Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

26.11.20


З ініціативи всеукраїнської громадської організації «Світанок» та Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) цими днями у селі Солониця Засульської ОТГ Лубенського району на фасаді місцевого будинку культури відкрили меморіальну дошку уродженцю села, видатному поету і перекладачу, письменнику, номінанту Нобелівської премії, Василю Костянтиновичу Барці (справжнє ім’я митця – Василь Костянтинович Очерет). Автором меморіальної дошки став член Національної спілки художників України, лауреат літературно-мистецьких премій ім. Василя Симоненка та ім. Володимира Малика Володимир Мірошніченко. Про це повідомляє ukrpohliad.org.
«Нарешті у рідному селі Василя Барки встановлено меморіальну дошку. Рік тому ми разом із Інститутом нацпам’яті просили очільників ОТГ це зробити, і от нас почули. Далі, на мою думку, має бути й пам’ятник у Лубнах», – прокоментував подію один із ініціаторів відкриття, голова ГО «Світанок» Вадим Поздняков.
«Створення місця пам’яті Василя Барки на його малій батьківщині – це ще один вагомий крок з увічнення його пам’яті на Полтавщині. У 2016 році з ініціативи Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної групи, у якій мав честь і нагоду реалізувати низку важливих ініціатив, ім’я більшовицько-радянського військового діяча Миколи Щорса у межах декомунізаційних процесів зліквідовано з топонімічної мапи: вулицю неподалік «залізничних воріт Полтави» – Київського вокзалу було перейменовано на честь Василя Барки. А ще вдячний долі , що мав честь у 2014 році як керівник Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА на той час реалізувати проєкт «Поборники незалежності». Серед 22 короткометражних фільмів про долі героїв, які народилися на Полтавщині, створено й історію про Василя Барку», – так відгукнувся на подію один із ініціаторів відкриття, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар.
Олег Пустовгар висловив вдячність голові ОТГ Сергію Бондаренку та депутатам місцевої сільради, які підтримали ініціативу громадськості й УІНП, проголосувавши за виділення коштів на увічнення свого земляка.


Учасники урочистостей пройшли стежками життя та гідно пошанували Людину глибокої самотності, оригінального мислителя, письменника і поета, перекладача, діяча української діаспори у Сполучених Штатах Америки, літературознавця та філософа, двічі номінованого на здобуття Нобелівської премії. До нового місця пам’яті в Засульській ОТГ лягли живі осінні квіти. Щирі та теплі слова, пісні та музику присвятили земляку, який здобув величезний авторитет, шану і повагу в односельчан. «Сьогодні визначна подія у культурному житті мальовничого козацького села Солониця на Лубенщині! Села з багатовіковою минувшиною! Села, яке має свої героїчні і трагічні сторінки, на яких, мов вишивка червоним і чорним на українському рушнику переплелися людські долі! Це долі достойників і талантів посульського краю, чиї імена назавжди на скрижалях історії. Відомо, що «історія – не вчителька, вона – наглядачка. Не повчає, а боляче карає за незнання своїх уроків». Відродити в пам’яті народній та направити на шлях пошуку історичної справедливості молоде покоління – це той мізерний внесок, що можемо зробити ми. Щемно та надзвичайно приємно, що цю вдячну місію можемо здійснити саме ми, сучасники», – сказав очільник Засульської ОТГ Сергій Бондаренко. Також на церемонії відкриття промовляли Григорій Угляниця – голова Лубенської районної ради, співробітники виконавчого комітету Засульської сільської ради та місцеві жителі.
У 2018 році з нагоди 85-ї річниці пам’яті жертв Голодомору відділ культури, туризму та охорони культурної спадщини виконавчого комітету Засульської сільської ради видав книгу «Дзвін вічної пам’яті». У ній опубліковано, окрім свідчень очевидців про ті страшні події, також і уривок з роману «Жовтий князь» Василя Барки. Його на церемонії відкриття проникливо зачитала місцева бібліотекарка Марина Пархоменко. Як митець Василь Барка тонким пером слугував неньці Україні, так і народний аматорський фольклорний колектив «Яворина» Солоницького сільського будинку культури свідомо став оберегом народної пісні. Тож саме цього дня від «Яворини» звучали пісенні дарунки славному земляку. Піснею закликала до єднання українців директор комунального закладу «Центральна сільська бібліотека Засульської сільської ради» Інна Сизоненко. Виваженене кожне слово ведучої урочистостей, головного спецаліста відділу культури Оксани Радченко, зворушило серця присутніх та спонукало до глибоких роздумів про наше сьогодення. На знак глибокої пошани під час урочистостей запалено свічку пам’яті Василя Барки (Очерета), що спостерігає сьогодні за нами з висоти Вічності, та пролунали слова з молитвою за невинно убієнних кремлівським голодом-геноцидом 1932-33 рр.
Хто ж такий Василь Барка? Палкий шанувальник історії рідного краю, директор Засульського навчального ліцею Анатолій Савенков повідав про життєвий шлях митця. Народився Василь Барка 16 липня 1908 року у с. Солониця, навчався в Лубенському духовному училищі, у 1927 році закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики і математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 році в Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи», за яку комуністичний режим «винагородив» публічними звинуваченнями у пресі за «буржуазний націоналізм» й «спроби відновити релігійний пережиток капіталізму».


Друга книжка «Цехи» виходить 1932 році у Харкові, вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчому відрядженні». У 1940 він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури.
У 1941 письменник добровольцем іде у «народне ополчення». Під час одного із кровопролитних боїв з німецькими нацистами у 1942 його тяжко поранено. Після розгрому Берліна здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Ді-Пі» (табори «переміщених осіб» на території Західної Німеччини й Австрії, визволених від німецьких нацистів у 1945 році американськими, британськими й французькими військами – авт.). У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури («Хліборобів Орфей, або кларнетизм», «Правда Кобзаря»). Працював редактором на радіостанції «Свобода». Великий успіх мала проза: романи «Рай» (Нью-Йорк, 1953), роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981). Ніщо не перешкодило пронести Василю Барці у своєму серці рідну Україну і повідати світу про мільйони загиблих страшною мученицькою смертю. Це він, свідок голодоморських літ, є автором високохудожнього твору «Жовтий князь» – достовірного відбитку вражаючої української дійсності 30-х років XX ст., першого у світовій літературі професійного прозового твору, який присвячений Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм «Голод-33», прем’єра фільму якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив Незалежність України. Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року у американському містечку Глейн Спейн. Загалом літературну спадщину Василя Барки представлено в понад 20 книгах поезій, романів, повістей, перекладів та літературної критики. З перших кроків у літературі він заявив себе як «чужорідне тіло», котре комуністична система без вагань прагнула виштовхнути геть. Тож твори Барки у період СРСР були невідомі на рідній землі — на них комуністичні цензори наклали «табу». Але ім’я українського письменника з діаспори прийшло до України після відновлення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле.

Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП
(за матеріалами офіційного сайту Засульської ОТГ)
Світлини: Засульська ОТГ


Читати більше

20.11.20

Дата: 20.11.20 ● Час: 20:09 ● Мітки: , ,    Коментарів немає
Читати більше



Повість Володимира Шкурупія «Жива роса» – болюча розповідь про бездумну меліорацію земель, а по суті її нищення – у вогні, спричиненому людською безвідповідальністю, на болоті горить не тільки сухий очерет та осока, а й гине все живе. Ця невелика повість про споживацьке відношення до природи, бездумне втручання в її незмінні закони. Власне, гине середовище буття не просто героя твору Вершка, а людини взагалі. Автор просто й невимушено розкриває душевний стан людини, яка зіштовхується із катастрофою свого життя, ставлячи героя перед моральним вибором, в якому він стає переможцем, бо «Нічого не беру із собою. Навіть душу залишаю з вами. Беру тільки твою пісню…».


Придбати книгу Володимира Шкурупія «Останній поріг» можна за посиланням: https://dobrodiy.org.ua/shop/

Читати більше

19.11.20


Розмова з авторкою книги "Монастирські сливи" (Лубни, 2020) Ганною Кревською.

– Як писалися “Монастирські сливи”?
– Основна робота над книгою, сам процес написання тривав 3,5-4 місяці (без художніх поправок, огранення). Назбирала досить багато цікавого матеріалу про історичне минуле Мгарського монастиря, про нелегкі й непрості 20-ті. Це – матеріали слідчої архівної комісії Денікінської армії, матеріали кримінальних справ, які велися в Лубенській тюрмі вже радянською владою. Це – історичні факти, спогади моєї родини: бабусі, прабабусі – себто те, що передавалося з покоління в покоління. Книжка починається спогадами моєї прабабусі, які моя бабуся Марія записала в останні роки свого життя (її власний щоденник). Піднявши його, я захотіла описати карколомні 20-ті такими, якими вони були: без політичних партій, без прикрас, без купюр – просто очима тих людей, які тоді жили. А людей було багато й історія була цікавою, наш рід – величезний, себто мої пращури володіли половиною села: землі мого прапрадіда Наума простягалися до Гришакової Левади й униз. На той час вони були дуже багатими людьми. І весь цей рід було знищено в 30-ті роки голодом і розкуркуленням. Але спогадів рідних виявилося замало, і я почала шукати людей, які жили в той час і писали про нього, – це були щоденники очевидців: полтавського лікаря Несвітського й лубенського лікаря Тимофєєва. Я довіряю лікарям: вони говорять лише про те, що бачили, працюють із фактами й досить безпосередні у своїх судженнях, у них немає викривлень. Дуже багато довелося перечитати, щоб увійти в цей стиль, передати дух епохи – що вони їли, у що одягалися, як говорили, як діяли, чому діяли. Безліч повстань було на той час – і великих, у масштабі всієї України, і маленьких, наприклад, таких, що зачепили лише Лубенську в’язницю. У мене була ситуація: увечері я читаю, десь до 22-23-ї години, а о 4:30 вже пишу, пишу небагато, те, що начитала на ніч, виводжу сюжетну канву. Героїв у мене багато – 12, окрім трьох основних сюжетних ліній, вийшло ще кілька додаткових…
– Чи є такі герої, що викликають найбільш сентиментальні почуття?
– Так, у мене навіть була творча пауза – півроку я не знала, що буду з ними робити, тож просто облишила на певний час, щоб зрозуміти, що має бути далі, аби не відійти від історичних фактів і об’єднати їх так, щоб читачеві було цікаво. Найперше хотіла написати про свою прабабусю, Єфросинію Наумівну, і про її чоловіка Миколу, але, як це часто буває з романістами, під час роботи над книгою я зрозуміла, що мій другорядний герой “забиває” головних, і в мене з’явилася паралельна сюжетна лінія – це мій прапрадід Наум Третяк – багатий, заможний, в родині його називали Наум “пришелепкуватий”. Мене він зацікавив у першу чергу як особистість. Він був дуже лютий, швидкий на розправу, нещадний: пройшов повстанські загони (воював за Григор’єва, але не точно), був на Першій світовій, і під час затяжних громадських протистоянь, коли його кілька років не було вдома, його дружина завагітніла від іншого. Мене здивувало те, що, повернувшись, він пробачив усе це своїй жінці. Тобто, маючи такий лютий характер, він не вигнав її, розуміючи, що їй нікуди подітися з п’ятьма дітьми, але потім вона ще показала, на що здатна, проте він її не кинув, вони прожили у шлюбі до його смерті у 33-му році. Найбагатша людина на селі, найбільший землевласник помер від голоду…
– Розкажи, будь ласка, і про інших…
– Мене питали: “А любов у вашій книжці є?” Є! Насправді ця книжка не лише про важкий період протистоянь, а ще й про любов. Одним із героїв книги постає Мгарський монастир – він уособлює не тільки любов одне до одного, а й любов до Бога. Питання віри не просто так виникає в наших душах. Мій приятель казав: “Людина – то така тварина, що в неї природою закладено у щось вірити. Ти не уявляєш, але навіть атеїсти вірять у те, що Бога немає!” Питання віри: хто в що вірить? У моїй сюжетній лінії – дві родини: родина мого прадіда, його рідного брата Василя. Вони – великі землевласники, куркулі, хазяї, такі, з пучок, з крові, з поту, копійку до копійки все життя рахували і саме цим всього й досягли, у них любов до землі, до свого. Але в той момент, коли вони розуміють, що все руйнується і того Бога, якому вони давали десятину й ставили свічки, нівелюють, їх віра почала вбивати в них усе краще. На якомусь шляху вони втратили себе взагалі, в них з’явилося щось таке, коли герой дивиться в дзеркало і бачить там не себе, бо бачить в своєму погляді щось не людське, а вовче. Коли вбиваєш, у тобі прокидається звір, коли йдеш дорогою люті, вона перетворює тебе на нелюдя. У мене є друга сюжетна лінія, де чоловіки були поставлені в таку саму ситуацію. Мій другий герой – мій прадід Микола, який теж був змушений піднімати хазяйство з нічого, який після Першої імперіалістичної війни, де вбивав, одразу потрапив на Першу російсько-польську війну, де теж змушений убивати. Більше того, повернувшись з війни, він не може знайти роботу і, щоб прогодувати родину, змушений іти працювати у Лубенську в’язницю, бо там добре платять, можна витягнути свою сім’ю. І в момент, коли він розуміє, що він охоронець, який не вбиває, а бачить, як карають інших людей. У цей момент він раптом усвідомлює, що в нього залишилося вже мало чого людського, що він себе втрачає і він дозволяє в’язню втекти з-під охорони. Після цього його звільняють, він лишається без роботи. Це трагічний 33-й, вони вирішують будувати нову хату, не знаючи, що буде восени. Але факт той, що після цього всього він лишається людиною. Проблема вибору постає перед нами щодня, але ми не завжди це усвідомлюємо: вибрати каву з вершками чи без них, вибрати посміхнутися життю чи пустити зло в своє серце. Вона не оминула й моїх героїв. Є такі вічні поняття, які не закінчуються для нас ніколи. Ми повинні, попри те, що трапляється на нашому шляху, великі повороти долі, витримати. І коли мене питають, що для мене витримка, я завжди згадую історію свого роду і думаю: моя прабабуся з трьома дітьми вижила в голод, мій прадід пройшов п’ять воєн, вижив, поховав сина, але підняв на ноги інших дітей, онуків, дочекався правнуків. Це дало йому певні сили, він не лишився таким, яким був до цього, щось однозначно втративши не лише в фізичному, а й в моральному плані, але, попри все, він лишився людиною.
– Як сформувалася назва “Монастирські сливи”?
– Склалося так, що один із героїв роману – монастир. Він у мене живий, він у мене дихає, функціонує, він є повноцінним героєм моєї книжки. І безліч подій, що відбувалися в його стінах, потім позначаються на житті інших героїв. А монастир і село Мгар здавна славилися своїми сливами. Сливи ці називалися угорки, вони є і зараз, раніше їх возили аж до царського двору. Раніше ними торгували, і мій рід, можна сказати, сколотив свої статки саме на сливах, бо землі були бідні і їх було мало. Землі в них було трошки, але заробляли вони саме на сливах. Вони ходили на станцію Ромодан, продавали їх, і це було гарним виторгом для всіх мгарців, тому й “Монастирські сливи”.
– Як ти зрозуміла, що книжка вже дописана, що це є останнє речення?
– Я не зрозуміла, я прийшла до свого видавця й з переляку принесла їй недописану книжку, в мене не вистачало 20 сторінок. Я не знала, що вона скаже, адже це не перша моя книжка, але я була дуже невпевнена у собі. Я сказала їй, що не знаю, що із цим робити, але дуже сподівалася, що в нас був шанс зробити із цього щось гідне. Вона зателефонувала мені через тиждень, сказала, що терміново потрібно дописувати книгу й за два тижні подати її до видання. Ця книжка повинна бути! Я взяла відпустку, за тиждень дописала книгу, вичитала її, за дві ночі дизайнер зробив оформлення, й ми подали її до видання…

Наталя КІРЯЧОК
Читати більше

У «Полтавській криниці» №3 (від минулого року) надруковано вінок сонетів «По той бік ріки» Олени Гаран. Передусім хочу зазначити, що цей жанр – вінок сонетів став досить рідкісним, можна навіть сказати антикварним. Його залюбки «плели» поети-класики, а в наш час початківці і молоді поети вінки майже не «плетуть. Чому? Та важко ж! Вінок – це складна архітектоніка. Мені здається, варто нагадати, що це таке – вінок сонетів. Зазирнемо в «Поэтический словарь» А. Квятковського (Издательство «Советская энциклопедия», Москва, 1966). 
«Вінок сонетів – архітектонічна форма поеми, яка складається з 15 сонетів. В. с. будується так: тематичним і композиційним ключом (основою) є магістральний сонет (або магістрал), який замикає собою поему; цей, пятнадцятий за ліком, сонет пишеться раніше інших, у ньому міститься задум усього В.с. Перший сонет починається першим рядком магістрала і закінчується його другим рядком; перший вірш другого сонета повторює останній рядок першого сонета і закінчується цей сонет третім рядком магістрала. І так далі  до останнього 14 сонета, який починається останнім рядком магістрала і закінчується його першим рядком, завершуючи собою коло рядків. Таким чином, 15, магістральний сонет складається з рядків, які послідовно пройшли через усі 14 сонетів. 
В.с. винайдений в Італії в 13 ст. Це вельми важка поетична форма, яка вимагає від поета виняткової майстерності (особливо в доборі виразних рим)..» Переклад П.С. 
За час, потрібний для написання вінка сонетів, можна швиденько «натачати», у верлібрі чи будь-якому простенькому розмірі, цілу збірку поезій. 
Але вінок – це вищий пілотаж. Це чисте мистецтво. Власне, мистецтво заради мистецтва, яке вимагає архітектонічної вправності, образної тяглості і впертої працьовитості. 
Я щось не пригадаю, хто із полтавських поетів впродовж останніх десяти років «грішив би» схильністю до плетіння вінків? Може, когось не помітив? Нехай мені підкажуть. І справа не тільки в тому, що Олена Гаран написала вінок сонетів. Вона зробила це класно, зразково. 
Перечитавши вінок вперше (ознайомлюючись) і вдруге (із задоволенням), я упіймав себе на думці: коли вона встигла так вирости? Тут, у Полтаві, чи в Польщі, де нині працює? За свідченнями багатьох літераторів на чужині мовна чутливість особливо загострюється. 
(Між іншим, я тихо порадів, що Оленин вінок майже оминули коректорські «недочитки». Є одна. Але майже непомітна. Вінок вийшов граційно виструнчений. Текстам інших авторів, на жаль, не так поталанило). 
Зазвичай (а цьому «зазвичай», напевне за сорок років) я виписую з текстів рядки чи фрагменти, які привернули увагу оригінальною образністю, несподіваним кутом бачення, небуденною логікою.

У знекровленість трав, у зневодненість злив… 

З 1-го сонету

* * * 
А стежина від мене у хащі біжить… 

З 1-го сонету

* * * 
Кожне слово моє примерза до ріллі… 

З 3-го сонету

А ось містична акварель: 

Про відмову від втечі у світ, що зумів 
Зупинити мене між землею і небом. 
Про утоплені в повінь оголені верби. 
Про луну,що доносить притишений спів… 

З 5-го сонету

* * * 
У великому місті сховатися просто. 
… 
У великому місті немає слідів… 

З 8-го сонету

* * * 
Я заплющую очі. Вповільнюю час… 

З 8-го сонету

* * * 
Я мовчу. І луна відбивається всоте 
Від мовчання мого. Я чіпляюсь за мову… 

З 11-го сонету

А ось погляд у саму себе. Що вона там побачила?

…Відкриваючи пустку. В її глибині 
Причаїлось налякане: хто ти? 

З 13-го сонету

* * * 
Дощ осінній витоншує стіни світів… 

З 14-го сонету

* * * 
Рядки з 10-го сонету нагадують наскрізний епізод в романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Він проходить як лейтмотив у цьому великому полотні і прояснює витоки назви роману. А ось його поетичний відгук в сонеті: 

А з камінчиків, скелець маленькі дівчатка 
Викладають мій спомин про світ, що вже згас… 

З 10-го сонету

І дотичне: 

Викладати свій світ із каміння і скла 
Скалок снів, павутиння, некошених квітів? 

З 13-го сонету

Я не знаю, читала Олена Гаран роман Оксани Забужко, чи ні. Може, й не читала. Але тихий перегук мені таки вчувається. На підтвердження цієї алюзії можна було б зацитувати фрагменти роману. Але!.. Розлогість прози О. Забужко затінила б, мабуть, стрункі поетичні рядки. До того ж, наразі ми говоримо про вінок сонетів, а роман згадали принагідно. Хоча він гідний окремої уваги. І поза великий обсяг (більше 800 стор.) читається легко і невідривно. 
Але повернемося до вінка сонетів. Він сплетений з абстрактних образів і пейзажних начерків. Вони легким, природним чином перетікають один в одного. Сюжетних «швів» немає. Бо, власне, вінок  жанр безсюжетний. У ньому годі шукати чітко окреслених предметів як субєктів дії. У вінка інший зміст: він передає мінливість душевного стану. Він дещо нагадує абстрактне малярство. Хоча говорити про цілковиту подібність було б дещо скоропально. 
Вінок сонетів Олени Гаран, поза його жанрову осібність, мені особисто імпонує ще тим, що він не став у ряд традиційної «сільської» поезії. Для якої характерні сюжетність, образи, підказані українським селом, безумовний позитивізм народних типів, мелодизм. Ні, я не проти всього цього. Я за різноманітність. Тим більше, якщо вона досягається за допомогою жанру вишуканого, який апріорі вимагає тонкого вміння і неабиякої наполегливості. 

Павло СТОРОЖЕНКО
м. Полтава
Читати більше
Дата: ● Час: 17:33 ● Мітки: , ,    Коментарів немає

Читати більше

18.11.20


Полтавська поетка Інна Снарська написала нову книжку  «Два неба». Вона побачила світ завдяки творчим і технічним зусиллям видавництва «Дивосвіт» (Інна Снарська. Два неба. – Полтава : Дивосвіт, 2020. – 148 с.). Це перша книжка І. Снарської, написана українською. Всі попередні збірки віршів - на її рідній - прекрасній білоруській мові. (Моя оцінка авторської мови не така вже й скоропальна. Вона ґрунтується на висновках білоруських літературних рецензентів).
Коли я взяв до рук українську книжечку Інни Снарської (майже 150 сторінок), в пам’яті несамохіть зринула фраза з радянського пригодницького фільму «Как вас теперь называть?» Здається, такою була назва стрічки.
Так от: як вас тепер називати? Білоруською поетесою? Чи українською поеткою?
Втім, це, мабуть, не принципово. В даному конкретному випадку. Важливо, як висловлюється сучасний просунутий молодняк, який контент. Тобто, зміст.
Про Інну Снарську писати важко. Точніше, про цю збірку. Її складно звести до одного творчого знаменника. Мабуть, через різноманітність. Я навіть би сказав – розмаїття. Яке, звичайно, само по собі, не є вадою, швидше – достоїнством, якби підпиралося певною системністю. Втім, вважайте ці рядки за скиглення педанта.
У збірці – прозові замальовки (раніше їх називали образками), великий блок пейзажної лірики і - як же без інтимного віршування! Часом трапляються глибокі, досить несподівані чотиривірші, від яких повіває мрійливим філософізмом. Констатую це з прихильністю, бо схильність до філософії серед сучасних поетів досить рідкісне явище.
Власне, що я розумію під філософізмом? Напевне, широке узагальнення на основі певної риси явища, порівняння його (можливо, несподіване) з іншими, часто неоднорідними, предметами чи подіями. Я не претендую на академічну точність цього визначення, але десь приблизно так, на мій погляд.
Давайте поглянемо на деякі фрагменти, які привертають увагу своєю філософічною образністю.

І у вічність підемо
                на світанку,
Ми є однолітками –
І ти, і я , і вічність…

Стор. 6, вірш «Велика таємниця»

* * *

Між буттям і небуттям –
Тільки свічечка крилата.

Стор. 48, міні-поема «Синам»

А цей вірш варто навести повністю:

Спочатку летіла.
Після – бігла.
Після – йшла.
Після – повзла.
Нарешті лягла
               нерухомо –
І … полетіла.

Стор. 7, «Життя»

У збірці «Два неба» надзвичайно широко представлена (пардон за термін!) флора. Майже в кожному вірші фігурує якась рослинка, квітка, дерево, взагалі – просто різнотрав’я. Напевне це тому, що поетеса виросла в країні лісів – в зеленій Білорусі. І тут, в Україні, в її видноколі, передусім дерева, трави… До них вона горнеться віршами.

Квітнуть вірші – наче чорнобривці.

Стор. 8

А ось, як кажуть, повний рослинний набір:

І м’ята, і полин, і ковила…

Стор. 99

Казки щасливі, полинові,
На м’яті і на чебреці…

Стор. 100

Ковила, полини,
          спориші.
Пливемо між світами
І мальвами
          з рідного ситцю…

Стор. 102, «Ранкова замальовка»

Гарний вірш, так би мовити, з присмаком філософізму «Яблуня». Починається і закінчується словами: «Бабуня моя – яблуня». Щемно-зворушливий.
Втім, треба вже, мабуть, вигрібатися з гербарію Інни Снарської. Я не іронізую. Веду до того, що досить, напевне, цитувати вірші на рослинну тематику, щоб не впасти у вегетаріанську монотонність.
Монотонність – це негарно в будь-якому жанрі.
У розмаїтій поетичній палітрі Інни Снарської є місце й молодому романтизму:

Ось вже пливе прекрасна
Панна в срібнім човні.

Стор. 81

З торбинкою крилатою в руці,
З малиновим варенням і зорею
Прийду до тебе грозовим дощем…

Стор. 98

Не знаю, що - кому, а мені раптом уявився наш відомий мандрівник Григорій Сковорода…
А ось гарне життєве спостереження:

Від щасливого кохання
             народжуються красиві діти,
від нещасливого – вдалі вірші.

Стор. 126, «Спориші»

Хочу додати, що збірка віршів І. Снарської різноманітна не тільки з погляду жанрового, тематичного чи образного, а й ритміки. У вірші «У потязі» (стор. 28) я раптом упізнав ритміку Едгара По, його «Ворона».
Я вже колись згадував про вірші наших земляків, у яких вони всує запобігали до античного культурного спадку. Власне, без якоїсь «образотворчої» потреби. Швидше – сподобалося дзвінке слово, захотілося продемонструвати свою вченість. (Див. «Перечитуючи Сократа, або трохи про авторську ерудицію». У книжці «Полтавська ліра», Полтава, Дивосвіт, 2019).
Мені здається, подібним марнославним потягом авторка збірки «Два неба» не страждає. В небезпечних для власної оригінальності розмірах. І все ж деяка «антика» в її віршах здається зайвою. Без неї можна прекрасно обійтися. Приміром, «Тче парка долю мою…» Де? На березі тихоплинної української річки?
Або:

А я тримаюся за Аріадни нитку,
Іду на світло березневих дзвонів.

Стор. 108

Питається, навіщо (нафіга!) ліричній героїні нитка Аріадни, якщо вона бреде не лабіринтом, не в темряві, а навпаки – «йде на світло березневих дзвонів»?
Втім, чисто логічні підходи тут, мабуть, не чинні. Напевне, більш дотичне художницьке: «А я так вижу!»
Читачеві може здатися, що я з якихось причин недолюблюю античний культурний спадок. (Як можливий нащадок скіфів?) А от зовсім «ніт»! У Інни Снарської є чудовий вірш «Пенелопа». Там все на місці – Пенелопа, Одіссей, Ітака… Бо поетка працює в межах давньогрецького міфу. Тлумачить його, приміряє до себе, до свого життя. «Роки ідуть, а я чекаю знаку…» Вірш закінчується чудовою гіперболою:

На березі стою, ніби свіча…
А море висохло,
і я давно вже вільна.

Стор. 97

З прикрістю мушу зазначити, що в збірці досить помітні «не ті слова». Приміром, «собачата». Звичайно, це слово вживається. Але краще було б «цуценята».
«Замурзана ковдра». Мабуть, брудна, заяложена, зашмуляна
Епітет «замурзана», «замурзаний» пасує переважно до живих істот.
«Дивився на неї своїм єдиним оком – пугівкою…» Мабуть, «ґудзиком»? Попри глибоке вторгнення русизмів в українську мову, «пугівок» ще не зустрічав.
«Поховала ластівку в коробочці зі своїх білих вихідних туфелек». А чому не «черевичків»? Є ж питоме українське слово. Навіщо тут російська «туфля»?
«Коза, цоб-цабе!». Я не вельми очитаний в народній сільськогосподарській термінології, але це, здається, командні оклики для волів, не для кіз.

… Вчимося жити ніжно, домотканно,
Як ті пташки на берегах зорі…»

Як казали колись у Диканьці, «не пойняв». Не осягнув образу. «Домотканий» це, власне, витканий вдома, кустарним способом. Яким логічним боком дотикається «домотканість» до пташок, я, попри всю мозкову напругу, не уявив.
Хочу зізнатися, що останнім часом я читаю вірші з осторогою. Мені дедалі більше здається, що я їх не розумію. На мій погляд, сучасна українська поезія теж, слідом за малярством, потихеньку сунеться до абстрактності. Коли автор вкладає у твір свої уявлення, не турбуючись про те, щоб вони були зрозумілими іншим. Приблизно, як у художників-абстракціоністів. Ви, мабуть, запитували у котрогось із них: «Що ти хотів цим сказати?» І чули у відповідь: «Головне, щоб це було зрозуміло мені». Таким чином, мистецтво перетворюється з публічного явища в камерне, навіть індивідуально замкнуте.
З іншого боку, коли на очі трапляються одноманітно компліментарні рецензії, я схильний підозрювати, що критик книжку не читав, а просто скористався з набору апробованих штампів. Але…авторів треба поважати. Передусім, уважно читаючи їхні тексти.
На прикладі цієї збірки можна сказати, що поезія - це складна суміш філософізму, романтизму, ліризму, ностальгії і … «флористики». І чим вона складніша, тим вишуканіша пожива для розуму, тим більший «напряг» для нашого розледачілого (від TV i FB) мозку.
Насамкінець зауважу (насмілюся), що збірка віршів була б стрункіша і філологічно акуратніша, аби редактор і коректор не скупилися на слушні поради. Особливо зважаючи на те, що у Інни Снарської це перший досвід укладання книжки українською мовою.

Павло СТОРОЖЕНКО

P.S. Щоб хоч якось компенсувати кострубатість своїх критичних нотаток додаю до них зображення книжкової обкладинки. На ній – сама поетеса. На мій погляд, поетеса не гірша, ніж її найкращі вірші.
Читати більше

У 1925 році в Україні з подачі Миколи Хвильового розгорілася палка полеміка, якою бути новітній українській літературі? Що має бути головним для письменника: пролетарське чи «від плуга і землі» походження, бажання писати чи все ж таки передусім освіченість, заглиблення у світовий досвід і вміння поводитися зі словом, відчувати його, передавати сенси? Своє питання Хвильовий озвучив просто: що більше потрібно українській літературі: Зеров чи Гаркун-Задунайський (останній – персонаж оповідання Володимира Винниченка, уособлення провінційної обмеженості і шароварництва). Розвиваючи тему, Хвильовий пішов іще далі, намагаючись довести, що українська література може і має розвиватися окремо від російської, орієнтуючись передусім на Європу. До дискусії підключився і сам Зеров, який кинув клич Ad Fontes («До джерел»), стимулюючи літераторів до глибокого вивчення власних і світових культурних традицій.

Микола Зеров. Київ. 1915 рік. Фото: uk.wikipedia.org

Все це так і лишилося б інтелектуальною літературною дискусією, якби у 1926 році на неї не звернув увагу сам диктатор Сталін. Ідеї якогось окремішнього, відмінного від російського, шляху української культури і нації загалом видалися для нього загрозливими, а всі апологети курсу «на Європу», «Геть від Москви» були взяті на олівець. У 1928-му літературна дискусія була згорнута. У 1930-му відбувається показовий суд над українськими інтелектуалами у справі СВУ. У 1933-му пострілом у скроню поставив крапку у своєму житті і творчості комуніст Микола Хвильовий. Через чотири роки таку саму крапку в урочищі Сандармох капітан держбезпеки Матвєєв поставить і в житті Миколи Зерова та десятків інших представників української наукової і культурної еліти, які мріяли про європейський шлях України – Леся Курбаса, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Марка Вороного, Володимира Чехівського, Сергія Грушевського, Антіна Крушельницького…
Микола Зеров, як і інші інтелектуали, для радянської влади посередностей становив небезпеку уже самим фактом свого існування. Хоча все життя його цікавили лише дві речі: антична культура і українська література.

Зіньківський «бібліофаг»

Народився майбутній лідер неокласиків 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині, старшим серед одинадцяти дітей вчителя місцевої двокласної школи. До повноліття дожили тільки семеро, але троє з них стали відомими діячами: Дмитро Зеров – ботаніком, академіком АН УРСР (про роботу з ним згадував відомий дисидент Євген Сверстюк). Микола і його молодший брат Михайло — поетами і перекладачами (останній відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест).

Родина Зерових. 1918 рік. Стоять: Дмитро, Михайло, Костянтин, Олена. Сидять: Євгенія (перша дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна, Микола. Малі діти: Георгій, Валерія. Фото: uk.wikipedia.org

Любов’ю до науки, до отого Ad Fontes, Зерови завдячують педагогічному таланту батька. Костянтин Іраклійович Зеров був «из крестьянского звания», родом із Брянщини, однак закінчив Глухівський учительський інститут, викладав історію та географію у Зіньківській жіночій гімназії, згодом – був призначений інспектором народних шкіл. Саме він першим прищепив Миколі інтерес до античних мов і літератур, а ще – до географії та астрономії. І до літератури, оскільки сам писав «Рассказы для детей», які потім читав у родинному колі.
Цікаво, що сам батько як росіянин і чиновник Російської імперії розмовляв у родині російською і того ж вимагав від своїх дітей. Українську ж хвилю в родині підтримувала мама, Марія Яківна. «Мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство», - писав пізніше Зеров в автобіографії. Мама знала багато народних пісень, як козацьких, так і весільних, жартівливих, у розмовах із прислугою та місцевими селянами завжди переходила на «народну». А ще, за зізнанням самого Зерова, своєю «національною свідомістю» в дитинстві він зобов’язаний впливу зіньківського знайомого родини Андрія Лещенка та рідного дядька Петра Яреська.
Читати Микола навчився в 4 роки і з того часу став, як пізніше сам називав себе – «бібліофагом», пожирачем книг. У двокласній Зіньківській школі, куди його прийняли у 1898-му, його однокласником був іще один майбутній класик української літератури, Павло Губенко (Остапом Вишнею він стане у 20-х роках наступного століття). Після Зінькова було три роки навчання в Охтирській гімназії, але в 1903 році Костянтина Іраклійовича призначають інспектором Переяславського міського училища і Микола переїжджає до Києва.

Від «абсолютной беспринципности» до «глибоко свідомого українця»

Ще цікавішим було оточення Миколи Зерова в Першій Київській гімназії, куди його зарахували в жовтні 1903 року. Серед його однокласників виявилися два майбутні члени Центральної Ради – Олександр Шульгін та Олексій Гольденвейзер. У цій же гімназії вчився колега Зерова по гуртку неокласиків Освальд Бургардт (відомий під псевдо Юрій Клен), Михайло Булгаков. А ще у гімназії Зеров зустрів учителя латини та давніх мов Станіслава Трабшу та викладача історії Миколу Лятошинського (батька композитора Бориса Лятошинського), які зачарували його своїми предметами і багато в чому вплинули на предмет його наукового зацікавлення.

Микола Зеров із сестрою Валерією. Кролевець, 1917 рік. Фото: uk.wikipedia.org

І все ж у гімназії Микола Зеров складав враження «речі в собі». На відміну від соціально активного Шульгіна, він навіть у бурхливі 1905-1907 роки здавався «байдужою до громадських справ молодою людиною» - таку характеристику Зерову дасть сам Шульгін. На випуску в 1908-му Зеров подарує Шульгіну своє фото із жартівливим написом «Борцу и оратору от абсолютной беспринципности». При тому, що зовсім пасивним він не був – у восьмому класі разом з однокласниками взявся видавати рукописний журнал «Скучающий осьмокласник», у якому публікувалися сатиричні пародії та епіграми на вчителів. Схоже, вони були дуже дошкульними, оскільки, попри блискучі знання Зерова, грамоти він так і не отримав – «зрізали» на математиці.
Україна по-справжньому захопила Зерова на межі 1910-х, коли він став студентом історико-філологічного факультету Київського Університету імені Святого Володимира. Він відвідує засідання Українського клубу «Родина», які організовують члени «Старої громади» - передусім Микола Лисенко, Косачі, Старицькі. У 1910-му саме Зеров «за дорученням студентства» читає прощальне слово над могилою Бориса Грінченка – цей виступ Сергій Єфремов включить до збірника «Над могилою Б.Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті». Пише жартівливу повість «Запорожці ХХ століття» (на жаль рукопис не зберігся – він зберігався у Кролевці в столі університетського друга Зерова Петра Горецького, але в грудні 1918 року цей стіл «було реквізовано для якоїсь установи» і він безслідно зник). Темою курсової роботи обирає «Літопис Грабянки, як історичне джерело і літературна пам’ятка». «Я побачився з Миколою і вже тоді ясно помітив, що «принципи» свої він таки знайшов, що він став глибоко свідомим українцем», - писав Олександр Шульгін про зустріч із Зеровим у 1910 році.

Війна, антична поезія й неокласична Баришівка

Революційна хвиля 1917-го застала Миколу Зерова викладачем історії у Златопільській чоловічій та жіночій гімназіях. Саме в такому статусі він бере участь в Українському педагогічному з’їзді, який відбувся в Києві на початку квітня 1917-го, і навіть стає одним із його секретарів. Із вересня 1917-го він уже призначений викладачем латини у щойно відкритій 2-й державній гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Серед його учнів – майбутні крутяни Ігор Лоський, Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич та інші.
Самого Зерова революційні зміни 1917-1921 років захопили мало. Його кредо – попри всі політичні пертурбації та загальне божевілля творити вічні, украй важливі для національної перспективи, цінності. Його українство було не стільки бойовим, скільки «просвітницьким» - він до останнього тримається за науку, скурпульозно веде діловодство в гімназії як секретар педагогічної ради. Хоча в липні 1919-го більшовики його ледь не мобілізували до війська, але гімназії вдалося його відстояти. Крім гімназії він викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгар», займається перекладами та літературознавчими розвідками, готує до друку «Антологію римської поезії» та збірник «Нова українська поезія», що побачили світ у 1920 році і стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. В оформленні збірок допомагає Георгій Нарбут, навколо якого на той час сформувався елітарний гурток діячів української культури, в якому обговорювалися шляхи розвитку української літератури, малярства, графіки. Активним учасником цих зібрань був і Микола Зеров.
У 1920-му стається іще одна важлива подія в житті Миколи Зерова – він наважується попросити руки однієї з трьох доньок професора Федора Лободи, Софії, з якою був знайомий ще з 1912-го року. Їхнє спілкування обірвала Перша світова війна, коли учорашня курсистка Софія Лобода пішла на фронт «за сестру-господиню на харчувальному пункті для робітників, що копали окопи». Спілкування із Зеровим відновилося в 1918-му. У Софії, правда, була своя пасія, Сергій Назимов, який у 1919-му пішов воювати з армією Денікіна. Однак її подруга, Ксенія Різниченко, резонно зазначила, що «Сергій – це чоловік для вітальні, а тепер не такі часи: віталень у нас більше не буде».

Група неокласиків у Баришівці. Стоять: Віктор Петров-Домонтович, Микола Зеров. Сидять: Освальд Бурґгардт, Павло Филипович, Борис Якубський, Максим Рильський. Фото: uain.press

Із охопленого голодом та розрухою Києва подружжя їде до Баришівки – туди Зерова запрошує його гімназійний товариш Освальд Бургардт. Тут за викладацьку роботу в Баришівській соціально-економічній школі платили продуктовим пайком, що в ті часи було за розкіш. Крім Зерова і Бургардта у Баришівці працює Павло Филипович, часто навідуються Михайло Драй-Хмара та Максим Рильський. Саме в Баришівці формується те коло, яке буле назване неокласиками. Їх об’єднувала любов до культури і до античної класики зокрема. Оскільки книгодрукування у цей час було в занепаді, неокласики свої твори часто оформляли у вигляді рукописних збірок – за влучним висловом самого Миколи Зерова «гутенбержили».

«Микола Золотоуст» – кумир столичного студентства

З осені 1923 року Зерови повертаються до Києва — Микола Костьович отримує посаду професора української літератури Київського інституту народної освіти (тодішня назва Київського університету ім. Шевченка). Одночасно він викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі, інших закладах Про лекції Зерова серед студентів ходять легенди. «В художньому інституті захоплення слухачів було таке велике, що під час лекцій М.Зерова лекції з інших предметів не могли відбуватися: всі викладачі йшли слухати лекції з української літератури. Щоб не «зривалися» інші лекції, вирішили перенести предмет М.Зерова на останні години в розкладі», - згадував один із очевидців. «Він був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом, а за вміння відгукуватися на кожну важливу подію – «живим сріблом». Часто студенти зустрічали і проводжали його аплодисментами, що, очевидячки, подобалося Миколі Костьовичу, і він приходив додому в гарному, піднесеному настрої», - писала дружина Зерова Софія Федорівна.

Микола Зеров із дружиною Софією. Фото: litakcent.com

Це був золотий час Миколи Зерова. Він викладає, пише, перекладає, бере участь в літературних диспутах, публікує глибокі розвідки про сучасну літературу. Тоді ж на повен голос заявляють про себе неокласики. Народжується син Костянтин-Котик, який наповнює життя Зерова новим сенсом.
У грудні 1923 року Зеров знайомиться з Миколою Хвильовим, який приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Обоє тяжіють до інтелектуалізму, до модерних європейських тенденцій, обоє мріють бачити українську літературу в загальноєвропейському (а то й – загальносвітовому) контексті. За два роки Зеров підтримає позицію Хвильового в рамках літературної дискусії. Він декларував правило здорової літературної конкуренції в письменницькому середовищі. «Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе», — писав Зеров.

Зустріч українських митців із Миколою Хвильовим (у центрі). Київ. 1923 рік. Фото: uk.wikipedia.org

Проте прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу в Україні багатьма письменниками кваліфікувалася як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, а глибокі академічні знання і проєвропейський вектор розвитку української культури – як «буржуазний націоналізм». Після закулісного втручання в дискусію Сталіна над головою Зерова починають згущуватися хмари.
Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав старт кампанії засудження неокласиків, звинувативши їх в «антипролетарських настроях». Для Зерова ця постанова фактично означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова, залишаючи (і то не надовго) лише один напрямок —- історико-літературні студії.

Справа СВУ і наступ на культуру

Переламним для української культури став 1930-й рік, коли відбувся інспірований «червоними жандарями» (вислів Сергія Єфремова) показовий суд по справі «Спілки визволення України». По цій справі пройшло майже півтисячі представників української інтелігенції (із них більше половини було засуджено до таборів чи вислано за межі України, а 15 пізніше було розстріляно). «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Кого не поставимо – розстріляємо» - не приховував своїх намірів слідчий у справі Соломон Брук.
45 обвинувачених, які опинилися на судовій лаві під час процесу в Харківському драматичному театрі – верхівка української інтелігенції: вчені, письменники, культурні діячі, священики УАПЦ, викладачі вузів і шкіл, студенти. ГПУ пред'явило їм обвинувачення у підготовці до повалення радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури. Очільником СВУ «жандарі» призначили колишнього члена Центральної Ради, віце-президета Всеукраїнської академії наук, літературозавця Сергія Єфремова.
Микола Зеров виступав на цьому процесі як свідок. Він ішов на процес із впевненістю, що це все абсурд і йому вдасться легко це довести. Однак судді втягли його в літературознавчу дискусію із Сергієм Єфремовим, з яким Зеров сперечався щодо методології, і на запитання судді «Ви вважаєте, що праці Єфремова є шкідливими для радянської молоді?» спантеличений Микола Костьович відповів: «Я з ними не погоджуюся». «Значить, ви вважаєте їх шкідливими», - поставив крапку в дискусії суддя.
Справа СВУ була пробним каменем. Репресії лише набирають обертів. 19 березня 1931 року заарештовують Максима Рильського, який після піврічних допитів розкаюється у тому, що робив і що не робив. 13 травня 1933 року пускає кулю в скроню Микола Хвильовий. У 1934-му у звинуваченні у причетності до вбивства Сергія Кірова приговорюють до розстрілу Григорія Косинку, Костя Буревія, Олексу Влизька, Дмитра Фальківського... 
Стискався зашморг і навколо Миколи Зерова На початку 1934-го у журналі «За марксо-ленінську критику» з’являється стаття одного з улюблених учнів Зерова Петра Колесника «Плач Ярославни або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени» (натяк на першу збірку віршів Миколи Зерова «Камена», що побачила світ 1924 року). Зеров узагалі замовкає, але від нього тепер вимагають не мовчання, а покаяння. Зеров же просто не розуміє, в чому його вина і в чому він має каятися.

Родина Зерових, Київ, серпень 1934 року. Верхній ряд: Дмитро, Костянтин із дружиною Вірою, Микола. Середній ряд: Іван Іщенко (чоловік Валерії), Георгій, Марія (дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна. Нижній ряд: Олена, Костик (син Миколи і Софії), Валерія, Софія (дружина Миколи), Михайло. Фото: uk.wikipedia.org

Можна лише уявити, що відчував Микола Зеров – учений енциклопедичних знань, широкої ерудиції, із тонким аналітичним розумом, якого ще донедавна зустрічали аплодисментами на кожній сцені і кафедрі і який був для багатьох беззаперечним авторитетом, дивлячись, як руйнується його світ – світ, який він знав і любив, у який вірив і на який спирався. До всього додається особиста драма – у Софії Федорівни зав’язується роман із його близьким другом Віктором Петровим (Домонтовичем). Але й це ще не фінал – 1 вересня Миколу Зерова звільняють із викладацької роботи в університеті, а через два місяці йому забороняють займатися й науковою працею.
Останньою крапкою в шерегу випробувань 1934-го року для Зерова стала несподівана смерть від скарлатини єдиного сина і єдиної надії письменника, десятирічного Костика-Котика. На його похоронах був лише сам Зеров, двоє колег з університету та двоє його студентів – Софія Федорівна у важкому стані лишалася в лікарні. Над могилою сина Зеров раптом виголосив довгу промову латиною, цитуючи античних авторів. На здивовані погляди присутніх він згодом відповів: «Вам здалося це недоречним? А хіба не можна зрозуміти, що я ховаю не лише Котика, але й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться?». Як у воду дивився.

«Терористична група Миколи Зерова»

Становище Зерова в Києві – без роботи і без засобів для існування – стає нестерпним. Як за останню соломинку, він хапається за Москву – там був значно менший тиск і більша свобода творчості. Туди свого часу втік Довженко, там спробував знайти себе Лесь Курбас.
У Москві Микола Зеров прожив півроку. Спробував прилаштуватися в кіноуправлінні, потім перебрався в Підмосков’я, в Пушкіно, де взявся за переклад російською «Поетичного мистецтва» Горація для видавництва «Академія». Тут, у Пушкіно, його і заарештували 27 квітня 1935 року.
Підставою для обшуку стало вибите із бориспільського письменника Сергія Жигалка зізнання, що він був на квартирі Максима Рильського за кілька днів після розстрілу Григорія Косинки на «траурному зібранні», де присутні читали вірші і висловлювали співчуття з приводу смерті письменника. Серед присутніх було назване й ім’я Миколи Зерова. Під час обшуку чекісти знайшли «речові докази» - книгу «Політика» з дарчим написом Григорія Косинки та історичний роман «фашиста» Пантелеймона Куліша «Чорна Рада».

Постанова про арешт Миколи Зерова. Фото: tsn.ua

«Слідство» тривало майже рік. Практично щодня Зерова викликали на допит. НКВД звинуватили письменника в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Спочатку він опирався, пояснював, заперечував. Але з ним гралися, як кіт із мишкою, професійні психологи-маніпулятори. Остаточно виснажений морально письменник під кінець був готовий на все, аби це закінчилося. Іншим він теж радив, що «нужно хоть что-нибудь клеветать на себя, иначе нас всех расстреляют».

В обвинувачувальному висновку значилося (правопис збережено):
«ЗЕРОВ Николай Константинович, 1890 г. рождения, уроженец м. Зиньково, Харьковской области, украинец, беспартийный, с высшим образованием, профессор-литературовед, не судим, снят с работы в ВУЗе за националистическую деятельность, - обвиняется в том, что:
а) Входил в состав руководства контрреволюционной организации, ставившей перед собой задачу свержения Советской власти на Украине и создание буржуазной независимой украинской республики.
б) На протяжении ряда лет активно проводил работу по воспитанию и подготовке контрреволюционных националистических кадров с целью вооруженного захвата власти и отторжения Украины от СССР.
в) Свою работу проводил под лозунгами и в целях фашизации Украины, являлся вдохновителем идей террора, организовал террористические группы с целью совершения террористических актов над руководителями Коммунистической партии и Соввласти.
При обыске у обв. Зерова изъята книга «Политика» с автографом расстрелянного террориста КОСЫНКО, «Черна рада» КУЛИША и другая националистическая литература. Изъято также письмо высланного за к/р деятельность ЧАПЛЕНКО, свидетельствующее о связи с репрессированным к/р элементом».

«Групу Зерова» в кінцевому варіанті слідча група визначила в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Зеров, Филипович та Лебідь отримали 10 років таборів із конфіскацією майна, Вороний – вісім років, Митькевич та Пилипенко – по сім. До реабілітації дожив лише Митькевич.

Фатальний Сандармох

Остання сторінка драми життя Миколи Зерова писалася на теренах сумнозвісного СЛОНа – Соловецкого лагеря особого назначения, куди він прибув у червні 1936 року. За станом здоров'я Зеров не міг працювати на лісоповалі та інших важких роботах, тому йому доручили прибирання кімнат господарської служби. Це, крім усього, давало достатньо багато вільного часу, який Зеров використовував по-своєму: закрившись в кімнатці сторожа, він перекладав українською Вергілієву «Енеїду». Цю роботу він почав ще під час слідства в Києві і дуже сподівався, що його рукописи будуть передані дружині, Софії Федорівні. Із листів, які збереглися, відомо, що він закінчив цю роботу. Однак сліди цього безцінного рукопису досі не знайдені.
А тим часом, наближалася 20-та річниця більшовицької революції. З цієї нагоди було прийнято рішення провести «чистку» суспільства від елементів, «непридатних для будівництва комунізму». 9 жовтня 1937 року справа Зерова, як і багатьох інших, була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Його було засуджено до розстрілу.
3 листопада 1937 року Миколу Зерова та ще 133-х «украинских буржуазных националистов» повантажили на вантажівки і повезли в урочище Сандармох, де на них уже чекав капітан держбезпеки Михаїл Матвєєв. Усього ж за чотири дні свою смерть в Сандармосі від його руки знайшли 1111 в’язнів Соловецького етапу. Можна лише гадати, якою була б Україна, якби всі вони продовжували працювати на благо її культурного та історичного розвитку.

Акція-реквієм «Читання імен. Сандармох» проходять в різних містах. Львів. 2019 рік. Фото: radiosvoboda.org

Довгий час Сандармох, як і київська Биківня та десятки інших місць масових розстрілів «ворогів народу» була таємницею за сімома печатками. 23 січня 1957 року в Ленінградському РАГСІ в книзі актів громадського стану з'являється запис: «Зеров Николай Константинович умер 13 октября 1941 года, возраст 51 год. Причина смерти: паралич сердечно-сосудистой системы». Спроби Софії Федорівни дізнатися правду і знайти могилу чоловіка були безрезультатними.
Миколу Зерова було реабілітовано у 1958 році. Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВД по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року були скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину». У приписці значилося: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принцимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКВД Лихман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера». За «перевищення службових повноважень» 1939 року до 10 років таборів був засуджений і капітан Матвєєв (що не завадило йому дожити до 1971 року на пенсії шанованим ветераном).
У Сандармосі щороку проводяться акції пам’яті за тисячами жертв радянського свавілля, жертвою якого став і Микола Зеров. У Києві є його символічна могила, де захована земля із Сандармоху – на Лук'янівському кладовищі (ділянка 12), поряд з могилою його сина Котика.

Кенотаф Миколи Зерова на Лук'янівському кладовищі в Києві. Фото: uk.wikipedia.org

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО

Матеріали:
1. Панченко Володимир. Повість про Миколу Зерова. – К. Дух і Літера. 2018. – 624 ст.
2. Сергій Білокінь. Микола Зеров. – режим доступу: https://www.s-bilokin.name/Personalia/Zerov/10.html
3. Розстріляне відродження. Невідома історія письменників із розсекречених архівів КДБ. – режим доступу: http://tsn.ua/special-projects/kdb/

Читати більше

15.11.20

Дата: 15.11.20 ● Час: 18:33 ● Мітки: , , ,    Коментарів немає
Ліна Костенко. Фото: spzh.news

90 РОКІВ ВИПОВНИЛОСЯ АВТОРЦІ ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ ПРО ПОЛТАВСЬКУ ПІСНЯРКУ «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Є люди, які ще за життя стають легендами. Навколо них творяться міфи, чутки, перекази, за якими так важко відрізнити правду від вигадки. Вони ж мовчать, оберігаючи свій особистий світ від стороннього ока і впускаючи туди лише близьких і перевірених.
Такою є Ліна Василівна Костенко – поет, публіцист, громадський діяч. А в першу чергу – жінка, яка одного разу написала: «Я вибрала долю собі сама, і що зі мною не станеться, - у мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці», - і лишилася на все життя вірною цим словам.
Легендою стали її виступи на захист дисидентів, її ляпаси «діячам» культури, а нині – літературне і публічне «затворництво» і вперте небажання спілкуватися з пресою. Вона ж просто втомилася від того, що сама колись назвала «великим мискоборством». Зрештою, право бути не такою як усі вона заслужила.

«Я знаю грамоту свободи - її приписують мені»

Був судний день. І вітер судний був.
І, заповідь забувши, всі судили...
…Висока жінка, горда, наче бунт,
Несла йому крізь зал троянди білі.

Ці рядки належать молодій поетці Тетяні Шамрай. На жаль, вона надто рано пішла з життя, тому сьогодні важко з’ясувати, чи це просто поетична алегорія, чи вони мають пряму дотичність до біографії Ліни Костенко. А саме – до того пам’ятного епізоду у Львівському суді у квітні 1966 року, коли розглядалася справа братів Горинів. Тоді з Києва на закрите засідання приїхала ціла делегація української інтелігенції, серед якої були Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Микола Холодний, Ліна Костенко.

Ліна Костенко в колі поетів-шістдесятників

Звичайно, їхня присутність на процесі мало вплинула на вирок, однак моральне значення було величезне. Як для засуджених, так і для учасників акції. Ось як писав у своїх спогадах про цей перший відкритий демарш В’ячеслав Чорновіл: «Ліна Костенко й Любов Забашта задумали... записати (вирок – авт.). «Громадськість» буквально насильно відібрала в них ці записи. А ще Ліна Костенко після вироку кинула засудженим квіти. Квіти, звичайно, були негайно заарештовані, саму Ліну Костенко в сусідньому приміщенні «с пристрастием» допитали, але урочиста церемонія завершення закритого суду над «особливо небезпечними державними злочинцями», була геть зіпсована».
Тоді Ліна Костенко разом з Іваном Драчем ініціювала звернення від львівських письменників, що гуртувалися навколо журналу «Жовтень», про взяття на поруки Богдана Гориня як наймолодшого із заарештованих. Після цього до неї завітав ввічливий молодик із «компетентних органів» і запросив до КГБ на розмову. «Це запрошення чи наказ?» – поцікавилася Костенко. «Що ви, звичайно ж, запрошення», – відповів той. «Тоді дозвольте ним не скористатися», – парирувала письменниця і зачинила перед його носом двері.

Ліна Костенко на засіданні Спілки письменників України. Фото: prosvita-ks.co.ua

А коли в Спілці письменників у травні 1966 року пройшла традиційна церемонія таврування «національних відщепенців», Ліна Костенко відкрито виступила в підтримку Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Косіва, Михайла та Богдана Горинів, чим викликала шквал овацій з боку молоді і остаточне табу на власну творчість. Після її відкритого листа в газету «Літературна Україна» (який, звісно, надрукований не був) на захист Чорновола в 1968 році її ім’я не згадується і в пресі. Шістнадцять років поетка працюватиме «в стіл», проявляючи твердість і безкомпромісність, оте незрозуміле багатьом «серце горде і трудне», яке пізніше проявиться в «Марусі Чурай». 

Вольтова дуга протистояння

Здавалося б, звідки в неї цей бунтарський дух? І навіщо це їй, дівчинці з інтелігентної вчительської родини зі Ржищева, яка ще в дитинстві потрапила до столиці? Закінчила собі школу на Куренівці, відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», редагованому Андрієм Малишком, потім – Київський педагогічний інститут. І це при тому, що у Ліни Костенко було тавро дочки «ворога народу» (батька поетеси, Василя Костенка, блискучого педагога і поліглота, який знав 12 мов, у 1936-му засудили на 10 років концтаборів), яка була «під гітлерівською окупацією».

Ліна Костенко з родиною.Фото: uahistory.com

А далі – взагалі за щастя – навчання в Московському літературному інституті імені Горького, знайомство з непересічними творчими особистостями, серед яких і кумир тогочасної молоді Михайло Свєтлов, зустріч із Єжи-Яном Пахльовським, далі – одна за одною три збірочки. Чого іще треба – кохай, пиши, радій життю!
З іншими, може, так і було б, тільки не з нею. Ліна Костенко належала до покоління дітей війни. Вона мало розповідає про своє дитинство, і лише у поезіях проскакують рядки про «балетну школу» замінованого поля та «дитинство, вбите на війні». А у війни – свої закони. Там, як ніде, видно, хто чого вартий, там дуже тонко відчувається фальш і народжується неприйняття зрадництва і неправди. Схоже, ця печать війни лишилася на душі й долі Ліни Костенко на все життя.
А ще – на початку 60-х була активна участь у роботі Клубу творчої молоді, навколо якого гуртувалися Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк, Василь Симоненко та багато інших молодих митців. Уже перші акції КТМ – постановки вистав за творами напівзаборонених Миколи Куліша та Бертольда Брехта, вечори молодої поезії, вечори пам’яті Леся Курбаса та Василя Симоненка, поетичні акції біля пам’ятника Шевченкові – все це одразу потрапило «на олівець» до «компетентних органів».

Ліна Костенко з чоловіком, Василем Цвіркуновим. Фото: 24tv.ua

8 квітня 1963 року на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології Скаба відкрито дав сигнал до погрому молодих: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів Вінграновського, Драча, Костенко». Нова поетична книжка Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яка мала побачити світ 1963 року, була розсипана, така ж доля спіткала через десять років збірку «Княжа гора» – авторка не погодилася поміняти там і слова. На всі закиди вона відповіла «Коректною одою ворогам»:

... хвала вам! Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
Якщо мене ви й зігнете в дугу,
То ця дуга, напевно, буде вольтова.

«Мені державна біжутерія не потрібна»

У 70-ті роки Ліна Костенко потрапила до «чорного списку», складеного особисто секретарем ЦК КПУ з ідеології Маланчуком. Лише після його відходу в 1977 році виходить в світ збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а через два роки – спеціальною постановою Президії СПУ – історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років.

Ніла Крюкова та Ліна Костенко. Фото здомашнього архіву Мирослави Барчук

Роман одразу ж став подією, восьмитисячний наклад розійшовся за кілька днів, так само, як і повторне стотисячне перевидання в серії «Романи і повісті» (видавництво «Дніпро»), здійснене через три роки. А виконання цієї драми народними артистками Нілою Крюковою та Галиною Менкуш у 1981 році перетворилося на відкритий бунт, коли глядачі, попри нагляд КГБ, півгодини не відпускали артистів зі сцени. У 1987 році «Маруся Чурай» і збірка «Неповторність» Ліни Костенко були удостоєні Шевченківської премії.
З початком 90-х інтерес до творчості Ліни Костенко зростає незмірно. Її «Вибране» 1989 року одразу стає раритетом, її цитують, про неї пишуть книги. Багато хто з її колег-шістдесятників, скориставшись моментом, прикрасив груди депутатським значком. Вона ж у той час демонстративно грюкнула дверима СПУ і знову пішла «в духовну еміграцію». Свої вчинки вона пояснила двома поетичними рядками: «І знов сидять при владі одесную. Гряде цинізм – я в ньому не існую».
Її стосунки з новою владою були майже такими, як і в сумнозвісний «період застою»: її намагалися не помічати, потім спробували «приручити». Але коли у 2000 році з нагоди сімдесятиліття Ліни Костенко Леонід Кучма нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона відмовилася іти на церемонію нагородження. «Передайте, що мені державна біжутерія не потрібна», - відповіла вона на запрошення. Пізніше вона так само відмовиться від звання Героя України.

Ліна Костенко з донькою, поеткою та культурологинею Оксаною Пахльовською. Фото: t1.ua

Своє «затворництво» Ліна Костенко порушила тільки у вересні 2004 року, коли погодилася стати довіреною особою Віктора Ющенка. Але і після виборів вона не проміняла свій робочий стіл на велику політику. Вона і надалі рідко з’являлася на різних зібраннях, не відповідала на телефонні дзвінки, а на всі закиди відповідала словами Івана Козловського: «У мене в квартирі є телефон, але ж жити якось треба?».

Інтерв’ю на Зоні

«Хочете взяти інтерв’ю в Ліни Василівни? Поїдьте з нею в Зону», - радив свого часу журналістам етнограф Олексій Доля. Починаючи з 1991 року Ліна Костенко регулярно брала участь в різноманітних експедиціях, які, за її словами, «знімали посмертну маску» з тієї землі. І тут, в Зоні, де життя зупинилося, де люди живуть не за надуманим сценарієм, а так, як жили сто і двісті років тому їхні діди-прадіди, вона відпочивала душею. В кожному селі, де проходила експедиція, у неї були знайомі, яким вона обов’язково передавала гостинці, коли сама не мала змоги поїхати. Це був її світ – світ без масок і мішури, світ справжніх людей і справжніх почуттів. Майже, як на війні, яка на початку означила долю Ліни Костенко.

Ліна Костенко біля четвертого реактора ЧАЕС. Фото: lviv1256.com

«Ви запитаєте, - як можна любити Зону?» А як можна її не любити? Хіба матір любиш менше від того, що вона вже померла? Навпаки, більше, глибше, покаянно, бо це любов, помножена на біль непоправної втрати», - писала Ліна Костенко в спогаді про одного із членів експедиції фотохудожника Михайла Загребу. Про це вона намагалася сказати і в своїх публічних виступах на початку 2000-х, які одразу ставали резонансними, і в нечастих спілкуваннях із журналістами. А коли її запросили на програму «Розслабтеся, ви в ефірі», вона в свою чергу запросила знімальну групу... в Овруцький район і більшу частину програми розповідала про Зону.
Вона їздила в Зону, доки мала сили. Останні ж роки вона практично не полишає стін своє квартири, пускаючи у свій світ лише найближчих. Але це теж – її воля і її право.

Маловідомі факти з біографії Ліни Костенко:

- Першу книжку Ліни Костенко «благословив» відомий поет, дисидент, засновник УГГ Микола Руденко. Як він згадував у своїй книзі «Найбільше диво – життя», зустрілися вони в Москві на одній вечірці, де Ліна читала свої російськомовні вірші. Руденкові вони не дуже сподобалися і він запитав, чи немає українською. За кілька днів він отримав рукопис і одразу ж загорівся видати збірку. Так побачило світ «Проміння землі».
- На початку 60-х Ліна Костенко пробувала себе як кіносценарист. Правда, фільм за її сценарієм «Дорогою вітрів» про будівництво дороги в Карпатах було знято з плану, а стрічка у співавторстві з Аркадієм Добровольським «Перевірте свої годинники» про поетів, що загинули на війні, була настільки «доопрацьована» (навіть назву змінили на «Хто повернеться – долюбить»), що Ліна Костенко зняла своє авторство. Єдиний позитивний момент – саме там Ліна Костенко познайомилася з директором кіностудії Довженка Василем Цвіркуном, який на довгі роки став їй надійною опорою в житті. Їхній син Василь став комп’ютерником і нині працює за контрактом за кордоном.

Ліна Костенко з донькою та онукою. slovoprosvity.org

- Крім «Марусі Чурай» театральною подією стала й інсценізація «Думи про братів неазовських» Сергія Проскурні. Прем’єра вистави відбулася 22 січня 1990 року в трапезній Михайлівського золотоверхого. У виставі були задіяні Микола Шкарабан, Олег Зам’ятін і Василь Вовкун, на бандурі грав Микола Будник. Вистава проіснувала кілька років, об’їздила Польщу, Німеччину, Італію. А в 2000 році уже сам Василь Вовкун поставив моновиставу за творами Ліни Костенко «Моя любове, я перед тобою».
- У грудні 2010 року у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» побачив світ прозовий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Роман практично одразу ж став українським бестселером. Перший наклад становив 10 тисяч і вже за півмісяця був розкуплений, що встановило своєрідний рекорд для українських видань.

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО
Джерело: УІНП
Читати більше