20.12.20
Світлана ФІЛЬЧАК
Мотя – королева
У баби Моті газова плита стояла біля вікна. І у хаті, і у літній кухні. Вона сміялася, і казала, що так їй веселіше. Бо бачить, що на світі робиться.
На стіні біля плити картинки – вирізки з журналів з різними краєвидами. На одній з них був індійський Тадж Махал. На іншій – Камчатка. Вона вважала, що це найкрасивіше місце на землі, хоча ніколи там не була. Розповідала мені, як у школі над усе любила уроки географії, тільки-но видавали підручники, читала їх від палітурки до палітурки. Потім у восьмому класі дізналася про харківський технікум, де вчать на метеоролога і загорілася мрією туди вступити, аби поїхати зі свого хутора Сотниче далеко-далеко. На Командорські острови (ця назва звучала грізно і загадково). Чи на Чукотку. Але найбільше хотіла на Камчатку. Бо там вулкани. І вулканологи. Вона вирішила, що обов’язково потім вивчиться і на вулканолога теж.
Про це Мотя мріяла у восьмому класі. Їй тоді було 15.
А у 16 вийшла заміж. Василь вчився у Лубнах на машиніста. Залицяючись, обіцяв, що колись обов’язково удвох побачать оті далекі світи.
Вийшла заміж так швидко, що потім сама собі здивувалася, як воно все промайнуло – наче вчора за партою сиділа, а ось вона вже хазяйка у власній хаті. Про її вступ до Харкова мови вже не було. Почалися щоденні клопоти: мазала хату, білила, фарбувала. А ще ж обіди, город, і кури з качками. Падала увечері на ліжко камінцем і ніби провалювалася.
У перший рік заміжжя їй перестали снитися сни.
Влаштуватися роботу Василь їй не дозволив. «Мені дома порядок нужен», – сказав.
І Мотя «держала порядок». Прала, терла, полола, пекла.
А потім пішли діти. Двоє. Один за одним. Коли завагітніла третім, Василь, не одриваючись від миски з борщем сказав-кинув: «Хвате з нас дітей. Сходиш до Райки – акушерки. Ділов то».
Увечері Мотя пішла до Райки, і вперше лягла на її кухонний стіл. Дивилася в стелю. І відкрилося пекло.
Додому ледь доклигала. Попід чужими парканами, між квітучими вишнями. Від деревця до деревця. Вони безтурботно сипали цвіт і здавалося Моті, що йде по снігу.
У хату ледь забралася. Спросонку Василь гримнув: «Чого ти там товчешся, як корова? Я можу отдихнуть хоч перед смєной?».
Мотя лежала до ранку біля молодшого сина, і пообіцяла сама собі, що більше ніколи не піде до Райки.
Тоді вона не знала, що сходить до неї ще дванадцять разів.
А може, тринадцять.
Згодом вона так і не зможе пригадати, скільки точно.
Вона знову і знову лягатиме на кухонний стіл, і щоб не привиділося пекло, міцно заплющуватиме очі.
А між цим розриватиметься у клопотах.
Навчиться рубати дрова, тягати важезними відрами вугілля. «Ти ж домохазяйка. А шо тобі ще робить? Всю жизнь у мене за спиной», – казатиме Василь.
А потім у житті Моті з’явиться маленька радість. Василь купив телевізор. А там – «Клуб кинопутешествий». Вона старалася переробити всю роботу, щоб подивитися. А там – і Чукотка, і Камчатка, і острів Пасхи, і взагалі що хочеш.
Тоді Мотя знову згадала, що хотіла бути метеорологом.
І згадувала щоразу, коли везла на станцію відра з яблуками і ягодами продавати. Спочатку її примусив це робити Василь. Коли вперше їхала, думала, згорить від сорому. Як це вона серед торговок. Але потім їй там несподівано сподобалося. Серед натовпу людей, серед поїздів, які мчать хто зна у яку далечінь. Моті теж хотілося колись сісти у вагон з білими фіраночками і їхати, їхати, їхати.
Так пройшло десять років. І двадцять.
Діти розлетілися з дому, і лишилися вони з Василем удвох. Ну як – удвох... Наче і в одній хаті, – а кожне само по собі. Мотя, як і раніше крутиться між городом – кухнею – станцією, а Василь (вже пенсіонер), як не в гості до кого з друзів іде, то телевізор дивиться. Буває, схоче Мотя подивитися щось, він сердиться, і спеціально не перемикає. «Тобі шо, роботи мало? Всю жизнь за моєй спиной! Живеш, як каралєва! Я тебе за всю жизнь пальцем не тронув!»
Іноді, потай від Василя, Мотя себе балувала. Якось пригостила її знайома провідничка з потягу «Київ – Алма-Ата» індійською кавою. І Моті вона так сподобалася. Але ж дорого! Аж п'ять рублів! Де взяти, що б Василь не нагримав? Але нічого, за літо зібрала – відкладала щодня по кілька копійок і купила собі баночку пахучого напою. Поки Василь по гостях – вона швиденько ставила чайник, заварювала напій і пила його біля огороду, в мальвах і айстрах, зі своїми коржиками вприкуску. Не дай Бог, Василь побачив би – крику було б страх. Нічого собі! Такі гроші! П'ять рублів! У Моті ноги хололи, як подумає, що було б, аби дізнався про її покупку.
Що старішим ставав Василь, то сердитішав і сердитішав. І борщі йому не такі, і погода погана, і люди всі дурні. І все таблетки пив, бо щось боліло всередині. Скільки Мотя не вмовляла до лікарів піти – тільки кричав на неї. Навіть сини і невістки не вговорили. А колись так розсердився, що каструлю з свіжим супом кинув через усю кухню. І не балакав. Як вона не вмовляла, як не підлещувалася – мовчить і все тут. І мовчав тиждень. Забалакав, відтанув аж коли внучата з міста приїхали. Так було вперше. Вдруге він замовк на місяць. А потім ще надовше. Спочатку Мотя переживала. А згодом зрозуміла, що їй так краще. Перестала себе картати, та і ніколи було картатися. Бо її хазяйство росло з року в рік, адже хотіли дітям м’яса домашнього передати, і картоплі, і банку вишневого компоту.
Телевізор Василь переніс у свою кімнату, і стало Моті до нього зась.
Василь помер на Спаса. Вранці серед двору раптом скрутився, хрипко щось прогарчав нерозбірливе і впав. Фельдшериця Люда, примчавши у двір, тільки руками розвела. Коли ховали Василя, Мотя не проронила і сльозинки. Жінки шепталися між собою: «Ти ба, хоч би всплакнула. Всю жизнь за його спиною прожила, він її і пальцем не тронув». А Мотя затято йшла за труною з сухими очима і тонкими вустами.
Пізно увечері, коли вже розійшлися всі люди, Мотя вперше заснула сама у своїй хаті. А прокинулася з першим рожевим світлом, що розлилося по стінах. Повільно відчинила двері на веранду, і в очі їй вдарили промені сонця . Мотя спинилася серед кімнати і… засміялася вголос.
Вона поставила чайник на вогонь, пішла у сарай, де у дровнику ховала заповітну баночку кави. Прийшла у хату, і поки чайник грівся, перенесла телевізор з Василевої кімнати у залу. Увімкнула. Знову до Василевої кімнати. Перетягла у залу крісло-гойдалку, яке Василь не дозволяв їй займати. Потім заварила каву, налила напій у найкращу чашку з серванту, і всілася у крісло перед телевізором.
Коли сусіди і родичі йшли на цвинтар аби за звичаєм, віднести Василеві символічне снідання, Мотя знову не проронила жодної сльозинки. Люди вже нічого не сказали. Облишили її у спокої.
А далі Мотіне життя йшло за звичайною схемою. Вона метушилася, возила на станцію свій нехитрий крам. На зібрані гроші вперше поїхала у подорож. Аж у Почаїв. Потім у Львів. Мріяла побачити море. Але щось прихворіла. Я зайшла її провідати якраз перед нашою поїздкою до Криму. Мотя всміхалася, і казала, що ось підніметься, і наступного року теж туди поїде. Звичайно, купатися вже не буде, бо сміятимуться з баби, але обов’язково побачить палаци, де жили царі і назбирає ракушок. «Привези мені круглих камінчиків для квітника», – попросила мене Мотя. Я їй пообіцяла.
Я ще не знала, що бачу Мотю востаннє.
І що моя поїздка у Крим – теж остання.
Камінчики я для неї зібрала.
Привезла і виклала на її могилці навколо квітника.
Нехай.
Джерело:
Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019
Популярні публікації
-
Літературне коріння Полтавщини розлоге, міцне; воно заглиблюється в сиву давнину Переяславської землі – південно-східної частини Київсь...
-
Із відчуттям радості вітаємо зі світлим святом Христового Воскресіння , одним із найвеличніших свят у християнстві, що символізує пере...
-
22 жовтня в рамках проекту «Культурний простір – місце діалогу та взаєморозуміння» Полтавська обласна організація Національної спіл...
-
Намірившись написати передмову до добірки німецьких класичних епіграм, я зрозумів, що не обійтися без кількох слів про німецький гумор...
-
Прости мій біль, у ньому три сльози, І три дороги, і печаль велика. У решеті водиці принеси, Бо спрага не дає ні жить, ні дихать...
-
Упродовж тих днів не покидало постійне відчуття незримого й правдивого слова незабутнього Григора Тютюнника, адже саме тут, на Лелечо...
-
Літературно-краєзнавчий проект «Земляки», започаткований Полтавською обласною організацією Національної спілки письменників України, вже...
Категорії публікацій
анонси
афіша
біографічне кафе
брати Тютюнники
василь симоненко
видання
відгуки та рецензії
вірші
вітання
владика Афанасій
епіграми
есе
есеї
ігри
інтерв’ю
Кибинці
конкурси
краєзнавство
краєзнавчі маршрути
краща книга Полтавщини
криниця
культурний простір
літературний туризм
літмайдан
малим читачам
медіа
незабутні
новини
НСПУ
обміни
оголошення
Олексій Неживий
Павло Стороженко
переклади
поезія
Полтава
презентації
премії
премія імені панаса мирного
премія імені петра ротача
премія імені феодосія рогового
проза
рубрика одного вірша
свята
стаття
Тетяна Луньова
УКФ
фестиваль
Шевченківська премія
ювілеї
Docudays UA
Erasmus
news
Архів Сайту
-
▼
2020
(37)
-
▼
грудня
(14)
- Вітання з Новим роком та Різдвом Христовим!
- Вірші Віслави Шимборської в перекладах Олени Гаран
- Павло Стороженко. Кам'яними сходами вниз, у старе ...
- Відбувся другий тур конкурсу на здобуття Шевченків...
- Алла Диба. Вони пройшли мінне поле: Раїса Плотнико...
- Володимир Плювако. КОНСТРУКТОР
- Володимир Мирний. «Мова – така ж жива істота, як і...
- Світлана Фільчак. МОТЯ – КОРОЛЕВА
- Лідія Віценя. ПІД ОДНИМ НЕБОМ
- Визначили переможців Премії Полтавської обласної р...
- Наталія Трикаш. «МИ ДОМОВИЛИСЯ З ТОБОЮ...»
- Сергій Осока. ГРОЗА НАД ЖОВТНЕМ
- Гуморист чи мученик? До 130-річчя з дня народження...
- Відбулася презентація чергових номерів «Полтавсько...
-
▼
грудня
(14)
АЖ СЕРЦЕ ЗАЩЕМИЛО, НІБИ ПІДДИВИЛАСЯ У ШПАРИНКУ ЧИЄСЬ ЖИТТЯ
ВідповістиВидалити