Вірші Віслави Шимборської в перекладах Олени Гаран

Віслава ШИМБОРСЬКА 

Переклад Олени Гаран

Читати більше

Павло Стороженко. Кам'яними сходами вниз, у старе місто (переклад із німецької)

Хуан Фернандес. «Чотири грона винограду» (ісп. «Cuatro racimos de uvas colgando»), XVII ст. 

Низку німецьких віршів для перекладу я вибрав з цікавого, на мій погляд, видання «Найкращі історії про вино» («Die schönsten Geschichten vom Wein»). Врешті, таку тематичну добірку, саме – про вино, я зустрів уперше. До того ж, у гарному оформленні, можна сказати – любовному. 

У невеличкій крамничці Червоного Хреста, на повороті кам’яних сходів, які ведуть з верхньої частини міста до історичного центру, можна було придбати найнесподіваніші предмети: від ручної вишивки і домашнього начиння до одягу і книжок. Люди здавали сюди речі, власне, віддавали задарма, знаючи, що виручені гроші підуть на допомогу хворим, нужденним, просто біднякам у інших країнах. 

У крамничці все було дешево. Принагідно я купив ще одну книжку – основний труд Отто Вайнінгера «Стать і характер». Я чув прізвище цього психолога ще за радянської доби. Але тоді було досить важко роздобути щось цікаве для читання, окрім хіба що творів з марксизму-ленінізму. 

Якось так вийшло, що книжку про вино я прочитав, а Отто Вайнінгера – тільки «надгриз». Як сказала б моя знайома вчена філологиня: «Це переконливо свідчить про ваші схильності.» 

Нижче крамнички, власне, й починалося старе місто. З нашого погляду, навіть дуже старе. В ньому збереглися в доброму стані церкви, монастирі і приватні будинки 12-14 століть. Місто Швебіш Галль мало_щастя. У Другій світовій війні його не розбомбила союзницька авіація. У ньому не було військових об’єктів і виробництв. Воно затаїлося в межигір’ї Швабських Альб, і потужні американські й англійські ескадрильї бомбардувальників проскакували далі, на схід і північ Німеччини. 

Середньовічний колорит, неторканність давньої архітектури приваблюють багато туристів, місто є бажаним для поселення серед науковців на пенсії, державних службовців у відставці, просто – заможних людей. Не зважаючи на свій скромний розмір (як наш райцентр), у місті багато культури. Згадаю хоча б два музеї: Старих майстрів (там я вперше побачив у оригіналі Лукаса Кранаха-Старшого, причому не в одному примірникові). І неподалік – музей сучасного мистецтва, включно з модерністами. 

Тут я відчув різницю між фразами «відвідувати музей» і «ходити до музею». Остання фраза, мені здається, ближча до тривалого, повторюваного процесу. Саме він пасує до цих прекрасних музеїв, де великі експозиції дбайливо оформлені й ретельно періодизовані. 

Прикметно, що музеї створені коштом місцевого уродженця пана Вюрта, який видає солідні суми на культурне просвітництво своїх земляків. До речі, пан Вюрт чи не найбільший у світі виробник різних кріплень, з’єднань, метизу і різноманітних саморізів. Цей виріб відомий усім сучасним чоловікам. Від церкви Святого Михаїла, розміщеної на узвишші, донизу, утворюючи природний амфітеатр, спадають важкі кам’яні сходи – ідеальне місце для облаштування концертів, вистав, різних імпрез. 

У цьому місті почуваєшся затишно, попри те, що ти – іноземець. Мені доводилося прогулюватися вночі – без жодної остороги на «человеческий фактор». І високі зорі над Швабськими Альбами цілком приязно спо- стерігали за моїми пересуваннями. 

Утім, повернемося до віршів. Як написали на суперобкладинці укладачі книжки про вино: «Читайте і насолоджуйтесь!»

* * *

Серед напоїв вино найкорисніше, 

Серед ліків – найсмачніше, 

Серед продуктів – найприємніше. 

                            Плутарх 

* * *

Хоч грішник я уже старий, 

Та розрізняю суті. 

Не зношу я стакан пустий. 

Щось в ньому має бути. 

Чом дзенькіт знов такий сухий? 

Де кельнер? Озовися! 

В стакан вина мерщій налий, 

Зволож його по вінця. 

Отак мене між двох стихій 

Хита багатократно. 

Стакан – по вінця – знов сухий… 

Не можу довго ждати! 

                        Вільгельм Буш 

* * *

Не впивався врешті з нас? 

Юність – це сп’яніння без вина. 

П’ють літні, щоби молодими здатись 

І це вина чудова здатність.

Життєві клопоти розвіє, 

Це виногрона здавна вміють. 

                       Йоганн Вольфганг Гeте 

* * *

Дівчата й скляночка вина 

Лікують від всіх бід. 

А хто не п’є й не обійма, 

Й собі,мабуть, обрид. 

                       Йоганн Вольфганг Гeте 

* * * 

Чи я буду завтра жити, 

Ще не знаю я. 

Та якщо це припустити, 

Знаю точно: буду пити, 

Хто б не зупиняв. 

                        Готтгольд Ефраїм Лессінг 

З Вюрцбургерських наспівів 

Коли я гладжу твої щічки 

І пальчики цілую милі, 

Садова лава невеличка 

Здається м’якшою за килим. 

А під сорочкою твої 

Звабливі груденята. 

Як стиглі кетяги вони 

Принишкли у руках моїх. 

…Мойсей так і юдеї з ним 

Землі раділи благодатній. 

                        Макс Даутендей 

Про склянку місцевого вина 

Ясне вино… 

Приємне нам воно: 

І душу освіжає, 

Й турботи всі знімає. 

Вино із цих долин 

Поетові, як кінь. 

Нове життя дає нам 

Вино благословенне. 

                        Ганс Якоб Хрістоффель 

                        фон Гріммельсхаузен 

Одружені вина 

Рідні винА, його друзі бувалі! 

В надії на більше маємо мало; 

Губи облизуєм, та добре знаєм: 

Любі нам вина уже дозрівають. 

Вина з Угорщини будуть в нас знані, 

З Австрії також. Вони для кохання. 

Якщо їх щоденно не парувати, 

То що про хрестини ти можеш знати? 

                        Фрідріх фон Логау 

Сілезький пияк 

На горах сілезьких зріє вино, 

Спека чи мряка – йому все одно. 

Чи рік не вдавсь, чи добрий рік, 

Радо п’є кров виногрон чоловік. 

В погріб зайшов. Ось бочка моя. 

«Хтось з неї вип’є більше, ніж я? 

Нехай це буде хоча б сам біс, 

Не переп’є мене, як не пнись!» 

Ледве останній звук пролунав, 

В погребі чорт ураз постав. 

«Ну що, дружище, тепер ти мій, 

Виклик приймаю. Бери і пий!» 

По кілька кухлів випили ми. 

Зорі зійшли вже в нічній пітьмі. 

Й тут біс ледь чутно промурмотів: 

«З мене вже досить. Сто чортів!.. 

В Празі якось, згадалось мені, 

Пив зі студентами кілька днів… 

Та щоб кислятину цю жлуктать, 

Треба сілезцем спочатку стать». 

                        Август Копіш 

* * *

П’ю їх – лоз прекрасних соки, 

Й розтають мої печалі, 

І мій відчай, і турботи 

У морській зникають далі. 

П’ю їх – лоз прекрасних соки 

І плету вінок із квітів, 

Прикрашаюсь ним, співаю 

Про щоденне тихе щастя. 

                        Едуард Мьоріке

Джерело:

Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019

Читати більше

Володимир Плювако. КОНСТРУКТОР

Читати більше

Наталія Трикаш. «МИ ДОМОВИЛИСЯ З ТОБОЮ...»

Читати більше

Сергій Осока. ГРОЗА НАД ЖОВТНЕМ

Читати більше

Людмила Овдієнко. «...БО ПЕРСНІ МОЇ – З ОЖИНИ...»

Читати більше

Павло Стороженко. «Я ШУКАЮ СЛОВА НЕЗВОРОТНІ ТА СМЕРТНІ» (із 13-го сонету)

У «Полтавській криниці» №3 (від минулого року) надруковано вінок сонетів «По той бік ріки» Олени Гаран. Передусім хочу зазначити, що цей жанр – вінок сонетів став досить рідкісним, можна навіть сказати антикварним. Його залюбки «плели» поети-класики, а в наш час початківці і молоді поети вінки майже не «плетуть. Чому? Та важко ж! Вінок – це складна архітектоніка. Мені здається, варто нагадати, що це таке – вінок сонетів. Зазирнемо в «Поэтический словарь» А. Квятковського (Издательство «Советская энциклопедия», Москва, 1966). 

«Вінок сонетів – архітектонічна форма поеми, яка складається з 15 сонетів. В. с. будується так: тематичним і композиційним ключом (основою) є магістральний сонет (або магістрал), який замикає собою поему; цей, п’ятнадцятий за ліком, сонет пишеться раніше інших, у ньому міститься задум усього В.с. Перший сонет починається першим рядком магістрала і закінчується його другим рядком; перший вірш другого сонета повторює останній рядок першого сонета і закінчується цей сонет третім рядком магістрала. І так далі – до останнього 14 сонета, який починається останнім рядком магістрала і закінчується його першим рядком, завершуючи собою коло рядків. Таким чином, 15, магістральний сонет складається з рядків, які послідовно пройшли через усі 14 сонетів. 

В.с. винайдений в Італії в 13 ст. Це вельми важка поетична форма, яка вимагає від поета виняткової майстерності (особливо в доборі виразних рим)..» Переклад П.С. 

За час, потрібний для написання вінка сонетів, можна швиденько «натачати», у верлібрі чи будь-якому простенькому розмірі, цілу збірку поезій. 

Але вінок – це вищий пілотаж. Це чисте мистецтво. Власне, мистецтво заради мистецтва, яке вимагає архітектонічної вправності, образної тяглості і впертої працьовитості. 

Я щось не пригадаю, хто із полтавських поетів впродовж останніх десяти років «грішив би» схильністю до плетіння вінків? Може, когось не помітив? Нехай мені підкажуть. І справа не тільки в тому, що Олена Гаран написала вінок сонетів. Вона зробила це класно, зразково. 

Перечитавши вінок вперше (ознайомлюючись) і вдруге (із задоволенням), я упіймав себе на думці: коли вона встигла так вирости? Тут, у Полтаві, чи в Польщі, де нині працює? За свідченнями багатьох літераторів на чужині мовна чутливість особливо загострюється. 

(Між іншим, я тихо порадів, що Оленин вінок майже оминули коректорські «недочитки». Є одна. Але майже непомітна. Вінок вийшов граційно виструнчений. Текстам інших авторів, на жаль, не так поталанило). 

Зазвичай (а цьому «зазвичай», напевне за сорок років) я виписую з текстів рядки чи фрагменти, які привернули увагу оригінальною образністю, несподіваним кутом бачення, небуденною логікою.

У знекровленість трав, у зневодненість злив… 

З 1-го сонету

* * * 

А стежина від мене у хащі біжить… 

З 1-го сонету

* * * 

Кожне слово моє примерза до ріллі… 

З 3-го сонету

А ось містична акварель: 

Про відмову від втечі у світ, що зумів 

Зупинити мене між землею і небом. 

Про утоплені в повінь оголені верби. 

Про луну,що доносить притишений спів… 

З 5-го сонету

* * * 

У великому місті сховатися просто. 

… 

У великому місті немає слідів… 

З 8-го сонету

* * * 

Я заплющую очі. Вповільнюю час… 

З 8-го сонету

* * * 

Я мовчу. І луна відбивається всоте 

Від мовчання мого. Я чіпляюсь за мову… 

З 11-го сонету

А ось погляд у саму себе. Що вона там побачила?

…Відкриваючи пустку. В її глибині 

Причаїлось налякане: хто ти? 

З 13-го сонету

* * * 

Дощ осінній витоншує стіни світів… 

З 14-го сонету

* * * 

Рядки з 10-го сонету нагадують наскрізний епізод в романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Він проходить як лейтмотив у цьому великому полотні і прояснює витоки назви роману. А ось його поетичний відгук в сонеті: 

А з камінчиків, скелець маленькі дівчатка 

Викладають мій спомин про світ, що вже згас… 

З 10-го сонету

І дотичне: 

Викладати свій світ із каміння і скла 

Скалок снів, павутиння, некошених квітів? 

З 13-го сонету

Я не знаю, читала Олена Гаран роман Оксани Забужко, чи ні. Може, й не читала. Але тихий перегук мені таки вчувається. На підтвердження цієї алюзії можна було б зацитувати фрагменти роману. Але!.. Розлогість прози О. Забужко затінила б, мабуть, стрункі поетичні рядки. До того ж, наразі ми говоримо про вінок сонетів, а роман згадали принагідно. Хоча він гідний окремої уваги. І поза великий обсяг (більше 800 стор.) читається легко і невідривно. 

Але повернемося до вінка сонетів. Він сплетений з абстрактних образів і пейзажних начерків. Вони легким, природним чином перетікають один в одного. Сюжетних «швів» немає. Бо, власне, вінок – жанр безсюжетний. У ньому годі шукати чітко окреслених предметів як суб’єктів дії. У вінка інший зміст: він передає мінливість душевного стану. Він дещо нагадує абстрактне малярство. Хоча говорити про цілковиту подібність було б дещо скоропально. 

Вінок сонетів Олени Гаран, поза його жанрову осібність, мені особисто імпонує ще тим, що він не став у ряд традиційної «сільської» поезії. Для якої характерні сюжетність, образи, підказані українським селом, безумовний позитивізм народних типів, мелодизм. Ні, я не проти всього цього. Я за різноманітність. Тим більше, якщо вона досягається за допомогою жанру вишуканого, який апріорі вимагає тонкого вміння і неабиякої наполегливості. 

Павло СТОРОЖЕНКО

м. Полтава

Читати більше

Олена Гаран. ПО ТОЙ БІК РІКИ

Читати більше

Павло Стороженко. «ЖИВУ НА СВІТІ І РАДІЮ, І З НЕБЕСАМИ ГОВОРЮ»

Полтавська поетка Інна Снарська написала нову книжку – «Два неба». Вона побачила світ завдяки творчим і технічним зусиллям видавництва «Дивосвіт» (Інна Снарська. Два неба. – Полтава : Дивосвіт, 2020. – 148 с.). Це перша книжка І. Снарської, написана українською. Всі попередні збірки віршів - на її рідній - прекрасній білоруській мові. (Моя оцінка авторської мови не така вже й скоропальна. Вона ґрунтується на висновках білоруських літературних рецензентів).

Коли я взяв до рук українську книжечку Інни Снарської (майже 150 сторінок), в пам’яті несамохіть зринула фраза з радянського пригодницького фільму «Как вас теперь называть?» Здається, такою була назва стрічки.

Так от: як вас тепер називати? Білоруською поетесою? Чи українською поеткою?

Втім, це, мабуть, не принципово. В даному конкретному випадку. Важливо, як висловлюється сучасний просунутий молодняк, який контент. Тобто, зміст.

Про Інну Снарську писати важко. Точніше, про цю збірку. Її складно звести до одного творчого знаменника. Мабуть, через різноманітність. Я навіть би сказав – розмаїття. Яке, звичайно, само по собі, не є вадою, швидше – достоїнством, якби підпиралося певною системністю. Втім, вважайте ці рядки за скиглення педанта.

У збірці – прозові замальовки (раніше їх називали образками), великий блок пейзажної лірики і - як же без інтимного віршування! Часом трапляються глибокі, досить несподівані чотиривірші, від яких повіває мрійливим філософізмом. Констатую це з прихильністю, бо схильність до філософії серед сучасних поетів досить рідкісне явище.

Власне, що я розумію під філософізмом? Напевне, широке узагальнення на основі певної риси явища, порівняння його (можливо, несподіване) з іншими, часто неоднорідними, предметами чи подіями. Я не претендую на академічну точність цього визначення, але десь приблизно так, на мій погляд.

Давайте поглянемо на деякі фрагменти, які привертають увагу своєю філософічною образністю.

І у вічність підемо

                на світанку,

Ми є однолітками –

І ти, і я , і вічність…

Стор. 6, вірш «Велика таємниця»

* * *

Між буттям і небуттям –

Тільки свічечка крилата.

Стор. 48, міні-поема «Синам»

А цей вірш варто навести повністю:

Спочатку летіла.

Після – бігла.

Після – йшла.

Після – повзла.

Нарешті лягла

               нерухомо –

І … полетіла.

Стор. 7, «Життя»

У збірці «Два неба» надзвичайно широко представлена (пардон за термін!) флора. Майже в кожному вірші фігурує якась рослинка, квітка, дерево, взагалі – просто різнотрав’я. Напевне це тому, що поетеса виросла в країні лісів – в зеленій Білорусі. І тут, в Україні, в її видноколі, передусім дерева, трави… До них вона горнеться віршами.

Квітнуть вірші – наче чорнобривці.

Стор. 8

А ось, як кажуть, повний рослинний набір:

І м’ята, і полин, і ковила…

Стор. 99

Казки щасливі, полинові,

На м’яті і на чебреці…

Стор. 100

Ковила, полини,

          спориші.

Пливемо між світами

І мальвами

          з рідного ситцю…

Стор. 102, «Ранкова замальовка»

Гарний вірш, так би мовити, з присмаком філософізму «Яблуня». Починається і закінчується словами: «Бабуня моя – яблуня». Щемно-зворушливий.

Втім, треба вже, мабуть, вигрібатися з гербарію Інни Снарської. Я не іронізую. Веду до того, що досить, напевне, цитувати вірші на рослинну тематику, щоб не впасти у вегетаріанську монотонність.

Монотонність – це негарно в будь-якому жанрі.

У розмаїтій поетичній палітрі Інни Снарської є місце й молодому романтизму:

Ось вже пливе прекрасна

Панна в срібнім човні.

Стор. 81

З торбинкою крилатою в руці,

З малиновим варенням і зорею

Прийду до тебе грозовим дощем…

Стор. 98

Не знаю, що - кому, а мені раптом уявився наш відомий мандрівник Григорій Сковорода…

А ось гарне життєве спостереження:

Від щасливого кохання

             народжуються красиві діти,

від нещасливого – вдалі вірші.

Стор. 126, «Спориші»

Хочу додати, що збірка віршів І. Снарської різноманітна не тільки з погляду жанрового, тематичного чи образного, а й ритміки. У вірші «У потязі» (стор. 28) я раптом упізнав ритміку Едгара По, його «Ворона».

Я вже колись згадував про вірші наших земляків, у яких вони всує запобігали до античного культурного спадку. Власне, без якоїсь «образотворчої» потреби. Швидше – сподобалося дзвінке слово, захотілося продемонструвати свою вченість. (Див. «Перечитуючи Сократа, або трохи про авторську ерудицію». У книжці «Полтавська ліра», Полтава, Дивосвіт, 2019).

Мені здається, подібним марнославним потягом авторка збірки «Два неба» не страждає. В небезпечних для власної оригінальності розмірах. І все ж деяка «антика» в її віршах здається зайвою. Без неї можна прекрасно обійтися. Приміром, «Тче парка долю мою…» Де? На березі тихоплинної української річки?

Або:

А я тримаюся за Аріадни нитку,

Іду на світло березневих дзвонів.

Стор. 108

Питається, навіщо (нафіга!) ліричній героїні нитка Аріадни, якщо вона бреде не лабіринтом, не в темряві, а навпаки – «йде на світло березневих дзвонів»?

Втім, чисто логічні підходи тут, мабуть, не чинні. Напевне, більш дотичне художницьке: «А я так вижу!»

Читачеві може здатися, що я з якихось причин недолюблюю античний культурний спадок. (Як можливий нащадок скіфів?) А от зовсім «ніт»! У Інни Снарської є чудовий вірш «Пенелопа». Там все на місці – Пенелопа, Одіссей, Ітака… Бо поетка працює в межах давньогрецького міфу. Тлумачить його, приміряє до себе, до свого життя. «Роки ідуть, а я чекаю знаку…» Вірш закінчується чудовою гіперболою:

На березі стою, ніби свіча…

А море висохло,

і я давно вже вільна.

Стор. 97

З прикрістю мушу зазначити, що в збірці досить помітні «не ті слова». Приміром, «собачата». Звичайно, це слово вживається. Але краще було б «цуценята».

«Замурзана ковдра». Мабуть, брудна, заяложена, зашмуляна…

Епітет «замурзана», «замурзаний» пасує переважно до живих істот.

«Дивився на неї своїм єдиним оком – пугівкою…» Мабуть, «ґудзиком»? Попри глибоке вторгнення русизмів в українську мову, «пугівок» ще не зустрічав.

«Поховала ластівку в коробочці зі своїх білих вихідних туфелек». А чому не «черевичків»? Є ж питоме українське слово. Навіщо тут російська «туфля»?

«Коза, цоб-цабе!». Я не вельми очитаний в народній сільськогосподарській термінології, але це, здається, командні оклики для волів, не для кіз.

… Вчимося жити ніжно, домотканно,

Як ті пташки на берегах зорі…»

Як казали колись у Диканьці, «не пойняв». Не осягнув образу. «Домотканий» це, власне, витканий вдома, кустарним способом. Яким логічним боком дотикається «домотканість» до пташок, я, попри всю мозкову напругу, не уявив.

Хочу зізнатися, що останнім часом я читаю вірші з осторогою. Мені дедалі більше здається, що я їх не розумію. На мій погляд, сучасна українська поезія теж, слідом за малярством, потихеньку сунеться до абстрактності. Коли автор вкладає у твір свої уявлення, не турбуючись про те, щоб вони були зрозумілими іншим. Приблизно, як у художників-абстракціоністів. Ви, мабуть, запитували у котрогось із них: «Що ти хотів цим сказати?» І чули у відповідь: «Головне, щоб це було зрозуміло мені». Таким чином, мистецтво перетворюється з публічного явища в камерне, навіть індивідуально замкнуте.

З іншого боку, коли на очі трапляються одноманітно компліментарні рецензії, я схильний підозрювати, що критик книжку не читав, а просто скористався з набору апробованих штампів. Але…авторів треба поважати. Передусім, уважно читаючи їхні тексти.

На прикладі цієї збірки можна сказати, що поезія - це складна суміш філософізму, романтизму, ліризму, ностальгії і … «флористики». І чим вона складніша, тим вишуканіша пожива для розуму, тим більший «напряг» для нашого розледачілого (від TV i FB) мозку.

Насамкінець зауважу (насмілюся), що збірка віршів була б стрункіша і філологічно акуратніша, аби редактор і коректор не скупилися на слушні поради. Особливо зважаючи на те, що у Інни Снарської це перший досвід укладання книжки українською мовою.

Павло СТОРОЖЕНКО

Джерело: Щоденник грубіяна

P.S. Щоб хоч якось компенсувати кострубатість своїх критичних нотаток додаю до них зображення книжкової обкладинки. На ній – сама поетеса. На мій погляд, поетеса не гірша, ніж її найкращі вірші.

Читати більше

«Вогнепаклонніца». Авторський вечір Інни Снарської

29 жовтня у відділі мистецтв ПОУНБ ім. І. П. Котляревського відбувся творчий вечір Інни Снарської (Дідик) – письменниці, тележурналістки, члена спілки письменників Білорусі та Національної спілки письменників України.

На авторський вечір поетки завітали друзі, колеги, поціновувачі культури. У проведенні заходу також взяли участь Михайло Косенко, Ігор Нікітін, Олексій Семенов, Сергій Шерман, у виконанні яких прозвучали чудові пісні.

Свій виступ Інна Станіславівна розпочала з декламування поезії рідною білоруською, також читала українською і російською мовами. У залі панувала тиша, адже пронизливими до глибини душі були вірші та оповідання, такі близькі кожному, в яких описані зворушливі історії з дитинства авторки.

Лірика та прозова творчість Інни Снарської викликали у присутніх надзвичайно позитивні враження. Крім того, глядачі були приємно вражені високим рівнем виконавської майстерності пані Інни, котра знайомила присутніх зі своїми поетичними збірками, розповідала про своє дитинство, життя в цілому, перші вірші, зустрічі з відомими поетами.

Поетка також презентувала свою нову збірку віршів «Вогнепаклонніца», яка вийшла білоруською мовою у Мінську, в «Союзі білоруських письменників».

Поділилася Інна Снарська й планами на майбутнє: поетка має намір видати збірку віршів українською мовою.

Прес-служба ПОО НСПУ

за матеріалами Мистецького калейдоскопа

Світлини фотохудожника В. Короткова

Читати більше

Юлія Манойленко «На покуті свята»: презентація збірки

Прости мій біль, у ньому три сльози,

І три дороги, і печаль велика.

У решеті водиці принеси,

Бо спрага не дає ні жить, ні дихать.

                                     Юлія Манойленко

Минулої неділі у Лубенській центральній районній бібліотеці ім. В. Малика під спів бандури та українських народних пісень відбулася презентація книги поетеси, наукового співробітника Лубенського краєзнавчого музею, члена Національної спілки письменників України Юлії Манойленко «На покуті свята».

Чудовий сценарій, який написала завідувачка ЦБС Валентина Сьомак, гості, серед яких значну частину становили земляки авторки, добірні рядки поезії, у виконанні героїні свята і юних представниць літстудії «Слово» Лубенського медучилища (керівник – Ніна М’якота), ромашково-василькові букети різнотрав’я – усе це створило напрочуд творчу та гармонійну атмосферу заходу.

Як зазначили ведучі – працівники бібліотеки, кожна поетична зустріч – це теплота спілкування, радість від занурення у цілющі джерела поетичного слова, яке єднає всіх спраглих, що прагнуть до творчих пошуків. А в кожної творчої людини найбільше щастя – це народження нового твору. Тоді прискорено б’ється серце, душу переповнюють незвичні хвилювання, зникає весь світ і думки шикуються у ритмічні строфи. Звідки вони беруться? Хто їх надиктовує? Це – одна з найбільших таємниць. Але з упевненістю можна сказати, що для митця немає нічого вищого за щастя творення.

Як зазначили учасники дійства – збірка «На покуті свята» має позитивну енергетику та містить глибоку авторську філософію. Усі три розділи: «Нам судилося багато», «Неопалимі нагідки», «Наше жито не жато» розкривають сакральну природу любові. Зокрема, сама авторка зазначає, що жито засіяне юними руками нашої України ще принесе вагомий урожай майбутньої державності та успішності. При цьому, багато поезій авторки дзвенять болем за долю нашої землі і її синів.

Голова літоб’єднання ім. Донченка, редактор газети «Лубенщина» та редактор збірки «На покуті свята» Олександр Міщенко у своєму виступі зазначив: «Книга сповнена високого польоту. Адже поезія, вміщена у ній, прийшла у цей світ, щоб зробити його кращим, сонячнішим… Це – величальна пісня людській душі».

Про це свідчать і рядки зі збірки:

Моя землице, ніжна і свята,

Я йду до тебе, я живу тобою.

На карті світу є одна мета –

Відчути пульс твій і любов потроїть…

або

Не можна Вкраїну любити,

як краю не будеш любити…

* * *

Дерева мандрують слідами ріллі та опеньків

* * *

Ти по линві ідеш – не впадеш, не впадеш –

добрі янголи раттю постануть.

Юлія Манойленко – авторка 5 книг, лауреат премій ім. О. Олеся, ім. І. Котляревського та ім. В. Симоненка. Її перша поетична збірка «Наречена вітру» (Лубни, 2002) була презентована в рідному селі Ждани. Тож приємно, що й нинішня збірка вийшла за підтримки земляцтва. Зокрема, меценатом видання став присутній на заході Олександр Темченко, який подарував поетесі ікону. Також слово тримав теж земляк авторки Василь Куксань. А духовною віссю свята став виступ теж земляка поетеси, священика УАПЦ отця Олега, який підніс Юлії ікону, назва якої послугувала назвою збірки, а усім присутнім розповів цікаву притчу про загробне життя письменника і злодія.

Також мав слово «літературний батько» першої збірки авторки Олександр Печора, який подарував поетесі власне об’ємне поетичне зібрання творів.

Авторка ж цих рядків акцентувала увагу присутніх на сакральному значенні покуття в житті українців – не лише найсвятішого місця у хаті, де поєднувалися світи небесний та земний, але й місце духовного самоочищення та піднесення людини.

Щирим словом привітала поетесу член спілки молодих художників «Друга неділя жовтня» Полтавської обласної організації НСХУ, голова ГО художників Лубенщини «Пектораль» Аліна Гончарова-Цівінська, яка повідомила, що який би душевний чи тілесний стан не мала Юлія, але на своєму робочому місці – в картинній галереї вона – з усією увагою професійно опікується творчим доробком художників. Були вітання і від головного спеціаліста Лубенської РДА Юлії Кулініч.

Пісенним обрамленням заходу стали виступи ансамблю «Вербиченька» Калайдинцівського БК, зачепив струни присутніх і наш відомий кобзар Віталій Мороз. Окремі пісні, як то «Вишиванка», «Ой, чий то кінь стоїть» всі співали гуртом.

А між квітами, автографами та співанками авторці бажали, щоб її поетична душа і надалі осявалася світлом поетичного Слова. А творче покуття не полишали натхнення та щаслива творча доля. І «Дай, боже, світові оддати те, що написане лежить. І з глибини душі дістати усе, що проситься явить» (М. Павленко).

Ганна КРЕВСЬКА,

член НСПУ, НСЖУ
Фото авторки.

Читати більше

21 березня – Всесвітній день поезії: «Слова як сонце сходили в мені…» (Л. Костенко)

«Поезія в наших часах повинна в найдосаднішій і найвищій формі висказувати найвищі змагання, сумніви, болі, розчарування і надії цілого віку, повинна одушевляти і провадити покоління, кристалізувати все, що в їх житті і мислях…»

Іван Франко, 27 березня 1884 року

Усесвітній день поезії започаткований ухвалою 30-ї сесії ЮНЕСКО 1999 року. Поезія була визнана тією міжнародною мовою, яка сприяє єдності людей та миру на планеті. Вперше цей день був відзначений 21 березня 2000 року в Парижі.

У березні 2003 року Генеральний директор ЮНЕСКО Коїтіро Мацуура, звертаючись до міжнародної громадськості з нагоди Всесвітнього дня поезії, закликав усі держави-члени, громадські організації та асоціації віддати належне поезії та задуматися про ту фундаментальну роль, яку вона відіграє в діалозі між культурами – в діалозі, який є гарантом миру.

Це свято виникло, аби заохотити й поширити поетичну творчість та переклади поезії, а також нагадати про значимість цього унікального мистецького явища.

Тож відчуваймо Слово й нехай у кожному достигають і сходять слова як сонце!

Зі святом, друзі!

З повагою – редакція сайту «НСПУ Полтава»,
Правління Полтавської обласної організації

Національної спілки письменників України

Читати більше

21 березня – Всесвітній день поезії

Усесвітнє свято поезії було започатковане ухвалою 30-ї сесії ЮНЕСКО 1999 року. Поезія була визнана тією міжнародною мовою, яка сприяє єдності людей та миру на планеті. Про це йдеться в матеріалі сайту Qha.com.ua.

Як зазначено в ухвалі ЮНЕСКО, поезія може стати відповіддю на найгостріші та найглибші духовні запити людини, але для цього необхідно привернути до неї якнайширшу громадську увагу. Крім того, Всесвітній день поезії повинен дати можливість ширше заявити про себе малим видавництвам, чиїми зусиллями, в основному, доходить до читачів творчість сучасних поетів, літературним клубам, які відроджують споконвічну традицію живого звучання поетичного слова. Цей день, вважає ЮНЕСКО, повинен сприяти створенню в засобах масової інформації позитивного образу поезії як справжнього сучасного мистецтва, відкритого людям.

У березні 2003 року Генеральний директор ЮНЕСКО Коїтіро Мацуура, звертаючись до міжнародної громадськості з нагоди Всесвітнього дня поезії, зазначив: «Поезія – це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія – головний засіб самостверждення і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку. Отже, поезія допомагає нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії між різними суспільствами. Заохочення поетичної творчості, її поширення та перекладу – це ще один із чинників сприяння культурному різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю поета в багатогранних проявах його творчості».

Також Генеральний директор ЮНЕСКО закликав усі держави-члени, громадські організації та асоціації у Всесвітній день поезії віддати належне поезії та задуматися про ту фундаментальну роль, яку вона відіграє в діалозі між культурами – в діалозі, який є гарантом миру.

Читати більше

Олена ЗАДОРОЖНА. Вірші

Із книги «Той, що зумів воскреснути»

Читати більше

Дивовижна сила говорити, або роздуми над книгою Олени Задорожної «Той, що зумів воскреснути»

Важко писати про книжку, де все вже описане автором, де є текст і до тексту. Але думок так багато, хоч більшість із них – лише відлуння, що відчуваєш потребу докинути і свої п’ять копійок. То й добре, що не срібняків.

Та все ж іноді почуваєшся зрадником, бо зачиняєшся від переживань, які автор відважно впускає і пропускає крізь себе, і говорить навіть у той час, як «замовкає музи́ка», бо «йому перетисло горло». Дивовижна сила говорити, знаходити потрібне слово, «коли його курс обвалився і знецінився мовець». Більше того, підбирати зримі образи так, що в цьому книжковому світі проступає твій власний світ, усі замовчувані тобою переживання і страхи. Навіть тоді, коли авторка, певно, й не бажала цього.

Усе, що відбувається з нами тут-і-тепер (про особистісні зміни), звісно, спричинене минулим. Але чи часто замислюємося, що минуле сприймаємо через сучасність. Спочатку йде «після», а вже потім «до» – переосмислене й оцінене через теперішнє бачення. Цікаво, що ж відчуває автор до своїх надрукованих віршів, які фізично відтинає, переносить у Past Perfect, «минуліше минулого», таке споглядально-далеке. Маємо нагоду відчути все це у другій частині збірки. Можемо пройти крізь усе, залишаючись, однак, по цей бік, у своєму «справдешньому» світі з кнайпами і прирученими драконами, у зручному окресленому світі, в якому, щоправда, час від часу з’являються приціли, берці чи кулі – майже органічно й безболісно, доки на них не звертають нашу увагу.

І в мені все міцніло відчуття власного ренегатства, втечі у «справдешній» світ від світу справжнього, аж доки натрапила на заспокійливу думку, що «одні видихають повітря з легенів, аби інші могли його вдихнути». Можливо, це й хитке виправдання, але так воно є.

Ще треба було б написати, що деякі вірші відразу звучать піснею, що замість підкреслити уподобану цитату часто просто ставиш знак оклику на сторінці, що попри складні метафоричні конструкції після прочитання лишається післясмак прози – може, тому що прозою закінчується книжка, а може, книжка тому й закінчується прозою. Але для мене «Той, що зумів воскреснути» – це «той незручний момент» (так, у цій книжці знайдете чимало іронії щодо сучасних штампів і залежностей), коли помічаєш, що забув дихати і робиш нарешті вдих, хоча для цього й доводиться докладати зусилля.

Євгенія НАЙЧУК,

письменниця

Дивись також: Олена Задорожна. Вірші

Читати більше

Полтава скуштувала «Абрикоси Донбасу»

Свою збірку «Абрикоси Донбасу», яка входить до десятки кращих українських книг сучасності про війну, у Полтаві в рамках проекту «Культурний простір — місце діалогу та взаєморозуміння» презентувала поетка Любов Якимчук.

Вона мешкає у Києві, але родом із Первомайська Луганської області, який нині перебуває під окупацією. На Полтавщину доля привела родину авторки.

 – Поет, який для мене багато значить, Михайль Семенко, якого було розстріляно в 1937 році, родом з Полтавщини, з Кибинців Миргородського району. Саме він допоміг мені знайти другий дім для моєї родини, – розповідає Любов Якимчук про свою поїздку на Миргородщину. – Я давно хотіла побувати на його малій батьківщині, та все відкладала. Потім почалась війна. Але, зрештою, я сказала собі, що досить відкладати, все це може тривати бозна-скільки, і вирішила поїхати до Кибинців. Спілкувалася з людьми і вони допомогли знайти і придбати хату для моїх батьків. Тепер вони мешкають там, а я хочу відновити пам’ять про Михайля Семенка, можливо, облаштувати театр на воді – на ставку поміщика Трощинського. У перспективі — написання біографічної книги про поета. Є проекти по бібліотеці і загалом стосовно культурного відродження села.

Поетка говорить, що їй добре пишеться під час пробіжок на стадіоні, а ще в дорозі, де є ритм, рух і зміна часу та простору.

Читання поезії перемежовувалося з розповідями про те, звідки бралися сюжети. Вона переказала розповідь дівчини, яку спинили на блок­посту сепаратисти через її схожість з українською снайперкою, роздягали в пошуках слідів від зброї, перевіряли пучки пальців. Гості презентації почули і вірш, народжений цією історією. Розповіла і про загиблу родину, яка мовляв померла від старості, і про старість, яка в тих, східних краях приходить рано, так само, як і смерть. Кожен вірш про війну і про втрачену Батьківщину гострою голкою впинається у свідомість. А наостанок Люба звернулась до своїх ліричних віршів, і аудиторія разом з авторкою видихнула  концентровану напругу.

За домовленістю з редакцією однієї із всеукраїнських газет, Любов Якимчук описує свої мандрівки-­презентації у авторській колонці. Полтавська публіка знає про це і просить поетку не забути поділитися враженнями і про Полтаву, мовляв, чекатимуть. Люба всміхається і обіцяє постаратися. Прощається з полтавськими читачами. Але, напевно, ще повернеться до них. Адже цей край, де, рівно як і на Донбасі, ростуть і щедро родять абрикоси, тепер і її також.

Олена ЗАДОРОЖНА

Читати більше

Олена Задорожна і «Той, що зумів воскреснути» – у Сєвєродонецьку

7 листопада у м. Сєвєродонецьк Луганської області відбудеться біографічне кафе «Пам’ять, закарбована в слові. Літературні діалоги». Гостем буде поетка Олена Задорожна. Вона поділиться з відвідувачами біографічного кафе історією створення поетичної книги «Той, що зумів воскреснути».

Вірші Олени Задорожної – по суті нове слово в сучасній українській літературі. Першим на цю стезю став Борис Гуменюк, і його «Вірші з війни» просто з передової привели в поезію сучасного чоловіка – Героя, але не плакатного, не схематичного, а живого... Олена ж увійшла в літературний храм не по слідах Бориса, а своєю стежкою.

Поезія Олени Задорожної – не жіноча у звичному для нас розумінні, це поезія жінки на війні. Жінки, яка пахне війною, живе нею, віддає себе всю.

Місце й час проведення: Сєвєродонецька галерея мистецтв (вул. Курчатова, 17), початок о 12:00.

Організатор: Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини, Інституту з міжнародного співробітництва Німецької асоціації народних університетів (DVV International), громадської організації «Інформаційно-дослідний центр «Інтеграція та розвиток» та Сєвєродонецького міського відділу культури.

Захід проводиться в рамках проекту «Культурний простір – місце діалогу та взаєморозуміння».

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше

Враження від «Думок і видумок» Олександра Сиченка

Почну, так би мовити, з офіційності. 28 жовтня в літературній вітальні Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П. Котляревського відбулася презентація книги «Думки і видумки» лубенського автора, лікаря за фахом Олександра Сиченка.

Нині – заступник головного лікаря Лубенської центральної міської клінічної лікарні Олександр Володимирович Сиченко пише вірші й має в своєму творчому доробку поетичні збірки «Римовані рядки» (2010), «Жук-корупціонер» (2010), «Римовані думки» (2012), а в 2003 році у співавторстві написав книгу про історію медицини на Лубенщині «Дорога добра та надії».

Син видатного українського письменника, майстра історичної прози Володимира Малика, голова фонду «Слово» ім. В.Малика, лауреат премії ім. І.П. Котляревського Олександр Сиченко розповів про свій шлях до творчості та зачитав кілька віршів із нової книги.

Про автора і його творчість у літературознавчому контексті говорили Микола Костенко й професор Олексій Неживий.

До зустрічі з лікарем-поетом Олександром Сиченком проявили цікавість і його «молодші колеги», студенти медичного факультету №1 Української медичної стоматологічної академії, котрі взяли участь у заході.

Після презентації всі охочі отримали від автора по примірнику «Думок…» із автографом.

Тепер – коротко щодо самої книги. Загалом, презентовані «Думки і видумки» (Сиченко О.В. Думки і видумки. – Лубни : Інтер Парк, 2015. – 74 с.) – збірка чотиривіршів, епіграм і афоризмів, сповнених живим гумором, стриманою іронією або влучною сатирою на явища, котрі не відповідають загальному естетичному ідеалові. «Думки…» вирізняються дотепністю, нерідко філософським змістом.

Не випадково, що живий гумор я згадав першим з-поміж сукупності якостей збірки. Тут наявні вдатні поетичні жартівливі вислови, що викликають просту щиру посмішку, якої, напевне, останнім часом трохи не вистачає на наших обличчях. Вважаю, цю збірку варто прочитати багатьом, адже як говорив Артур Шопенгауер: «Із особистих якостей найбезпосередніше сприяє нашому щастю весела вдача». І з цим важко не погодитись. 

Олександр ПУШКО

Читати більше

Любов Якимчук із «Абрикосами Донбасу» – в Полтаві

Авторка однієї з найкращих книг про війну презентуватиме її в Полтаві.

5 листопада поетка Любов Якимчук презентуватиме в Полтаві свою книгу «Абрикоси Донбасу». Збірка увійшла до десяти найкращих книг про війну за версією українського Forbes.

Про любов і абрикоси, відчуття дому і батьківщини, про Донбас і про Україну, поезію і біль, перетворення, мовчання, говоріння, про розкладання поезії на рими і на ритми. Про все це і про те, що «там, де не ростуть абрикоси, починається Росія» – на зустрічі з поеткою Любою Якимчук та на презентації її збірки «Абрикоси Донбасу», що вийшла цьогоріч у «Видавництві Старого Лева».

Спробувати «Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук на смак, слух і дотик можна буде і в Полтаві.

Зустрічі відбудуться 5 листопада 2015 року:

–      о 10:00 у Полтавському національному педагогічному університеті ім. В.Г. Короленка (вул. Остроградського, 2);

–      о 12:00 у Львівській майстерні шоколаду (вул. Фрунзе, 27/24).

Організатор: Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини, Інституту з міжнародного співробітництва Німецької асоціації народних університетів (DVV International), громадської організації «Інформаційно-дослідний центр «Інтеграція та розвиток».

Заходи проводяться в рамках проекту «Культурний простір – місце діалогу та взаєморозуміння».

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше