НСПУ Полтава

Гра розповідає про наявні в Україні стереотипи щодо ролі жінки в суспільстві та пропонує гравцям моделі протидії дискримінації.

Презентація відбудеться 10 грудня, з :15:00 до :17:30 в приміщенні Полтавської філії суспільної Служби України.

«Бути жінкою» - це настільна соціальна гра з категорії так званих «серйозних» ігор. За задумом авторів гра «Бути жінкою» має стати доступним та зрозумілим для людей інструментом перевтілення в одну з восьми унікальних героїнь гри. Усі героїні гри мають магічні супер-сили, але потрапляють в ситуації з реального життя, борються за рівні права і будують своє щастя.

Гра розроблялась упродовж трьох місяців командою українського благодійного фонду Stabilization Support Services в рамках проекту, що реалізується за фінансової підтримки Українського Жіночого Фонду.

“Цілі сталого розвитку розвивають ці досягнення з метою гарантованого припинення дискримінації по відношенню до жінок і дівчат у всьому світі. У деяких регіонах на ринку праці досі існує величезна нерівність, а жінки позбавлені рівного доступу до робочих місць. Гра “Бути Жінкою” -чудовий інструмент , який допомагає замислитися над існуючими стеоретипами, які часто звучать в соцмережах, публічному просторі, - говорить модераторка гри Наталія Трикаш

У результаті всі вісім героїнь гри – це збірні образи, які відповідають сучасним реаліям України, що перебуває у стані війни, і де жінки активно долучаються як до громадського активізму, бізнесу, навчання, побудови стосунків та сім’ї, так і до захисту батьківщини у лавах Збройних сил України.

Детальніше про розклад презентацій: на сторінці програми «Радник з питань ВПО» в Facebook (@radnyky).

Презентації проводяться в рамках щорічної Всеукраїнської акції «16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства», що триває з 25 листопада по 10 грудня. Більше інформації про гру – http://radnyk.org

---

Про гру. «Бути жінкою» – це настільна гра, яка належить до категорії так званих «серйозних» ігор. Це інструмент перевтілення в одну з восьми унікальних героїнь. Усі вони мають магічні супер-сили, але потрапляють в ситуації з реального життя, борються за рівні права і будують своє щастя. Для цього їм доводиться долати упередження, несправедливість та інші перепони на шляху до успіху. Особистості героїнь у грі відповідають реаліям України, яка перебуває у стані війни, і де жінки активно долучаються як до громадського активізму, бізнесу, навчання, побудови стосунків та сім’ї, так і до захисту батьківщини у лавах Збройних сил України. Гра розроблена експертами/ками українського благодійного фонду Stabilization Support Services в рамках проекту, що реалізується за фінансової підтримки Українського Жіночого Фонду. Презентація проводиться в рамках щорічної Всеукраїнської акції «16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства», що триває з 25 листопада по 10 грудня.

Читати більше

“О. Гончар — мудрець, він за строєм душі філософ. Йому б не письменником бути, або й ним, але не зараз. “Думайте про високе”, “Бережіть собори ваших душ” — це крик у пустелі, філософи завжди були пустельниками”. Так про Олеся Гончара сказав великий український правдолюб Григір Тютюнник. Сперечатися з цим майстром слова навряд чи хто осмілиться, бо сягнути його вершин у царині малої прози ще нікому не вдалося та, мабуть, і не вдасться.

А ось на Олеся Гончара, про якого щойно цитоване величне слово мовив його краянин, котрий у таких речах, як критик, “рідко помилявся” [7 вересня 1993]1, помітні нападки, причому з різних боків, від різних людей. Письменника звинувачують у численних гріхах: прислужувався владі, приймав від неї нагороди, обіймав високі посади, зрештою, не опинився в таборах ГУЛАГу разом із Левком Лук’яненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком й іншими українськими достойниками, не полишив на знак протесту України й не виїхав за кордон разом із Миколою Руденком, Петром Григоренком, Надією Світличною й іншими, кому судилася свого часу емігрантська доля. Критики намагаються довести, що Гончар — гість із минулого, що його романи, оповідання, новели, публіцистика не про день сущий, а про день збіглий, що вони пронизані комуністичною риторикою, що митець нібито спотворював історичну дійсність, підлаштовуючи її під тодішню ідеологію. Одне слово, Олесь Гончар — великий грішник, про якого варт забувати або принаймні не актуалізувати його творчості, не вивчати її в школі (хай припадає порохом забуття), поступово виводити набуток письменника з літературно-мистецького простору.

Безгрішних у цьому світі не було й не буде. Це правда. Та правда і в тому, що все пізнається в порівнянні. Є гріхи непрощенні й прощенні, вимушені й невимушені. До речі, це добре потверджує сам Олесь Гончар, оцінюючи літературний хист Григора Тютюнника в такому письменницькому контексті: “Був Яновський і був Собко. Був Григір Тютюнник і був графоман Хорунжий” [2 грудня 1994] і радячи авторам п’ятитомної “Історії української літератури” обов’язково вияскравлювати з-поміж великої армії художників слова людей творчих, талановитих і пустопорожніх балакунів, затятих ортодоксів, не заганяти весь літературний процес у якісь штучно зліплені рамки.

Отож в українській літературі були Олександр Корнійчук, Любомир Дмитерко, був літературний критик Микола Шамота й був та залишається Олесь Гончар зі своїми “Тронкою”, “Собором”, “Твоєю зорею”, пристрасними публіцистичними зверненнями на захист української мови, культури, героїчної минувшини та непростого сьогодення.

Якщо не зважати на подану вище сентенцію про пізнання всього в порівнянні, а діяти за принципом “все і вся”, то в нашому духовному світі не буде Павла Тичини з його геніальними “Соняшними кларнетами”, бо йому належить і “Партія веде”, не буде Максима Рильського з його “Трояндами й виноградом”, “Мандрівкою в молодість”, бо він автор слів “Пісні про Сталіна”, як не буде й композитора Левка Ревуцького, що написав музику до поезії про “Слово Сталіна між нами, Воля Сталіна між нас!”, не буде енциклопедиста й поета Миколи Бажана з його “Уманськими спогадами”, бо він хоч і не з власної волі, проте ж уславляв людину-ката, яка “стоїть в зореноснім Кремлі” й видає себе за “великого товариша, І Вождя, і найближчого улюбленого друга”. Наводити приклади можна й інші, долучаючи Олександра Довженка з його фільмографією — “Землею” та “Аероградом” — й багато інших знакових постатей, без котрих немислиме минуле, теперішнє й майбутнє нашої культури.

Олесь Гончар чітко усвідомлював свою місію в житті, завжди сповідуючи принцип справедливості, чесності, доброти. На долю митця випали нелегкі випробування, але його “сам Бог … зберіг, щоб … ще побув на цьому білому світі, щоб міг щось добре зробити для свого народу” [15 грудня 1980]. Письменник майже постійно зазнавав “тиску в тисячу атмосфер” [1 травня 1968]; як сам висловився, “у вічнім протистоянні… минало життя” його [11 квітня 1993]. У щоденниках Гончара рясно розсипані сповнені гіркоти зізнання на кшталт: “До знемоги виснажений, болить душа. Втомився жити. І знов облягають сумніви: чи кому потрібні твої щоденні зусилля, твій неспокій, твій біль?” [1 лютого 1990]. Себе митець порівнює з птахом, який має підбите крило, але мусить летіти. “І летітиму, — запевняє письменник, — до тих заобрійних виріїв, летітиму, братове, доки стане снаги!” [5 грудня 1989]. І дотримався він цього слова, знявся у високість, яка підкорювалася одинакам, довів, що “не належить до “правнуків поганих”, а має “право… не соромлячись, з чистим сумлінням глянути в мужні Тарасові очі” [9 березня 1995].

Зрозуміти біль душі, розтаємничити бажання, збагнути тривоги, сподівання Олеся Гончара, заперечити “нетабірні” звинувачення, які йому нині закидають, допоможе передусім ось ця розлога, але доречна саме такою щоденникова нотатка, датована вже далеким 13 грудня 1978 року: “Українців за вдачею можна б поділити в основному на дві категорії: є в нас “порода хитрих” і “порода безхитрісних”. Перші — це оті унтери, що тримали колись на собі імперію, постачали кадри держиморд, а при потребі вміли незрівнянно лабузнитись, ставали перед панством тихесенькі, богобоязливі, а в наш час — деканами: освоїли вміння душити подушкою, телятками підлазять до якого-небудь батечка під його протекційну руку, яка когось відсторонить, а теляткові смирненькому циці дасть…

Другий тип — це оті безхитрісні, відкриті натури, що їх формували походи, козацька степова воля, життя в товаристві, оспіваному Гоголем; вони дозволяють собі розкіш жити розкуто, вони не захищені панцирем лицемірства й холуйства та інтриганства, і через те їх частіше дістають отруєні стріли, від яких вони гинуть по-лицарськи, на бранному полі… Дехто вважає, що хитрощі, потайність, вміння догоджати — це все вияви розуму і що “порода хитрих” життєздатніша, навіть мудріша, та все ж мені більше до душі оті аж ніби легковажні сміливці, прямодушні, відкриті, що їх бачив на фронті, що несуть в собі веселу якусь соколиність, — про них найперше хочеться писати!..” Висловлене бажання природне, бо за всіма аксіологічними параметрами, які стосуються творчого подвигу, громадянської позиції, Олесь Терентійович — з-поміж “безхитрісних, відкритих натур”, він не носив панцир лицемірства, холуйства, інтриганства, і його часто ще за життя діставали отруєні стріли, і, хоч як дивно, після відходу в кращі світи ці стріли все ще прямують у його бік.

Та й друга категорія — “безхитрісні, відкриті натури”, — за виваженою версією Гончара, досить неоднорідна. У щоденниках ці “натури” поділено на тих, хто опинився у в’язницях, таборах, і тих, кому даровано волю, тобто Україна мала “достойних, котрі упродовж років були дискриміновані, зазнавали переслідувань чи по той бік, чи по цей бік концтабірних дротів” [9 березня 1992]. Гончар міг опинитися в таборах-гулагах. Доля досить часто в різні періоди життя випробовувала його, і не раз він опинявся за крок від біди. Згадаймо хоча б, як молодому авторові новели “Модри Камень” кримінальну статтю підвели: “шлюб з іноземкою (хоч про шлюб і не йшлося) трактується як … зрада батьківщині” [11 квітня 1993]. А “на обласній нараді творчої молоді секретар обкому Дунаєв у своїй доповіді наліпив… студентові” — Олесю Гончарові — “страшний ярлик “буржуазного націоналіста” [Там само]. “Дивно, — занотує Олесь Терентійович у щоденниках через 47 років (11 квітня 1993 року), — чому КДБ тоді не вчепилось до мене, маючи такий публічний донос…” [Там само]. Можна лише уявити, говорить у своїх спогадах про драматичний для Гончара 1946 рік його багатолітній дніпропетровський друг Сергій Завгородній, чого б вимагав слідчий КДБ “від трибуналу Олесеві Гончару” [Там само]. Зрозуміло, що це жорстоке шельмування вибило з колії повістяра-початківця. “Я виходжу в світ з тавром на лобі, — повідомляє він 2 вересня 1946 року в листі до друга Василя Бережного. — Як би там не було, а я паралізований… Цей удар був для мене тим тяжкий, що він із-за спини, я його ніколи не сподівався”.

А чого вартувала авторові “Собору” “антисоборна кампанія”! Тоді Гончарова територія “по цей бік дроту” звужувалася, а впритул наближалася, дихала в спину територія “по той бік дроту”. Аргументованим підтвердженням сказаного є свідчення колишнього першого секретаря ЦК Комуністичної партії України Петра Шелеста: “Насідали тоді наші на мене з усіх сил, все вимагали вашої крові. Особливо лютували Грушецький, Ватченко і цей, теперішній (імені Ве-Ве [Володимира Щербицького. — М. С.] він уникає називати). В одну душу вимагали: “Вивести його з ЦК, не обирати на з’їзд у Москву!” (Що й було зроблено на ХХІІІ). “Відкликати з депутатства!” (Я про це не знав). Ішлося навіть про те, щоб влаштувати процес, судити “за клєвету на існуючий лад” і “в Мордовію його, в концтабори!..” ” [6 квітня 1989].

Сам Олесь Гончар не приховує того, що “не рвався на гулагівські нари” [8 березня 1995], пояснюючи це тим, що за ним уже “були гітлерівські концтабори (в Білгородці й Харкові влітку 1942-го)” [там само], де він “з тисячами полонених гинув” [25 червня 1995], а “досвіду одних таборів на людське життя цілком досить, щоб зрозуміти, що й до чого…” [Там само]. Митцеві було “важко, боляче” згадувати “про оті сатанинські бої на Білгородщині. Про відступ, коли хотілося вмерти. Про полон. Про крах ілюзій, що їх розвіяв концтабір, оту пекельну Холодну гору” [21 серпня 1967]. Його й через багато літ після перемоги вимучували спомини про “війну, окопи, концтабір Холодної гори” [22 лютого 1976], “коли опинився в безодні на краю”, де “не було води, не було затінку, був лише концтабірний дріт літа 1942-го і палюче сонце, що нещадно горіло цілоденно” над бранцями, і “все інше, що звалось кошмаром фронтів” [11 квітня 1989]. За щоденниковою версією послідовно відтворюються події, пов’язані з перебуванням Олеся Гончара в німецькому полоні. Перша нотатка про “страдницьку ту одіссею” [22 лютого 1988] датована червнем 1943 року. Її зміст — свіжий спомин про “дев’яте коло Дантового пекла” [там само], про те, як невільники “стояли цілими днями під липневою спекою — в черзі за півлітрою води! Це була норма на цілий день”, як їли “вонючу баланду з червивим сиром”. Пізніше з’являлися діарійні одкровення, де йшлося про “невідомість за колючим дротом табору” [22 жовтня 1975], яку доводилося з таким нетерпінням ждати, про “табірну макуху” [15 грудня 1980], про той же “Білгород літа 1942-го… і спеку нестерпну”, “як у Сахарі”, про “тисячі й тисячі … в таборі за колючим дротом” та “долю… полоненську — невідому” [6 березня 1986].

Олесь Гончар справедливо констатує, опираючись на власний досвід, що перебування в неволі психічно травмує будь-яку людину — кого більше, кого менше. “Стати нічим, стати нелюдиною (хоч на якийсь час)”, наголошує він, не може минутися безслідно, воно неодмінно втручається в буття наше й болісно редагує “його до кінця днів твоїх” [23 січня 1972]. Прикро лишень, що уникнути цього жаху людство не може — це ще один висновок Олеся Терентійовича, — позаяк “свобода і тиранія йдуть, обійнявшись, по світу. Вони нерозлучні, вони інтернаціональні. Як день і ніч” [там само].

Тяжке перебуле не минуло безслідно. “Німецький полон, Холодна гора, — зауважує автор щоденників, — надломили здоров’я, обмежили мої можливості” [31 травня 1990]. Однак, хоч як парадоксально, але саме війна та ще вік зіграли й позитивну роль у біографії Гончара: він не опинився з-поміж тих, кому доля вготувала нелюдські “мордовські університети”. “Якби не війна, — прогнозує Олесь Терентійович, — якби я був молодший, — мені, звичайно, теж не минути б Мордовії чи Колими” [там само]. Письменник опинився б поруч зі своїм другом-поетом Леонідом Лупаном, який був “засуджений по сфабрикованій справі (звичайно ж, за “націоналізм”) і загинув… у таборах НКВД десь у Карелії” [29 листопада 1991]. Урятувало те, що вірний товариш, харківський однодумець “не пробовкнувся перед слідчими”, знищив листи перед арештом [там само]. Коли б цього не сталося, не минув би “тих карельських таборів” [там само] й Олесь, дотягнулася б безжальна енкаведистська рука й до нього.

Фронтові дороги Олеся Гончара важкі, але найтяжчими, зізнається він у листі до Сергія Завгороднього, виявився “фронт післявоєнний”: “…не знаю кому — зі всієї СПУ — дісталося ще стільки інфарктів та реанімацій, як дісталося їх мені”. Олесь Терентійович лише формально був по цей бік колючого дроту, а духовно — “там, за колючими дротами сталінщини” [31 травня 1990]. Апаратники вважали його чужим, навіть небезпечним, оскільки не поділяв їхніх імперських планів, мав свою думку, завжди обстоював її, не боявся визнати власної провини, не піддавався на провокації, відмовлявся від вигідних пропозицій, говорив правду в очі, захищав чесних людей, особливо тих, над ким згущалися хмари несправедливості. “Більше того, — мовлено в щойно цитованій нотатці, — всі оті Суслови, Щербицькі, Грушецькі, Ватченки, Маланчуки, Брежнєви та їм подібні — для моєї долі були нічим не кращі за фашистів, до котрих цей солдат палав гнівом завжди”.

Для Гончара, як він сам те визнає, “існував вибір: чи замовкнути, іти в ГУЛАГ, чи таки творчістю своєю якось ще живити дух знесиленої нації” [там само]. Талановитий майстер слова пішов другим шляхом і потужно живив-таки дух нації, вірно служив до кінця своїх земних днів рідному знедоленому народові. І в тому, що забуяло шістдесятництво, не опинилося за ґратами багато інакодумців, не звелися нові атомні станції, які б могли стати “сестрами Чорнобиля” [6 серпня 1989], зрештою, у тому, що Україна наприкінці ХХ століття перетворилася на незалежну державу, посутня і його участь та роль.

Уже було наголошено, що Гончар однаково цінував тих українців, які були по той і по цей бік концтабірних дротів. Він намагався встановити порозуміння між ними, доводячи, що роль і перших, і других непроминальна. Великою втратою Олесь Терентійович вважав те, що такі правозахисники, як В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Ігор Калинець, Іван Світличний, Василь Стус та ін., опинилися в таборах, що “їх значною мірою знейтралізовано” [20 липня 1993]. Зрозуміло, що цей цвіт нації, ці одважні борці за волю, свободу, справедливість могли б багато зробити для України. За їхньої вимушеної відсутності життя, звичайно ж, продовжувало свій плин, позаяк українська інтелігенція, а в її гущі й незабутній Олесь Гончар, невтомно докладала багато зусиль, аби пригальмовувати, стримувати руйнівний процес, шалену ґвалтівну кампанію русифікації, обороняти рідну мову, де тільки можна, зупиняти закриття українських шкіл (нібито згідно з “волею батьків”) [20 липня 1993]. Тож, справедливо твердить письменник, “увесь тягар нерівної, щоденної, тяжкої боротьби по цей бік дроту, боротьби за збереження мови, тобто й самої нації, ліг на нещасну нашу інтелігенцію…” [Там само]. Цю суспільну верству достойно представляли дорогі Гончаровому серцю талановитий поет Василь Симоненко, самобутня художниця Алла Горська, неперевершений прозаїк Григір Тютюнник, милістю Божою композитор Володимир Івасюк, вдумливий літературознавець Маргарита Малиновська, сумлінний краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та безліч таких. “Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!..” — резюмує Олесь Терентійович [12 березня 1992]. Про кожного з них у щоденниках, літературно-критичних розвідках, епістолярію мовлено наповнене глибинним змістом, позитивними емоціями слово. Так, Василь Симоненко в оцінці Олеся Гончара — “витязь молодої української поезії”, сила якої в тому, що вона вийшла з найглибших народних пластів, із мук людських, із гіркого плачу матерів над фронтовими похоронками, а Григір Тютюнник — “живописець правди”, з приходом якого в суспільство починає розквітати гуманістичне мистецтво, що уславляє й пропагує добро, любов, правду, повагу, справедливість, за яким “пробивається крізь вапняки догм жива творча думка” [28 вересня 1974], нове філософське буття, міцно вкорінене в товщу народу, у саму його зранену душу і зболіле тіло.

Олесь Гончар з незмірною шаною ставиться до тих, хто пройшов табори, називає їх героями й закликає віддавати належне стійкості цих людей [14 жовтня 1991]. Водночас письменника дуже непокоїла така загострена й уразлива проблема, як табірний синдром. “Іноді доводиться полемізувати з табірними людьми, — пише він у листі до українського краєзнавця Степана Кириченка, — бо серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську мову, історію, культуру, а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режиму та мовчки чухали чуби”. Позиція Гончара з цього приводу неспростовна: “вся Україна в міру можливостей захищала себе як націю”, а “рух Опору — як і свого часу у Франції чи Польщі — був усенаціональним”.

Ті, які відчули на собі страшний тягар табірного життя, переконує Олесь Терентійович, також досить різняться між собою. Одні з мучеників — Остап Вишня, Ірина Вільде, Володимир Ґжицький — “світлими вернулись до нас” [26 лютого 1993], бо розуміли, що винні в усьому не окремі особистості, а диявольська суть сталінщини. Гончар з особливим пієтетом наголошує, що десятирічна розлука з рідними, колегами, врешті-решт, із нормальним життям не засліпила, не озлобила “ворога народу” Остапа Вишню, а “саме в силі добра явила себе велич душі” [7 березня 1990] його. Павло Михайлович, як тільки-но прибув до Києва, обнявся з Максимом Рильським, і вони, мов брати, “знову купалися в жартах, мисливських бувальщинах — все між ними знову було так, ніби й не існувало 10 років розлуки” [там само]. Інші ж жертви режиму “виявляють дивовижну жорстокість”, “дозволяють собі ставитись так несправедливо до всіх, кому випала інша доля” [14 жовтня 1991]. Найпершочерговіше завдання, гадає письменник, у тому, щоб помирити, урівноважити всіх, віднайшовши для цього переконливі аргументи. Один із них — “Невже Україні було б легше, якби і Тичина, і Довженко, і Рильський, і Головко, і всі їхні ровесники опинились за колючим дротом?” [Там само]. Зрозуміло, що ні, бо боротьба за виживання нації тривала всякчас, а життя само по собі не творилося. Гончар закликає всіх до порозуміння, він сподівається, що “ті, котрі зараз у славі, а то й при владі”, заглянуть у душу “найбільшому поетові ХХ віку” [18 березня 1992] Тичині, або “вразливій людині нації” [24 липня 1993] Яновському, або “українському Мікеланджело” [5 січня 1994] Довженкові, зрозуміють, “як їм було жити в підрежимному, карцерному світі та ще й боронити рідне слово” [Там само]. Олесь Терентійович у щоденниках полемізує з цього приводу з багатьма опонентами. Гірко йому було читати у львівському журналі “Дзвін” “поезію колишнього в’язня концтаборів, людини глибоко нещасної, скаліченої назавжди” [7 березня 1990], людини, яка від імені розстріляного Курбаса слала прокляття авторові “Космічного оркестру” та “Вітру з України” Тичині, а разом із ним Бажанові, Сосюрі, усім, кого не поглинуло сталінське свавілля, й з ненавистю в голосі запитувала: “І вам — вільніше?.. Спокійніше й тепліше вам? Це все, що для щастя треба?.. Пощо ж ви, троглодити, вилізли з печери?” [Там само]. “Яка несправедливість! — із болем відгукується автор щоденників. — В чому ж вони винні? Що їх не поглинула Колима?” [Там само].

Істина, як бачимо, у кожного своя, а основне полягає в тому, що її не можна проігнорувати, що вона хоч і з різних позицій, але віддзеркалює складнощі та суперечності тодішнього життя, його духовно-ідеологічну суть.

Микола СТЕПАНЕНКО,

доктор філологічних наук, професор,

академік Академії наук вищої освіти України,

ректор ПНПУ ім. В. Г. Короленка,

член НСЖУ та НСПУ

1 Тут і надалі в дужках указуватимемо дату щоденникового запису (див.: Гончар О. Щоденники : у 3 т. / Олесь Гончар; упорядкув., підгот. текстів, ілюстр. мат. В. Д. Гончар. — К. : Веселка, 2008. — Т. 1 (1943—1967). — 455 с.; Т. 2 (1968—1983). — 607 с.; Т. 3 (1984—1995). — 646 с.).

Джерело: Слово Просвіти

Читати більше

НСПУ Полтава

Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

8.12.18

У Полтаві презентуватимуть соціальну гру «Бути жінкою»

31.7.18

Названо перших лауреатів обласної премії імені Феодосія Рогового

20.5.18

Невдовзі в рамках «ПОШУКу» відбудуться авторські презентації книг Раїси Плотникової та Тетяни Луньової

19.5.18

Незабаром у Полтаві відбудеться універсальна книжкова виставка-ярмарок «ПОШУК»: програма

15.5.18

Оголошено прийом матеріалів на здобуття Премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового

8.4.18

Вітання з Великоднем!

3.4.18

Олесь Гончар між творчою свободою й тоталітарним шаблоном

7.3.18

Шевченківська премія: названі лауреати 2018 року

Популярні публікації

Категорії публікацій

Архів Сайту