Від початку в часі німецько-совєцької війни Микола був вивезений на примусові роботи до Третього Райху, пізніше за спробу втечі з неволі відбував покарання в німецьких концтаборах, а по закінченню війни пройшов фільтраційні та трудові табори вже в совєцькому союзі. У 1951 році Микола Петренко все ж закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, згодом працював в обласній молодіжній газеті, редактором Львівського телебачення, кореспондентом «Літературної України», звідки був звільнений, як він пригадував, за «пропетлюрівські вірші. Коли в середині 2000-их років вийшли друком дві мої книжки з документами із архіву видатного діяча ОУН Зиновія Марцюка (Омеляна-Уласа) про краєві позиції та фінанси ОУН, УПА та УГВР св.пам.Микола Петренко написав мені: «…Нарешті мав трохи часу ознайомився із дарованими тобою книгами. Перша – про фінанси ОУН, УПА, – вона стала для мене у деяких моментах несподіванкою, Хоча, правду сказати, я досі глибше цим питанням не цікавився, а воно потрібне і багато в чому визначальне… Що стосується бандерівщини і саме цього авторитарного боку в її ідеології і практиці, – то про це в нас соромливо замовчують, чи задовольняються темою Бандера-Мельник. Бачте, останній нам ближчий, у чомусь він успадкував Петлюру… А от Бандера… Для мене ясно, що рух бандерівщини визрів у домінанті тогочасного європейського життя, а це – фашизм, як би хто він нього не відхрещувався… А от про демократичну лінію в ОУН якось майже не говорилося. Добре, що в книзі подано це доказово і гідно. Хоча – чи треба роздувати колишні незгоди, варто шукати місця для всіх у розбудові українського світу?…». – Раніше, вже два десятиліття тому, ще у 2001 році, якраз Микола Євгенович рекомендував мене до лав Національної спілки письменників України, у свої рекомендації він, зокрема, зазначав: «…На моє щире переконання О.Панченко на сьогодні є найпродуктивнішим і найефективнішим літератором та громадським діячем мого Лохвицького краю. З подиву гідним зацікавленням він досліджує і відтворює в книгах етапи визвольної боротьби, головно минулого буремного століття – визвольна війна УПА, діаспорні організації. Вісімнадцять книг художньої документалістики – подиву гідний ужинок. Ґрунтовно, глибоко, доказово, талановито… ».
Майже два роки тому, 8 січня 2018 року, Микола Євгенович, навіть присвятив мені зворушливого вірша:
Лохвиця – Панченку Олександрові
«Непогасимий дух Сковороди
Він у тобі, від самого зачину
Шукай до правди, до добра сліди,
Іди в дорогу і не знай спочину!
*
Так, ти не перший – адже ця земля
Для велетнів! – Така козацька школа.
Тож хай любов до праці окриля,
Горять серця і пломеніють чола.
*
Немов перо з орлиного крила
Підносить спраглий дух до благодаті –
Де рідний степ, де в радості Сула,
Де рідна пісня і достаток в хаті.
*
Високий Дух і Правда дорога –
У ній борці, страждальці і герої,
Так, це про кращих твориться саґа,
В ній Честь і Мудрість, і сіяння Зброї.
*
Тож хай росте й росте громаддя книг
Про рід і плід, круті шляхи розвою –
Ти вибрав шлях, і вже багато встиг
Із того, що накреслено Судьбою!»
Микола Петренко першокласником пережив Голодомор 1933-го року, під час тимчасової окупації був свідком ліквідації Лохвицького ґетто, де згинули серед інших й родини сусідів-ковалів, з дітьми яких він ходив до школи. На першій сторінці своєї книжечки «По сусідству із ґетто» (Львів, видавництво «Сполом», 2009) пан Микола написав своєю рукою «Олександрові Панченкові. Ще таке бачення однієї Лохвицької історії… (-) 7.ХІІ». Чомусь мені пригадалося: через десять з гачком років після появи цієї книжки я якось при телефоні дискутував з М.Петренком з приводу одного його вірша «Стала тополею…», що був поміщений у згаданій книжці. Мене, зокрема, цікавив фраґмент:
«Поза гай, Манькову Прірву,
По скривавленій стерні!..-
Доганяє Лейбиківну
Поліцейський на коні…»
Чи було таке насправді, запитував я пана Миколу? Звідки взялися, думав я собі, у Миколи Петренка такі відомості? Чи то був його художній вимисел?… Тоді довгенько ми, як мовиться у Лохвиці, говорили-балакали про це…
Якраз у часі останньої світової війни Микола Петренко, як я вже згадував вище, за участь у підпіллі був заарештований – концтабори Сирець і Янівський, за спробу втечі потрапив до Бухенвальду, зрештою, майже три роки працював на його філіалі Штокбах при міднопрокатному заводі. В цей табір взимку 1944 року привезли «гальбюден» із районів Ельзасу. Був визволений американськими військами, а після «возвращєнія на родіну» знову неволя – пройшов «фільтраційні» та трудові табори – шахти Донбасу, лісорозробні та рибні промисли Камчатки…
За якийсь рік до свого відходу у Вічність, 10 травня 2019 року, в своїй розмові з Русланом Новаковичем св.пам. Микола Євгенович Петренко розлого повідомляв про деякі штрихи до своєї біографії, які мені до цього, на жаль, не були відомі: «…В часі Голодомору 1932-1933 рокі загинули тільки дід й баба. Мені стає моторошно, коли згадую ті роки. Найстрашніше — божевільні жінки… Це малодосліджена тема. Всі випадки дітоїдства пов’язані з материнським божевіллям. Вони вбивали власних дітей… Голод перетворював людей на звірів. Ті, хто його влаштував, не матимуть спокою й на тому світі… А взагалі, всі три голодовки — наслідки імперського плану світового володарювання Кремля. Посудіть самі: перший голод — заклик до світової революції, створення п’ятимільйонної армії, другий — індустріалізація, «пересадимо будьонівців з коня на танки і на літаки», третій — створення атомної бомби. А на все це потрібні гроші й українській хліб. Мій батько був робітником, а не колгоспником, отримував пайку хліба на роботі. Працював електромонтером на Лохвицькій електростанції. Жили ми на околиці міста, а все ж не в селі. Тому й вижили… До речі, на нашій вулиці стояв пам’ятник Григорію Сковороді, споруджений лохвицькими дядьками до 200-ліття поета в голодному 1922-му році… Скульптором виступив сам Кавалерідзе. А розрахувалися з ним 25-ма пудами пшениці. Якби не цей пам’ятник, хтозна чи й вижив би Кавалерідзе. А ще — в Лохвиці був театр. Побудований у 1901 р. за проектом Василя Кричевського. І всі трупи, які існували тоді в Україні, приїжджали з гастролями. В нашій ролдині було п’ятеро дітей у сім’ї. Коли попідростали — мати пішла на роботу в колгосп. Війна застала мене в Черкасах. Я вступив у політосвітнє училище. Пізніше такі училища називали культосвітніми. Наступного дня після початку війни — комсомольські збори. Прийшов секретар міськкому комсомолу, виступає й оголошує, що прийнято рішення всім іти добровольцями на фронт. А мені 15 з половиною років… Хоча були й старші першокурсники, і під 17 років. Зібрали з хлопчаків роту на 40 чоловік, приставили лейтенанта з наганом і виділили три гвинтівки. Почали ми охороняти дерев’яний міст через Дніпро. А коли наблизився фронт — усі відступають, про нас забули. Тож порозбігалися хлопці по домівках. Я придибав у Лохвицю, а там уже німці. Якось треба було жити. Уявіть собі, в період окупації у нас створили чудовий театр, у якому ставили всю класику. Одним із керівників був Григорій Заславець із Ніжина. Після війни актори виїхали на Захід, і я загубив їх назавжди… — Наприкінці жовтня 1942-го забирали молодь на роботи. Проводили облави. Та тоді не дуже й ховалися, бо ніде було. Як знайдуть, скарають. Батько каже: «Їдь. То ж Європа. Світу побачиш. Серед людей не пропадеш». Забрали мене й сестру. Повезли через Київ і Сирецький табір у Львів у Янівський табір. Там я зустрів свій 17-й рік. Декілька тижнів там, а потім — у Бухенвальд. Порозподіляли по філіях Бухенвальду. Я потрапив в одну з таких філій — табір Шкокбах, на металургійний комбінат «Купферундмессінґверке». Працював у цеху, де виготовляли дріт мідний, лакували його… В’язнів було зо дві тисячі і німців тисяч п’ять-шість. Мій майстер — Альберт Лессінґ — колишній музикант-комуніст, який утік від Гітлера до Швейцарії. Його знайшли й поставили ультиматум: або ти зрікаєшся ідеології, або всю твою родину — в табір. Він зрікся марксизму. Але роботу йому дали тяжку. Нас визвололи американці. І, за договором, передали совітам. Деякі в’язні втікали, в мене ж і думки такої не було, — хотілося додому. Проте ще на декілька місяців ми затрималися, бо треба було збирати врожай під Бреслау, нині Вроцлав. Після цього нас відправили у Львів, знову в Янівський табір. Тепер там був фільтраційний табір НКВС. Ми могли вільно виходити в місто, проте ненадовго. Бо навколо патрулі, комендантська година, а ми без документів. І от сідаємо в поїзд, і везуть нас не в Київ чи Полтаву, а аж на Донбас. Додому я не доїхав.. – Хто ж нас пустить?! Вони нас у трудову армію — відробляти повинність на шахти Єнакієвого. І став я справжнім шахтарем. Уже згодом, коли вивчився на курсах на гірничого майстра, відпустили на тиждень до батьків. Тяжка була праця – по вісім годин у забої. Дуже важко! Зате платили й годували непогано. І щодня видавали пайку від ЮНЕСКО: стограмову булочку та 50 грамів масла. На Західну Україну я потрапив через сестру Антоніну. Вона закінчила педтехнікум у Лохвиці і за направленням поїхала у Броди вчителювати. Похвалилася головному редакторові місцевої газети, що її брат пише вірші. А той запрошує — хай приїжджає. Я приїхав, мене оформили на роботу. Це було літо 1947-го року. Потім приїхала ще одна сестра, молодша, і теж учителькою. Ми, «східняки», були між двома вогнями, так би мовити. Наприклад, треба, аби в кожній школі створювалися піонерські організації. Це обов’язок учителів — чіпляти оті піонерські галстуки. А вночі хлопці з лісу «стук-стук» у вікно. Кажуть: як будеш так чинити, то сама висітимеш на тому галстуку. Коли я приїхав, піднялася нова хвиля колективізації. Журналістам треба було висвітлювати цей процес. А ніхто не хоче йти в колгоспи. Головний редактор каже — я сам напишу. Підготував матеріал, відвів цілу шпальту в газеті про колгосп у селі Старі Броди. Коли це прибігає посильний, — убили голову колгоспу. Того самого дня, коли обрали його головою, — і вбили. Такі часи були… А тут ще 1946–1947 роки. На Львівщині було багато прибульців із Центральної України, бо ж там потерпали і мерли з голоду. Ми так само від біди втекли. Галичани вже добре знали з переказів, що то за колгоспи. Допомагали східнякам вижити, давали їм хліб та роботу. А коли почалися колгоспи й на Західній, то й місцевим господарям сутужно стало… По селах по війні панувало справжнє кріпацтво. Паспортів селянам не виписували, а без паспорта довго не проживеш, — упіймають, ще й засудять. Тому або в колгосп, або на роботу на Донбас чи на південь, або ж у ліс до партизанів… Потім, у 1951-му році, знов поїхав до сестри у Броди. Бо в Лохвиці вже не було хати, батько помер, а мати переїхала до доньки на Львівщину, в село Шнирів. Почав писати вірші десь у 6-му класі. Коли вперше надрукувався в районній газеті, то мав від батька суворий наказ: вивчись на інженера, а тоді вже пиши! Він натякав, що письменство — надто ризикований шлях. У Німеччині я вже чимало писав. Але не було на чому. Якісь папірці, пакувальний папір знаходив і писав. Майстер Альберт побачив це й подарував мені прекрасний блокнот. Він пройшов зі мною все життя, та й досі в нього зазираю. А щодо роботи у Бродах — мене оформили коректором. Не було кадрів взагалі, а тут я… Ну й навантажили на повну. Ще й вірші мусив друкувати… У львівській Спілці з довоєнних письменників лишилися лише комуністи: Козланюк, Галан, Яцків, Лукіянович, Бандрівський, Пелехатий. Правда, було кілька й позапартійних: Вільде, Мигаль, Макогін. Але за ними суворо наглядали, їм не довіряли. Декого присилали для зміцнення партійного напряму в літературі, як-то фантаста Бєляєва… Трохи попрацював в Бродах і вступив до Львівського поліграфічного інституту. Конкурс був дуже великий, але я мав пільгу — стаж роботи за фахом. Після другого курсу я написав два фейлетони й одніс у комсомольську газету «Ленінська молодь». Надрукували й запросили на роботу. Знову коректором. У своїй книжці «Коливо» я дійсно згадую про табірне кохання до полонянки-полячки, яка зовсім ненадовго стала моєю Музою. Це було вже після визволення з табору, коли ми чекали остаточного закінчення війни та повернення додому. Людмила — наполовину українка з Польщі, хоча дитинство її минуло в нашому Кремінці. Теж пройшла табори, працювала на кухні. Ми часто ходили на берег струмка, де я читав їй вірші. Але її батьки й чути не хотіли про радянського нареченого. Так ми й розлучилися: їх американці відправили на відпочинок у гори на два місяці, а нас — до фільтраційного табору в Бреслау. На прощання вона подарувала мені свою фотокарточку, а я їй — поезії. Через 65 років Люда розшукала мене й надіслала лист. Пише, що зберегла всі мої вірші. І навіть прислала їх ксерокопії. Я ж відіслав до Польщі збільшений портрет, який був зі мною все життя…
… Коли Миколка Петренко маленьким хлопчиком ще бігав босоніж по споришу в околицях Лохвиці, інший видатний український поет 53-річний Олександр Олесь, уродженець слобожанського Білопілля, – ще 22 серпня 1931 року написав свого незабутнього вірша «Пам’ятай», який чомусь не так часто тепер вже й згадують:
«…Коли Україна в залізнім ярмі
Робила на пана і в ранах орала,
Коли ворушились і скелі німі, –
Європа мовчала.
Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова, –
Європа мовчала.
Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,–
Європа мовчала»
Між іншим, якраз в листопаді 1933 року, коли на українських теренах лютував зорганізований московськими большевиками штучний Голод, між двома світовими потугами США та СССР було встановлено дипломатичні відносини, бо саме 16 листопада 1933-го сторони обмінялись нотами про встановлення дипломатичних відносин. То ж не тільки Європа мовчала, мовчали й Штати, а український хліборобський люд масово вимирав…
Незагоєною раною в душі й серці невтомного трудівника письменницької ниви, громадського діяча й одного з останніх енциклопедистів сучасності Миколи Євгеновича Петренка, лохвичанина, який 10 жовтня 2020 року відійшов на Вічну Ватру у Львові, – був Голодомор, про який він завжди писав, згадуючи й про свій такий омріяний ще дитиною найсмачніший у світі окраєць чорного хліба, або житні колоски «вкрадені» дитиною на колгоспному полі:
«З душі здирати шкіру? Так, дери!
Оголена — вона чесніша втричі:
Моє життя — під знаком 33,
Стражденної і проклятої притчі.
Та я однак до безуму люблю
Вас, хто повік не згоден помирати:
Я не прощу ні небу, ні кремлю
Цієї в чорта купленої дати.
Він мідний гріш у пазусі трима,
З обдертого здира ошматки німба.
Я знаю: гріх. Але гріхів нема
Там, де народ лишається без хліба»
«Ненажерливі дні,
дні глевкі та зубасті.
Що це — вечір чи ніч? Тільки темінь сліпа:
Будить ангел мене:
Нумо, хлопче мій, красти,
Із колгоспного поля тугого снопа!..
Я його обскубу край байраку, де терня,
Нам би тільки якось дотягти до межі:
Це мій перший врожай — разом крадене зерня,
І «на шухері» він — охоронець душі»
На окрему, як на мене, увагу заслуговує маленька за розміром але особлива за змістом книжечка Миколи Петренка, яка побачила світ 2008 року у львівському видавництві «Ліга-Прес» «Сни про окраєць хліба. – Свідчення самовидця, семирічного хлопця, учня 1-го класу СШ №3 містечка Лохвиця на Полтавщині», яку він назвав літературно-художнім видання, що в ньому на 168 сторінках її автором описані жахіття Голодомору, не тільки в Лохвиці та околицях, але й у всеукраїнському обширі.
Гортаючи цю книжечку я знову й знову натрапляю не лише на страхітливі факти жахів зініційованого московськими большевиками Голодомору українців, але й на філософські міркування автора книжки про сутність й сенс земного людського життя, про переживання «власної маленької душі», про гоніння, приниження, заборони й нищення українського люду, про атеїстичні й «буксирні» бриґади, виродження, викорчовування всього доброго в душах українських селян, насаджування злочинного, кримінального, людиноненависницького.
У цій книжці свідчень семирічного хлопця Микола Петренко виступає як «жертва і позивач – певно, до Господа Бога».
Ось найбільш вимовні цитати з Петренкових віршів та оповідань.
Вірш «Голод»:
«Це катастрофа в більшому, в глобалі,
Всесвітній безум прихистку шука…
А згадками карбуються деталі:
Розбиті дзвони, жебруча рука…»
Вірш «Колоски»:
«Моя душа судила, як рубала,
Моя душа судила удову:
Вона півторби колосків украла.
Моя душа піднесла булаву…»
Оповідання «Степова гарба»:
«…Гарба вертає з поля, може, що й вашого: адже кожен у своєму житті мав би зорати ниву, заволочити, заборонувати, засіяти і доглянути, осяяти ранковою молитвою, прополоти і скосити – все потому навантажити аж до самого неба тужавими снопами, рушати до власної садиби. Хтось там є на тих снопах, хтось один під самим небом. Може, то ваш дід чи прадід, може, батько чи дядько. А, може, що ви поряд з ними – бачите он там зачарованого малого, що лежить поряд із старшим, тільки голівку підвів…».
«…Я народився у Лохвиці, – часто згадував Микола Євгенович, – малим часто грався на вулиці де стоїть пам’ятник нашому відомому земляку із села Чорнухи Григорію Сковороді. Цей пам’ятник встановили місцеві дядьки у 1922 року до 200 ювілею філософа. Вони скинулися після голодного 1921 року і за 25 пудів пшениці замовили пам’ятник у відомого українського скульптора Івана Кавалерідзе, який зробив пам’ятник Сковороди і для Києва. Спершу в Лохвиці був бетонний пам’ятник, а згодом зробили мідний. Григорій Сковорода запитував «для чого ми приходимо в цей світ?» і відповідав : «Для щастя!. Але бавлячись малим біля його пам’ятника, я бачив, що в 1932-33 роках цілий наш народ не мав щастя… – Я саме пішов до першого класу і великий Голодомор закарбувався у моїй семерічній пам’яті навічно, як нестерпиме відчуття зголоднілості, що супроводжувало невідступно. Чимало моїх однолітків навік лишилися першокласниками. А дітям нашої сім’ї вдалося вижити завдяки тому, що батько був робітником промислових гігантів і в нас не відібрали корови. Батько відбував свою покуту ( бо він раніше за Україну боровся) на Дніпрогесі, Азовсталі, Магнітці, він був техніком-електриком, присилав посилки із харчами, щоб хоч якось нас підтримати. Тому ми й вижили. – Восени 1932 р. здійнявся найвищий вал колективізації, у всій її потворності, бо ж не тільки зерно забирали, а й душі руйнували. Насаджували примусовість і нетерпимість, гоніння на віру, одвічну українську ментальність, моральні та етичні засади, витворені упродовж тисячоліть, житейське кредо, одноосібницький спосіб господарювання. Одноосібників, яких називали «індусами» від слова індивідуальний, заморили податком. Першою складовою Голодомору була хлібоздача, а другою – нищення духовності. Ми пішли до першого класу в світлицю колишнього попівського будинку, а самого отця вивезли на Соловки. Буквально на другий день після першого дзвоника стали скидати дзвони й хрести із церкви та викорчовувати хресті із цвинтарних могил. Церкви закривали масово із двох десятків залишилося хіба які дві-три. Спеціально сформовані атеїстичні бригади заходили в хати. Зривали зі стін ікони. шматували релігійні книжки й примушували господарів топтатися по них. Непослух карався примусовим виселенням на Соловки чи в Сибір. Виселяли не тільки попів, а й добрих господарів, назвавши їх куркулями, і навіть керівника агрономічної дослідної станції. Одіж та інші статки «ворогів народу» могли собі придбати із куркульського аукціону комнезамівці. Вони ж найбільше лютували. Восени. Коли розкуркулювали та хліб із засіків вимітали. За те й плату мали. Хоч якусь там, та на той час примітні6 із конфіскового зерна частку вділяли й комнезамівським незаможникам, активістам розкуркулювання. Хоча вже до зими розкуркулювати було нікого, конфісковувати нічого, — нестатки завітали до кожної хати. – Увесь сільськогосподарський реманент і худобу забирали в колгоспи, туди загнали й людей на підневільну мало оплачувану працю. Обрізали городи, усуспільнювали землі. А щоб узалежнені селяни не займалися індивідуально ремеслами, то індивідуальні засоби виробництва, як от ткацькі, гончарні, столярні чи токарні верстати ( аж до прядок, пресів і ступ) колгоспні активісти просто нищили й розбивали. І це при тому, що за трудодні селіни зерна не бачили, а за невиконання плану купити якогось краму не можна було. Люди, які споконвіку самі виготовляли одяг, залишилися без полотна й нитки, — так викорінювалися етнографічні засади: ні рушників, ні крайок, ні вишиванок. Обібрані й обідрані хлібороби були приречені на недоїдання, голод, вимирання. Вибору не було: або Соловки чи смерть. Або колгосп, а значить голодні трудодні та пограбовані врожаї, потрощені ікони, діряві штани. – З району, області, Москви вимагали, щоб селяни везли зібрану на горьованих полях пшеницю до столиці, вимітали до останнього. Везли возами у валках, над якими маяли червоні полотнища «Хліб – державі», «Московські робітники ждуть українського хліба», «Виконаємо першу заповідь», «Москва чекає української пшениці» і подібні гасла. – Пересвідчившись у неможливості прогодуватися працею, люди змушені були зважитися на крадіжку колгоспного. Але за це була покара. Після посівної у школі стали давати обіди із юшкою, затіркою, кулешиком, галушками ( бо ж багато дітей вже і в школу відмовлялися ходити через охлялість) та посилати „постишевські патрулі”, куди входили учні, щоб пильнувати, аби хто не зістригав колосків з колгоспного лану. І був такий випадок, що один із учнів упіймав власну матір. Замість милосерді і взаємо помочі люди змушені були у всій масовості приймати нове кредо. Це страшно: виродження. викорчовування всього доброго в душах, насаджування злочинного, людиноненависницького. І було саме так. – Але спокою не було. Був і збройний опір, який затято придушувала міліція та гепеу. Пригадую, що із закрученого дротом вагона ще перед Москвою зумів утекти молодий син господарів Клітка, якого везли на Соловки. Втік не сам, а із двома приятелями, таким ж яж як і він відчайдухами. Він повернувся і грозився відплатити іродській владі за тяжку кривду, за ту несправедливість, що їх, питомих хліборобів, змусила з рідною землею прощатися та вибиратися в сніги та морози на вірну погибель. Міліція називала Клітку, який об’являвся то тут, то там, бандитом, улаштовувала на того бандита засідки. Клітку ловили районні гепеушники. Чомусь насамперед клітку, а потім ще тих двох, та й не двох тільки, бо тут до тієї трійці ще відчайдухи приєдналися. Ловили їх як ото звірів ловлять, бо відтепер вони не хазяйські сини, не молоді заможні хлібороби, яким таланило в усьому, — відтепер він «бандит Клітка» і всі інші теж бандити, вороги колективізації і хлібозаготівель. Міліціонери із тих ловів поверталися не самі: возом чи й кількома возами везли молодих селян, яких прозивали бандпособниками, — а то хоч не клітку, а також злісних ворогів, які допомагали кліткі сховки будувати. То нехай же тепер Біломорканал будують! – Скрізь було попереджено: не переховувати бандитів, доповідати відразу, бо інакше самі загримите на Соловки, — та ловля щось затягувалася. Одного разу в пекуче жниварське надвечіря, коли майже всі дорослі були в полі, на колгоспну садибу налетів Клітка, позбивав двері з комори, кликав жінок брати-розбирати хто скільки зможе працю їхніх же рук, — пшеницю, горох, просо. Навперейми «бандиту Клітці» помчали озброєні активісти, але він, відстрілюючись, утік. Клітка з товаришами діяв активно: там спалили колгоспну контору, в іншому місці магазин пограбували, там валку із хлібоздачею перестріли, в ліс наказали звертати, там хлібозаготівлю зірвали, когось застрашили, когось попередили. І ми, діти. замість гратися у хованки, бавилися в „бандита Клітку”. Аж прийшов день коли ми довідалися. Ким він був насправді. Батько переказував: отаман Клітка ще у революцію воював за Україну, у нього під рукою було кільканадцять тисяч хлопців. Батько казав, що коли б Клітка тоді Петлюри тримався, то все могло б геть по-іншому піти, не програли б ми у тій битві. А так розпорошилися… – Тоді у голодні роки було важко. Та й зараз не легко слухати, як із трибуни Верховної ради , та з екранів телевізорів лунають вигуки, що все це нацистські вигадки, що не був Голодомор геноцидом, бо не міг уряд свій народ виморювати, це ж не українське село винищували, а різних саботажників розкуркулювали й на Соловки гнали. Але для мене Голодомор – однозначно Геноцид із усіма його складовими. Я свідок не тільки цього Голодомору-Геноциду, а й табірних лихоліть і повоєнного бідування, та й останні роки життя далеко не в достатку…».
… Миколи Петренка вже, на жаль, немає серед живих. Але, мабуть, лише через деякий час ми усвідомимо, що не тільки Лохвиця, Полтава, Львів та вся Україна, а, ба більше – східноєвропейський інтелектуальний світ, втратили людину енциклопедичних знань, виваженого й щирого українського патріота Миколу Євгеновича Петренка, який понад усе любив своє родинне місто Лохвицю, яке далекого 1925-го року, числа 6-го, місяця падолиста, дало йому життя…
«..Гей, що нам бурі вогняні
І чорних днів гарматні жерла:
Ми і в хароновім човні
Співаєм горде: «Ще не вмерла»…»
А мені чомусь пригадався один із найяскравіших творів незабутнього Бориса Дмитровича Грінченка, іншого правдивого українського патріота, автора вірша «Землякам, що раз на рік збиралися на Шевченкові роковини співати гімн» (1898), в якому цей поет висловив своє бачення щодо ставлення української інтеліґенції до України:
«Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерті!
Не хваліться, що живе ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава…
…Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
«Ще не вмерла Україна»
Будемо співати.
Як живі покинуть мертвих,
Прийде та година,
Що ділами, не словами
Оживе Вкраїна»
… Микола Петренко весь свій земний час твердо й послідовно вірив у силу українського люду й міць нашого духу. – Він сам був «достойний щастя, бо боровсь за нього»… А тепер він вже десь лежить на тих омріяних у дитинстві пшеничних снопах, мабуть, поряд зі своїми батьками, з хліборобами дідами й прадідами на уявному селянському возі, але вже на самісінькому небі… – Тож спочивай з миром на славному львівському Пантеоні Личакові, мій дорогий земляче-лохвичанину Миколо Євгеновичу… Ми ще дуже довго пам’ятатимемо Тебе, наш старший, мудрий, чуйний й незамінний Друже…