Визначили переможців Премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача – 2020

Журі Премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача відкритим голосуванням визначило переможців.

Премією Полтавської обласної ради імені Петра Ротача нагороджуються краєзнавці за кращі документально-публіцистичні і науково-популярні твори з історії рідного краю та літератури, які оприлюднені на момент засідання журі. Номінації Премії: «Історичне краєзнавство», «Літературне краєзнавство».

Цьогоріч у номінації «Літературне краєзнавство», за одноголосним рішенням журі, переміг ректор Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка, доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко. Премію йому присудили за енциклопедичні видання «Літературно-мистецька Полтавщина», «Мовознавча Полтавщина», «Літературознавча Полтавщина» та довідник «Сучасні письменники Полтавщини». 

Щодо переможців у номінації «Історичне краєзнавство», то тут думки журі розійшлися. На премію претендували доктор культурології, кандидат історичних наук Анатолій Щербань та краєзнавець, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин. Подискутувавши, з другої спроби шестеро з 11 присутніх членів журі підтримали кандидатуру Віктора Міщанина – автора книг про традиційну побутову культуру України: «Мотрона Назарчук: життя і творчість» та «Віра Мордіна: про гончарство, вишивання і не тільки…».

Нагородження переможців вирішили урочисто провести у Полтавському краєзнавчому музеї 25 січня (з нагоди Дня народження Петра Ротача, яке відзначають 24 січня). Розмір премії у кожній номінації становить 5 000 грн.

Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України

щиро вітає Миколу Івановича Степаненка з відзнакою та бажає невичерпної наснаги й подальших творчих злетів!

Пресцентр Полтавської обласної організації НСПУ

Читати більше

Гуморист чи мученик? До 130-річчя з дня народження Остапа Вишні

Минулого року виповнилося 130 років, як 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва неподалік села Грунь Зіньківського повіту Полтавщини народився Остап Вишня — борець за незалежність України 20 століття, начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць Української Народної Республіки, в’язень комуністичних сталінських концтаборів, письменник-сатирик, гуморист, перекладач. Остап Вишня започаткував новий гумористичний тип фейлетону — «усмішку». Справжнє ім’я — Павло Губенко.

Дитинство і юність

«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». «Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси». Так із гумором описував своє народження і життєвий шлях Остап Вишня у гуморесці «Моя автобіографія».

З дитинства захоплювався творчістю земляка — Миколи Гоголя, «Тараса Бульбу» зачитав до дірок. Ім’я одного з синів головного героя узяв за псевдо, а Вишня — бо любив вишні. А ще на Полтавщині майже біля кожної оселі ростуть вишневі дерева. Родина Губенків виростила сімнадцятьох дітей, другим з яких був Павло. «Батьки гарно молилися Богові, якщо він їм подарував стількох дітей», — писав у автобіографії Остап Вишня. У Зіньківській школі вчився разом з майбутнім поетом-неокласиком Миколою Зеровим. У 10 років залишився сиротою, проте закінчив початкову школу і фельдшерсько-військове училище в Києві, де навчався безкоштовно, як син колишнього унтер-офіцера. Під час Першої світової війни працював у хірургічному відділенні Південно-Західної залізниці. Тяга до освіти була такою сильною, що в неспокійному 1917 році фельдшер Губенко екстерном склав весь гімназійний курс і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

Павло Губенко — петлюрівець

А далі стає петлюрівцем, долучається до національно-визвольної боротьби за незалежність: вступає до партії лівих соціал-демократів (есерів) і товариства «Просвіта» , із захопленням вітає появу Центральної Ради, і взагалі стоїть горою за неньку-Україну, де тільки міг. В автобіографії згодом писав: «Як ударила революція — закрутився. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету — до Центральної Ради. Тоді до св. Софії, зі св. Софії — до «Просвіти», з «Просвіти» — на мітинг, з мітингу — на збори, зі зборів — до Центральної Ради, з Центральної ради — на з’їзд, зі з’їзду — на конференцію, з конференції — до Центральної Ради. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я. Державний муж, одне слово». Павло Губенко як великий патріот Української Народної Республіки (УНР) докладав чимало зусиль до розбудови нової держави. На 1919-й був начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. Там він зблизився з багатьма офіцерами Української Галицької армії та Дієвої Армії УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі захисники УНР. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Рятував як міг життя українських петлюрівських офіцерів і вояків, котрі знемагали від ран, отриманих в боях із російськими окупантами. як білими, так і червоними, більшовицькими. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними історіями, які сам і вигадував. 1919 рік. Триває війна більшовицької Росії на чолі з Лєніним та білогвардійської Росії на чолі з Денікіним з армією Директорії УНР, яку очолював Симон Петлюра. Відстоюючи інтереси УНР, у цьому році Павло Губенко опиняється у Кам’янці-Подільському. У складі Міністерства шляхів УНР евакуювався до цього міста, де і були опубліковані його перші літературні праці — фейлетони і памфлети. Про початок літературної біографії згадував так: «Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до «Народної волі». Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував». За підрахунками дослідників, за період з листопада 1919 до лютого 1920 року гуморист-початківець опублікував 37 творів — в основному під псевдонімом Павло Грунський. Навесні 1920 року Павло Губенко повертається до Києва, але ж відразу потрапляє до пазурів більшовицьких окупантів. його відразу ж заарештовують чекісти. У катівнях ЧК поневірявся півроку, аж доки йому не допоміг вибратися з більшовицької в’язниці поет Василь Блакитний. З його легкої руки Павло з’явився в столиці — Харкові, де з квітня 1921 працював у республіканській газеті «Вести ВУЦИК».

Антирусифікаторські гуморески Остапа Вишні

22 липня 1921 року народився на світ гуморист Остап Вишня — в «Селянській правді» було опубліковано фейлетон «Дивак, їй-богу!» з таким підписом.

Псевдонім швидко став настільки відомим, що справжнє ім’я письменника згадували вкрай рідко — тільки в офіційних паперах. Вишні дали кімнату в комунальній квартирі, а згодом він переїхав у будинок «Слово», побудований спеціально для письменників.

Зі спогадів Володимира Куліша «Слово про будинок «Слово»: «Зросту вище від середнього, виглядав він як «добрий дядько». Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати... Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця — пес завбільшки з доброго теляти... Дружина Вишні — така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька Леся — образ своєї мами... Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під’їзді того ж будинку. — Авт.), то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав».

Вірна подружня пара – Павло Михайлович Губенко і дружина Варвара Олексіївна Маслюченко (1902-1983)

Він набуває величезної популярності, у пресі один за одним виходять збірки його «усмішок»: «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)» (1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi» (1927), «Ну й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930); двома виданнями (у 1928 і в 1930 році) вийшли у світ чотири томи «усмішок». Їх головна тема — розвінчання недоліків людини й суспільства.

З фейлетону «Українізація» (1926 рік, серед дійових осіб — голова комісії з українізації, два її члена і «радянська панна», звітують перед цією комісією): «А скажіть, будь ласка, навіщо проводиться українізація?» — «Українізація проводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти». «Чим славна наша Україна?» — «Борщем і галушками». «Як буде по-українському: В виду того, что...? — «Позакак». «Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?». Панна мнеться: «Не знаю... Не знаю». Голова, до дирижера: «Маестро, допоможіть!». (Музика починає грати гопака.) Панна (радісно скрикує): «Гопак!». І вердикт комісії: «Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд. Іспит складено на відмінно. Ви вільні». У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку «Українізуємось», що користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив — відродження національної гідності українського нації і розвиток української мови. Частина усмішок Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх вияснень пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Вже Вишня давно сидів у найвіддаленішому концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало. Письменник критикував, гостро висміював злободенне, віджиле, чуже й вороже народові. «Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність, — писав у щоденнику Остап Вишня. — Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!».

В’язень комуністичних сталінських концтаборів

Втім такі його погляди не сприймала тодішня окупаційна російсько-комуністична влада. 1933 рік. Розкручується виток сталінських репресій проти української інтелігенції. 13 травня покінчив з собою близький друг Вишні і сусід по будинку «Слово» Микола Хвильовий. Розповідають, що Вишня три дні, зачинившись у будинку, плакав і повторював: «На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?». Через півроку, 26 грудня, заарештували і самого Вишню. У цей час ішов процес «Української військової організації», і до нього «підключили» трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Лише Остапа Вишню було «помилувано». Інших дев’ять осіб, обвинувачених у справі УВО (ще не завершеній — усього було заарештовано 148 осіб), розстріляли.

В’язень сталінського концтабору

Письменника засудили до 10 років таборів за «терористичну змову». Начебто він готувався здійснити замах на українофоба, ІІ секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. На допитах, відкидаючи безглузді звинувачення, Остап Вишня жартував, що «в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін». Покарання відбував в Ухтимсько-печорському таборі. 1937-го його мали розстріляти. Для цього етапували до іншого табору через річку Печору. Оскільки крига вкрила річку, заарештованих довго не могли доправити до місця призначення. За цей час начальника табору розстріляли, а наказ про страту Остапа Вишні загубився.

Творчість в умовах рабського суспільства і «тюрми народів» СССР

1943-го Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби він своєю творчістю надихав на боротьбу УПА. Він написав збірку памфлетів про «буржуазних націоналістів» «Самостійна дірка», що врятувало письменника від подальших репресій. Однак воїни УПА привітали повернення з таборів Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели («Мисливські усмішки», «Кримські усмішки»). У «Мисливському оповіданні» він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої «знімає» весь попередній витончено-ліричний сюжет. У «Ярмарку», що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри змальовує барвисто-співуче море українського ярмарку.

Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити», — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!». Тут Вишня завуальовано пише про «Розстріляне Відродження» і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачить і себе. Москва в 30-их роках знищила українську літературу за «націоналізм». «Оті дурні, — пише Вишня в згаданому щоденнику, — що кричать «Націоналісти!», не розуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!». І далі: «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!».

Точно в 15-ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: «Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за «провалля» в літературі... Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потім читав».

У 1955 році Остапа Вишню реабілітували. Комуністичні концтабори підірвали здоров’я письменника. 28 вересня 1956 року гуморист-мученик помер від розриву серця. Похований на Байковому кладовищі. На знак вшанування пам’яті його ім’ям було названо вулицю у Полтаві.

«Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!».

Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП

Джерело: інтернет-видання «Полтавщина»

Див. також: «Поборники Незалежності». Остап Вишня

Читати більше

На Полтавщині увічнили Василя Барку – автора роману про голодомор-геноцид «Жовтий князь»

З ініціативи всеукраїнської громадської організації «Світанок» та Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) цими днями у селі Солониця Засульської ОТГ Лубенського району на фасаді місцевого будинку культури відкрили меморіальну дошку уродженцю села, видатному поету і перекладачу, письменнику, номінанту Нобелівської премії, Василю Костянтиновичу Барці (справжнє ім’я митця – Василь Костянтинович Очерет). Автором меморіальної дошки став член Національної спілки художників України, лауреат літературно-мистецьких премій ім. Василя Симоненка та ім. Володимира Малика Володимир Мірошніченко. Про це повідомляє ukrpohliad.org.

«Нарешті у рідному селі Василя Барки встановлено меморіальну дошку. Рік тому ми разом із Інститутом нацпам’яті просили очільників ОТГ це зробити, і от нас почули. Далі, на мою думку, має бути й пам’ятник у Лубнах», – прокоментував подію один із ініціаторів відкриття, голова ГО «Світанок» Вадим Поздняков.

«Створення місця пам’яті Василя Барки на його малій батьківщині – це ще один вагомий крок з увічнення його пам’яті на Полтавщині. У 2016 році з ініціативи Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної групи, у якій мав честь і нагоду реалізувати низку важливих ініціатив, ім’я більшовицько-радянського військового діяча Миколи Щорса у межах декомунізаційних процесів зліквідовано з топонімічної мапи: вулицю неподалік «залізничних воріт Полтави» – Київського вокзалу було перейменовано на честь Василя Барки. А ще вдячний долі , що мав честь у 2014 році як керівник Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА на той час реалізувати проєкт «Поборники незалежності». Серед 22 короткометражних фільмів про долі героїв, які народилися на Полтавщині, створено й історію про Василя Барку», – так відгукнувся на подію один із ініціаторів відкриття, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар.

Олег Пустовгар висловив вдячність голові ОТГ Сергію Бондаренку та депутатам місцевої сільради, які підтримали ініціативу громадськості й УІНП, проголосувавши за виділення коштів на увічнення свого земляка.

Учасники урочистостей пройшли стежками життя та гідно пошанували Людину глибокої самотності, оригінального мислителя, письменника і поета, перекладача, діяча української діаспори у Сполучених Штатах Америки, літературознавця та філософа, двічі номінованого на здобуття Нобелівської премії. До нового місця пам’яті в Засульській ОТГ лягли живі осінні квіти. Щирі та теплі слова, пісні та музику присвятили земляку, який здобув величезний авторитет, шану і повагу в односельчан. «Сьогодні визначна подія у культурному житті мальовничого козацького села Солониця на Лубенщині! Села з багатовіковою минувшиною! Села, яке має свої героїчні і трагічні сторінки, на яких, мов вишивка червоним і чорним на українському рушнику переплелися людські долі! Це долі достойників і талантів посульського краю, чиї імена назавжди на скрижалях історії. Відомо, що «історія – не вчителька, вона – наглядачка. Не повчає, а боляче карає за незнання своїх уроків». Відродити в пам’яті народній та направити на шлях пошуку історичної справедливості молоде покоління – це той мізерний внесок, що можемо зробити ми. Щемно та надзвичайно приємно, що цю вдячну місію можемо здійснити саме ми, сучасники», – сказав очільник Засульської ОТГ Сергій Бондаренко. Також на церемонії відкриття промовляли Григорій Угляниця – голова Лубенської районної ради, співробітники виконавчого комітету Засульської сільської ради та місцеві жителі.

У 2018 році з нагоди 85-ї річниці пам’яті жертв Голодомору відділ культури, туризму та охорони культурної спадщини виконавчого комітету Засульської сільської ради видав книгу «Дзвін вічної пам’яті». У ній опубліковано, окрім свідчень очевидців про ті страшні події, також і уривок з роману «Жовтий князь» Василя Барки. Його на церемонії відкриття проникливо зачитала місцева бібліотекарка Марина Пархоменко. Як митець Василь Барка тонким пером слугував неньці Україні, так і народний аматорський фольклорний колектив «Яворина» Солоницького сільського будинку культури свідомо став оберегом народної пісні. Тож саме цього дня від «Яворини» звучали пісенні дарунки славному земляку. Піснею закликала до єднання українців директор комунального закладу «Центральна сільська бібліотека Засульської сільської ради» Інна Сизоненко. Виваженене кожне слово ведучої урочистостей, головного спецаліста відділу культури Оксани Радченко, зворушило серця присутніх та спонукало до глибоких роздумів про наше сьогодення. На знак глибокої пошани під час урочистостей запалено свічку пам’яті Василя Барки (Очерета), що спостерігає сьогодні за нами з висоти Вічності, та пролунали слова з молитвою за невинно убієнних кремлівським голодом-геноцидом 1932-33 рр.

Хто ж такий Василь Барка? Палкий шанувальник історії рідного краю, директор Засульського навчального ліцею Анатолій Савенков повідав про життєвий шлях митця. Народився Василь Барка 16 липня 1908 року у с. Солониця, навчався в Лубенському духовному училищі, у 1927 році закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики і математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 році в Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи», за яку комуністичний режим «винагородив» публічними звинуваченнями у пресі за «буржуазний націоналізм» й «спроби відновити релігійний пережиток капіталізму».

Друга книжка «Цехи» виходить 1932 році у Харкові, вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчому відрядженні». У 1940 він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури.

У 1941 письменник добровольцем іде у «народне ополчення». Під час одного із кровопролитних боїв з німецькими нацистами у 1942 його тяжко поранено. Після розгрому Берліна здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Ді-Пі» (табори «переміщених осіб» на території Західної Німеччини й Австрії, визволених від німецьких нацистів у 1945 році американськими, британськими й французькими військами – авт.). У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури («Хліборобів Орфей, або кларнетизм», «Правда Кобзаря»). Працював редактором на радіостанції «Свобода». Великий успіх мала проза: романи «Рай» (Нью-Йорк, 1953), роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981). Ніщо не перешкодило пронести Василю Барці у своєму серці рідну Україну і повідати світу про мільйони загиблих страшною мученицькою смертю. Це він, свідок голодоморських літ, є автором високохудожнього твору «Жовтий князь» – достовірного відбитку вражаючої української дійсності 30-х років XX ст., першого у світовій літературі професійного прозового твору, який присвячений Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм «Голод-33», прем’єра фільму якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив Незалежність України. Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року у американському містечку Глейн Спейн. Загалом літературну спадщину Василя Барки представлено в понад 20 книгах поезій, романів, повістей, перекладів та літературної критики. З перших кроків у літературі він заявив себе як «чужорідне тіло», котре комуністична система без вагань прагнула виштовхнути геть. Тож твори Барки у період СРСР були невідомі на рідній землі — на них комуністичні цензори наклали «табу». Але ім’я українського письменника з діаспори прийшло до України після відновлення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле.

Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП

(за матеріалами офіційного сайту Засульської ОТГ)

Світлини: Засульська ОТГ

Джерело: Український погляд

Див. також: «Поборники Незалежності». Василь Барка

Читати більше

Самійло Величко: 350 років із дня народження козацького літописця

Самійло Величко народився 11 лютого 1670 року в с. Жуки Полтавської Сотні, в козацькій родині. Упродовж 80-х рр. ХVІІ ст. навчався в Києво-Могилянській академії.

З 1690 року Самійло Величко служив у домі генерального писаря Війська Запорозького Василя Кочубея. На початку 1705 року розпочалася служба у Генеральній військовій канцелярії, де обіймав посаду старшого канцеляриста. Крім роботи в канцелярії, брав також участь у воєнних походах, яких не бракувало в перші роки Великої Північної війни. Колекціонував і збирав книги й важливі манускрипти. У наукових бібліотеках дослідники часто натрапляють на старовинні фоліанти, де стоїть напис: «Із книг Самійла Величка, канцеляриста». А ще виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана Івана Мазепи.

Ув’язнення після поразки Мазепи

Служба у Мазепи, як вважають окремі дослідники, і спричинила невдовзі арешт — у 1709 році. Чим же тоді ще пояснити тривале ув’язнення старшого канцеляриста після провалу задуму Мазепи в 1709 році? Нагадаємо, воєнно-політичний виступ гетьмана Івана Мазепи проти царя Петра I був спрямований на визволення України з-під ярма ворожої Московщини. Уряд московського царя Петра I протримав Самійла Величка у в’язниці понад 5 років. На волю вийшов лише в 1715 році, і то завдячуючи покровительству і заступництву сина свого колишнього патрона — Василя Васильовича Кочубея, котрий користувався милістю Петра І, оскільки доводився нащадком ворога Мазепи. Після звільнення проживав у маєтностях Кочубея — в Жуках і Диканьці, де переважно навчав дітей грамоті. Саме в Жуках Величко розпочав писати історичний твір, присвячений подіям середини XVII — початку ХVІІІ ст. Жорстоке знищення гетьманської столиці Батурина московськими військами Меншикова, наслідки Руїни, тобто зруйновані міста та села Правобережної України, де кістки людей лежали десятиліттями непохованими. Все це на власні очі бачив Самійло Величко, що і спонукало його на написання літопису. Він охоплює період від часів визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького до початку 18 століття.

Літопис Величка — вершина українського барокового літописання

Пишучи його, автор не лише дослідив документи Генеральної військової канцелярії, ознайомився з козацькими літописами, а й вивчив праці зарубіжних авторів: Александра Гваньїні, Михайла Кромера, Станіслава Окольського, Самуїла Твардовського та ін. Автор також цитує «Синопсис», твори Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Симеона Полоцького, Варлама Ясинського, Лазаря Барановича.

Перший том охоплює події з 1648 до 1659 рр. і має назву «Сказання про війну козацьку з поляками...». Другий том, присвячений подіям 1660 — 1700 рр., називається «Повість літописна о малоросійських і іних повідєніях». Згодом при публікації твору обидві частини були об’єднані під назвою «Літопис Самійла Величка».

Дослідники досі дискутують про світоглядні позиції Самійла Величка. Можливо, істина посередині. Тарас Чухліб, доктор історичних наук розмірковує. «Чому він трошки там недолюблював Івана Брюховецького чи Івана Мазепу? Я для себе зробив такий висновок, бо Величко писав в умовах, коли творилася Російська імперія, коли заборонялося якщо не все, то частина українського, і Самійло Величко писав для своїх наступників, щоб колись прочитали нашу справедливу історію, але трохи завуальовуючи й трохи даючи такі негативні оцінки нашим гетьманам, але для того, щоб вони залишилися в нашій історії. Якби він про них писав лише позитивно, то очевидно літопис Величка до нас не дійшов би». Він тужив за часами, коли існувала сильна гетьманська влада, водночас літописець жив у часи, коли, принаймні, у частини козацької старшини формувався погляд на історію України в контексті зародження Російської імперії, вважає доктор історичних наук Віктор Брехуненко. Він стверджує: «Самійло Величко в цей час переживає внутрішню драму, внутрішній конфлікт між оцими двома ідентичностями. І видно чітко по літопису, що українська складова бере гору». Доктор історичних наук Юрій Мицик каже: «На Величку, можна сказати, завершується процес переходу літописання до історіографії в сучасному розумінні. І Величко є останнім літописцем, ну, не останнім, ну, принаймні — першим істориком. Якоюсь мірою він є предтечею Сковороди».

Літопис Величка є вершиною українського барокового літописання. Ні до нього, ані після ніхто не витворював таке складне, мозаїчне, взірцеве щодо дотримання літературного стилю бароко полотно з усіма належними йому компонентами. Це не звичайна хроніка, у якій просто фіксуються чи переказуються ті події. «Літопис» є воднораз і твором художнім, бо автор знаходить яскраві барви для своєї оповіді, збагачує її важливими деталями, у численних ліричних відступах висловлює своє ставлення до подій і людей. Останні роки життя провів у селі Жуки, там помер і похований.

Меморіальний знак у селі Жуки

Вшанування пам’яті

В Україні здійснено видання унікального твору, яким у далекому 18 столітті було розпочато ґрунтовний аналіз самосвідомості українського народу. Сучасною українською мовою його переклав письменник і культуролог Валерій Шевчук. Сам автор, який вже сліпим і у злиднях дописував твір свого життя, закликав: «Ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то може воно так і є ...., але не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі від Бога розумом».

Могила Самійла Величка до нашого часу не збереглася. Та в центрі села Жуки Тахтаулівської сільради Полтавського району, на ймовірному місці поховання у 1995 році встановлено пам’ятний знак (архітектори В. Вольвач, Б. Золотницький), який символізує останнє пристанище славного історика козаччини.

У період президентства Віктора Ющенка з ініціативи громадського діяча Володимира Зайцева при активному сприянні тодішнього голови Полтавської облдержадміністрації Валерія Асадчева тут відкрито першу чергу меморіального комплексу слави Українського козацтва. Невід’ємними частинами комплексу є курган пам’яті та каплиця Покрови Пресвятої Богородиці нашої помісної канонічної Православної церкви України (ПЦУ). Сам храм знищили у часи СРСР (30-ті роки минулого століття) російсько-комуністичні злочинці. Зберігся тільки дзвін, що нині зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї. Внаслідок копіткої роботи Полтавського центру охорони та досліджень пам’яток археології, очолюваного Олександром Супруненком (нині директором Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського) було віднайдено місце розташування Покровської церкви. У 2009 року тодішній президент Віктор Ющенко взяв участь у церемонії освячення відновленої каплиці.

У 1998 році студія «Укртелефільм» створила документальний фільм «Козацький літопис Самійла Величка» (сценарій: Г. Десятник, режисер С. Дудка, оператор В.Борачек, звукорежисер О.Романов).

Полтавська міська рада ще у 2003 році заснувала щорічну премію імені Самійла Величка. Головні її ідеї — прокладення моста духовного єднання поколінь, популяризація історико-культурної спадщини України, відкриття нових імен у змаганні за майбутнє української культури та її ролі у розбудові нашої держави. Премія присуджується за кращі здобутки, які утверджують ідею національної держави, духовні цінності українського народу та є вагомим внеском у національно-культурне відродження нації.

Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) згідно з Постановою Верховної Ради славний ювілей Самійла Величка відзначається на державному рівні. А стартували урочистості з цієї нагоди 11 лютого на його батьківщині — в селі Жуки. Спочатку голова районної ради Михайло Кононенко, директор Полтавського краєзнавчого музею ім. Василя Кричевського Олександр Супруненко, регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, представники обласної та районної влади, громадськості, краєзнавці, мешканці Полтавського району, історики, активісти козацьких формувань, зокрема полтавського козацького коша полку ім. Миколи Міхновського поклали квіти до пам’ятного знака на честь автора знаменитого літопису. Також поруч із відновленою Покровською церквою ієромонах Іоан Луценко (ПЦУ) звершив панахиду пам’яті Самійла Величка.

Підготовлено Північно-східним міжрегіональним відділом УІНП

Див. також: Козацький літопис Самійла Величка

Читати більше

Борець за незалежність, гуморист, петлюрівець, в’язень комуністичних концтаборів: на Полтавщині вшанували Олександра Ковінько

У селі Плоске Мачухівської ОТГ неподалік Полтави з ініціативи Північно-східного міжрегіонального відділу Інституту нацпам’яті, краєзнавчого музею Мачух і завдяки всебічній підтримці очільника Мачухівської ОТГ Валерія Білоконя урочисто відкрили меморіальну дошку Олександру Ковіньці - письменнику-гумористу, учаснику Української революції 1917-21 рр., репресованому.

«Трагічна доля письменника-гумориста, як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка» 

Олександр Ковінько закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі. З 12 років пішов у найми, у 17 склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. 

Підтримував Директорію Української Народної Республіки (УНР), яку очолював ще один видатний полтавець — Симон Петлюра. Вступає у повстанський загін. Після одної із сутичок на боці Директорії УНР юнака схопили і віддали до військово-польового суду. Од вірної смерті врятувало всенародне повстання на підтримку Директорії. А невдовзі новий полон, денікінський: у цю білогвардійсько-російську катівню потрапив разом з поетом і так само воїном Армії УНР Володимиром Сосюрою. Нарешті, пройшовши через тортури , повернувся до Полтави. Працював секретарем сільради, відвідував курси інструкторів-лекторів, читав лекції. У 1926-28рр. навчався в Полтавському інституті народної освіти. Друкуватися почав 1926 році: тоді з легкої руки Остапа Вишні газета «Селянська правда» оприлюднила його гумореску «Містки та доріженьки». Друкував гумористичні оповідання та фейлетони. Творча стихія Олександра Ковіньки з особливою силою проявилася саме в оригінальному засвоєнні національної спадщини — народних усмішок, коротких фольклорних оповідань, у дотепних лаконічних виразах, взятих з повсякденного життя. 

6 жовтня 1934 року заарештований червоними окупантами — органами НКВС у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації». 27-28 березня 1935 року виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР засуджений до десяти років комуністичних концтаборів. Відбувати покарання засланий до Магадана. Про перебування в сталінському пеклі Олександр Іванович розповідав мало. Микола Головко, журналіст та історик згадує свої прогулянки з письменником і його розповіді про ГУЛАГ — про жахливі умови, тяжку рабську працю, приниження, знущання, і розстріли за найменшу провину. 

Звільнили 1947 року, але без права повернення в Україну, тож мешкав у Якутії. Там у 1950 році заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана. Аж у 1956-му Олександра Ковіньку визнали ні в чому не винним: його судово-слідчу справу припинили за відсутністю складу злочину. Саме завдяки неабиякій фізичній силі та невичерпному оптимізму він не лише вцілів за 21 рік комуністичних каторжних таборів, а й дожив до свого 85-річчя. Сергій Нагорний, онук Олександра Ковіньки писав так: «Трагічна доля письменника-гумориста, як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка», коли розумних знищували, а незламних намагалися покорити». Онук згадує свою поїздку з дідом до Києва, на письменницьку зустріч: «Сиділи в ресторані «Еней» на вулиці Орджонікідзе – теперішня Банкова. Якийсь літератор із Москви почав хвалитися, що брав участь у більшовицькому повстанні на заводі «Арсенал». Наїхав на Петра Панча – той був артилеристом петлюрівської армії, вів гарматний вогонь по заводу. Почав випитувати, чого це українці не виграли війну проти Росії, а тепер ходять під комуністами. Дід піднявся і сказав: «Дорогенький, не виграли, бо були з вами занадто гуманні». Москвич одразу замовк». 

Після реабілітації повернувся на батьківщину, до рідної Полтави. Олександр Ковінька активно працював і на громадській ниві: обирався депутатом Полтавської міськради, до Правління Спілки Письменників України. Повністю поринув у літературну роботу. 1957 року в журналі «Прапор» з’явилась повість «Як мене купали і сповивали». Відтоді одна за одною виходять його книжки – загалом понад тридцять: «Кутя з медом» (1960), «Новели про химери» (1965), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «І таке буває» (1972)… У 1970-му та 1980 роках побачили світ двотомники його вибраних творів. Писав і публіцистичні статті, нариси, спогади, теж сповнені гумору й самоіронії. 1984 року став лауреатом премії ім. Остапа Вишні. До останніх своїх днів письменник жив і працював у Полтаві, а тому його герої – переважно люди рідного краю, такі йому знайомі і близькі. Він виробив свій власний стиль неквапливої, іронічної по-народному мудрої оповіді. Слухачі пізнавали його за своєрідною інтонаційною манерою, побудованою на фольклорі та розмовній мові. 

«Однак, слід відзначити, — писав полтавський краєзнавець Петро Ротач, — що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештантського періоду, в нього залишалося мало». Знаний полтавський літератор, перекладач, журналіст, лауреат літературної премії ім. Олександра Ковіньки Павло Стороженко також у своїх працях звертав увагу на різницю в творчості Ковіньки «до і після»: «Стиль письменника до посадки – розкутий, гострий, сміливий у виборі, винахідливий в доборі літературної форми. Після – гладкошерстна сатира і безпечний гумор». 

Урочистості на малій батьківщині письменника 

У Плосківській ЗОШ І-ІІІ ступенів бережуть пам'ять про земляка, щорічно влаштовують учнівське свято «До Ковіньки на хвилину, на веселу гуморину». Тож, закономірно, що нове місце пам’яті з’явилося на фасаді місцевої школи. Важливо й те, що поруч знаходилась хата, де 13 січня 1900 року письменник народився і провів дитинство. «Маємо пам’ятати й берегти історію, адже без неї немає майбутнього. Оскільки до наших часів будинок Олександра Ковінька не зберігся, меморіал прикрасив шкільні стіни», - зауважив голова Мачухівської ОТГ Валерій Білокінь.

Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам'яті (УІНП) в Полтавській області - під час виступу на урочистостях наголосив: «120-річчя Олександра Ковіньки з ініціативи УІНП і згідно з парламентською Постановою цьогоріч відзначається на державному рівні. Говорити про Олександра Ковінько лише як про письменника - це малювати лише один штрих у великій палітрі його особистості. Життєвий шлях письменника дозволяє нам усвідомити увесь контекст тієї епохи. Він був борцем за незалежність України у 20 столітті, підтримував Петлюру. Він не сприймав денікінські ідеї «єдіной і нєдєлімой Росії». Він належав до боротьбистів - української лівої партії, яка бачила Україну соціально-орієнтованою державою. Тож, на дошці зазначено: «Учасник української революції 1917-21 рр.». Його творчу діяльність брутально перервали під час сталінського терору, понад 20 років довелося поневірятися по сибірах-магаданах. Довгий час ці сторінки життя замовчувалися, і от зараз ми повертаємо пам'ять про них. Декомунізація - це не тільки виведення з публічного простору незаконної символіки, але й донесення правди про злочини російсько-комуністичного тоталітарного окупаційного режиму. Важливо, що на дошці зафіксовано:письменник - гуморист був в’язнем комуністичних таборів».

«Серед цілої плеяди письменників Мачухівської землі зірка першої величини – це Олександр Ковінька. Відкриття дошки – свідчення того, що земляки не забувають його», - каже Анатолій Гейко, директор Мачухівського краєзнавчого музею. До речі, це не єдиний музей громади. У стінах школи с. Плоске діє літературний музей, присвячений Олександру Ковіньці. Тож, під час урочистого заходу відбулася церемонія передачі для музеїв Мачух важливих архівних документів. Зокрема, старший науковий співробітник Державного архіву Полтавської області В’ячеслав Сушко подарував копію з архіву СБУ про відкриття сталінськими посіпаками кримінальної справи на письменника, книгу з дарчим надписом гумориста, його світлини та копії періодичних видань 20-х років, у котрих публікувався Олександр Ковінько.

Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП 

Світлини: голова ГО «ВелоПолтава» Юрій Репало

Див. також: Відкриття дошки О. Ковіньці

Читати більше

Відбулося засідання комісії з питань сприяння розвитку книговидання: чи бути «Полтавській криниці»?

Днями відбулося засідання комісії з питань сприяння розвитку книговидання та книгорозповсюдження в області, про це йдеться в повідомленні офіційного веб-порталу Полтавської ОДА. Засідання провів заступник голови – керівник апарату облдержадміністрації Микола Білокінь.

– Книги, які виходять друком на Полтавщині, мають вагоме значення. Ми постійно проводимо конкурси, видаємо соціально значущі, актуальні книги, – наголосив Микола Білокінь. – Людина перестає мислити, коли перестає читати. Тому значення книг у нашому житті складно переоцінити. 

Виконувач обов’язків директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ОДА Вікторія Пилипенко поінформувала, що комісія створена ще 2006 року і є дорадчим органом при обласній державній адміністрації. Основне завдання комісії – забезпечення взаємодії органів державної влади з видавництвами, підприємствами, що займаються книгорозповсюдженням, громадськими організаціями. Головна мета такої взаємодії – популяризація української книги, сприяння книговиданню в області, допомога місцевим авторам, популяризація їх творчості.

Вікторія Пилипенко поінформувала присутніх на засіданні комісії про стан книговидання та книгорозповсюдження в області:

– На жаль, підприємств, які займаються книговиданням, в області мало, проте вони потужні й мають імідж, сформований упродовж років. Про них не соромно говорити й представляти їх як на Полтавщині, так і за її межами. Через невелику кількість книговидавництв маємо невисокий показник щорічної кількості друкованих видань – трохи більше 200. Серед них переважно видання присвячені краєзнавству, історичні, також є проза, поезія, видання для дітей. При навчальних закладах діють центри, що забезпечують навчальною літературою свої виші. Працюють в області й комунальні видавництва як, наприклад, у Гадячі, Кобеляках, Глобиному. Оснащення їх зношене, потребує оновлення, але ці видавництва не є збитковими. Вони функціонують, задовольняють потреби своїх регіонів. Із 2000 року на виконання Указу Президента України про сприяння книговиданню і книгорозповсюдженню в області успішно реалізовуються програми підтримки місцевих авторів. За цей час коштом обласного бюджету видано 120 назв книг, майже 80 тисяч примірників.

За словами Вікторії Пилипенко, потужно працює науково-редакційний підрозділ-центр із дослідження історії Полтавщини. Останнім часом готує потужні ґрунтовні видання, які достойно представляють край. Нині його фахівці закінчують роботу над масштабним проектом, що складатиметься із трьох книг, до сторіччя Української революції. Для підтримки творчості обдарованих дітей обласна влада фінансово підтримує видання журналу «Дієслово», який виходить у видавництві «Полтавський літератор» двічі на рік.

Заступник голови обласної ради Анатолій Ханко запропонував проводити в області видавничий форум.

– У нас на Полтавщині дуже багато книг видаються за рахунок обласного бюджету й чимало талановитих краян друкують книги власним коштом. Давайте започаткуємо полтавський форум, тим паче з такими літературними традиціями, які є на Полтавщині, сам Бог велів, – вніс пропозицію Анатолій Ханко. Учасники комісії її підтримали.

Голова Полтавської обласної організації НСПУ Наталія Кірячок поінформувала про видання літературно-мистецького журналу «Полтавська криниця» за кошти обласного бюджету в межах реалізації заходів із підтримки книговидання та книгорозповсюдження, передбачених Комплексною програмою комунікацій влади з громадськістю та розвитку інформаційної сфери в Полтавській області на 2016–2020 роки.

– Коли презентуємо нашу область у Києві, в Національній спілці письменників України, стикаємося з тим, що кожен край має свій літературний часопис. Наприклад, у Харкові виходить «Березіль», у Дніпрі – «Січеслав», в Івано-Франківську – «Перевал». Ми наразі не можемо говорити про повний літературний процес на Полтавщині, бо одним із його складників є наявність періодичного видання. Тому хочемо виправити цю ситуацію. Тож започаткували журнал «Полтавська криниця». Просимо його фінансово підтримати. Редакція працює дуже потужно. На сторінки журналу не потрапляють низькопробні тексти, у ньому друкуються високопрофесійні письменники. Плануємо видавати журнал двічі на рік і розповсюджувати його по бібліотеках області, – розповіла Наталія Кірячок.

Учасники комісії підтримали пропозицію щодо видання «Полтавської криниці».

Прес-служба ПОО НСПУ

Джерело: сайт Полтавської ОДА

Читати більше

Футуристична альтанка Михайля Семенка в Кибинцях

У мальовничому селі Кибинці, що на Миргородщині, збудували футуристичну альтанку. Вона була запланована в рамках проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки», який реалізовує Полтавська обласна організація НСПУ в партнерстві з культурним проектом «Метро до Кибинець». У серпні відбулася перша екскурсія на батьківщину відомого поета – футуриста Михайла Семенка, яка мала назву «Слідами Михайля Семенка по Кибинцях». Ідея будівництва альтанки належить поеткам Любові Якимчук та Галині Танай, до яких із часом приєднався талановитий дизайнер Юрко Барабаш, котрий власне й займався оформленням даху альтанки. Півроку громада села очікувала на цю подію, і ось нарешті змогла на власні очі побачити, що являє собою обіцяна споруда. «Це три великі стійки з кришею і комплекс багатофункційних лавок, які дають змогу не тільки посидіти, а навіть полежати на них», – говорить один із працівників бригади Максим. Передбачена також парковка для велосипедів. На даний момент є деякі проблеми з покриттям деревини, але їх обіцяють вирішити в найближчі два тижні. Альтанка знаходиться прямо напроти сільського будинку культури, де є безкоштовний Wi-Fi. Молодь часто приходить туди аби попрацювати в мережі інтернет, а завдяки альтанці це місце має стати набагато зручнішим. У планах – провести в альтанку світло та встановити розетки, щоб можна було заряджати різного роду гаджети. У квітні планується перше «Розмовне кафе у Кибинцях» та відкриття Альтанки Михайля Семенка. Подія має зібрати письменників, журналістів, громаду села Кибинців аби ще раз привернути увагу до новоствореного літературного маршруту Полтавщини.

        «Однією з проблем літературно-краєзнавчих маршрутів Полтавщини є низький розвиток інфраструктури. Туристи окрім відвідування пам’ятних місць письменників-земляків хотіли би комфортно почуватися, а самі пам’ятні місця мають бути привабливими та їх художнє втілення має бути пов’язане з ім’ям письменника. Не завжди на маршрутах ми маємо місця де туристи можуть сховатися від сонця влітку та перепочити. Очікуємо що Альтанка Михайля Семенка стане ще й майданчиком для зустрічей творчих людей, поетичних читань та майстер-класів для діток», – говорить керівник проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки» Наталія Кірячок.

        Проект «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки», реалізується за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агентств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOICE. Партнер – культурний проект «Метро до Кибинець». Проект спільно фінансується Європейським союзом.

Альона НАЗАРЕНКО

Читати більше

Любові Всевишньої сяйво

Мабуть, і тоді, 85 років тому, шилівські сосни так само слухали небесний шепіт чистих снігів, а річка Грунь бачила казкові сни під крижаною ковдрою. А зозуля в теплих краях за океаном ще й не відала про те, що в її рідній Шилівці народився хлопчик, який виросте і вже скоро питатиме її, що вона знає про його долю? Може, щось чула? Співатиме й питатиме, скільки й житиме, уже й знаючи відповідь. І навіть «три зозулі з поклоном», послані в рідний край, не втішать його серце, не втишать болю, бо не зможе він не любити…

5 грудня 1931 року в селі Шилівці Зіньківського району народився великий Майстер слова Григір Тютюнник. І в день його 85-річчя тут відбулися дуже щирі зустрічі гостей із Полтави, Харкова, Києва та земляків письменника – наче велика родина зібралася разом, поєднана глибокою любов’ю і шаною до незабутнього сина цієї щедрої на таланти землі. Саме ця любов наповнювала щирістю кожне слово – від малого школярика-учасника свята до сивочолих побратимів письменника.

Того дня в Шилівці відбулося кілька знакових подій у рамках Всеукраїнських Тютюнниківських літературно-наукових читань, приурочених до 85-річчя від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, видатного письменника-земляка Григора Тютюнника.

Першими зустріли гостей хлібом-сіллю учні й педагоги Шилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів – музичним вітанням у музеї народознавства, де зібрано чимало місцевих старожитностей. Вишиті рушники й сорочки, портрет Кобзаря, дитяча колиска, прядка, лави, піч, квітучі мальви біля тину й глечики  на кілочках, лелеки в гнізді – ось у такій сільській хаті, в такому дворі ріс малий Григір, розповідає вчителька  шилівської школи Марина Заставська. З цього затишного куточка в шкільному коридорі всі переходять до літературного музею братів Григорія і Григора Тютюнників, де відбулося відкриття нової експозиції. Над її створенням працювали  Олексій Неживий – письменник, доктор філологічних наук, професор кафедри філософії і економіки освіти ПОІППО імені М.В. Остроградського та голова обласної організації НСПУ Наталія Кірячок. У вітальному слові директор школи Надія Кащенко подякувала їм, а Олексій Іванович провів першу екскурсію в оновленому музеї, який було створено ще у 2002 році. Серед найбільш цінних нових матеріалів – автографи листів Григорія і Григора Тютюнників, твори, видані за життя письменників, документи, багато світлин. Життєпис обох братів відтворюють кілька стендів, бо ж коріння роду Тютюнників «не мовчить», воно розповідає про трагічні сторінки минулого: арешти, голодомор, репресії, злидні, приниження, війну. Про важке дитинство письменників, про душевні рани, які так і не загоїлись. Але з того коріння проросли таланти двох синів одного батька, якого заарештували і знищили як «ворога народу». З болем, зі сльозами на очах говорив Олексій Неживий і про музей Григора Тютюнника, який нині залишається на окупованій території в місті Антрациті, у селищі Щотове на Донбасі, наголошуючи, що «Григір не може бути окупованим!», що настане час нашої перемоги. Олексій Неживий також запевнив, що обов’язково буде видано роман Григорія Тютюнника «Вир» у його первісному вигляді, без цензурної правки.

Учні різних класів читали вірші багатьох поетів, присвячені Григорові Тютюннику, а один із них – доктор філологічних наук, професор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Володимир Калашник і сам читав свої присвяти побратимові, згадував студентські роки і зустрічі в його рідному селі, в Мануйлівці на Козельщині, звідки родом і дружина Григора Людмила. Поет із Лубен, редактор газети «Ріднокрай» Олександр Печора подарував до музею портрет Григора, вишитий нині вже покійним самобутнім майстром із Волині Юрієм Савкою, а шкільній бібліотеці передав кілька своїх книг і випусків газети.

– Сьогодні у Шилівці, в рідному краї Григорія і Григора Тютюнників ми відкрили уже третій літературно-краєзнавчий маршрут – завдяки проекту «Земляки» нашої обласної організації Національної спілки письменників України. Наш проект фінансується Європейським Союзом, за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агентств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOICE, – розповіла присутнім Наталія Кірячок.

Вона подякувала педагогам за їхні зусилля у створенні музею, за допомогу місцевого підприємця Олександра Пушка, адже тут зовсім недавно було здійснено ремонт, розширено кімнату музею і він має змогу й надалі поповнювати свою колекцію. А відтак новий літературно-краєзнавчий маршрут стане популярним і серед туристів.

Наступна зустріч – біля приміщення старої сільської школи, де навчалися майбутні письменники. Тут гостей зустрічають сільський голова Шилівки Володимир Сивокінь і заступник голови Зіньківської районної ради Сергій Загорулько. Вони запрошують доктора філологічних наук, професора, письменника, ректора Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка Миколу Степаненка виконати почесну місію – відкрити меморіальну дошку на стіні школи. На ній читаємо: «У цьому приміщенні навчалися брати-письменники, лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка Григір та Григорій Тютюнники».

А зовсім поруч – Шилівський сільський клуб, засніжені Григорові сосни у вечірньому сонці. В клубі холодно, але гріє його голос, Григір Тютюнник читає новелу «Три зозулі з поклоном», яка за його життя так і не була надрукована. «Я виходжу з-за клубу…» – і наче все відбувається тут і зараз, і – «Любові Всевишній присвячується»… Цей запис на старий магнітофон зробив відомий лубенський фотомайстер, друг Григора Володимир Білоус. Як наголошували учасники урочистостей, Тютюнника-молодшого, як і Кобзаря, в народі так і називають, по імені – Григором.

Фольклорний гурт «Княжаночка» дарує гостям улюблені пісні письменника, звучить і «Летіла зозуля». І наче на підтвердження того, що все тут надзвичайно символічне, Наталія Кірячок розповіла, як кілька тижнів тому вона разом із письменницею, тележурналісткою із «Лтави» Інною Дідик знімали в Шилівці сюжет до ювілею письменника, готуючись до відкриття літературного маршруту на його малій батьківщині.

– Щойно ми зійшли на міст, як на небі з’явилася яскрава зоря, прямо над хатою Григора. Ми тоді вирішили, що це добрий знак – його благословення на цю роботу…

І відзнятий сюжет із розповідями односельців Григора, і зорю посеред білого дня, що більше нагадувала фрагмент веселки, всім показали на відеоекрані. Шилівці так щиро розповідали про свої зустрічі з письменником, коли він приїздив у рідне село, переповідали розмови із ним і говорили про те, як захоплено і зараз читають твори Григора Тютюнника. І знову відчувалося те, що всіх тут єднає: любов до земляка, до його болючого таланту.

Так починалися в сільському клубі Всеукраїнські Тютюнниківські літературно-наукові читання. Від ліричної ноти до емоційно насиченої розмови про добу шістдесятництва, про живі скарби слова Григора Тютюнника повів своїх слухачів доктор філологічних наук, письменник Микола Степаненко, поділився своїми спогадами про друга Володимир Калашник, свої вірші, присвятивши їх Григору, читали Інна Снарська і молодий полтавський поет, що також народився і виростав у Шилівці, Олександр Пушко.

До розмови приєдналися гості з Києва, яким непросто випало добиратися засніженими шляхами до Григорового села – письменники, заступник голови НСПУ Олександр Гордон, Олександр Шугай і Петро Засенко. Як відомо, Петро Петрович був щирим другом Григора Михайловича,  і він вкотре розповів про найпам’ятніші події у їхньому житті, наголосивши:

– У моєму житті не було такої людини (хоч я маю родину, друзів), яка була б мені настільки рідною в усіх вимірах, як Григір Тютюнник. Той час був непевний, а з ним ми жили душа в душу, могли сповідатися один перед одним…Григір ніколи не сидів і не вигадував щось незвичайне, йому потрібна була людина, потрібно було знати її характер, її оточення, життєві обставини, бо ж кожна людина є продуктом свого часу, школа, сім’я впливали на формування її душі. І вже з такого матеріалу, буденного, він створював типаж, характер…

І то була правда життя, за яку його переслідували, звільняли з роботи, занесли до «чорного» списку, не видавали і врешті «викинули» з літератури, а видавництвам було наказано навіть не згадувати його ім’я. Якось, розповідає Петро Засенко, Григір Тютюнник на те сказав: «Так я ж написав тільки напівправду життя – і мене викидають з літератури! А якби я написав усю правду, то що – мене вбити треба?».

Олександр Шугай зокрема розповів про те, що одне з оповідань Григора Тютюнника було вже набране, але так і не надруковане в газеті «Правда». Бо правда насправді була в його творі, а не в газеті з такою назвою. А в тому творі лише одним реченням згадувалося про голод.

У літературно-наукових читаннях взяли участь і полтавські науковці, серед яких були кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри української літератури ПНПУ імені В.Г.Короленка Віра Мелешко, кандидат філологічних наук, доцент цієї кафедри Ганна Радько, завідувач відділу гуманітарних і мистецьких дисциплін ПОІППО імені М.В. Остроградського Ольга Коваленко, методист відділу Валентина Чирка.

Того ж дня учасники читань у Шилівці побували й на відкритті музейної експозиції письменників-земляків Григорія і Григора Тютюнників у Зіньківській спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів № 2. Наталія Кірячок подарувала школі від обласної організації НСПУ стенд «Григорій і Григір Тютюнники: коріння не мовчить», висловивши сподівання, що наступного року в цій школі відбудеться й відкриття музею цілої когорти видатних письменників-земляків. Учні школи подарували гостям літературно-мистецьке дійство.

Організатори урочистостей мріють про те, що в Шилівці буде створено і Державний літературно-меморіальний музей братів Тютюнників, і споруджено пам’ятник, а Тютюнниківські читання стануть традиційними. «Справедливість приходить лише на поминки…» – так називається один зі стендів відновленого музею. Так власне і сталося у гіркій долі Григора Тютюнника, яку накувала йому шилівська зозуля. Але справедливість таки приходить. І сяє нам ота містична Григорова зірка і вдень, і вночі – Любові Всевишньої сяйвом.

Лідія ВІЦЕНЯ,

письменниця, журналіст

Читати більше

Всеукраїнські Тютюнниківські читання. Звернення учасників

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше

5 грудня відбудуться Всеукраїнські Тютюнниківські читання (програма)

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше