Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

14.11.19


Володимир Шкурупій (архієпископ Афанасій) – письменник, член Національної спілки письменників України з 1988 року, видав дві книжки прози («Жива роса», 1987 р., «Осіння горішина», 1990 р.), засновник літературно-культурологічного альманаху «Великдень», засновник і редактор всеукраїнської духовної газети «Добродій», керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ. Крім того, в 2010 році В. Шкурупій – архієпископ Афанасій, видав збірку великопісних проповідей «Візьми хрест свій». Нещодавно з друку вийшла книга прози «Останній поріг», яка вмістила в собі оповідання й повісті з двох попередніх книг. Я зустрівся з Володимиром Шкурупієм і провів розмову про його життя і творчість.
– Як ви почали писати? 
– У сьомому чи восьмому класі, скажімо, влітку я розстеляв удвоє складену ковдру в садку під яблунею, лягав, розкривав товстий (тоді були такі) т. з загальний зошит, здається сторінок на 72, і на першій сторінці виводив назву твору й підписував «трилогія». Звичайно, на цьому все й закінчувалося, але твори на вільну тему писав на цілого зошита із описом і прямою мовою героїв. Це були свого роду власні роботи. У мій світогляд потужно увійшла творчість Гончара, Стельмаха, Косинки, Тютюнника, Гуцала. Перекладав для себе Чехова, Буніна, Успенського, переписував цілі шматки з творів Коцюбинського, Панаса Мирного, Архипа Тесленка, Нечуя-Левицького інших письменників. Можна сказати, що влаштував своєрідну творчу лабораторію. Очевидно, це й привчило мене не тільки відчувати, але й цінувати слово. Взагалі, письменницька творчість – це важка праця, навіть каторжна. До неї не можна ставитися легковажно. 
В шкільні роки я читав за дві-три доби книжку, був всеїдним. Було, що до ранку читав, а відсипався в школі на уроках. Коли був малий, мені мама читала казки – це було перше знайомство з книжкою. А самостійно почав читати дуже рано – спочатку це були казки, я сам щось у них домислював, домальовував в уяві. Потім їх змінила фантастика – там взагалі політ уяви був необмеженим. А тоді якось непомітно перейшов до літератури «серйозної», як було прийнято тоді говорити. Мама хоч і працювала свинаркою, але надзвичайно багато читала, передплачувала ту ж «Роман-газету», українські журнали, інші видання того часу, створила як для села чималу власну бібліотеку й переважно то була класика. Тому, можна сказати, що я виростав на класичній літературі. Десь років з десяти-дванадцяти вже читав романи на рівні з мамою. І мріяв бути письменником! З роками це бажання тільки посилювалося. 
– У більшості Ваших творів розкривається трагічна доля героя, або якийсь із її епізодів, але закінчуються на оптимістичній ноті. Це так задумано, чи випливає з логіки розповіді?
– Моя тема – не стільки село, як людина на землі. Я ніколи не пишу, знаючи сюжет і завершення розповіді! Цього передбачити неможливо, тому що ти не можеш знати, як поведе себе герой після того чи іншого епізоду, який ти описуєш в даний час, тому що подальше випливає з попереднього. Часто думаєш одне, а, виходячи з логіки даного речення, абзацу чи й події, розповідь продовжується вже зовсім в іншому ключі, а не в тому, як ти перед цим обдумував. Тому я пишу завжди так, як пишеться. В Євангелії є розповідь про господаря, який «жне, де не сіяв, і збирає, де не розсипав». Стосовно творчості, то, скажімо, можу почати нове оповідання, уявно побачивши якусь особливість на лиці героя, щось характерне з його мови, якийсь випадок в житті, навіть фраза. Спочатку одне речення, друге, а потім ти вже розумієш, що пишеться, тебе охоплює азарт ловця. Але тут треба мати відчуття правдивості. Тобто, не можна приписувати даному герою рис і поведінки, йому непритаманних, бо тобі так хочеться. Інакше твору не буде. А, взагалі, коли пишеш твір, то звершуєш акт творення нової реальності, навіть, якщо вона подається в химерах. 
Письменник повинен вірно й правдиво зображувати життя, бути правдивим не тільки перед читачем, а в першу чергу перед героєм свого твору. Правдивим у події, мові, характері, взагалі в усьому його образі. Інакше фальш одразу ж відчує читач і відвернеться. А це програш автора. Якщо ж він почне ще й моралізувати, невмотивовано розмірковувати, то він перестане бути цікавим. 
Треба тонко відчувати слово. Навіть одне невірно застосоване слово в контексті речення, звучить як фальшива нота в музиці. Якщо ти маєш талант, то уособлюєш одну властивість - не можеш писати неправдиво, бо тоді перестаєш бути художником слова. Художній твір – це картина з різними світлими й темними фарбами, тонами й напівтонами, тому що саме життя є таким. І якщо це приховувати чи згладжувати, остерігаючись, що тебе хтось осудить, то образ вийде неповним, а твір ніяким. Автор повинен мати відчуття міри й межі. Тут головне не піддаватися особистим симпатіям, пристрастям, тому що будеш більше присутній ти, а не герой твору. 
Розумієте, коли ми зустрічаємося з людиною вперше, ми ще ж нічого не знаємо про неї – ні який у неї характер, ні хто вона, ким працює, яка в неї сім’я, звички й інше. Ми про це дізнаємося під час розмови. Але й тоді людина ж всього про себе не розповідає! Ось так і оповідання – це розмова, тільки вже автора твору про людину з читачем. 
– Герої ваших творів – це сільські жителі кінця двадцятого століття, люди цілісні, міцні характерами, тобто справжні. Вони живуть у гармонії із самими собою, з ближніми, з природою, вони трудолюбиві й у них відчувається глибока народна культура. Всі вони різні й не схожі один на одного. Вам вдається підмічати такі точні риси в характерах, через які розкривається внутрішня сутність героя. Село для вас – це як всесвіт! 
– Так я ж родом із того «всесвіту»! Народився й прожив п’ятдесят років у селі, навіть 17 років працював колгоспним пасічником, а перед цим п’ять років вздовж і впоперек безліч разів об’їхав увесь Решетилівський район як кореспондент районного радіомовлення і скрізь зустрічався з хліборобами, бо в селі навіть учитель чи лікар за ментальністю теж хлібороб. Чи не кожен метр решетилівської землі тримає у своїй пам’яті мої сліди. А потім ще й фермерував, правда, не зовсім вдало… Але ті роки були надзвичайно цікавими. Це було життя! Коли я скажу, що в 14-16-тирічному віці й потім, коли працював на радіомовленні (це кінець 60-их початок 70-их), збирав спогади про голодомор, то в це важко повірити, правда? А так було! Я в юнацькі роки знав про найтрагічніші періоди з життя українського села більше, ніж студентська молодь нині. І не тільки села. 
Тоді, було, кого не візьмеш – якусь тітку, дядька, молоду людину і бачиш перед собою образ – що лице, що мова, що манери, що характер! Боже, які то були люди! Шкода, що я з певних обставин облишив письменство. Але письменником не перестав бути. Дар, проявився він чи не проявився, Богом дається на все життя й до нього ніколи не пізно звернутися. 
Більшість свого життя я прожив у самому серці України – в полтавському селі Шкурупіївці, нині це вже Решетилівка. То, мабуть, звідси й випливає і моя творчість, і моє відношення до землі, до сільського жителя, а ще загострене відчуття значення для української нації глибин, з яких вийшла її культура. Основа нашої нації – хліборобська культурна цивілізація, саме вона породила і народ, і націю. Тому творці цієї культури, які вийшли із самих її глибин, іншими й не могли бути. Коли говорити про село, то воно, незважаючи на понесені жахливі втрати в останні 25-30 років, ще залишається духовно-моральною категорією. Скажу жахливу річ, але правдиву, - навіть більшовики не змогли здолати хліборобський дух українського селянина, а за роки незалежності українській владі, чи зумисне, чи це руйнівний подих часу, але вдалося українське село підрубати під корінь і зламати культуру! І що буде далі, те знає лише один Бог. 
– Ви в літературі вже більше тридцяти років. Що змінилося у житті й творчості за цей час? 
– Власне, не тридцять, тому що в літературу я увійшов «Живою росою» в 1987 році, друга моя книжка оповідань і повістей «Осіння горішина» вийшла в 1990 році. Після того написав лише кілька оповідань, був і поетичний спалах, а повернувся до художньої творчості лише навесні 2016 року, тоді написав оповідання «Серця вкраяла», воно надруковане минулого року в Полтавському літературному часописі «Полтавська криниця». Такий собі дебют повернення в літературу! А вже цього року працюю над прозою постійно, настільки дозволяє служіння й церковна діяльність. 
– А в період, якщо можна так висловитися, творчого «міжсезоння», Ви щось писали? 
– Коли пов’язав своє життя з Церквою, прийняв чернецтво, а тим паче, коли став архієреєм, то перейшов виключно на релігійну тематику – проповіді, щомісячна двадцяти хвилинна передача на Полтавському обласному радіо «Лтава» протягом десяти років, а це тексти релігійного спрямування чи на різні суспільні теми з церковного погляду. Написано дуже багато. Вирішив, що, ставши людиною церковною, писати світську прозу негоже, тому що це, власне, белетристика. Іноді із силою доводилося себе стримувати, аби не взятися за чергове оповідання чи якусь іншу прозову річ. Тільки митець може зрозуміти, яка це мука – не писати, якщо воно проситься! 
– Над чим зараз працюєте? 
– У 2016 році почав одне оповідання, але якось не зміг його закінчити, а це взявся дописати, а воно пишеться й пишеться. Схоже, що вийде психологічний роман, у якому молода людина ще з юнацьких років шукає смисл життя, переходячи від села до села, такий собі подорожній нашого часу, який не просить хліба чи грошей, а роботу. Він потрапляє в різні складні ситуації, іноді на межі життя й смерті, присутня й містика, й химери. Взагалі, річ дуже насичена і для мене певним чином незвична, бо моя стихія - мала проза. Але, дивлячись на європейський досвід, бачу, що велика проза, як не дивно, має більше сприйняття тамтешньою читацькою аудиторією. Гадаю, що ця моя велика річ, якщо Господь сподобить її дописати, зацікавить саме молодь, бо переважна її більшість перебуває у складних пошуках смислу життя. І часто, не знайшовши відповіді, вдаються до наркоманії, пияцтва, гультяйства і, навіть, вчиняють самогубство. Твір позбавлений будь-якого моралізування, бо це моїй творчості непритаманне. Там, де починається моралізування, вмирає твір. Моє завдання – дати відчуття вічності, яка повсюди: сказав же Господь – підніми камінь, і Я там. Вічності, з якою кожен у свій час зустрінеться. 
– Сумніваюся, що сучасна молодь, особливо в юнацькому віці, задумується над смислом життя. Вони нині якісь легковажні, безвідповідальні. Молодь зараз мало що читає, та ще й у великому форматі. Це не та молодь, яка була тридцять років тому. 
– В мене інша думка! Я зустрічаю чимало 16-18-тирічних юнаків, які мислять такими категоріями, що ми не мислили про таке й у тридцять. Багато з них не можуть висловити, сформулювати думкою те, що нуртує в їхніх душах і свідомості, але ж це не означає, що вони порожні. Їм треба допомогти привести до порядку думки і уявлення про світ, про життя й власне місце в ньому. Але в сучасному контексті суспільних процесів. 
Чим відрізняється література другої половини 20-го століття від нинішньої? А тим, що вона давала людині опору в житті, вказувала дорогу, якою можна йти, вона була високоморальною, давала духовний і культурний розвиток, готувала до того, щоб людина ставала особистістю. 
– На вашу думку, звідки беруть початок витоки вашої творчості, адже обидві сім’ї, з яких ви походите, звичайні селяни? 
– Мій дідусь Іван Максимович був вправним пічником, клав печі й давав людям тепло. Ось так і я, єднаючи слово до слова, як ту цеглину до цеглини, даю людям художній твір, який гріє їхні душі. Я продовжую його труд. Тільки дідусь думав про те, як добротно викласти піч, щоб вона не чаділа, а я думаю про людину, її долю, місце в житті й про те, як це добротно викласти на папері. А витоки? Із самого життя. 
– У ваших творах багато сумного. Чому так? 
– Певним чином у житті людини багато трагічного. Іноді трагікомічного, залежно від того, як поведеться людина серед інших людей. Але в будь-якому випадку світлого й доброго в долі кожного більше, аніж темного й трагічного. А що стосується моїх творів, то так складається життя героїв і хай хтось скаже, що там є хоч якась фальш. Мене цікавить душа людини, її порухи, що з нею відбувається, моя душа зливається з її душею, стає з нею наче б як одним цілим. І хоч я й люблю своїх героїв, живу їхніми долями, але знаю одне – духовно повноцінно жити вона може лише пройшовши випробування, очищення душі стражданням. Без страждання не можна оцінити щастя. 
– А як ви пишете? 
– Це незбагненний процес. Його можна порівняти із вагітністю жінки – вона ще не знає, хто там усередині неї, яким воно появиться на світ, тим паче, яким буде в нього характер і доля взагалі. Але вона його виношує, а коли настануть пологи, то хоче того, чи ні, але народить і на світ появиться нова людина. Ось так і в письменстві – відчуєш, виносиш, сядеш писати, але ще не знаєш, що народиш, що вийде з-під твого пера. Для мене писання – це велике таїнство, навіть більше – як спалах любові, яка ніколи не буває неправдивою. А, взагалі, письменство – це важкий труд, який приходить раптово й не запитує чи є тобі коли працювати, чи немає. Коли примушую себе писати, то з цієї затії нічого не виходить. 
– Ви пишете переважно оповідання, вам це до вподоби? 
– Чому мені більше до вподоби оповідання? Тому що оповідання – це як спалах любові. Це мить, яку треба вловити і занотувати, але так занотувати, щоб кожен звук природно вплітався в загальну канву й не був фальшивим. Слово треба відчувати! Якщо прозаїк не відчуває слова, то його твір мертвий. Треба смакувати кожним словом, воно повинне дзвеніти, як прозорий кришталь, видаючи чистий і неповторний звук. І в той же час, не можна бути багатослівним. Знаєте, це як вдихнути повітря й видихнути. Мені, щоб написати слово, треба спочатку відчути його мелодику – чи вплітається його звучання в загальну музику речення. Власне, твір – це мелодія. До слова треба ставитися відповідально, адже з нього життя починалося. «Спочатку було слово»,  пам’ятаєте в Єванегелії? 
Я починав писати олівцем, густо мережачи рядок за рядком, а вже потім перейшов до кулькової ручки. Коли подивитеся на мої рукописи, то майже не знайдете правок, хіба що зрідка якесь невелике доповнення. Я пишу один раз, в мене немає редагування, можливо тому, що дорожу кожним словом, вони наче припасовані одне до одного і, якщо в мій текст хтось сторонній щось добавить, то це одразу ж видно, як, скажімо, латку на новій сорочці. Мені самому дуже важко робити в той чи інший абзац якесь доповнення. Мої обидві книжки вийшли фактично не редаговані, бо не було чого редактору виправляти. В цьому мені, слава Богу, пощастило - рукописи обох книжок редагувала людина з особливим чуттям слова – Анатолій Григоренко, мій земляк, чудовий поет і прозаїк. Мені це приємно згадувати. 
Але переконаний в одному – Господь веде мене творчим річищем, як і взагалі по життю. Він вводить в потік і ти пливеш в ньому й пишеш. А вийшов із потоку, і писання припинилося. А в тому потоці треба виловлювати саме ту рибу, яка тобі до вподоби, тобто ті слова, з яких витчеш твір. Творчий процес настільки незбагненний, що пояснити його повністю неможливо. Правда, образно його можна зіставити із вишиванням чи гаптуванням – стібочок до стібочка, хрестичок до хрестичка днями й ночами і появляється витвір духу – сорочка чи рушник. Знаю одне, якщо читач над твоїм твором не схвилювався, не задумався, не заплакав, то праця твоя марна. Те, що виникло в серці читача, і є наслідком твоєї праці. 
– Творчість кого з письменників стала для вас прикладом? Хто був вашим учителем у літературі? 
– Прикладів не знаю, але читав і часто повертався знову до творів Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, а ближче до нашого часу, то це неперевершені Григір Тютюнник, Євген Гуцало, а з зарубіжних – Чингіз Айтматов, Валентин Распутін, Віктор Астаф’єв, Володимир Крупін, Габріель Маркес, Альбер Камю… 
Та багато хто, тому що творчість кожного письменника дає тобі якусь поживу для роздумів, але щоб хтось на мене впливав, то такого не можу сказати. Хоча, так буває, що в якомусь творі натрапиш на думку, яка чимось тебе вразить, і ти вже розвиваєш її у власне оповідання. Але в моїх творах ви навряд чи знайдете чиїсь сліди, адже в будь-якому випадку ти твориш власне. Взагалі, для мене у творах інших авторів більше цікаві не стільки персонажі й сюжети, як мова, стилістика написання, емоції, настрої… 
До речі, коли отримав сигнальний примірник першої книжки «Жива роса», подякував Євгену Гуцалу, бо він доклав багато зусиль, щоб вона, врешті, вийшла у світ (чотири роки підряд її викидали з видавничого плану «Радянського письменника» - не з вини видавництва), а він глянув на мене й відповів: «Дякуй своєму таланту». І в цих його словах відповідь на ваше запитання. 
– Що вам допомагає писати? 
– Важко сказати, але, мабуть, читання. Я людина комунікативна. Очевидно, це й привчило мене постійно читати. Я не уявляю свого життя без читання. Кожен мій день, о 5-ій ранку влітку, чи о 6-ій взимку, починається з молитви, а потім переходить до перегляду новин, а далі пішло-поїхало. І так до 23-24-ої ночі. Це, коли вдома. В роз’їздах по єпархії (чотири області), які трапляються достатньо часто, маю інший розклад. Але неодмінно – інформація, а в дорозі читання. Я все життя читаю. Не уявляю, як це людина живе і не читає! Отупіти можна, адже мозок повинен постійно отримувати поживу, повинен постійно перебувати у стані мислення. Людина, яка не читає книжок, не може бути повноцінно розвинена розумово, тому що на процес мислення дуже впливає саме начитаність. І, головне, саме з паперового носія! 
– Ви пишете кожен день? 
– Коли вдома, то так, а коли в дорозі, то там не до творчої роботи в тому розумінні, що приходить образ, малюється картина, а ти не можеш в цей час писати. І воно полетіло собі, як птиця, далі. А те, що будеш потім згадувати, то вже не те. Це все одно, що спочатку цукерку лизнути, а згодом згадувати, яка вона смачна. Через це я не можу писати десь, а лише вдома. Тому що це, як я вже говорив, нелегкий процес, який вимагає спокою, тиші, налаштування і безперервної роботи день і ніч, бо коли ти входиш у потік, ти вже не можеш з нього виходити, інакше потік попливе далі, а ти лишишся на березі. Є афоризм – двічі одну й ту ж воду не входять. А тобі треба увійти в той текст, з якого годину тому, чи кілька днів тому, ти з якоїсь причини вийшов. І повернення дуже складне і, власне, вже в іншу інформацію, яку тобі треба припасувати до вже написаного. 
Тому я пишу періодично, тоді, коли під час роботи над оповіданням мене ніщо не відволікає, а коли й відволікає, то хіба що на кілька годин. Пишу, можна сказати, серцем, може тому написано художніх творів не так багато. Бажання писати приходить само собою, не запитуючи чи є тобі коли сідати до письмового столу, чи немає. До речі, коли намагаєшся себе примусити писати, то з того нічого не виходить. 
Я розмовляю з героями, переживаю разом із ними – плачу й радію, відчуваю кожен порух їхнього серця, відчуваю навіть запахи. Для мене навіть дерева живі, ріка, небо, все, що створив Творець, воно живе, воно в гармонії між собою. І ти повинен жити в гармонії з ними. Гармонію треба відчувати до найменшого поруху, тоді вона буде природно звучати й у творі. Але цим треба жити. По іншому ніяк! 
Пишучи, скажімо, невелику новелу «Безодня», можна від переживань не встигнути поставити крапку після останнього речення. Знаєте, коли, пишучи, сам плачеш, то заплаче й читач. Не можна писати з байдужим серцем. Очевидно, через це мало написано художніх творів, а більше релігійних, тому що там вже дещо інші переживання. Хоча, в мене й релігійні тексти пишуться з почуттям. Моя душа розкривається у моїх творах. 
– Тоді таке запитання – якщо останніх років з п'ятнадцять перед вами не стояв вибір писати чи служити, бо ви не працювали в царині прози, то нині, коли зайнялися активною творчою роботою, чи не стає перед вами проблема вибору між церковною і творчою діяльністю? 
– Зараз художня творчість церковній діяльності не заважає, бо я трудоголік, а ось як буде надалі, покаже час, адже не молодію. І все ж, вирішив, що доки Господь даватиме мені можливість топтати ряст, буду писати, бо на це є воля Господня. Ніщо на місці не стоїть – все рухається і змінюється. І ми теж. Але писати треба так, щоб читач поринав у написаний тобою твір, жив у ньому, щоб він потрясав його душу так, як спільна молитва Павла й Сили у в’язниці викликала землетрус і замки з дверей поспадали, а самі вони відчинилися. Щоб ось так і душа читача розкрилася, вирвалася на волю із тенет байдужості і душевної зашкарублості. Твір повинен зачіпати читача, як кажуть, «за живе». Тоді це справжня література! 
– А чим для вас є література? 
– Це все одно, що запитати, чим для вас є повітря, вода, хліб! Література - це життя, коли ти мислиш, радієш, печалишся, чимсь захоплюєшся, доторкаєшся до краси, любиш, переживаєш і працюєш з цим у своєму серці, а вже потім воно відображається у твоїй свідомості, формується у слова і, в міру майстерності, творить текст. Тут головне не стати інструктором життя. Справжня література не повчає, вона вчить осмислювати ті чи інші процеси й дає читачу можливість самому робити висновки. Вона покликана вчити нас відчувати всю гаму почуттів, якими Творець наділив людське єство, й через ці почуття піднімати наш духовний рівень. Я ціную той твір, після прочитання якого не знаєш, як вгамувати душу. Прочитайте «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника й спробуйте справитися з почуттям, яке охопить ваше серце! Оце і є література!

Розмову провів Юрій ІВАНОВ
Читати більше

30.10.19


«Збираю на зиму теплі слова. Підсушую. Перебираю. Додаю то дрібку печалі, то радості пізньоцвітньої. Ото прийдуть до мене гості. Замерзнуть дорогою. А я їм: драстуйте, мої хороші, добрий вечір, мої приспані. Сідайте до вогню погрітися. Давайте, витрушуйте з кишень, що в кого є. Може, сухарик житній, сонцем надломлений, може, перстеник із циганського золота осіннього, а може…. Тиша вечірня терпка, навхрест нитками перев’язана… Мовчать гості. Не озиваються. Лише багаття потріскує. А що то у нім? Та то… слова горять! Того й тепло кругом усім…»
Мабуть, цими рядками письменниця з Лубен Ганна Кревська (Марина Володимирівна Кононенко) означує свій сьогоднішній настрій. І кличе нас до затишного вогню своєї творчості – погрітися в душевному теплі. І привід є хороший: нещодавно вона зустріла свої ще молоді 40 років і видала нову книжку – «Ситцеве щастя». Відбулося кілька її презентацій у Полтаві та Лубнах. На сайті обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара читаємо розповідь про зустріч із авторкою: «Осінь – пора нових відкриттів. Одинадцятикласники СШ № 27 6 вересня 2019 року «відкрили» для себе Ганну Кревську – члена Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, лауреатку двох регіональних премій: імені Василя Симоненка та Володимира Малика, обласної премії імені Івана Котляревського, авторку трьох поетичних збірок. Щойно з друку вийшла перша її прозова книга, яка має назву «Ситцеве щастя». Вона містить 8 оповідань та повість. Це – художнє відтворення історії полтавського краю 30–60-х років ХХ століття».
Ганна Кревська про свою книгу зокрема розповідає так: «Більшість історій, описаних у «Ситцевому щасті», насправді відбулися з моїми героями. Деяка частина фактів – знайшлася в газетах того часу, піснях, легендах, переказах. Що було у сувої ситцю, а що туди дошив меткий кравець – то розгадувати тобі, шановний читачу. Зазначу лише одне: найбільш неймовірні та фантастичні сюжетні стьожки не довелося вигадувати – вони справжні… Сподіваюся, шановні читачі, що в моїх ситцевих історіях кожен знайде щось своє. Можливо, витягне зі скрині спогадів сувій ситцевого щастя, котрим захоче поділитися з близькими.
Ситець – легкий, празниковий, коленкоровий, до тіла ловкий, набивний, кульбабовий, лагідний, літній, полинялий, рідний, незабутній, свій…
А який ваш СИТЕЦЬ? Погортайте, подумайте, оберіть».
Наші читачі матимуть таку змогу – обрати, прочитавши уривки з кількох оповідань.

«Ситець у кожного свій…»
Окраєць хліба
Іван Зозуля сидить біля шорсткої стіни і пригадує хліб. Його вигляд чоловік знає напам’ять – важкий, чорний, із трішки порепаною шкоринкою. Мама Мокрина пекли височезні хліби. Їхня сім’я мала семеро їдців, отож мати навчилися пекти такі паляниці, що, урізавши скибку та намазавши її здором із часником, можна було наїстися навіть у жнива. Іван завжди змагався з меншими братами та сестрами за ті окрайці, а отримавши бажане, ділився, бо ж разом – смачніше…
Минулого тижня Зозулі виповнилося двадцять. Він зустрів їх далеко від тихого рідного села Хорошки – в німецькому гестапо. А потрапив сюди Зозуля саме через хлібину. На чужині, у провінції Вайденау, домашнім хлібом навіть не пахтіло. Тут був зовсім інший коленкор: якась подоба на хліб з дертю, міцно зліплена у темний, аж чорний кавалок. Але наші остарбайтери, які жили в бараках і працювали, наче каторжні, не наїдалися і його. Хліб давали раз на день – в обід. Один буханець ділили на п’ятьох, а це – триста грамів. Часто, поки Іван доходив до баланди з брукви, в руках уже не лишалося нічого з відкраяної скибки – самі крихти…
Усе почалося з посилки. Зозуля отримав її кілька тижнів тому. Рідні відправили не один десяток тих посилань на інший кінець світу, але за два роки до Івана дійшли одиниці. У цій, сьомій, посилці, що невідомо скільки часу подорожувала з України, був лист від матері, коржики, які за час мандрів стали потертю, і добротна сільська махорка. Махорці Іван зрадів. У Третьому рейхові, знаєте, куриво, кава та чай стали конкретним дефіцитом, отож – товаром. Хлопці-щасливці, які теж отримували посилки, тайкома обмінювали їх на хлібні картки, проносили в барак і ділилися. Іван за свою махорку теж виміняв у чеха картку на 2 хлібини і ось несе їх назад до барака. Але тоді наче вгрузає ногами у землю. На вході височіє Ціп. Охоронця так прозвали за зріст – високий, худющий, а ще він за кожну провину, немов ціпом, вимолочує свою жертву палицею. Ціп тонкими кістлявими пальцями відразу намацує під одягом Івана хлібину, а після більш ретельного обшуку знаходиться неотоварена картка…
– Де взяв? Хто посмів дати? – репетує начальник табору.
Мовчить Іван. Знає, що за картку людину можуть посадити або й відправити у концтабір, а звідти – не вертаються. Чеха шкода. У чеха – діти. В Івана їх не було, а тепер навряд чи й будуть…

Чорнобривці
(Перший приїзд Малика в Лубни)
…Володимир приїде в Лубни погостювати до брата. Михайло нещодавно одружився на місцевій дівчині. Обидва Сиченки закінчили навчання. Володимир вчителює на Київщині, Михайло – лікує на Полтавщині. Молодший брат ставить на ноги себе та все хірургічне відділення Лубенської лікарні, якій катастрофічно не вистачає препаратів, приміщення, а найбільше – лікарів.
Літнього вечора у хату, де на кілька тижнів оселився Володимир, зайде тендітна дівчина із неймовірно гарними великими очима. Здається, такі очі він бачив на фресках Софіївського храму, святих якої писали з київських князівен. Дівчина зазирне тими очиськами у саме осердя його чоловічої душі.
– Добрий вечір, – вітається постоялець. – Мене Володею звуть. А вас?
– А я – Галя, – каже дівчина і несміливо додає: – Галя Малик.
– Яке красиве прізвище! – вихоплюється у юнака. – Ніколи такого раніше не чув.
Вони довго будуть гуляти зеленими лубенськими вулицями. Вона щойно закінчила медінститут і мріє лікувати людей. Він уже кілька років учителює і мріє лікувати людські душі. Увечері, перевіривши під гасовою лампою купу учнівських зошитів, Володимир Кирилович відкриває свій зошит і починає писати вірші про болі українського народу. А потім тайкома ховає написане під стріху.
Вони прийдуть до Сули в напівтемряві. Денна, аж тягуча, задуха зміниться раптовою прохолодою, як це часто буває наприкінці серпня. Внизу великим чорним дзеркалом стоятиме нерушиме плесо, в яке обриватимуться перші, жовтогарячі метеори. Він напатрає на чиїйсь клумбі цілий букет айстр та чорнобривців, а тоді несміливо спитає:
– А чорнобривці тобі подобаються?
– Подобаються, – відповість дівчина і зашаріється.
– І нам із братом… і мені – теж подобаються! – скаже юнак, накидаючи на її плечі свій піджак. А тоді аж так осміліє, що пригорне і дівчину, і чорнобривці до свого серця.

Бутлик молока
Вранці Петрусь бере на плечі кошики і несе їх в Лубни на базар. У кошиках – картопля і бутлики із запашним свіжим молоком. Від села до Лубен – сімнадцять кілометрів навпрошки, тож самого Петруся не пускають. Він іде базарювати разом із тіткою Дунькою. Терешко (і швець, і жнець, і на дуді грець) пошив Дуньці модельний піджак, що зветься халадайка. Тож тітка радо бере Петруся з собою базарювати. У полі на Чорницях Дунька зупиняється і натирає щоки квасним буряком.
– Тьотю, а нащо ви оте робите? – питається Петрусь, перемінюючи кошики.
– А може, собі якого дядька в Лубнах найду! – осміхається базарниця.

Пастухи бджіл
Ох, ця Палажка! Кров із молоком, наливка вишнева вистояна, клята, клята, тричі на дню клята і головихою, і бригадиршею, і всією колгоспною ланкою ПА-ЛАЖ-КА.
З якого татаро-козацького замісу ти вродилася отака на Богом забутому хуторі? Із вигнутою дугою бровою, якою поводиш так зверхньо, немов ти – онука бунчкового товариша? Із очима… очиськами зеленими, які зиркають, припікають мужикам серце, непогашеною цигаркою. А ота кохта… кохта, що аж тріщить на високих, тугих, із війни ніким не цілованих грудях… Чи цілованих?.. А якщо цілованих, то ким і коли? От скільки їх у тебе там було? Га? Чи не було… А тобі все мало! Чого, от чого, коли ти, Палажко, йдеш у лавку, а чорні коси зміями в’ються, визирають, вилазять з-під твого квітчастого платка, у бригадира зупиняється бричка на дорозі, конюхи починають обтирати об лопухи кізяки з чобіт, а голова колгоспу… Голова колгоспу – один на три села! Отой, вражий син Опанас, починає гарцювати навкруги тебе на казьонному жеребці, немов малолітній пацаньонок, теряючи, так сказать, не просто своє достоінство, а достоінство і ліцо совєцької власті.
Оця клята Палажка була у війну «на Германіях». Тричі увозили, тричі тікала. Чоловіка, якраз перед німцями, вивіз уночі воронок (щось десь ляпнув про голодовку), а дітей не було…
Треба ж було тобі, Палажко, гнути свою спину в ланці. Може, хоч би поле бурякове випило, виїло твою красу. Так ні – запала ти до самої печінки нашому голові. Послав тебе, кляту бабу, у Гадяцький технікум – вчиться, а тоді… зробив завідуючою колгоспної пасіки.
Щоночі прилітав Опанас шершнем до твоєї закритої на дві засувки хати і гудів, низько гудів, як саме небо грозове гуде громом:
– Одкрий, ну, одкрий, Палазю! Моя Палажечко, моя солодкая, моя медовая, одкрийся! Прошу тебе! Ні перед ким на коліна не ставав, а перед тобою стану – тільки отвори!
А ти двадцять ночей стояла по той бік дверей і м’яла, сіпала на собі коси. Бо ж голова – жонатий, твій Петро (є чи нема) у Сибіру, а у хаті, Палажко, лише ти і радіо.
На двадцять першу ніч, зрозумівши, що не зняти з оцієї оси ні меду, ні стружки, Опанас осатанів. То не дає бідони на мед – куди хоч його, туди й качай. Бач, бідони в колгоспі – дефіцит. То заставить Палажку робити рамки на всю пасіку. Отих рамок треба штук чотириста, а руки у Палажки лише дві. Вона вже порізала пальці до крові дротами, а роботи – ні кінця, ні краю.
– Дайте мені хоч кого-небудь в поміч! – просить пасічниця.
– Де я тобі їх возьму? Хіба намалюю?! В мене всі мужики при ділі! – сичить голова, а сам поводить налитими кров’ю очима – чи не збирається хто помогти клятій бабі.
Не поміг ніхто… Село дивилося сотнею безсонних очей на Палажчин двір. Село співало «Чому бджоли не йдуть в поле, чому не рояться…» І то, мабуть, село (аж ніяк не головиха) вимазало похилені ворота Палажки коров’ячими кізяками.
Якось Олексій, поки жінка не вернулася з ферми, зайшов покликати Палажку переслати матері постіль. Зайшов і почув, як у дровнику не по-людськи плаче-завиває його рідна тітка.
Наступного вечора небіж прийшов робити їй рамки, тоді – вулики, а весною через день унадився вештатися до Палажки на пасіку. І чиясь, таки дійсно клята, душа ляпнула голові, що вчащає Олексій до тітки не як родич, а має на неї конкретні, так би мовити, види. З тих пір і пішло – у сусідньому селі коси клепають за 2 карбованці і 80 копійок, а Олексію – тільки 90 копійок. Усім дерево на хату дають, а Олексію – нема!..

Коржики
У селі ніхто не вірить, що німці вже в Лубнах. З Марусі сміються навіть домашні.
– Та їх іще під Києвом остановили! Радіо слухати треба! – сердиться Галя.
– Та ні в жизнь вони сюди не доберуться! Наші оборонять! – піддакують інші.
А вже наступного ранку Мгар побачив перші німецькі танки. Вони важко котилися селом, піднімаючи собачий ґвалт і курячий лемент. Ось перший оминув хати та ворини і рушив за край села – на Мостище. Якби той танк спитався у Марусі: що там, далі, за густим килимом трави, таким смарагдовим, що аж очі ріже? То вона, мабуть, відказала б: «Поїдь, та й узнаєш!» Танк рушив на лугову зелень і… провалився. Адже Маруся, увесь Мгар, Вільшанка, Лука і Тишки знали, що за Мостищем стояла така драговина, куди навіть кіз пускати не можна було, не те що – танки! Того й назвали Мостищем – у жнива й сівбу навіть на дорозі треба було підмощувати баюри, аби вози не в’язнули в баговинні.
Німецький «Фламінго», дарма, що легкий, відразу осів по самісіньку свою трансмісію у болотну жижу. Перелякані німці відкрили люк і повискакували геть, досадно лаючись на весь Мгар. Інший танк після такої оказії лишився поруч на дорозі, а третій повернув назад і став напроти колгоспної контори, розвернувши дуло на переправу. Він простояв там самотиною аж до самого полудня.
Дід Галайда, чия хата крайня на кутку, питається у своєї баби:
– Ксеню, а мо’, вони там подохли?
– А Бог же їх знає, іродові душі! – перехрестившись на монастир, одказує та.
По обіді до Галайдиного двору прибилися медсестра і троє солдатів. Всі поранені, один – не здужає стояти на ногах, тож його тримають-підпирають плечима товариші.
– Дідусю! Ми ярами сюди вийшли. Нас під Лубнами у якомусь ліску в кільце взяли. У нас – два протипіхотних, снаряди скінчилися, а вони – як саранча, лізуть і лізуть… Нам на той бік треба…
– Он мій човен під вербою припнутий стоїть – беріть! Тільки ж угорі, під конторою, їхній танк окупірувався…
– А німців ніде більше нема?
– Та вроді нема!
– Ми вище попливемо. Може, не встрелить? Я ж із раненими…
Солдати відв’язують човен, а медсестра чіпляє на лозину хустину баби Галайдихи – стару, ситцеву, давно вибілену сонцем. Ось на дно кладуть пораненого, ось дужі солдатські руки відштовхують човна від берега. Тріснуте вербове весло входить у воду, борючись із течією, але та невмолимо зносить поранених униз – ближче до контори.
Мовчить дід Галайда, приклавши руку човником до лоба. Мовчить баба Ксеня, дивлячись, як по воді пливе її ситець. Мовчить Мгар, і танк теж мовчить. Але ось над Сулою лунає невмолиме «Гух!», і човен розлітається посеред річки на друзки. Кричить вороння, злітаючи із безхресної монастирської дзвіниці. Скрикує баба Галайдиха. Хреститься дід Галайда, повільно вдавлюючи пучки в лоба і груди, а по тім – знову тиша. Лише баговиння з трісками пливе за течією.
Через тиждень у Мгар знову в’їжджають німці. Цього разу на мотоциклах. Вони зривають із сільради кумачевий прапор і розстрілюють під фермою комуністів. Страчених викладають проти скупого осіннього сонця на солому з коржиками коров’ячого посліду – аби всі бачили. Правда, не всі з убитих комуністи, але за дивним збігом – усі шестеро ходили у 33-му і забирали в людей останню їжу. Виходить, гарну пам’ять має Мгар. Не сховали її ні сливники, ні вишняки, ні левади із похованими у ряднах людьми.
Ганна КРЕВСЬКА
Джерело: «Зоря Полтавщини»
Читати більше

7.10.19

Десь там, углибині наших душ, побитих скалками поневірянь, а подекуди й відчаю, тихенько тліє надія – переступити іще один поріг. Поріг зневіри і розчарувань, болів та негараздів… а так хочеться аби цей поріг став останнім.
Проте вони, оті пороги, все не закінчуються. Виринають із лютої каламутної води один за одним. От хоч розбий чергового лоба або власний човен… А якщо не розіб’єш – виявиться перед тобою новий Ненаситець… Проте, піднімаєш очі вгору і бачиш, що на ОСТАННЬОМУ ПОРОЗІ вже хтось стоїть! Та не просто стоїть, а ще й простягає до тебе руку помочі… 
Нещодавно в Київському видавництві «Майстерпринт» вийшла друком книга «Останній поріг» Володимира Шкурупія. Це – величезний духовний пласт історії нашого народу, що містить майже 600 (!) сторінок, а глибину його вмісту ще належить гідно поцінувати широкому колу читачів. 
Книга містить три повісті: «Жива роса», «Чи я в лузі не калина», «Бідна вдова» та тридцять три оповідання! Цікаві цифри, правда? А скільки праці за цими історіями, скільки людського горя і несправедливості. 
Чого варті лише самі назви: «Червоний Спас», «Голос землі», «Свічка на покутті», «Жорна-камені», «Жалісник», «Йоська», «Овдюшка», «Черешеньки», «Одчайна», «Колій», «Ягода достигла», «Сонце заходило», «Явори горять!»… 
Власне, це – перевидання книг «Жива роса» (1987) та «Осіння горішина» (1990) виданих свого часу у видавництві «Радянський письменник». Автор – Володимир Шкурупій майстерно та натхненно описав у цій фундаментальній книзі віхи історії нашого народу 30-60-х років ХХ століття. Нині вони потроху вицвітають, зникають із нашого життя, разом із очевидцями тих далеких подій та порогами їхніх домівок. Лише вдумайтеся у ці назви! Лише уявіть які пороги здолав автор за цей час! 
Оповідання із книги «Живої роси» були створені ще на початку 80-х. «Держліт» викидав книгу із плану видавництва навіть після 87-го року, а потім, як зазначає автор, щось «пошептало». 
«Осіння горішина» вийшла на початку 90-го року, але пролежала в підвалі видавництва вісім місяців і редактор уже сказав автору, що її поріжуть на макулатуру. А потім за два місяці книгу з підвалу «випустили». 
Є у книзі знакова повість – «Чи я в лузі не калина». Вона була завершена автором далекого 1984-го, виношена в серці – усе життя, але ж на повість було накладено «табу». В ній без прикрас описано трагічні події двох голодоморів – 1933 і 1947 років. Первинний варіант було нещадно пошматовано, майже знищено тодішньою цензурою. Але попри все, через довгих 6 років калина зарясніла терпкими ягодами правди. 
Далі печуть душу явори… Ні… вони – горять! А за ними – іще десятки справжніх, невигаданих історій. То така ПРАВДА, що проникає у спини і спомини нашого обікраденого народу. Замовчувана. Невмолима. Вона манить ступити на поріг. 
А там, за порогом – хазяї! 
Ось знахарка Вустя і страдниця Лисавета Полотайчиха, Герасим Швендя і Килина Божчиха, Теліпайло і Пазючка, Шишелиха і стара Пушиха, Йосько та Калатура. Вони всі своєю семижильною працею та окраденим життям допомагають нам здолати занадто високий поріг.
А що ж там – далі? За сінешними дверями? 
«Трохимова душа, яка враз зчорніла, звугліла і стала меншати, маліти, а тоді на землі зажевріла вуглина і покотилася з двору Гнатового через дорогу у синів двір, а за хвилю хата спалахнула вогнем». 
Вигин річки видніється зігнутим коров’ячим рогом, який устромився в густий перелісок. Дивний чоловік, опущений у плечах. Ось у когось пенсії, як у зайця хвоста, а в когось старість така стара та немічна, що вже горобці загрібають. Що – хіба ні в кого в носі не засмикало? 
То я все говорю з вами не своїми словами, а словами автора… Отож вмощуйтеся тихенько і дивіться. Далі, за страшним чорним порогом ви побачите потойбіччя. Там люди страшніше за упиряк. Там для жінок така найтяжча робота, що й чоловіки за неї не беруться. Там рубають яблуні, бо на кожну із них накладено податок… Там горять чи то душі, чи то явори… Бо ж ось синові із війни приносять батька. Як саме? А як сніп жита із поля, бо в нього замість рук і ніг – культі. Ото лише груди «в мендалях». 
А ще ж є районне начальство, дух якого «не вивітрюється в селі ні в спеку, ні в сніг, ні в дощ, ні в сильний вітер, бо налітає його, як того вороння, і кожне намагається щось та й урвати на дурничку». А там далі вже й «Верби від хімікатів повсихали, бо ж поле під саму річку і в неї усе несе під дощ і коли сніг розтає. Голо, аж страшно». 
А отаке не страшне? «Ще й сорому до того ж не оберешся, коли в районній газеті пропишуть, начеб їм, розумакам, ні про що більше писати, як не про те, що якусь там доярку злапали, бо підв’язала під грудьми молока грілку та несла додому дітям охлялим». «Ніч горіла в полинах за селом лиш йому видимим вогнем, іскри стріляли під чисті небеса і там застигали сяючими зірками, в які вбиралися чиїсь добрі душі, і в них знаходили собі одвічний притулок, тільки зрідка навідуючись на землю, аби поглянути, як воно тут живеться і як ведеться». 
Та попри все у книзі, як і в житті, ще є спраглі душі, які не загасити снігом. Є образи, є слова, котрі чіпляють за живе. «Думка в голові колупається», «стіни понадималися, як жаби на дощ», «пригода, наче кропив’яною сіткою вкрила село»… 
Слова – кожне з якого на вагу золота: пристарати, запіцолили, закундубасилося, стовбичити… 
«Коли гине одна людина – горе, а гине народ – то вже катастрофа. Хто сміє замахнутися на народ?» – питається у нас автор і подає нам руку. Отож треба піднятися, здолати з його поміччю і цей ОСТАННІЙ ПОРІГ. 
Ганна КРЕВСЬКА,
член НСПУ та НСЖУ

Володимир Шкурупій Народився 20 серпня 1954 року в селі Мала Шкурупіївка Решетилівського району на Полтавщині. Закінчив Черкаський державний педагогічний інститут (1980), за фахом – учитель української мови та літератури. Певний час працював інструктором зі спорту, редактором районного радіомовлення. У 1978–1994 роках – пасічникував, згодом займався фермерством В 1991 році заснував духовно-літературний альманах «Великдень», у 1995 році заснував всеукраїнські газети «Чаша Агапіта» та «Добродій», яка нині стала релігійним православним двотижневиком. Свого часу був редактором газети «Решетилівський час». Автор збірок оповідань та повістей «Жива роса» (Київ, 1987), «Осіння горішина» (Київ, 1990). Член Національної спілки письменників України з 1988 року. 
У книгу «Останній поріг» увійшли оповідання й повісті, що побачили світ у книжках «Жива роса» (1987) та «Осіння горішина» (1990). Загальна тема творів Володимира Шкурупія – це своєрідний епос українського села 70-80-их років минулого століття, протистояння національних традицій людяності супроти цинізму, нагадування про важливість усвідомлення своїх коренів, любові до рідної землі, заглиблення в моральні витоки народної душі. 
Прозаїк описує не стільки село, як глибину української душі в її переживаннях, тривогах, щирості, майстерно показуючи найтонші риси характеру героїв через влучні деталі в їх мові, вчинках, побуті. Його герої добрі, простодушні й щирі. Природа у творах автора виступає одухотвореною, ніби один із героїв, нерозривно вплітаючись у канву твору, увиразнюючи характер героя, описувану подію. 
Творчість Володимира Шкурупія зачіпає потаємні струни душі, його пекуче слово проходить крізь саме серце, примушуючи читача переживати, страждати, плакати, але й радіти разом із героями. Його проза – біль душі, який рятує від байдужості, моральної деградації, вона читається на одному подиху, залишаючи в серці глибокий слід. Саме за допомогою таких творів пізнається наша національна ідентичність.

Читати більше
У ПОЛТАВСЬКОМУ КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ ВІДБУЛАСЯ УРОЧИСТА АКАДЕМІЯ, ПРИСВЯЧЕНА 65-ЛІТНЬОМУ ЮВІЛЕЮ КЕРУЮЧОГО ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ АРХІЄПИСКОПА АФАНАСІЯ.
Розпочався захід із молебня за Україну.
Архієпископ Афанасій (в миру – письменник Володимир Шкурупій) – уродженець Решетилівщини. З 1990 року – засновник, видавець і головний редактор духовно-культурологічного альманаху «Великдень», з 1992 – всеукраїнських видань «Добродій» та «Чаша Агапіта», громадсько-політичної газети «Решетилівський час». У 2005 прийняв чернечий постриг та заснував чоловічий монастир у с. Білики Житомирської області, був його намісником. З 2009-го – керівник Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (нині ПЦУ). В 2012 році закінчив Національний університет “Острозька академія” та здобув кваліфікацію магістра богослов’я (теологія).
Привітати ювіляра зібралися Архієпископ Полтавський та Кременчуцький Федір, духовенство з Полтавської та інших єпархій, шанувальники його творчості, прихожани та громадськість. В рамках свого візиту на Полтавщину в урочистій академії взяв участь Предстоятель Православної Церкви України Митрополит Епіфаній. Він відзначив Архієпископа Афанасія орденом святого Архістратига Михаїла І-го ступеня, подарував ікону та побажав натхнення й Божого благословення на ниві керування ввіреною йому єпархією.
«Кожен мусить на своєму місці робити те, що йому довірено, щиро і належно. Якщо людина так трудиться, і дякує Богові, то неодмінно досягає благословенних духовних успіхів. Ви їх досягли. Господь дав вам ці роки використати найперше для свого спасіння, а разом і приводити до спасіння оточуючих, бо кожен пастир, архіпастир веде за собою духовенство і народ» – звернувся Блаженніший Епіфаній до ювіляра.
Поважних гостей привітав заступник голови Полтавської ОДА Микола Білокінь та подякував їм за внесок у розвиток духовності. Директор Департаменту культури і туризму Полтавської ОДА Валентина Вождаєнко розповіла про співпрацю з єпархією та запросила на фестиваль духовної музики, що відбудеться 19 жовтня.
Архієписокп Афанасій представив свою нову книгу «Останній поріг», яка включає твори з попередніх збірок «Жива роса», «Осіння горішина» та ін.
«Мене часто запитують – «чому у вас така важка проза, подекуди трагічна, її важко читати». У мене нема творчої лабораторії, де письменник сидить, щось вигадує. Воно само приходить. Творчість – це те саме, що й молитва. Я пишу серцем, хоча це і страшно – писати серцем. Відбуваєтся щось незбагненне, несусвітнє, що важко передати словами», – зізнався він.
Музичне обрамлення заходу втілили ансамбль «Лтава» Полтавської обласної філармонії та ансамбль народного танцю «Барви» Полтавської ДМШ №1 ім. Платона Майбороди.
Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше

20.9.19

Дата: 20.9.19 ● Час: 12:12 ● Мітки: ,    Коментарів немає
Медіашкола для Луганської та Полтавської областей
Друзі! Майбутні медіаволонтери!
Якщо ви згодні з тим, що в сучасному світі вміння аналізувати, оцінювати, перевіряти медійну інформацію,  ідентифікувати дезінформацію, пропаганду, різновиди маніпуляцій  є одними з найважливіших.
Якщо ви намагаєтеся постійно вдосконалювати свої навички  свідомого медіаспоживання та критичного мислення.
Якщо ви впевнені, що медіаграмотність  це must have сучасного українця.
Якщо ви готові поширювати знання з медіаграмотності в своїх спільнотах, покращувати навички громадян щодо визначення якісного медіа-контенту, сприяти зростанню суспільного попиту на якісну інформацію.
Цей проект саме  для вас!
Ви отримаєте можливість пройти навчання у триденній Медіашколі в Полтаві, отримати спеціальні знання та навички для проведення заходів з медіаграмотності у своїх громадах, а також долучитися до створення спільноти медіаволонтерів та розвитку медіаволонтерського руху у Луганській та Полтавській областях.
Ви вже бачити себе частинкою нашої майбутньої потужної медіа волонтерської команди? Тоді  заповнюйте анкету до  29 вересня 2019 року!
До проекту запрошуються журналісти, вчителі, бібліотекарі, студенти, молодіжні працівники (учасникам має виповнитись 18 років). Перевага надаватиметься мотивованим учасникам з невеликих міст Полтавської та Луганської областей.
Підтвердження про участь у проекті  та запрошення на Медіашколу відібраним учасникам будуть  надіслані 30 вересня 2019 року.
Організаторами проекту компенсуються витрати на проїзд, проживання в готелі та харчування.
Контактна особа: Наталія Кірячок, +380668833514, poonspu@gmail.com


Проект "Підвищення рівня медіаграмотності в Полтавській та Луганській областях" впроваджується Полтавською філією Суспільної служби України за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.
Читати більше

27.8.19

У Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Котляревського відбулася урочиста церемонія нагородження лауреатів Премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового.
Премія заснована два роки тому Полтавською облрадою для відзначення письменників за вагомі творчі здобутки, громадян  за активну громадську позицію і присуджується до дня народження нашого земляка, письменника Феодосія Рогового  27 серпня.
На урочистості завітали члени журі премії, представники творчої інтелігенції міста. Лауреатів привітали директорка ПОУНБ ім. Котляревського Тетяна Зеленська та голова постійної комісії облради з питань освіти, науки та культури, проректор із наукової роботи ПНПУ Сергій Шевчук.
Лауреатами Премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового 2019 року стали:
– у номінації «Сучасна проза» – Тетяна Луньовачлен Національної спілки письменників, філолог, доцент кафедри англійської та німецької філології ПНПУ ім. В. Г. Короленка  за книгу «Те, що можна написати тільки аквареллю»;
– у номінації «Громадська діяльність» премію розділили  Ганна Антипович (Дениско), заслужений журналіст України, поетеса, член правління обласної організації ВУТ «Просвіта»  за книгу «Про що гомонить Соборний майдан» та багаторічну громадську діяльність, спрямовану на утвердження в суспільстві ідеалів свободи, незалежності, правди і справедливості; Едуард Крутько  уродженець с. Козубівка Хорольського району, студент ІІІ курсу Тернопільського національного медичного університету ім. І. Горбачевського  «за вагомий внесок у збереження історії рідного краю, активну популяризацію краєзнавчої роботи серед молоді та успішну реалізацію соціально значущих ініціатив на місцевому рівні» (Едуард  засновник етнографічного музею «Древо» та фестивалю «Під дідовими липами»).
Грамотами обласної ради нагородили краєзнавця, директора духовно-культурного центру Свято-Успенського кафедрального собору м. Полтава, мецената Сергія Козлова та літератора, журналіста, голову Спілки літераторів «Славутич» м. Кременчука Федора Чужу.
Ліричний настрій присутнім створили музичні номери у виконанні ансамблю викладачів Полтавської музичної школи № 3 ім. Б. Гмирі «Резонанс».
Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше

28.4.19

Дата: 28.4.19 ● Час: 09:03 ● Мітки: , ,    Коментарів немає
Із відчуттям радості вітаємо зі світлим святом Христового Воскресіння, одним із найвеличніших свят у християнстві, що символізує перемогу над злом, торжество життя над смертю!
Упродовж Великого Посту кожен із нас так чи інакше переосмислював своє життя, свої вчинки. Тож нехай Великодні дзвони, що утверджують перехід людини з рабства гріха до любові й добра, укріплюють нашу довіру до Бога, ознаменовують оновлення на краще, на мир, на нові добрі справи!
Зичимо здоров’я, щастя й благополуччя! Нехай пасхальні свята наповнять душі й серця всеперемагаючими вірою, надією та любов’ю.
Христос воскрес! Воістину воскрес!
З повагою  редакція сайту «НСПУ Полтава»,
Правління Полтавської обласної організації
Національної спілки письменників України
Читати більше

5.4.19

Дата: 5.4.19 ● Час: 19:19 ● Мітки: , , ,
Незабаром відбудеться ІІ Універсальна книжкова виставка-ярмарок «ПОШУК».
Читати більше

31.3.19

Дата: 31.3.19 ● Час: 14:38 ● Мітки: , ,

28 березня в бібліотеці Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка пройшло літературно-мистецьке дійство «Метафора долі і творчості Юлії Манойленко: до ювілею поетеси». Зорганізували захід Віра Мелешко – кандидат філологічних наук, доцент, завідувачка кафедри української літератури й студенти факультету філології та журналістики. Також бібліотека підготувала книжкову виставку збірок Юлії Манойленко.
На заході були присутні поважні гості, серед яких ректор університету, професор Микола Степаненко, архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій), письменники, журналісти, науковці, представники професорсько-викладацького складу навчального закладу, які підкреслили самобутність творчості лубенської поетки та побажали ювілярці многая літа.
Насамкінець пані Юлія подарувала бібліотеці свої нові збірки поезій із автографами.

Прес-служба ПОО НСПУ




Фото Світлани Прокіпець
Читати більше

25.3.19

А чи смакували ви коли-небудь воду зі справжньої криниці? Вона неймовірна смачна, цілюща, жива… Одним словом неповторна. У ній можна побачити відображення високого неба, почути із глибини забуті голоси або й знайти своє справжнє відображення.
Саме ці думки виринули під час презентації журналу «Полтавська криниця», яка нещодавно відбулася у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського. Літературно-художнє видання відродили письменники обласної організації Національної спілки письменників України. Але між ідеєю та втіленням задуму спливло чимало води. Пам’ятаю наше зібрання в буремному 2014-му і висловлену думку голови ОО НСПУ Наталії Кірячок: «Поети мають боротися тим, що дав їм Господь Словом…»
Шлях від задуму до друку був не простим, але результат вартий очікувань і титанічної праці багатьох людей. Якісний друк у видавництві «Полтавський літератор», 28 авторів, 300 сторінок поезії, прози, публіцистики, перекладів. Рубрики «Літмайдан», «Написане залишається», «Малим читачам», «Книжковий хронограф», «Спілчанська толока», ін.
Приємно, що за підтримки Полтавської обласної ради, депутатів усіх рівнів, за сприяння Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю це достойне видання тиражем 1000 примірників побачило світ.
«Редакційний портфель хронологічно й географічно дуже різноманітний. Це й літературне сьогодення, і твори, які були написані давно, але не видавалися... Для нас важливий саме полтавський літературний контекст», підкреслює головний редактор видання Олексій Неживий.
«Власне, наша криниця не початок, а продовження справи полтавських часописів, які виходили на початку 90-х, - зазначає Наталія Кірячок і додає: Це була тривала, кропітка робота над рубриками та дизайном журналу. Ми хотіли, щоб видання було художньо-літературним, об’єднавши і творчу молодь, і знаних письменників області».
Ведуча заходу, провідний бібліотекар Галина Вовченко представила авторів, а також цікаво й насичено провела презентацію. У залі бібліотеки лунала музика, поезія, виступали поети й прозаїки, мали слово поважні науковці, а на екрані демонструвалися сторінки видання.
З вітальним словом з нагоди появи у світ нового літературно-художнього видання виступила директор Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА Вікторія Пилипенко, яка подякувала письменницькій спільноті за щоденну кропітку творчу роботу та зазначила, що «Полтавська криниця» вже побувала на відомих книжкових виставках України.
Окремо хочеться відзначити вручення гостям квітів Ольгою Ружицькою помічником народного депутата України Костянтина Іщейкіна.
Спробуємо осягнути глибину криниці, відчути її смак та суть. Ось доктор філологічних наук Микола Степаненко професійно та цікаво розповідає про історію періодичних літературних видань Полтавщини.
У розділі «Поезія» квітують світи Олександра Пантелея, жаріє вогонь нагідок Юлії Манойленко, манять до витоків отчого порогу ліричні роздуми Інни Снарської, вийшла з берегів ріка-серце Галини Вовченко, ховається за обрій червоно-сонячне коло Наталії Харасайло, постає полтавська, зоряна ніч Володимира Калашника.
Є переклади з іспанської та польської Сергія Осоки та Олени Гаран. Є неймовірна проза від Раїси Плотникової, Лідії Віцені, Наталії Жовнір. Скрипнула, узяла за живе, не пустила до замуленого болота, а лишила біля цілющого джерела спалена хата Феодосія Рогового. А тоді, вже наприкінці прозового розділу і мене, і моїх колег запекло по живому «Серце вкраяла» владики Афанасія (в миру Володимира Шкурупія). Як зазначив архієпископ Харківський і Полтавський це його перша спроба після тривалої літературної мовчанки. А скільки чистої води назбиралося, скільки підставлених долонь очікують на неї…
Уже незабаром «Криницю» мають отримати всі бібліотеки області, а ще вона розійдеться далеко за її межами. Адже Полтавщина має славні літературні витоки, тож нашою криничною водою посмакують і в інших регіонах країни.
Літературознавці й мовознавці, журналісти і бібліотекарі, письменники та священики… Всі ми зійшлися до криниці хто з кухлем, хто з чашею, хто просто з пригорщами... А все навіщо? Аби ковток води став життєдайним. Аби слово лікувало та зціляло душі. Аби не замулювалося чисте джерело нашої духовності.


…Я все ще черпаю чисту, криничну воду моїх друзів-криничан і припрошую вас до нашого гурту.
Читати більше