31.12.20
Наближається пора див, час, коли всім, і дорослим, і найменшим, віриться в казку, у чистий сніг за вікном, яскраві подарунки під ялинкою. Зима запалює різдвяну зірку, і в кожному вікні сяє теплий вогник віри, надії та любові. А в новорічну ніч та в надвечір’я Різдва Христового ми всі загадуємо найсокровенніші бажання. Тож нехай позитивна енергетика втілиться у життя і здійсняться всі добрі наміри та мрії!
Зичимо міцного здоров’я й щирої радості, миру й затишку в родинах, наснаги й натхнення всім у прийдешньому році! Нехай у кожній оселі завжди панують злагода, любов і добробут, а дні повняться добрими справами в ім’я процвітання незалежної України!
Вітаємо з Новим 2021 роком та Різдвом Христовим!
Бажаємо всім радісних свят і щасливого року!
З повагою – Правління Полтавської обласної організації
Національної спілки письменників України
Читати більше
25.12.20
Віслава ШИМБОРСЬКА
Переклад Олени Гаран
Читати більше
Хуан Фернандес. «Чотири грона винограду» (ісп. «Cuatro racimos de uvas colgando»), XVII ст.
Низку німецьких віршів для перекладу я вибрав з цікавого, на мій погляд, видання «Найкращі історії про вино» («Die schönsten Geschichten vom Wein»). Врешті, таку тематичну добірку, саме – про вино, я зустрів уперше. До того ж, у гарному оформленні, можна сказати – любовному.
У невеличкій крамничці Червоного Хреста, на повороті кам’яних сходів, які ведуть з верхньої частини міста до історичного центру, можна було придбати найнесподіваніші предмети: від ручної вишивки і домашнього начиння до одягу і книжок. Люди здавали сюди речі, власне, віддавали задарма, знаючи, що виручені гроші підуть на допомогу хворим, нужденним, просто біднякам у інших країнах.
У крамничці все було дешево. Принагідно я купив ще одну книжку – основний труд Отто Вайнінгера «Стать і характер». Я чув прізвище цього психолога ще за радянської доби. Але тоді було досить важко роздобути щось цікаве для читання, окрім хіба що творів з марксизму-ленінізму.
Якось так вийшло, що книжку про вино я прочитав, а Отто Вайнінгера – тільки «надгриз». Як сказала б моя знайома вчена філологиня: «Це переконливо свідчить про ваші схильності.»
Нижче крамнички, власне, й починалося старе місто. З нашого погляду, навіть дуже старе. В ньому збереглися в доброму стані церкви, монастирі і приватні будинки 12-14 століть. Місто Швебіш Галль мало_щастя. У Другій світовій війні його не розбомбила союзницька авіація. У ньому не було військових об’єктів і виробництв. Воно затаїлося в межигір’ї Швабських Альб, і потужні американські й англійські ескадрильї бомбардувальників проскакували далі, на схід і північ Німеччини.
Середньовічний колорит, неторканність давньої архітектури приваблюють багато туристів, місто є бажаним для поселення серед науковців на пенсії, державних службовців у відставці, просто – заможних людей. Не зважаючи на свій скромний розмір (як наш райцентр), у місті багато культури. Згадаю хоча б два музеї: Старих майстрів (там я вперше побачив у оригіналі Лукаса Кранаха-Старшого, причому не в одному примірникові). І неподалік – музей сучасного мистецтва, включно з модерністами.
Тут я відчув різницю між фразами «відвідувати музей» і «ходити до музею». Остання фраза, мені здається, ближча до тривалого, повторюваного процесу. Саме він пасує до цих прекрасних музеїв, де великі експозиції дбайливо оформлені й ретельно періодизовані.
Прикметно, що музеї створені коштом місцевого уродженця пана Вюрта, який видає солідні суми на культурне просвітництво своїх земляків. До речі, пан Вюрт чи не найбільший у світі виробник різних кріплень, з’єднань, метизу і різноманітних саморізів. Цей виріб відомий усім сучасним чоловікам. Від церкви Святого Михаїла, розміщеної на узвишші, донизу, утворюючи природний амфітеатр, спадають важкі кам’яні сходи – ідеальне місце для облаштування концертів, вистав, різних імпрез.
У цьому місті почуваєшся затишно, попри те, що ти – іноземець. Мені доводилося прогулюватися вночі – без жодної остороги на «человеческий фактор». І високі зорі над Швабськими Альбами цілком приязно спо- стерігали за моїми пересуваннями.
Утім, повернемося до віршів. Як написали на суперобкладинці укладачі книжки про вино: «Читайте і насолоджуйтесь!»
* * *
Серед напоїв вино найкорисніше,
Серед ліків – найсмачніше,
Серед продуктів – найприємніше.
Плутарх
* * *
Хоч грішник я уже старий,
Та розрізняю суті.
Не зношу я стакан пустий.
Щось в ньому має бути.
Чом дзенькіт знов такий сухий?
Де кельнер? Озовися!
В стакан вина мерщій налий,
Зволож його по вінця.
Отак мене між двох стихій
Хита багатократно.
Стакан – по вінця – знов сухий…
Не можу довго ждати!
Вільгельм Буш
* * *
Не впивався врешті з нас?
Юність – це сп’яніння без вина.
П’ють літні, щоби молодими здатись
І це вина чудова здатність.
Життєві клопоти розвіє,
Це виногрона здавна вміють.
Йоганн Вольфганг Гeте
* * *
Дівчата й скляночка вина
Лікують від всіх бід.
А хто не п’є й не обійма,
Й собі,мабуть, обрид.
Йоганн Вольфганг Гeте
* * *
Чи я буду завтра жити,
Ще не знаю я.
Та якщо це припустити,
Знаю точно: буду пити,
Хто б не зупиняв.
Готтгольд Ефраїм Лессінг
З Вюрцбургерських наспівів
Коли я гладжу твої щічки
І пальчики цілую милі,
Садова лава невеличка
Здається м’якшою за килим.
А під сорочкою твої
Звабливі груденята.
Як стиглі кетяги вони
Принишкли у руках моїх.
…Мойсей так і юдеї з ним
Землі раділи благодатній.
Макс Даутендей
Про склянку місцевого вина
Ясне вино…
Приємне нам воно:
І душу освіжає,
Й турботи всі знімає.
Вино із цих долин
Поетові, як кінь.
Нове життя дає нам
Вино благословенне.
Ганс Якоб Хрістоффель
фон Гріммельсхаузен
Одружені вина
Рідні винА, його друзі бувалі!
В надії на більше маємо мало;
Губи облизуєм, та добре знаєм:
Любі нам вина уже дозрівають.
Вина з Угорщини будуть в нас знані,
З Австрії також. Вони для кохання.
Якщо їх щоденно не парувати,
То що про хрестини ти можеш знати?
Фрідріх фон Логау
Сілезький пияк
На горах сілезьких зріє вино,
Спека чи мряка – йому все одно.
Чи рік не вдавсь, чи добрий рік,
Радо п’є кров виногрон чоловік.
В погріб зайшов. Ось бочка моя.
«Хтось з неї вип’є більше, ніж я?
Нехай це буде хоча б сам біс,
Не переп’є мене, як не пнись!»
Ледве останній звук пролунав,
В погребі чорт ураз постав.
«Ну що, дружище, тепер ти мій,
Виклик приймаю. Бери і пий!»
По кілька кухлів випили ми.
Зорі зійшли вже в нічній пітьмі.
Й тут біс ледь чутно промурмотів:
«З мене вже досить. Сто чортів!..
В Празі якось, згадалось мені,
Пив зі студентами кілька днів…
Та щоб кислятину цю жлуктать,
Треба сілезцем спочатку стать».
Август Копіш
* * *
П’ю їх – лоз прекрасних соки,
Й розтають мої печалі,
І мій відчай, і турботи
У морській зникають далі.
П’ю їх – лоз прекрасних соки
І плету вінок із квітів,
Прикрашаюсь ним, співаю
Про щоденне тихе щастя.
Едуард Мьоріке
Джерело:
Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019
Читати більше
Як повідомляє Секретаріат Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, відбувся другий тур конкурсу на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року.
У засіданні Комітету взяли участь: Юрій Макаров – голова Комітету, Тамара Гундорова – заступник голови Комітету, Дмитро Богомазов, Володимир Войтенко, Майя Гарбузюк, Ростислав Держипільський, Римма Зюбіна, Тетяна Кочубінська, Любов Морозова, Ігор Панасов, Влада Ралко, Михайло Рашковецький, Юлія Сінькевич, Ірина Славінська, Остап Сливинський, Євгеній Стасіневич.
Члени Комітету, за результатами таємного голосування, сформували список творів у кожній з номінацій, допущених до третього туру.
«Короткий» список творів, допущених до участі у третьому турі:
ЛІТЕРАТУРА
Герасим'юк Олена. Книга поезій «Тюремна пісня»
Луцишина Оксана. Роман «Іван і Феба».
Махно Василь. Роман «Вічний календар».
Рафєєнко Володимир. Роман «Мондегрін (пісні про смерть і любов)».
ПУБЛІЦИСТИКА, ЖУРНАЛІСТИКА
Асєєв Станіслав. Книга есеїв «В ізоляції».
Білозерська-Воронова (Білозерська) Олена. Книга «Щоденник нелегального солдата».
Кіпіані Вахтанг. Книга «Справа Василя Стуса».
МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО
Андрусик Олександра (директорка агенції), Шимальський Євген (співзасновник агенції), Сула Катерина (виконавча продюсерка) ‑ Музичне агентство «УХО». Цикл «Архітектура голосу».
Козаренко Олександр (піаніст). Цикл концертів: «Фортепіанна музика Миколи Лисенка у виконанні Олександра Козаренка», «Фортепіанна музика Анатолія Кос-Анатольського у виконанні Олександра Козаренка», «Фортепіанна музика Бориса Лятошинського у виконанні Олександра Козаренка».
ВІЗУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО
Вайсберг Матвій (художник), Живкова Олена (куратор, заступник з наукової роботи). Виставка «Матвій Вайсберг у музеї Ханенків».
Михайлов Борис (художник). Відеопроекція та фотоінсталяція «Випробування смертю».
Семенюк Василь (художник). Графічне оформлення книги «Кобзар», цикл живописно-графічних творів «Мій Шевченко».
Федірко Анатолій (художник). Арт-проєкт «Арт фабрика ім.prof.К.Малевича».
КІНОМИСТЕЦТВО
Васянович Валентин (автор сценарію, режисер-постановник, оператор-постановник), Одуденко Владлен (художник-постановник). Художній фільм «Атлантида».
Ворожбит Наталя (режисер, автор сценарію). Фільм «Погані дороги».
ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО
Білоус Андрій (режисер, автор інсценізації (лібрето), перекладач), Колеснікова Ніна (хореограф-постановник), Бекіров Усеін (композитор), Орлов Борис (художник-постановник, виконавець головної ролі). Вистава «Шинель» за однойменною повістю Миколи Гоголя Київського національного академічного Молодого театру.
Вовкун Василь (режисер), Небесний Іван (композитор), Іпатьєва Ганна (художниця костюмів). Опера «Лис Микита» Івана Небесного Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.
Лавренчук Євген (режисер). Опера «LaTraviata» Одеського національного академічного театру опери та балету.
Маслобойщиков Сергій (автор інсценізації, режисер-постановник, художник-сценограф), Рудюк Наталія (художник по костюмах), Бегма Олександр (композитор). Вистава «Verba» за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Третій тур конкурсу на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року заплановано провести у лютому місяці наступного року.
Пресцентр Полтавської обласної організації НСПУ
Джерело: Секретаріат Комітету
Читати більше
23.12.20
Дата: 23.12.20 ● Час: 20:25 ● Мітки: відгуки та рецензії, криниця, культурний простір, літмайдан Коментарів немає
Плотникова Р. Реквієм для Рози: роман / Раїса Плотникова. – Харків: Фоліо, 2016. – 251 с.
«Реквієм для Рози» – четвертий роман письменниці Раїси Плотникової. За жанром це гостросюжетний авантюрний історичний роман.
Читати більше
20.12.20
Дата: ● Час: 14:19 ● Мітки: відгуки та рецензії, криниця, культурний простір, незабутні, ювілеї Коментарів немає
Україна пишається своїми титанами духу, своїми будителями людських душ – Тарасом Шевченком, Григорієм Сковородою, Іваном Котляревським, Миколою Гоголем. Чільне місце в цьому преславному ряду посідає і наш земляк, славетний письменник Панас Мирний (Панас Якович Рудченко).
З юнацьких літ, служачи по різних чиновницьких канцеляріях у Гадячі, Прилуках, Миргороді, а пізніше у Полтаві, він стикається з неправдою, з приниженням людської гідності, з болями і стражданнями народними. Це потрясає юнака до глибини душі. І він вирішує красним словом захищати уярмлений народ, розвінчувати його гнобителів.
Серце хвилювала велика любов до рідного краю, до України, до її голубих степів і видолинків, чистих річок і озер. А очі бачили інше…
«Переселенці! – б’є у вашу голову. – Серед цього розкішного, серед цього достатку безмірного народилися переселенці? Чого їм тут не доставало? Чого їм ще кращого треба? Якого добра вони шукають на світі?
І потемніла перед вами краса світова, полиняла її врода пишна, покрилася якимсь густим туманом та розкішна долина, серед якої ви недавно так раділи, такі любі почування гріли ваше серце». («Серед степів»).
Чи не оця пломеніюча любов до знедолених, до потьмареної України породила панорамні, людинолюбні й водночас гнівні твори «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Лихо давнє і сьогочасне», «Лихі люди», «Повія», в яких з такою правдою і виразністю змальоване життя дореформеного українського села?
Панас Мирний, неперевершений, чудодійний майстер літератури, завжди рівнявся у правдивому зображенні народного життя на своїх великих попередників – Тараса Шевченка і Миколу Гоголя. Зокрема у листі до Михайла Коцюбинського від 25 грудня 1902 року він високо поціновує Миколу Гоголя: «Гоголь хоч мистець чужої мови, оже по духу і природі рідний нам; його навіть невмирущі типи «Мертвих душ» – це зразки з наших панів. Що не кажіть, а Гоголь душею і натурою наш. Через це слід би його нам ушанувати. Це мало б тим більшу вагу, що наші вороги не мусили б попрікати нас нелюбов’ю до Гоголя».
Панас Мирний пам’ятав і слова Гоголя про свою творчість: «Я краще умру з голоду, а не пущу у світ, між люди свій недолугий твір». Про те, з якою вимогливістю працював, зокрема, над своїм романом «Повія» Панас Мирний, свідчить уривок з його листа до Михайла Старицького від 26 березня 1882 року: «Уже й підкінечна робота показує, що треба багато дечого переробити у другій частині, а як прийдеться звести усе докупи – то тоді знову треба все переробити та перетрусити».
Який же мудрий урок тяжкої, чорнової роботи над творами подає класик деяким сьогоднішнім письменникам в Україні, які пишуть так звані тексти, довжелезні й холодні, в яких немає ні трепету серця, ні хвилювання душі!
Цікаві висловлювання Панаса Мирного і про літературну критику. На скаргу Михайла Коцюбинського, що доводиться працювати без критики, він говорить: «Хіба Пушкін, Грибоєдов або Лєрмонтов, та й наш Гоголь, творили й робили за проводом критики?.. Самі набирали у своїй душі і снаги, і сили; а критика уже потім їх оцінила і піднесла геть високо угору. Отак і з нами повинно бути. Як більше нас буде, то і критика з’явиться і розкаже, хто що з нас доброго вчинив, а в чому помилявся».
Великий полтавець був оригінальним стилістом, майстром добірного, чудовного, образного літературного слова. Він збирав його по іскорці, по крихітці в гущі народній і в Гадячі, і в Миргороді, і в Полтаві, і в себе на зелених Кобищанах. Коли читаєш його романи, повісті та оповідання, то, мов у хвилі кипучого, виблискуючого океану, поринаєш у мовну квітчасту стихію, що пахне сонцем і грозами.
Як актуально і нині звучить таке його застереження: «Мова, – писав він, – така ж жива істота, як і народ, що її витворив. І коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей. Він повинний буде згинути – стати іншим народом».
За роки багатолітньої бездержавності ми занехаяли свою рідну мову. Як перекинчики, бездумно відмовляємося від неї, соромимося її і «щьолкаємо» чужою, сусідською мовою, бо вона, бачте, «великая и могучая». А сусіди тільки й думають про те, як, відібравши у нас рідну мову, повністю закріпити за нами статус нікчемного, недолугого хохла, назавжди зробити з нас таких собі крикливих, вертихвостих Вєрок Сердючок. Хіба не про це свідчить навала російськомовного сексуально-розбійницького чтива на книжкові прилавки наших міст і містечок?
Поки живе мова – живе й народ. За це вболівав великий Панас Мирний.
Ще за життя над Панасом Мирним уже сіяла зоря слави. Високо оцінювали його талант Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський. Та не про себе думав письменник, а про славу рідної землі, своєї прекрасної України.
«Дуже б мене уразило, – писав він, – коли б хто сказав, що це я вже про славу дбаю. Не втаюся: про славу, тільки не свого ймення, а про славу самого діла. У мене одна думка: як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні. А чи я се зроблю, чи другий – для мене байдуже».
Шануймо ж пам’ять великого подвижника духовності Панаса Мирного, читаймо, вивчаймо його невмирущі твори і передаваймо його любов до України від покоління до покоління.
Володимир МИРНИЙ,
член Національної спілки письменників України,
лауреат обласної премії імені Панаса Мирного
Джерело:
Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019
Читати більше
18.12.20
Дата: 18.12.20 ● Час: 12:35 ● Мітки: видання, вітання, краєзнавство, культурний простір, новини, премії, премія імені петра ротача, news Коментарів немає
Журі Премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача відкритим голосуванням визначило переможців.
Премією Полтавської обласної ради імені Петра Ротача нагороджуються краєзнавці за кращі документально-публіцистичні і науково-популярні твори з історії рідного краю та літератури, які оприлюднені на момент засідання журі. Номінації Премії: «Історичне краєзнавство», «Літературне краєзнавство».
Цьогоріч у номінації «Літературне краєзнавство», за одноголосним рішенням журі, переміг ректор Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка, доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко. Премію йому присудили за енциклопедичні видання «Літературно-мистецька Полтавщина», «Мовознавча Полтавщина», «Літературознавча Полтавщина» та довідник «Сучасні письменники Полтавщини».
Щодо переможців у номінації «Історичне краєзнавство», то тут думки журі розійшлися. На премію претендували доктор культурології, кандидат історичних наук Анатолій Щербань та краєзнавець, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин. Подискутувавши, з другої спроби шестеро з 11 присутніх членів журі підтримали кандидатуру Віктора Міщанина – автора книг про традиційну побутову культуру України: «Мотрона Назарчук: життя і творчість» та «Віра Мордіна: про гончарство, вишивання і не тільки…».
Нагородження переможців вирішили урочисто провести у Полтавському краєзнавчому музеї 25 січня (з нагоди Дня народження Петра Ротача, яке відзначають 24 січня). Розмір премії у кожній номінації становить 5 000 грн.
Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України
щиро вітає Миколу Івановича Степаненка з відзнакою та бажає невичерпної наснаги й подальших творчих злетів!
Пресцентр Полтавської обласної організації НСПУ
Читати більше
13.12.20
Дата: 13.12.20 ● Час: 19:08 ● Мітки: краєзнавство, криниця, культурний простір, незабутні, ювілеї Коментарів немає
Минулого року виповнилося 130 років, як 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва неподалік села Грунь Зіньківського повіту Полтавщини народився Остап Вишня — борець за незалежність України 20 століття, начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць Української Народної Республіки, в’язень комуністичних сталінських концтаборів, письменник-сатирик, гуморист, перекладач. Остап Вишня започаткував новий гумористичний тип фейлетону — «усмішку». Справжнє ім’я — Павло Губенко.
Дитинство і юність
«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». «Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси». Так із гумором описував своє народження і життєвий шлях Остап Вишня у гуморесці «Моя автобіографія».
З дитинства захоплювався творчістю земляка — Миколи Гоголя, «Тараса Бульбу» зачитав до дірок. Ім’я одного з синів головного героя узяв за псевдо, а Вишня — бо любив вишні. А ще на Полтавщині майже біля кожної оселі ростуть вишневі дерева. Родина Губенків виростила сімнадцятьох дітей, другим з яких був Павло. «Батьки гарно молилися Богові, якщо він їм подарував стількох дітей», — писав у автобіографії Остап Вишня. У Зіньківській школі вчився разом з майбутнім поетом-неокласиком Миколою Зеровим. У 10 років залишився сиротою, проте закінчив початкову школу і фельдшерсько-військове училище в Києві, де навчався безкоштовно, як син колишнього унтер-офіцера. Під час Першої світової війни працював у хірургічному відділенні Південно-Західної залізниці. Тяга до освіти була такою сильною, що в неспокійному 1917 році фельдшер Губенко екстерном склав весь гімназійний курс і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.
Павло Губенко — петлюрівець
А далі стає петлюрівцем, долучається до національно-визвольної боротьби за незалежність: вступає до партії лівих соціал-демократів (есерів) і товариства «Просвіта» , із захопленням вітає появу Центральної Ради, і взагалі стоїть горою за неньку-Україну, де тільки міг. В автобіографії згодом писав: «Як ударила революція — закрутився. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету — до Центральної Ради. Тоді до св. Софії, зі св. Софії — до «Просвіти», з «Просвіти» — на мітинг, з мітингу — на збори, зі зборів — до Центральної Ради, з Центральної ради — на з’їзд, зі з’їзду — на конференцію, з конференції — до Центральної Ради. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я. Державний муж, одне слово». Павло Губенко як великий патріот Української Народної Республіки (УНР) докладав чимало зусиль до розбудови нової держави. На 1919-й був начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. Там він зблизився з багатьма офіцерами Української Галицької армії та Дієвої Армії УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі захисники УНР. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Рятував як міг життя українських петлюрівських офіцерів і вояків, котрі знемагали від ран, отриманих в боях із російськими окупантами. як білими, так і червоними, більшовицькими. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними історіями, які сам і вигадував. 1919 рік. Триває війна більшовицької Росії на чолі з Лєніним та білогвардійської Росії на чолі з Денікіним з армією Директорії УНР, яку очолював Симон Петлюра. Відстоюючи інтереси УНР, у цьому році Павло Губенко опиняється у Кам’янці-Подільському. У складі Міністерства шляхів УНР евакуювався до цього міста, де і були опубліковані його перші літературні праці — фейлетони і памфлети. Про початок літературної біографії згадував так: «Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до «Народної волі». Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував». За підрахунками дослідників, за період з листопада 1919 до лютого 1920 року гуморист-початківець опублікував 37 творів — в основному під псевдонімом Павло Грунський. Навесні 1920 року Павло Губенко повертається до Києва, але ж відразу потрапляє до пазурів більшовицьких окупантів. його відразу ж заарештовують чекісти. У катівнях ЧК поневірявся півроку, аж доки йому не допоміг вибратися з більшовицької в’язниці поет Василь Блакитний. З його легкої руки Павло з’явився в столиці — Харкові, де з квітня 1921 працював у республіканській газеті «Вести ВУЦИК».
Антирусифікаторські гуморески Остапа Вишні
22 липня 1921 року народився на світ гуморист Остап Вишня — в «Селянській правді» було опубліковано фейлетон «Дивак, їй-богу!» з таким підписом.
Псевдонім швидко став настільки відомим, що справжнє ім’я письменника згадували вкрай рідко — тільки в офіційних паперах. Вишні дали кімнату в комунальній квартирі, а згодом він переїхав у будинок «Слово», побудований спеціально для письменників.
Зі спогадів Володимира Куліша «Слово про будинок «Слово»: «Зросту вище від середнього, виглядав він як «добрий дядько». Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати... Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця — пес завбільшки з доброго теляти... Дружина Вишні — така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька Леся — образ своєї мами... Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під’їзді того ж будинку. — Авт.), то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав».
Вірна подружня пара – Павло Михайлович Губенко і дружина Варвара Олексіївна Маслюченко (1902-1983) |
Він набуває величезної популярності, у пресі один за одним виходять збірки його «усмішок»: «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)» (1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi» (1927), «Ну й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930); двома виданнями (у 1928 і в 1930 році) вийшли у світ чотири томи «усмішок». Їх головна тема — розвінчання недоліків людини й суспільства.
З фейлетону «Українізація» (1926 рік, серед дійових осіб — голова комісії з українізації, два її члена і «радянська панна», звітують перед цією комісією): «А скажіть, будь ласка, навіщо проводиться українізація?» — «Українізація проводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти». «Чим славна наша Україна?» — «Борщем і галушками». «Як буде по-українському: В виду того, что...? — «Позакак». «Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?». Панна мнеться: «Не знаю... Не знаю». Голова, до дирижера: «Маестро, допоможіть!». (Музика починає грати гопака.) Панна (радісно скрикує): «Гопак!». І вердикт комісії: «Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд. Іспит складено на відмінно. Ви вільні». У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку «Українізуємось», що користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив — відродження національної гідності українського нації і розвиток української мови. Частина усмішок Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх вияснень пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Вже Вишня давно сидів у найвіддаленішому концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало. Письменник критикував, гостро висміював злободенне, віджиле, чуже й вороже народові. «Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність, — писав у щоденнику Остап Вишня. — Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!».
В’язень комуністичних сталінських концтаборів
Втім такі його погляди не сприймала тодішня окупаційна російсько-комуністична влада. 1933 рік. Розкручується виток сталінських репресій проти української інтелігенції. 13 травня покінчив з собою близький друг Вишні і сусід по будинку «Слово» Микола Хвильовий. Розповідають, що Вишня три дні, зачинившись у будинку, плакав і повторював: «На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?». Через півроку, 26 грудня, заарештували і самого Вишню. У цей час ішов процес «Української військової організації», і до нього «підключили» трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Лише Остапа Вишню було «помилувано». Інших дев’ять осіб, обвинувачених у справі УВО (ще не завершеній — усього було заарештовано 148 осіб), розстріляли.
В’язень сталінського концтабору |
Письменника засудили до 10 років таборів за «терористичну змову». Начебто він готувався здійснити замах на українофоба, ІІ секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. На допитах, відкидаючи безглузді звинувачення, Остап Вишня жартував, що «в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін». Покарання відбував в Ухтимсько-печорському таборі. 1937-го його мали розстріляти. Для цього етапували до іншого табору через річку Печору. Оскільки крига вкрила річку, заарештованих довго не могли доправити до місця призначення. За цей час начальника табору розстріляли, а наказ про страту Остапа Вишні загубився.
Творчість в умовах рабського суспільства і «тюрми народів» СССР
1943-го Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби він своєю творчістю надихав на боротьбу УПА. Він написав збірку памфлетів про «буржуазних націоналістів» «Самостійна дірка», що врятувало письменника від подальших репресій. Однак воїни УПА привітали повернення з таборів Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели («Мисливські усмішки», «Кримські усмішки»). У «Мисливському оповіданні» він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої «знімає» весь попередній витончено-ліричний сюжет. У «Ярмарку», що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри змальовує барвисто-співуче море українського ярмарку.
Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити», — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!». Тут Вишня завуальовано пише про «Розстріляне Відродження» і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачить і себе. Москва в 30-их роках знищила українську літературу за «націоналізм». «Оті дурні, — пише Вишня в згаданому щоденнику, — що кричать «Націоналісти!», не розуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!». І далі: «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!».
Точно в 15-ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: «Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за «провалля» в літературі... Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потім читав».
У 1955 році Остапа Вишню реабілітували. Комуністичні концтабори підірвали здоров’я письменника. 28 вересня 1956 року гуморист-мученик помер від розриву серця. Похований на Байковому кладовищі. На знак вшанування пам’яті його ім’ям було названо вулицю у Полтаві.
«Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!».
Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП
Джерело: інтернет-видання «Полтавщина»
Див. також: «Поборники Незалежності». Остап Вишня
Читати більше
У листопаді для вчителів та бібліотекарів області відбулася презентація літературно-мистецького журналу "Полтавська криниця" (№1(3) і №2(4) 2019 року), що його започаткували письменники Полтавщини – члени обласної організації Національної спілки письменників України. Організаторами зустрічі з редакційною колегією виступили Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти ім. М. В. Остроградського та обласна письменницька організація.
Читати більше
26.11.20
Дата: 26.11.20 ● Час: 17:33 ● Мітки: краєзнавство, краєзнавчі маршрути, культурний простір, літературний туризм, незабутні, news Коментарів немає
З ініціативи всеукраїнської громадської організації «Світанок» та Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) цими днями у селі Солониця Засульської ОТГ Лубенського району на фасаді місцевого будинку культури відкрили меморіальну дошку уродженцю села, видатному поету і перекладачу, письменнику, номінанту Нобелівської премії, Василю Костянтиновичу Барці (справжнє ім’я митця – Василь Костянтинович Очерет). Автором меморіальної дошки став член Національної спілки художників України, лауреат літературно-мистецьких премій ім. Василя Симоненка та ім. Володимира Малика Володимир Мірошніченко. Про це повідомляє ukrpohliad.org.
«Нарешті у рідному селі Василя Барки встановлено меморіальну дошку. Рік тому ми разом із Інститутом нацпам’яті просили очільників ОТГ це зробити, і от нас почули. Далі, на мою думку, має бути й пам’ятник у Лубнах», – прокоментував подію один із ініціаторів відкриття, голова ГО «Світанок» Вадим Поздняков.
«Створення місця пам’яті Василя Барки на його малій батьківщині – це ще один вагомий крок з увічнення його пам’яті на Полтавщині. У 2016 році з ініціативи Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної групи, у якій мав честь і нагоду реалізувати низку важливих ініціатив, ім’я більшовицько-радянського військового діяча Миколи Щорса у межах декомунізаційних процесів зліквідовано з топонімічної мапи: вулицю неподалік «залізничних воріт Полтави» – Київського вокзалу було перейменовано на честь Василя Барки. А ще вдячний долі , що мав честь у 2014 році як керівник Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА на той час реалізувати проєкт «Поборники незалежності». Серед 22 короткометражних фільмів про долі героїв, які народилися на Полтавщині, створено й історію про Василя Барку», – так відгукнувся на подію один із ініціаторів відкриття, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар.
Олег Пустовгар висловив вдячність голові ОТГ Сергію Бондаренку та депутатам місцевої сільради, які підтримали ініціативу громадськості й УІНП, проголосувавши за виділення коштів на увічнення свого земляка.
Учасники урочистостей пройшли стежками життя та гідно пошанували Людину глибокої самотності, оригінального мислителя, письменника і поета, перекладача, діяча української діаспори у Сполучених Штатах Америки, літературознавця та філософа, двічі номінованого на здобуття Нобелівської премії. До нового місця пам’яті в Засульській ОТГ лягли живі осінні квіти. Щирі та теплі слова, пісні та музику присвятили земляку, який здобув величезний авторитет, шану і повагу в односельчан. «Сьогодні визначна подія у культурному житті мальовничого козацького села Солониця на Лубенщині! Села з багатовіковою минувшиною! Села, яке має свої героїчні і трагічні сторінки, на яких, мов вишивка червоним і чорним на українському рушнику переплелися людські долі! Це долі достойників і талантів посульського краю, чиї імена назавжди на скрижалях історії. Відомо, що «історія – не вчителька, вона – наглядачка. Не повчає, а боляче карає за незнання своїх уроків». Відродити в пам’яті народній та направити на шлях пошуку історичної справедливості молоде покоління – це той мізерний внесок, що можемо зробити ми. Щемно та надзвичайно приємно, що цю вдячну місію можемо здійснити саме ми, сучасники», – сказав очільник Засульської ОТГ Сергій Бондаренко. Також на церемонії відкриття промовляли Григорій Угляниця – голова Лубенської районної ради, співробітники виконавчого комітету Засульської сільської ради та місцеві жителі.
У 2018 році з нагоди 85-ї річниці пам’яті жертв Голодомору відділ культури, туризму та охорони культурної спадщини виконавчого комітету Засульської сільської ради видав книгу «Дзвін вічної пам’яті». У ній опубліковано, окрім свідчень очевидців про ті страшні події, також і уривок з роману «Жовтий князь» Василя Барки. Його на церемонії відкриття проникливо зачитала місцева бібліотекарка Марина Пархоменко. Як митець Василь Барка тонким пером слугував неньці Україні, так і народний аматорський фольклорний колектив «Яворина» Солоницького сільського будинку культури свідомо став оберегом народної пісні. Тож саме цього дня від «Яворини» звучали пісенні дарунки славному земляку. Піснею закликала до єднання українців директор комунального закладу «Центральна сільська бібліотека Засульської сільської ради» Інна Сизоненко. Виваженене кожне слово ведучої урочистостей, головного спецаліста відділу культури Оксани Радченко, зворушило серця присутніх та спонукало до глибоких роздумів про наше сьогодення. На знак глибокої пошани під час урочистостей запалено свічку пам’яті Василя Барки (Очерета), що спостерігає сьогодні за нами з висоти Вічності, та пролунали слова з молитвою за невинно убієнних кремлівським голодом-геноцидом 1932-33 рр.
Хто ж такий Василь Барка? Палкий шанувальник історії рідного краю, директор Засульського навчального ліцею Анатолій Савенков повідав про життєвий шлях митця. Народився Василь Барка 16 липня 1908 року у с. Солониця, навчався в Лубенському духовному училищі, у 1927 році закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики і математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 році в Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи», за яку комуністичний режим «винагородив» публічними звинуваченнями у пресі за «буржуазний націоналізм» й «спроби відновити релігійний пережиток капіталізму».
Друга книжка «Цехи» виходить 1932 році у Харкові, вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчому відрядженні». У 1940 він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури.
У 1941 письменник добровольцем іде у «народне ополчення». Під час одного із кровопролитних боїв з німецькими нацистами у 1942 його тяжко поранено. Після розгрому Берліна здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Ді-Пі» (табори «переміщених осіб» на території Західної Німеччини й Австрії, визволених від німецьких нацистів у 1945 році американськими, британськими й французькими військами – авт.). У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури («Хліборобів Орфей, або кларнетизм», «Правда Кобзаря»). Працював редактором на радіостанції «Свобода». Великий успіх мала проза: романи «Рай» (Нью-Йорк, 1953), роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981). Ніщо не перешкодило пронести Василю Барці у своєму серці рідну Україну і повідати світу про мільйони загиблих страшною мученицькою смертю. Це він, свідок голодоморських літ, є автором високохудожнього твору «Жовтий князь» – достовірного відбитку вражаючої української дійсності 30-х років XX ст., першого у світовій літературі професійного прозового твору, який присвячений Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм «Голод-33», прем’єра фільму якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив Незалежність України. Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року у американському містечку Глейн Спейн. Загалом літературну спадщину Василя Барки представлено в понад 20 книгах поезій, романів, повістей, перекладів та літературної критики. З перших кроків у літературі він заявив себе як «чужорідне тіло», котре комуністична система без вагань прагнула виштовхнути геть. Тож твори Барки у період СРСР були невідомі на рідній землі — на них комуністичні цензори наклали «табу». Але ім’я українського письменника з діаспори прийшло до України після відновлення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле.
Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП
(за матеріалами офіційного сайту Засульської ОТГ)
Світлини: Засульська ОТГ
Джерело: Український погляд
Див. також: «Поборники Незалежності». Василь Барка
Читати більше
20.11.20
Повість Володимира Шкурупія «Жива роса» – болюча розповідь про бездумну меліорацію земель, а по суті її нищення – у вогні, спричиненому людською безвідповідальністю, на болоті горить не тільки сухий очерет та осока, а й гине все живе. Ця невелика повість про споживацьке відношення до природи, бездумне втручання в її незмінні закони. Власне, гине середовище буття не просто героя твору Вершка, а людини взагалі. Автор просто й невимушено розкриває душевний стан людини, яка зіштовхується із катастрофою свого життя, ставлячи героя перед моральним вибором, в якому він стає переможцем, бо «Нічого не беру із собою. Навіть душу залишаю з вами. Беру тільки твою пісню…».
Придбати книгу Володимира Шкурупія «Останній поріг» можна за посиланням: https://dobrodiy.org.ua/shop/
Джерело: Книгарня Добродій
Читати більше
19.11.20
Дата: 19.11.20 ● Час: 20:00 ● Мітки: видання, інтерв’ю, культурний простір, літературний туризм Коментарів немає
Розмова з авторкою книги "Монастирські сливи" (Лубни, 2020) Ганною Кревською.
– Як писалися “Монастирські сливи”?
– Основна робота над книгою, сам процес написання тривав 3,5-4 місяці (без художніх поправок, огранення). Назбирала досить багато цікавого матеріалу про історичне минуле Мгарського монастиря, про нелегкі й непрості 20-ті. Це – матеріали слідчої архівної комісії Денікінської армії, матеріали кримінальних справ, які велися в Лубенській тюрмі вже радянською владою. Це – історичні факти, спогади моєї родини: бабусі, прабабусі – себто те, що передавалося з покоління в покоління. Книжка починається спогадами моєї прабабусі, які моя бабуся Марія записала в останні роки свого життя (її власний щоденник). Піднявши його, я захотіла описати карколомні 20-ті такими, якими вони були: без політичних партій, без прикрас, без купюр – просто очима тих людей, які тоді жили. А людей було багато й історія була цікавою, наш рід – величезний, себто мої пращури володіли половиною села: землі мого прапрадіда Наума простягалися до Гришакової Левади й униз. На той час вони були дуже багатими людьми. І весь цей рід було знищено в 30-ті роки голодом і розкуркуленням. Але спогадів рідних виявилося замало, і я почала шукати людей, які жили в той час і писали про нього, – це були щоденники очевидців: полтавського лікаря Несвітського й лубенського лікаря Тимофєєва. Я довіряю лікарям: вони говорять лише про те, що бачили, працюють із фактами й досить безпосередні у своїх судженнях, у них немає викривлень. Дуже багато довелося перечитати, щоб увійти в цей стиль, передати дух епохи – що вони їли, у що одягалися, як говорили, як діяли, чому діяли. Безліч повстань було на той час – і великих, у масштабі всієї України, і маленьких, наприклад, таких, що зачепили лише Лубенську в’язницю. У мене була ситуація: увечері я читаю, десь до 22-23-ї години, а о 4:30 вже пишу, пишу небагато, те, що начитала на ніч, виводжу сюжетну канву. Героїв у мене багато – 12, окрім трьох основних сюжетних ліній, вийшло ще кілька додаткових…
– Чи є такі герої, що викликають найбільш сентиментальні почуття?
– Так, у мене навіть була творча пауза – півроку я не знала, що буду з ними робити, тож просто облишила на певний час, щоб зрозуміти, що має бути далі, аби не відійти від історичних фактів і об’єднати їх так, щоб читачеві було цікаво. Найперше хотіла написати про свою прабабусю, Єфросинію Наумівну, і про її чоловіка Миколу, але, як це часто буває з романістами, під час роботи над книгою я зрозуміла, що мій другорядний герой “забиває” головних, і в мене з’явилася паралельна сюжетна лінія – це мій прапрадід Наум Третяк – багатий, заможний, в родині його називали Наум “пришелепкуватий”. Мене він зацікавив у першу чергу як особистість. Він був дуже лютий, швидкий на розправу, нещадний: пройшов повстанські загони (воював за Григор’єва, але не точно), був на Першій світовій, і під час затяжних громадських протистоянь, коли його кілька років не було вдома, його дружина завагітніла від іншого. Мене здивувало те, що, повернувшись, він пробачив усе це своїй жінці. Тобто, маючи такий лютий характер, він не вигнав її, розуміючи, що їй нікуди подітися з п’ятьма дітьми, але потім вона ще показала, на що здатна, проте він її не кинув, вони прожили у шлюбі до його смерті у 33-му році. Найбагатша людина на селі, найбільший землевласник помер від голоду…
– Розкажи, будь ласка, і про інших…
– Мене питали: “А любов у вашій книжці є?” Є! Насправді ця книжка не лише про важкий період протистоянь, а ще й про любов. Одним із героїв книги постає Мгарський монастир – він уособлює не тільки любов одне до одного, а й любов до Бога. Питання віри не просто так виникає в наших душах. Мій приятель казав: “Людина – то така тварина, що в неї природою закладено у щось вірити. Ти не уявляєш, але навіть атеїсти вірять у те, що Бога немає!” Питання віри: хто в що вірить? У моїй сюжетній лінії – дві родини: родина мого прадіда, його рідного брата Василя. Вони – великі землевласники, куркулі, хазяї, такі, з пучок, з крові, з поту, копійку до копійки все життя рахували і саме цим всього й досягли, у них любов до землі, до свого. Але в той момент, коли вони розуміють, що все руйнується і того Бога, якому вони давали десятину й ставили свічки, нівелюють, їх віра почала вбивати в них усе краще. На якомусь шляху вони втратили себе взагалі, в них з’явилося щось таке, коли герой дивиться в дзеркало і бачить там не себе, бо бачить в своєму погляді щось не людське, а вовче. Коли вбиваєш, у тобі прокидається звір, коли йдеш дорогою люті, вона перетворює тебе на нелюдя. У мене є друга сюжетна лінія, де чоловіки були поставлені в таку саму ситуацію. Мій другий герой – мій прадід Микола, який теж був змушений піднімати хазяйство з нічого, який після Першої імперіалістичної війни, де вбивав, одразу потрапив на Першу російсько-польську війну, де теж змушений убивати. Більше того, повернувшись з війни, він не може знайти роботу і, щоб прогодувати родину, змушений іти працювати у Лубенську в’язницю, бо там добре платять, можна витягнути свою сім’ю. І в момент, коли він розуміє, що він охоронець, який не вбиває, а бачить, як карають інших людей. У цей момент він раптом усвідомлює, що в нього залишилося вже мало чого людського, що він себе втрачає і він дозволяє в’язню втекти з-під охорони. Після цього його звільняють, він лишається без роботи. Це трагічний 33-й, вони вирішують будувати нову хату, не знаючи, що буде восени. Але факт той, що після цього всього він лишається людиною. Проблема вибору постає перед нами щодня, але ми не завжди це усвідомлюємо: вибрати каву з вершками чи без них, вибрати посміхнутися життю чи пустити зло в своє серце. Вона не оминула й моїх героїв. Є такі вічні поняття, які не закінчуються для нас ніколи. Ми повинні, попри те, що трапляється на нашому шляху, великі повороти долі, витримати. І коли мене питають, що для мене витримка, я завжди згадую історію свого роду і думаю: моя прабабуся з трьома дітьми вижила в голод, мій прадід пройшов п’ять воєн, вижив, поховав сина, але підняв на ноги інших дітей, онуків, дочекався правнуків. Це дало йому певні сили, він не лишився таким, яким був до цього, щось однозначно втративши не лише в фізичному, а й в моральному плані, але, попри все, він лишився людиною.
– Як сформувалася назва “Монастирські сливи”?
– Склалося так, що один із героїв роману – монастир. Він у мене живий, він у мене дихає, функціонує, він є повноцінним героєм моєї книжки. І безліч подій, що відбувалися в його стінах, потім позначаються на житті інших героїв. А монастир і село Мгар здавна славилися своїми сливами. Сливи ці називалися угорки, вони є і зараз, раніше їх возили аж до царського двору. Раніше ними торгували, і мій рід, можна сказати, сколотив свої статки саме на сливах, бо землі були бідні і їх було мало. Землі в них було трошки, але заробляли вони саме на сливах. Вони ходили на станцію Ромодан, продавали їх, і це було гарним виторгом для всіх мгарців, тому й “Монастирські сливи”.
– Як ти зрозуміла, що книжка вже дописана, що це є останнє речення?
– Я не зрозуміла, я прийшла до свого видавця й з переляку принесла їй недописану книжку, в мене не вистачало 20 сторінок. Я не знала, що вона скаже, адже це не перша моя книжка, але я була дуже невпевнена у собі. Я сказала їй, що не знаю, що із цим робити, але дуже сподівалася, що в нас був шанс зробити із цього щось гідне. Вона зателефонувала мені через тиждень, сказала, що терміново потрібно дописувати книгу й за два тижні подати її до видання. Ця книжка повинна бути! Я взяла відпустку, за тиждень дописала книгу, вичитала її, за дві ночі дизайнер зробив оформлення, й ми подали її до видання…
Наталя КІРЯЧОК
Джерело: Зоря Полтавщини
Читати більше
Популярні публікації
-
Літературне коріння Полтавщини розлоге, міцне; воно заглиблюється в сиву давнину Переяславської землі – південно-східної частини Київсь...
-
Із відчуттям радості вітаємо зі світлим святом Христового Воскресіння , одним із найвеличніших свят у християнстві, що символізує пере...
-
22 жовтня в рамках проекту «Культурний простір – місце діалогу та взаєморозуміння» Полтавська обласна організація Національної спіл...
-
Намірившись написати передмову до добірки німецьких класичних епіграм, я зрозумів, що не обійтися без кількох слів про німецький гумор...
-
Прости мій біль, у ньому три сльози, І три дороги, і печаль велика. У решеті водиці принеси, Бо спрага не дає ні жить, ні дихать...
-
Упродовж тих днів не покидало постійне відчуття незримого й правдивого слова незабутнього Григора Тютюнника, адже саме тут, на Лелечо...
-
Літературно-краєзнавчий проект «Земляки», започаткований Полтавською обласною організацією Національної спілки письменників України, вже...
Категорії публікацій
анонси
афіша
біографічне кафе
брати Тютюнники
василь симоненко
видання
відгуки та рецензії
вірші
вітання
владика Афанасій
епіграми
есе
есеї
ігри
інтерв’ю
Кибинці
конкурси
краєзнавство
краєзнавчі маршрути
краща книга Полтавщини
криниця
культурний простір
літературний туризм
літмайдан
малим читачам
медіа
незабутні
новини
НСПУ
обміни
оголошення
Олексій Неживий
Павло Стороженко
переклади
поезія
Полтава
презентації
премії
премія імені панаса мирного
премія імені петра ротача
премія імені феодосія рогового
проза
рубрика одного вірша
свята
стаття
Тетяна Луньова
УКФ
фестиваль
Шевченківська премія
ювілеї
Docudays UA
Erasmus
news
Архів Сайту
-
▼
2020
(37)
-
▼
грудня
(14)
- Вітання з Новим роком та Різдвом Христовим!
- Вірші Віслави Шимборської в перекладах Олени Гаран
- Павло Стороженко. Кам'яними сходами вниз, у старе ...
- Відбувся другий тур конкурсу на здобуття Шевченків...
- Алла Диба. Вони пройшли мінне поле: Раїса Плотнико...
- Володимир Плювако. КОНСТРУКТОР
- Володимир Мирний. «Мова – така ж жива істота, як і...
- Світлана Фільчак. МОТЯ – КОРОЛЕВА
- Лідія Віценя. ПІД ОДНИМ НЕБОМ
- Визначили переможців Премії Полтавської обласної р...
- Наталія Трикаш. «МИ ДОМОВИЛИСЯ З ТОБОЮ...»
- Сергій Осока. ГРОЗА НАД ЖОВТНЕМ
- Гуморист чи мученик? До 130-річчя з дня народження...
- Відбулася презентація чергових номерів «Полтавсько...
-
▼
грудня
(14)