цьогорічному фестивалі – кінопрограма DOCU/ДІТИ. Герої історій – це діти та підлітки, які стикаються з дорослими проблемами та вчаться їх долати.
Docudays UA – це місце зустрічі глядачів, волонтерів, партнерів та, зрештою, і організаторів показів у своїй громаді, адже фестиваль щороку розширює свою географію. Насправді, це те кіно, яке творить саме життя, адже показані історії людей, котрі можна споглядати навколо себе. Варто лише озирнутися і не бути байдужим.
Головною метою Docudays UA є сприяння підвищенню рівня української кінодокументалістики, становленню в Україні відкритого діалогу про моральні проблеми суспільства, права людини. Засобами кіномистецтва сприяти зміцненню почуття людської гідності у громадян України, надихати їх на активні відповідальні дії задля побудови демократичного суспільства.

Напередодні фестивалю відбувся традиційний семінар для майбутніх модераторів показів документальних стрічок. Цьогоріч темою семінару є «Освіта у сфері прав людини за допомогою сучасних засобів медіа». У ньому взяли участь представники вищих навчальних закладів, соціальних служб, активісти громадських організацій, які під час проведення фестивалю будуть організовувати і модерувати покази. Мета семінару – познайомити майбутніх партнерів з фестивалем і його можливостями. Окрім того, під час семінару учасники переглянули фільм і отримали практичні знання та навички модерації. Окрема увага була приділена презентації Кіноклубу Docudays UA при Полтавській обласній організації НСПУ. Наприкінці семінару відбулося планування заходів у рамках Мандрівного фестивалю в Полтаві та області.

Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше

23.10.15

Дата: 23.10.15 ● Час: 16:58 ● Мітки: ,    Коментарів немає

          На початку жовтня в рамках проекту «Культурний простір – місце діалогу та взаєморозуміння» у Сєвєродонецьку Луганської області відбулися навчальні тренінги «Подолання конфліктів «Я серед інших». Проект виконує Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України у партнерстві з Луганським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти. Серед учасників – вчителі, волонтери, громадські активісти, представники влади, духовенство. Наразі населені пункти, з яких приїхали учасники, а це: Лисичанськ, Рубіжне, Кремінна, – знаходяться у прифронтовій зоні й там все ще можна відчути «відлуння» подій літа 2014 року.

          Серед тренерів проекту – старший викладач кафедри управління освітою Луганського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Олена Бурім. Олена є вимушеною переселенкою, з серпня 2014 року проживає з родиною у Полтаві. За останній рік була учасницею кількох міжнародних проектів, завданнями яких було пошук шляхів примирення та сприяння налагодженню діалогу в українському суспільстві.
Упродовж кількох днів учасники навчальної програми говорили про конфлікт, за допомогою цікавих вправ та ігор шукали відповідь на питання: як можна наполягати на досягненні своїх цілей і проявити розуміння й готовність враховувати інтереси інших? Опановували практичні навички з вирішення та попередження конфліктів через освоєння комунікативних методів, спрямованих на встановлення ефективної взаємодії, розмірковували на тему здатності людей по-різному відстоювати свої інтереси й поводитись у конфлікті.
Дізнавшись про тему тренінгу, до його роботи активно залучився доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри управління освітою Луганського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Журба Микола Анатолійович. Як науковець він досліджує загальні проблеми сучасної філософії культури та філософської антропології, онтологічні, метафізичні, аксіологічні аспекти віртуалістики та проблеми буття людини в інформаційному суспільстві. Тож невипадково, з учасниками тренінгу він обговорив надзвичайно актуальне на сьогодні питання «Трансформація культури в сучасному світі».
«Навіть найглибші кризи коли-небудь закінчуються. І тоді втомлене, розтерзане конфліктом суспільство стикається з новим випробуванням – поверненням до нормального життя. Чим швидше після конфлікту знайдеться можливість повернутися до нього, багато разів доводила історія, тим швидше спадуть і напруженість, і протиріччя у стосунках між людьми.  Культурно-освітні  заходи та локальні мистецькі ініціативи відіграють у цьому процесі величезну роль. Сподіваюся, що під час навчання у вас виникнуть нові творчі ідеї, спрямовані на досягнення миру на нашій землі», – звернулася до учасників навчання керівник проекту Наталія Кірячок, голова Полтавської обласної організації НСПУ.
До речі, одна з таких ініціатив, про які говорила Наталія, вже існує та дуже активно поширюється. Мова йде про створення Музею ангелів, або «Музею на крилах», який має стати своєрідним культурним та духовно-просвітницьким центром на Луганщині.
А те, що саме представники освіти й культури намагаються сьогодні будувати простір взаєморозуміння та діалогу в суспільстві, то так воно, певно, і має бути.

Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше

22.10.15




22 жовтня в рамках проекту «Культурний простір – місце діалогу та взаєморозуміння» Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України спільно з Полтавським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти імені М.В. Остроградського за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини, Інституту з міжнародного співробітництва Німецької асоціації народних університетів (DVV International), громадської організації «Інформаційно-дослідний центр «Інтеграція та розвиток» провела захід: біографічне кафе «Історія пишеться людьми».

Героями сьогоднішнього біографічного кафе стали літературознавець, письменник, журналіст, краєзнавець, учений, педагог Олексій Неживий та громадський діяч, правозахисник, художник Олександр Келим.
Олексій Неживий народився на Полтавщині, тривалий час жив і працював у Луганську, а з початком збройної агресії на Сході України повернувся до Полтави. Олексій Іванович – член Національних спілок письменників, журналістів та краєзнавців України, голова Луганської міської організації ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка (1989-1991), депутат районної ради м. Луганськ (1991-1994), голова Луганської обласної організації НСПУ (1999-2004). Олексій Неживий – один із тих свідомих інтелігентів, які плекали на Сході нашої держави рідне слово й український дух, стояли на захисті інтересів суверенної України.

Інший учасник – відомий полтавський правозахисник, громадський діяч, художник Олександр Келим, який був безпосереднім учасником становлення незалежності України в Полтавській області.
Обидва герої сьогоднішнього заходу поділилися думками з приводу знаходження мирного вирішення складних ситуацій шляхом підтримки культурних ініціатив, що сприяють налагодженню діалогу, розповіли цікаві тематичні моменти з власних біографій, відповіли на питання присутніх, а провідною темою став пошук шляхів примирення в українському суспільстві.
Модератором заходу виступила учасниця проекту «Культурний простір – місце діалогу та взаєморозуміння» Анжеліка Шараєвич, керівник проекту – голова Полтавської обласної організації НСПУ Наталія Кірячок.

Олександр ПУШКО,
прес-служба ПОО НСПУ

Нагадаємо, раніше відбувся діалог у «культурному просторі»
Читати більше
Дата: ● Час: 11:56 ● Мітки: , ,    Коментарів немає

Сьогодні видатний український поет, державний діяч, академік Національної академії наук України, почесний академік Академії мистецтв України, голова Українського фонду культури, лауреат Шевченківської премії, Герой України Борис Олійник відзначає свій 80-річний ювілей.
Борис Ілліч народився 22 жовтня 1935 року в с. Зачепилівка Новосанжарського району на Полтавщині.

Полтавська обласна організація НСПУ щиро вітає ювіляра й бажає міцного здоров’я, довгих років життя, благополуччя, нових звершень у збереженні й примноженні національної культури, зміцненні Української держави й піднесенні її міжнародного авторитету!

Правління Полтавської обласної організації НСПУ
Читати більше

15.10.15

Дата: 15.10.15 ● Час: 17:52 ● Мітки: ,    Коментарів немає

У кінопоемі «Колір граната» Сергія Параджанова є такий образ: у середньовічному монастирі намокли книги, і старий монах наказує маленькому хлопчикові винести їх на дах собору; босоногий хлопчик обережно іде по вузькому карнизу, притискаючи до грудей товсті фоліанти в грубих палітурках, потім розкладає книги на похилому черепичному даху; налітає вітер, і книги починають махати сторінками, мов птахи крилами, вони ось-ось здіймуться і полетять вдалину, а хлопчик злякано й зачудовано дивиться на них. Цей хлопчик став одним із найбільших поетів середньовіччя – Саят-Новою.
Книги – пряма рідня птахам, бо вони, як і птахи, є метафорами людської душі. У своїй квінтесенції Книги втілюють для нас віру у незнищенність, у безсмертя, у відродження, у воскресіння, у свободу, у чистоту, у непорочність. Ми мріємо літати вільно, як птахи, – мріємо завдяки книгам.
Книги і народжуються, мов пташенята: з малого задуму, що схований у письменницькій душі, мов зародок у яєчку; щоб книжка проклюнулася на світ божий, автор має віддати їй багато тепла свого серця, як мама-пташка вигріває своє майбутнє пташенятко, незважаючи ні на погоду, ні на негоду. А потому, як батьки навчають пташа літати, автор має допомогти книзі стати на крило.
Мало лише написати книгу, сподіваючись, що хтось інший допоможе їй дійти до читача. Книга потребує дружньої підтримки, аж допоки не окріпне серед людей, не випростається, не промовить голосно своє вагоме слово, заради якого вона й народилася. І лише тоді автор може побажати їй щасливого і тривалого самостійного польоту.
Пташці не злетіти у сильний буревій чи градобій – книзі не розкрити крила в атмосфері байдужості. Птахи приносять нам весну, засівають нам по зернинці ліси, визбирують по комашинці шкідників наших садів – книги розкривають наші очі на світ і розкривають різні світи перед нашими очима, допомагають нашій душі вигартуватися, а розуму вигостритись.
У момент, коли людина бере до рук Книгу, вона здійснює свою прадавню мрію здобути Крила.
Мрійте разом з книгами! Літайте разом з птахами!
Співайте разом з птахами! Літайте разом з книгами!

Тетяна Луньова
Читати більше

01.10.15

Дата: 01.10.15 ● Час: 18:55 ● Мітки: , ,
Майже півстоліття життєва й творча доля талановитого письменника Івана Низового була пов’язана з Луганщиною. Саме тут митець упевнився в глибинному українському корінні нашого краю, тому й з таким несхитним бажанням хотів виполоти бур’яни національної зневіри, бездуховності. офіційної зневаги до найдорожчого – рідної мови.
У книзі вибраної любовної лірики «Веселка неповторних весен» (2003) Іван Низовий писав: «Свої перші вірші я написав узимку 1960 року, і були вони, звісно, про любов, бо нашептала їх мені моя перша, несмілива, більше небесна, аніж земна, юнацька любов…».
Можливо природна здатність до віршування виявлялася і набагато раніше, коли з дітьми, забачивши сільського мірошника, кричав: «Діду Яриш, куди ти шпариш?»
Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року в селі Марківка нинішнього Білопільського району Сумської області. Однак ці короткі й офіційні рядки не передають всього трагізму й драматизму його дитячих років. Найкраще розповів про це сам письменник у автобіографічній повісті «Десь там, за соняшниками» (2004). Ось бабуся на його прохання згадувала: «При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній… Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, вся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитину. А нічого, оклигала. І ти народився живенький».
Сирітське дитинство Івана Низового пройшло біля хутора Рудка, де мешкав разом із бабусею і старшою сестричкою Людою, адже в роки війни втратив і батька й матір. Однак він ніколи не називає себе дитиною війни, стверджуючи, що є дитям любові, а війна приносить тільки горе, сирітство, розруху, калічить долі людські. Тут варто згадати новелу Івана Низового «Дід Мороз із мого дитинства», яка вперше була надрукована в першому номері Луганської обласної молодіжної газети «Молодогвардієць» 1 січня 1967 року. Саме цей літературний твір засвідчив, що на Луганщину приїхав талановитий письменник. 
А ще раніше, навіть не закінчивши шостого класу, змушений був за трудодень працювати в колгоспі, потім будувати комсомольську шахту на Донбасі, сплавляти ліс на архангельській півночі, споруджувати електростанції в казахстанській Караганді та поблизу Змієва на Харківщині, цементно-шиферний комбінат у Балаклії. З 1961 по 1964 рік служба в армії. Ще будучи солдатом побував у 1963 році на семінарі молодих літераторів в Одесі, а вже в 1964 році в Ужгородському видавництві «Карпати» вийшла перша поетична книга Івана Низового «Народжуються квіти», редактором якої був молодий поет Петро Скунць. Потім було навчання у Львівському університеті, педагогічна й журналістська робота, у 1966 переїзд на Луганщину й робота в Новоайдарській районній газеті, а з 1967 року в новоствореній обласній молодіжній газеті «Молодогвардієць».
Друга книга – «Провесінь» – вийшла в 1971 році, в наступному Іван Низовий став членом Спілки письменників, однак продовжував роботу в обласних газетах, потім старшим редактором обласної студії телебачення. Керував обласним літоб’єднанням, був консультантом спілчанської організації. У 1979-80 роках навчався на Вищих літературних курсах при Літінституті імені О.М. Горького. З 1992 по 1998 рік – відповідальний секретар і голова Луганської організації СПУ. Про цю сторінку в життєписі Івана Низового хочеться сказати більше. Нелегкими були ті часи. Матеріальна скрута, несприйняття багатьма нових духовних цінностей, що відроджувалися на ґрунті національного.
А ще до того кожний письменник розумів свободу творчості по-своєму: один, що раніше прославляв деспотичне російське самодержавство, тепер із люттю й зневагою накинувся на все українське, інший почав перекладати свої твори про життя робітничого класу російською мовою, бо зрозумів, що для київських видавництв його писання тепер непотрібні, ще хтось, щоб пролізти в Спілку почав римувати дуже патріотичні рядки, а ще численна графоманська братія, відчуваючи зовнішню і внутрішню ідеологічну підтримку, назвала одну з громадських організацій письменницькою, тим самим привабивши декого із професійних літераторів, особливо тих, хто полюбляє не тільки славу…
Український письменник Іван Низовий свою позицію висловив уже давно, а особливо в статті «Бути народом», яка в 1988 році була оприлюднена в обласній газеті «Молодогвардієць» і стала своєрідним рушійним складником національного відродження на Луганщині, нехай і романтичного, але життєдайного й потрібного. Зрозуміло, що на шляхах економічних негараздів чимало тих патріотів-романтиків розгубилося в пошуках засобів існування, а чи й посівши сяке-таке чиновне місце й забули про той час. Однак життєві й мистецькі орієнтири Івана Низового не зазнали значних змін.
Може й справді
Була прихильною, 
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я 
Людиною сильною 
Та корінням тримавсь 
Українського поля.
 Свої державницькі погляди Іван Низовий обґрунтував у публіцистичних книгах «Там, де я ніколи не плакав» і «Там, де я сміюся крізь сльози»(2006 р.). 
Саме в поєднанні особистої долі поета із найбільш значимими подіями в житті народу виражається публіцистичне спрямування поетичних збірок «Горобина ніч» (1992), «Пракорінь» (1995), «І калина своя і тополя» (1992), «Запрягайте, хлопці, коней» (1993), «Покотьоло», «Вівтар» (1995), «Свіча на вітрі» (1996), «Білопілля – Верхосулля» (1997), «О, Оріяно…» (1997), «Осяяння осінню» (1997), «Сльоза небесна» (1997), «Це – мій вертеп. Лірика відчаю і надії» (1996), «Воронці нев’янучі» (1998), «За овидом сивим» (1998), «Чорнороси» (1998), «Це – мій вертеп» (1998), «Нічний вістун» (1998), «В раю, скраєчку» (2001), «Несправжня пектораль» (2003), «Пролог до епілогу» (2004), «Мажор в мінорі» (2006).
Кілька років тому довелося говорити із читачами про декілька нових поетичних збірок письменника. Найбільша за обсягом поетична збірка «Несправжня пектораль», перша частина якої складається із віршів написаних за останнє десятиліття.
Треба сказати, що одна з особливостей творчої манери Івана Низового це надання образу ліричного героя автобіографічного характеру. До того ж, здебільшого, емоційна напруга досягається через зображення екзистенційного характеру: туги за втраченими в роки війни батьками, безрадісним і голодним дитинством, раннім змужнінням, яке викликане потребою заробити на життя.
Із роками ці переживання наповнювалися тугою за втраченим коханням, молодістю, а особливо – друзями, які вже відійшли на той світ. Звідси й теперішні настрої ліричного героя: нерідко самотнього, з матеріальними нестатками і образою на державну політику. Інколи все це набувало не тільки трагічних, але й гіперсатиричних ознак:
Я підстригся «під-канадку»
І «шанеллю» освіживсь,
З’їв німецьку чиколядку,
Пива чеського напивсь;
Закурив російську «приму»,
Бо ж дешева, не секрет, – 
Напустив чужого диму
В свій домашній кабінет…
Поета Івана Низового як і раніше, особливо з кінця 80-х років ХХ століття, хвилювала суперечність між рівнем матеріального та духовного в житті людини, яке тепер набуло кризових суспільних ознак. Тому часто образ сьогодення набував вже інших, навіть шаржованих ознак, але ж читач теж більше схильний повірити у рядки іронічні, а не в патетичні та декларативні. Тому справжньою поетичною знахідкою є один із образів сьогодення:
На холоднім вогні
Без води в казані
Кашу варимо – 
Ша-ро-ва-ри-мо…
Загубили кресало,
З’їли зопалу сало, - 
Ані пари, ні навару…
Биймо харю кашовару!
В небі – зоряне пшоно.
Молодик, мов стремено…
Шароваримо…
Кашоваримо…
Для поета поки що держава є мачухою, бо романтизоване й поетичне уявлення про неї наштовхнулось на реальні протиріччя, злигодні й нестатки, які особливо нестерпні для тих, хто раніше був зголоднілий до правди, а любов до рідної мови вважає однією з найвищих людських чеснот:
Українська мова – синтез
Крові, поту і зорі.
Зневажають її ситі,
Плачуть нею злидарі.
Нею плачуть і сміються
Слобожанські солов’ї,
Нею лають, як нап’ються,
Рідну матір холуї… 
У збірці «Несправжня пектораль» вміщено також великий розділ поетичних перекладів Івана Низового з російської, білоруської, вірменської, азербайджанської, казахської, каракалпацької, болгарської мов.
Книга поезій «Саме та самота» завершується своєрідною художньою автобіографією «Правда і “легенда” про самого себе», де відверто зізнавався: «Біографії своєї я ніколи не зумію написати. Та вона, гадаю, і не потрібна. Адже у віршах моїх досить гіркої життєвої правди».
Але тут письменник досить однобічно сказав про свою художню біографію, адже в його творчості окрім уже зазначених екзистенційних мотивів, публіцистичності та сатиричності є глибока філософська лірика, ніжна й тремтлива інтимна поезія.
Особливо характерне філософське спрямування для збірок «Дурман-трава» та «Жура за журавлями», де осмислено вічні поняття, що виражають духовний світ людини: особистість і народ, громадянин і країна, слово і мова, історія і сучасність.
Наступна збірка має назву «Веселка неповторних весен», бо там вміщено кращу любовну лірику ще з першої книги «Народжуються квіти», та збірок «Провесінь» (1971), «Стебло» (1978), «Тобі моє серце» (1980), «Чекання ранку» (1986), «Пора косовиці» (1990), «Рівнодення» (1992) та інших, що видавалися в останнє десятиліття.
Мабуть кожний поет починається з дитинства, тобто з того часу, коли в пам’яті не тільки закарбувалися життєві враження, але й пробудилося поетичне світовідчуття. І тут уже головне не в часі й просторі. Поетичні образи немов би існують поза ними і можуть проявитися на папері будь-коли.
Цим самим Іван Низовий і не схожий на інших поетів. Бо основою його художнього світогляду є пам’ять дитинства, роду й народу, як рушійна сила поетичної думки, естетики автобіографізму в постійній взаємодії з днем сучасним:
Писання всі мої
Біографічні.
І ця поема – теж.
Мої літа
Римуються не поспіль...
Хай не вічні
Та, може, хтось колись і прочита.
(Поема «Останній похорон Комуни»)
Подібну поезію дехто з критиків називає сповідальною, а деякі любителі найсучасніших і наймодерніших форм таке означення вимовляють ще й іронічно...
Поет Іван Низовий не цурався і верлібрових та й інших віршованих форм та ритмів (і це не було випадковістю). Однак завжди душа його прагнула виняткової відвертості, щирості й невимушеності, довірливої розмови-сповіді з часом, з самим собою, читачем сього­днішнім і майбутнім. Такими є кращі поетичні рядки і в першій збірці «Коли народжуються квіти» (1964) і в наступних, які виходили друком у видавництвах Донецька та Києва в сімдесяті-вісімдесяті роки. Вже тоді Низовий міг знаходити глибокі образи, малюнок-життєвий епізод, де переживання й почуття ліричного героя є автобіографічними, і не могли не хвилювати своєю приземленістю, чистотою почуттів маленького хлопчика-сироти, які збереглися на все життя.
А ще Іван Низовий – неперевершений лірик, і в цьому теж відчувається глибинна традиція української класичної поезії. Глибоке розуміння людських характерів, вміння кількома рядками передати образ сучасника стало основою для численних віршів-посвят, яких набереть­ся на цілу книгу: вчителеві-побратиму Микиті Чернявському, скульптору Миколі Щербакову, письменникам-друзям Івану Савичу, Юрію Єненку, Анатолію Романенку, Йосипу Курлату…
Письменник сказав, і не без успіху, своє слово у поезії для дітей, об’єднуючи вірші у своєрідні цикли, які допоможуть малечі краще відчути і пізнати довкілля. Тут розповіді про тварин, птахів, трави, комахи.
Так, читанка «Крізь віки – вовіки» опоетизовує назви рік України, найдорожчі й найрідніші його серцю. До того ж Іван Низовий надає своїм поетичним розповідям не тільки географічного, але й літературного спрямування, як, наприклад, у вірші «Річка мого дитинства»:
Знайте скрізь і всюди:
Ті, що скупані в Сулі, - 
Зна-ме-ни-ті люди!
Це ж Дмитро в ній, Білоус
Хлюпався на плесі,
Це ж вона мочила вус
Ющенку Олексі.
Це ж і Малика вона
Пестила, мов ненька,
Колисала Виргана
Й Васю Симоненка…
Навіть я – це не секрет – 
Нею чисто вмитий,
Хоч, звичайно, я поет
І не знаменитий.
В іншій читанці – ріки Луганщини: Сіверський Дінець, Айдар, Деркул, Лугань, Вільхова, Біла, Євсуг, Кам’янка, Борова та Червона, де поєдналися опоетизовані назви із відчуттям екологічної небезпеки.
Думається, що викличуть інтерес і мемуарні твори Івана Низового. Спогади про своє літературне становлення, старших друзів та побратимів, мистецькі уподобання вміщено в книзі «Зустрічі без прощань», а письменницькі нотатки під назвою «Опісля присмерку».
…Зовсім небагато не дожив на цьому світі Іван Низовий до свого ювілею – сімдесятиліття. Однак без перебільшення скажу, що творчість талановитого митця набагато переживе його земне життя. А до того ж, коли його творчою спадщиною опікується найдорожча людина – донька Леся. Тому віриться, що книги Івана Низового будуть приходити до читачів, даруючи найдорожче – духовне національне багатство.

Олексій НЕЖИВИЙ
Читати більше