Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

14.11.19


Володимир Шкурупій (архієпископ Афанасій) – письменник, член Національної спілки письменників України з 1988 року, видав дві книжки прози («Жива роса», 1987 р., «Осіння горішина», 1990 р.), засновник літературно-культурологічного альманаху «Великдень», засновник і редактор всеукраїнської духовної газети «Добродій», керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ. Крім того, в 2010 році В. Шкурупій – архієпископ Афанасій, видав збірку великопісних проповідей «Візьми хрест свій». Нещодавно з друку вийшла книга прози «Останній поріг», яка вмістила в собі оповідання й повісті з двох попередніх книг. Я зустрівся з Володимиром Шкурупієм і провів розмову про його життя і творчість.
– Як ви почали писати? 
– У сьомому чи восьмому класі, скажімо, влітку я розстеляв удвоє складену ковдру в садку під яблунею, лягав, розкривав товстий (тоді були такі) т. з загальний зошит, здається сторінок на 72, і на першій сторінці виводив назву твору й підписував «трилогія». Звичайно, на цьому все й закінчувалося, але твори на вільну тему писав на цілого зошита із описом і прямою мовою героїв. Це були свого роду власні роботи. У мій світогляд потужно увійшла творчість Гончара, Стельмаха, Косинки, Тютюнника, Гуцала. Перекладав для себе Чехова, Буніна, Успенського, переписував цілі шматки з творів Коцюбинського, Панаса Мирного, Архипа Тесленка, Нечуя-Левицького інших письменників. Можна сказати, що влаштував своєрідну творчу лабораторію. Очевидно, це й привчило мене не тільки відчувати, але й цінувати слово. Взагалі, письменницька творчість – це важка праця, навіть каторжна. До неї не можна ставитися легковажно. 
В шкільні роки я читав за дві-три доби книжку, був всеїдним. Було, що до ранку читав, а відсипався в школі на уроках. Коли був малий, мені мама читала казки – це було перше знайомство з книжкою. А самостійно почав читати дуже рано – спочатку це були казки, я сам щось у них домислював, домальовував в уяві. Потім їх змінила фантастика – там взагалі політ уяви був необмеженим. А тоді якось непомітно перейшов до літератури «серйозної», як було прийнято тоді говорити. Мама хоч і працювала свинаркою, але надзвичайно багато читала, передплачувала ту ж «Роман-газету», українські журнали, інші видання того часу, створила як для села чималу власну бібліотеку й переважно то була класика. Тому, можна сказати, що я виростав на класичній літературі. Десь років з десяти-дванадцяти вже читав романи на рівні з мамою. І мріяв бути письменником! З роками це бажання тільки посилювалося. 
– У більшості Ваших творів розкривається трагічна доля героя, або якийсь із її епізодів, але закінчуються на оптимістичній ноті. Це так задумано, чи випливає з логіки розповіді?
– Моя тема – не стільки село, як людина на землі. Я ніколи не пишу, знаючи сюжет і завершення розповіді! Цього передбачити неможливо, тому що ти не можеш знати, як поведе себе герой після того чи іншого епізоду, який ти описуєш в даний час, тому що подальше випливає з попереднього. Часто думаєш одне, а, виходячи з логіки даного речення, абзацу чи й події, розповідь продовжується вже зовсім в іншому ключі, а не в тому, як ти перед цим обдумував. Тому я пишу завжди так, як пишеться. В Євангелії є розповідь про господаря, який «жне, де не сіяв, і збирає, де не розсипав». Стосовно творчості, то, скажімо, можу почати нове оповідання, уявно побачивши якусь особливість на лиці героя, щось характерне з його мови, якийсь випадок в житті, навіть фраза. Спочатку одне речення, друге, а потім ти вже розумієш, що пишеться, тебе охоплює азарт ловця. Але тут треба мати відчуття правдивості. Тобто, не можна приписувати даному герою рис і поведінки, йому непритаманних, бо тобі так хочеться. Інакше твору не буде. А, взагалі, коли пишеш твір, то звершуєш акт творення нової реальності, навіть, якщо вона подається в химерах. 
Письменник повинен вірно й правдиво зображувати життя, бути правдивим не тільки перед читачем, а в першу чергу перед героєм свого твору. Правдивим у події, мові, характері, взагалі в усьому його образі. Інакше фальш одразу ж відчує читач і відвернеться. А це програш автора. Якщо ж він почне ще й моралізувати, невмотивовано розмірковувати, то він перестане бути цікавим. 
Треба тонко відчувати слово. Навіть одне невірно застосоване слово в контексті речення, звучить як фальшива нота в музиці. Якщо ти маєш талант, то уособлюєш одну властивість - не можеш писати неправдиво, бо тоді перестаєш бути художником слова. Художній твір – це картина з різними світлими й темними фарбами, тонами й напівтонами, тому що саме життя є таким. І якщо це приховувати чи згладжувати, остерігаючись, що тебе хтось осудить, то образ вийде неповним, а твір ніяким. Автор повинен мати відчуття міри й межі. Тут головне не піддаватися особистим симпатіям, пристрастям, тому що будеш більше присутній ти, а не герой твору. 
Розумієте, коли ми зустрічаємося з людиною вперше, ми ще ж нічого не знаємо про неї – ні який у неї характер, ні хто вона, ким працює, яка в неї сім’я, звички й інше. Ми про це дізнаємося під час розмови. Але й тоді людина ж всього про себе не розповідає! Ось так і оповідання – це розмова, тільки вже автора твору про людину з читачем. 
– Герої ваших творів – це сільські жителі кінця двадцятого століття, люди цілісні, міцні характерами, тобто справжні. Вони живуть у гармонії із самими собою, з ближніми, з природою, вони трудолюбиві й у них відчувається глибока народна культура. Всі вони різні й не схожі один на одного. Вам вдається підмічати такі точні риси в характерах, через які розкривається внутрішня сутність героя. Село для вас – це як всесвіт! 
– Так я ж родом із того «всесвіту»! Народився й прожив п’ятдесят років у селі, навіть 17 років працював колгоспним пасічником, а перед цим п’ять років вздовж і впоперек безліч разів об’їхав увесь Решетилівський район як кореспондент районного радіомовлення і скрізь зустрічався з хліборобами, бо в селі навіть учитель чи лікар за ментальністю теж хлібороб. Чи не кожен метр решетилівської землі тримає у своїй пам’яті мої сліди. А потім ще й фермерував, правда, не зовсім вдало… Але ті роки були надзвичайно цікавими. Це було життя! Коли я скажу, що в 14-16-тирічному віці й потім, коли працював на радіомовленні (це кінець 60-их початок 70-их), збирав спогади про голодомор, то в це важко повірити, правда? А так було! Я в юнацькі роки знав про найтрагічніші періоди з життя українського села більше, ніж студентська молодь нині. І не тільки села. 
Тоді, було, кого не візьмеш – якусь тітку, дядька, молоду людину і бачиш перед собою образ – що лице, що мова, що манери, що характер! Боже, які то були люди! Шкода, що я з певних обставин облишив письменство. Але письменником не перестав бути. Дар, проявився він чи не проявився, Богом дається на все життя й до нього ніколи не пізно звернутися. 
Більшість свого життя я прожив у самому серці України – в полтавському селі Шкурупіївці, нині це вже Решетилівка. То, мабуть, звідси й випливає і моя творчість, і моє відношення до землі, до сільського жителя, а ще загострене відчуття значення для української нації глибин, з яких вийшла її культура. Основа нашої нації – хліборобська культурна цивілізація, саме вона породила і народ, і націю. Тому творці цієї культури, які вийшли із самих її глибин, іншими й не могли бути. Коли говорити про село, то воно, незважаючи на понесені жахливі втрати в останні 25-30 років, ще залишається духовно-моральною категорією. Скажу жахливу річ, але правдиву, - навіть більшовики не змогли здолати хліборобський дух українського селянина, а за роки незалежності українській владі, чи зумисне, чи це руйнівний подих часу, але вдалося українське село підрубати під корінь і зламати культуру! І що буде далі, те знає лише один Бог. 
– Ви в літературі вже більше тридцяти років. Що змінилося у житті й творчості за цей час? 
– Власне, не тридцять, тому що в літературу я увійшов «Живою росою» в 1987 році, друга моя книжка оповідань і повістей «Осіння горішина» вийшла в 1990 році. Після того написав лише кілька оповідань, був і поетичний спалах, а повернувся до художньої творчості лише навесні 2016 року, тоді написав оповідання «Серця вкраяла», воно надруковане минулого року в Полтавському літературному часописі «Полтавська криниця». Такий собі дебют повернення в літературу! А вже цього року працюю над прозою постійно, настільки дозволяє служіння й церковна діяльність. 
– А в період, якщо можна так висловитися, творчого «міжсезоння», Ви щось писали? 
– Коли пов’язав своє життя з Церквою, прийняв чернецтво, а тим паче, коли став архієреєм, то перейшов виключно на релігійну тематику – проповіді, щомісячна двадцяти хвилинна передача на Полтавському обласному радіо «Лтава» протягом десяти років, а це тексти релігійного спрямування чи на різні суспільні теми з церковного погляду. Написано дуже багато. Вирішив, що, ставши людиною церковною, писати світську прозу негоже, тому що це, власне, белетристика. Іноді із силою доводилося себе стримувати, аби не взятися за чергове оповідання чи якусь іншу прозову річ. Тільки митець може зрозуміти, яка це мука – не писати, якщо воно проситься! 
– Над чим зараз працюєте? 
– У 2016 році почав одне оповідання, але якось не зміг його закінчити, а це взявся дописати, а воно пишеться й пишеться. Схоже, що вийде психологічний роман, у якому молода людина ще з юнацьких років шукає смисл життя, переходячи від села до села, такий собі подорожній нашого часу, який не просить хліба чи грошей, а роботу. Він потрапляє в різні складні ситуації, іноді на межі життя й смерті, присутня й містика, й химери. Взагалі, річ дуже насичена і для мене певним чином незвична, бо моя стихія - мала проза. Але, дивлячись на європейський досвід, бачу, що велика проза, як не дивно, має більше сприйняття тамтешньою читацькою аудиторією. Гадаю, що ця моя велика річ, якщо Господь сподобить її дописати, зацікавить саме молодь, бо переважна її більшість перебуває у складних пошуках смислу життя. І часто, не знайшовши відповіді, вдаються до наркоманії, пияцтва, гультяйства і, навіть, вчиняють самогубство. Твір позбавлений будь-якого моралізування, бо це моїй творчості непритаманне. Там, де починається моралізування, вмирає твір. Моє завдання – дати відчуття вічності, яка повсюди: сказав же Господь – підніми камінь, і Я там. Вічності, з якою кожен у свій час зустрінеться. 
– Сумніваюся, що сучасна молодь, особливо в юнацькому віці, задумується над смислом життя. Вони нині якісь легковажні, безвідповідальні. Молодь зараз мало що читає, та ще й у великому форматі. Це не та молодь, яка була тридцять років тому. 
– В мене інша думка! Я зустрічаю чимало 16-18-тирічних юнаків, які мислять такими категоріями, що ми не мислили про таке й у тридцять. Багато з них не можуть висловити, сформулювати думкою те, що нуртує в їхніх душах і свідомості, але ж це не означає, що вони порожні. Їм треба допомогти привести до порядку думки і уявлення про світ, про життя й власне місце в ньому. Але в сучасному контексті суспільних процесів. 
Чим відрізняється література другої половини 20-го століття від нинішньої? А тим, що вона давала людині опору в житті, вказувала дорогу, якою можна йти, вона була високоморальною, давала духовний і культурний розвиток, готувала до того, щоб людина ставала особистістю. 
– На вашу думку, звідки беруть початок витоки вашої творчості, адже обидві сім’ї, з яких ви походите, звичайні селяни? 
– Мій дідусь Іван Максимович був вправним пічником, клав печі й давав людям тепло. Ось так і я, єднаючи слово до слова, як ту цеглину до цеглини, даю людям художній твір, який гріє їхні душі. Я продовжую його труд. Тільки дідусь думав про те, як добротно викласти піч, щоб вона не чаділа, а я думаю про людину, її долю, місце в житті й про те, як це добротно викласти на папері. А витоки? Із самого життя. 
– У ваших творах багато сумного. Чому так? 
– Певним чином у житті людини багато трагічного. Іноді трагікомічного, залежно від того, як поведеться людина серед інших людей. Але в будь-якому випадку світлого й доброго в долі кожного більше, аніж темного й трагічного. А що стосується моїх творів, то так складається життя героїв і хай хтось скаже, що там є хоч якась фальш. Мене цікавить душа людини, її порухи, що з нею відбувається, моя душа зливається з її душею, стає з нею наче б як одним цілим. І хоч я й люблю своїх героїв, живу їхніми долями, але знаю одне – духовно повноцінно жити вона може лише пройшовши випробування, очищення душі стражданням. Без страждання не можна оцінити щастя. 
– А як ви пишете? 
– Це незбагненний процес. Його можна порівняти із вагітністю жінки – вона ще не знає, хто там усередині неї, яким воно появиться на світ, тим паче, яким буде в нього характер і доля взагалі. Але вона його виношує, а коли настануть пологи, то хоче того, чи ні, але народить і на світ появиться нова людина. Ось так і в письменстві – відчуєш, виносиш, сядеш писати, але ще не знаєш, що народиш, що вийде з-під твого пера. Для мене писання – це велике таїнство, навіть більше – як спалах любові, яка ніколи не буває неправдивою. А, взагалі, письменство – це важкий труд, який приходить раптово й не запитує чи є тобі коли працювати, чи немає. Коли примушую себе писати, то з цієї затії нічого не виходить. 
– Ви пишете переважно оповідання, вам це до вподоби? 
– Чому мені більше до вподоби оповідання? Тому що оповідання – це як спалах любові. Це мить, яку треба вловити і занотувати, але так занотувати, щоб кожен звук природно вплітався в загальну канву й не був фальшивим. Слово треба відчувати! Якщо прозаїк не відчуває слова, то його твір мертвий. Треба смакувати кожним словом, воно повинне дзвеніти, як прозорий кришталь, видаючи чистий і неповторний звук. І в той же час, не можна бути багатослівним. Знаєте, це як вдихнути повітря й видихнути. Мені, щоб написати слово, треба спочатку відчути його мелодику – чи вплітається його звучання в загальну музику речення. Власне, твір – це мелодія. До слова треба ставитися відповідально, адже з нього життя починалося. «Спочатку було слово»,  пам’ятаєте в Єванегелії? 
Я починав писати олівцем, густо мережачи рядок за рядком, а вже потім перейшов до кулькової ручки. Коли подивитеся на мої рукописи, то майже не знайдете правок, хіба що зрідка якесь невелике доповнення. Я пишу один раз, в мене немає редагування, можливо тому, що дорожу кожним словом, вони наче припасовані одне до одного і, якщо в мій текст хтось сторонній щось добавить, то це одразу ж видно, як, скажімо, латку на новій сорочці. Мені самому дуже важко робити в той чи інший абзац якесь доповнення. Мої обидві книжки вийшли фактично не редаговані, бо не було чого редактору виправляти. В цьому мені, слава Богу, пощастило - рукописи обох книжок редагувала людина з особливим чуттям слова – Анатолій Григоренко, мій земляк, чудовий поет і прозаїк. Мені це приємно згадувати. 
Але переконаний в одному – Господь веде мене творчим річищем, як і взагалі по життю. Він вводить в потік і ти пливеш в ньому й пишеш. А вийшов із потоку, і писання припинилося. А в тому потоці треба виловлювати саме ту рибу, яка тобі до вподоби, тобто ті слова, з яких витчеш твір. Творчий процес настільки незбагненний, що пояснити його повністю неможливо. Правда, образно його можна зіставити із вишиванням чи гаптуванням – стібочок до стібочка, хрестичок до хрестичка днями й ночами і появляється витвір духу – сорочка чи рушник. Знаю одне, якщо читач над твоїм твором не схвилювався, не задумався, не заплакав, то праця твоя марна. Те, що виникло в серці читача, і є наслідком твоєї праці. 
– Творчість кого з письменників стала для вас прикладом? Хто був вашим учителем у літературі? 
– Прикладів не знаю, але читав і часто повертався знову до творів Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, а ближче до нашого часу, то це неперевершені Григір Тютюнник, Євген Гуцало, а з зарубіжних – Чингіз Айтматов, Валентин Распутін, Віктор Астаф’єв, Володимир Крупін, Габріель Маркес, Альбер Камю… 
Та багато хто, тому що творчість кожного письменника дає тобі якусь поживу для роздумів, але щоб хтось на мене впливав, то такого не можу сказати. Хоча, так буває, що в якомусь творі натрапиш на думку, яка чимось тебе вразить, і ти вже розвиваєш її у власне оповідання. Але в моїх творах ви навряд чи знайдете чиїсь сліди, адже в будь-якому випадку ти твориш власне. Взагалі, для мене у творах інших авторів більше цікаві не стільки персонажі й сюжети, як мова, стилістика написання, емоції, настрої… 
До речі, коли отримав сигнальний примірник першої книжки «Жива роса», подякував Євгену Гуцалу, бо він доклав багато зусиль, щоб вона, врешті, вийшла у світ (чотири роки підряд її викидали з видавничого плану «Радянського письменника» - не з вини видавництва), а він глянув на мене й відповів: «Дякуй своєму таланту». І в цих його словах відповідь на ваше запитання. 
– Що вам допомагає писати? 
– Важко сказати, але, мабуть, читання. Я людина комунікативна. Очевидно, це й привчило мене постійно читати. Я не уявляю свого життя без читання. Кожен мій день, о 5-ій ранку влітку, чи о 6-ій взимку, починається з молитви, а потім переходить до перегляду новин, а далі пішло-поїхало. І так до 23-24-ої ночі. Це, коли вдома. В роз’їздах по єпархії (чотири області), які трапляються достатньо часто, маю інший розклад. Але неодмінно – інформація, а в дорозі читання. Я все життя читаю. Не уявляю, як це людина живе і не читає! Отупіти можна, адже мозок повинен постійно отримувати поживу, повинен постійно перебувати у стані мислення. Людина, яка не читає книжок, не може бути повноцінно розвинена розумово, тому що на процес мислення дуже впливає саме начитаність. І, головне, саме з паперового носія! 
– Ви пишете кожен день? 
– Коли вдома, то так, а коли в дорозі, то там не до творчої роботи в тому розумінні, що приходить образ, малюється картина, а ти не можеш в цей час писати. І воно полетіло собі, як птиця, далі. А те, що будеш потім згадувати, то вже не те. Це все одно, що спочатку цукерку лизнути, а згодом згадувати, яка вона смачна. Через це я не можу писати десь, а лише вдома. Тому що це, як я вже говорив, нелегкий процес, який вимагає спокою, тиші, налаштування і безперервної роботи день і ніч, бо коли ти входиш у потік, ти вже не можеш з нього виходити, інакше потік попливе далі, а ти лишишся на березі. Є афоризм – двічі одну й ту ж воду не входять. А тобі треба увійти в той текст, з якого годину тому, чи кілька днів тому, ти з якоїсь причини вийшов. І повернення дуже складне і, власне, вже в іншу інформацію, яку тобі треба припасувати до вже написаного. 
Тому я пишу періодично, тоді, коли під час роботи над оповіданням мене ніщо не відволікає, а коли й відволікає, то хіба що на кілька годин. Пишу, можна сказати, серцем, може тому написано художніх творів не так багато. Бажання писати приходить само собою, не запитуючи чи є тобі коли сідати до письмового столу, чи немає. До речі, коли намагаєшся себе примусити писати, то з того нічого не виходить. 
Я розмовляю з героями, переживаю разом із ними – плачу й радію, відчуваю кожен порух їхнього серця, відчуваю навіть запахи. Для мене навіть дерева живі, ріка, небо, все, що створив Творець, воно живе, воно в гармонії між собою. І ти повинен жити в гармонії з ними. Гармонію треба відчувати до найменшого поруху, тоді вона буде природно звучати й у творі. Але цим треба жити. По іншому ніяк! 
Пишучи, скажімо, невелику новелу «Безодня», можна від переживань не встигнути поставити крапку після останнього речення. Знаєте, коли, пишучи, сам плачеш, то заплаче й читач. Не можна писати з байдужим серцем. Очевидно, через це мало написано художніх творів, а більше релігійних, тому що там вже дещо інші переживання. Хоча, в мене й релігійні тексти пишуться з почуттям. Моя душа розкривається у моїх творах. 
– Тоді таке запитання – якщо останніх років з п'ятнадцять перед вами не стояв вибір писати чи служити, бо ви не працювали в царині прози, то нині, коли зайнялися активною творчою роботою, чи не стає перед вами проблема вибору між церковною і творчою діяльністю? 
– Зараз художня творчість церковній діяльності не заважає, бо я трудоголік, а ось як буде надалі, покаже час, адже не молодію. І все ж, вирішив, що доки Господь даватиме мені можливість топтати ряст, буду писати, бо на це є воля Господня. Ніщо на місці не стоїть – все рухається і змінюється. І ми теж. Але писати треба так, щоб читач поринав у написаний тобою твір, жив у ньому, щоб він потрясав його душу так, як спільна молитва Павла й Сили у в’язниці викликала землетрус і замки з дверей поспадали, а самі вони відчинилися. Щоб ось так і душа читача розкрилася, вирвалася на волю із тенет байдужості і душевної зашкарублості. Твір повинен зачіпати читача, як кажуть, «за живе». Тоді це справжня література! 
– А чим для вас є література? 
– Це все одно, що запитати, чим для вас є повітря, вода, хліб! Література - це життя, коли ти мислиш, радієш, печалишся, чимсь захоплюєшся, доторкаєшся до краси, любиш, переживаєш і працюєш з цим у своєму серці, а вже потім воно відображається у твоїй свідомості, формується у слова і, в міру майстерності, творить текст. Тут головне не стати інструктором життя. Справжня література не повчає, вона вчить осмислювати ті чи інші процеси й дає читачу можливість самому робити висновки. Вона покликана вчити нас відчувати всю гаму почуттів, якими Творець наділив людське єство, й через ці почуття піднімати наш духовний рівень. Я ціную той твір, після прочитання якого не знаєш, як вгамувати душу. Прочитайте «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника й спробуйте справитися з почуттям, яке охопить ваше серце! Оце і є література!

Розмову провів Юрій ІВАНОВ
Читати більше