«Вир» без цензури! Роман та кіносценарій під однією обкладинкою! Презентація видання!

Уперше!

В одному виданні та без цензури роман Григорія Тютюнника «Вир» і кіносценарій за цим романом молодшого брата автора – Григора Тютюнника!

Підготовка тексту і передмова професора Олексія Неживого.

Читати більше

Любові Всевишньої сяйво

Мабуть, і тоді, 85 років тому, шилівські сосни так само слухали небесний шепіт чистих снігів, а річка Грунь бачила казкові сни під крижаною ковдрою. А зозуля в теплих краях за океаном ще й не відала про те, що в її рідній Шилівці народився хлопчик, який виросте і вже скоро питатиме її, що вона знає про його долю? Може, щось чула? Співатиме й питатиме, скільки й житиме, уже й знаючи відповідь. І навіть «три зозулі з поклоном», послані в рідний край, не втішать його серце, не втишать болю, бо не зможе він не любити…

5 грудня 1931 року в селі Шилівці Зіньківського району народився великий Майстер слова Григір Тютюнник. І в день його 85-річчя тут відбулися дуже щирі зустрічі гостей із Полтави, Харкова, Києва та земляків письменника – наче велика родина зібралася разом, поєднана глибокою любов’ю і шаною до незабутнього сина цієї щедрої на таланти землі. Саме ця любов наповнювала щирістю кожне слово – від малого школярика-учасника свята до сивочолих побратимів письменника.

Того дня в Шилівці відбулося кілька знакових подій у рамках Всеукраїнських Тютюнниківських літературно-наукових читань, приурочених до 85-річчя від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, видатного письменника-земляка Григора Тютюнника.

Першими зустріли гостей хлібом-сіллю учні й педагоги Шилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів – музичним вітанням у музеї народознавства, де зібрано чимало місцевих старожитностей. Вишиті рушники й сорочки, портрет Кобзаря, дитяча колиска, прядка, лави, піч, квітучі мальви біля тину й глечики  на кілочках, лелеки в гнізді – ось у такій сільській хаті, в такому дворі ріс малий Григір, розповідає вчителька  шилівської школи Марина Заставська. З цього затишного куточка в шкільному коридорі всі переходять до літературного музею братів Григорія і Григора Тютюнників, де відбулося відкриття нової експозиції. Над її створенням працювали  Олексій Неживий – письменник, доктор філологічних наук, професор кафедри філософії і економіки освіти ПОІППО імені М.В. Остроградського та голова обласної організації НСПУ Наталія Кірячок. У вітальному слові директор школи Надія Кащенко подякувала їм, а Олексій Іванович провів першу екскурсію в оновленому музеї, який було створено ще у 2002 році. Серед найбільш цінних нових матеріалів – автографи листів Григорія і Григора Тютюнників, твори, видані за життя письменників, документи, багато світлин. Життєпис обох братів відтворюють кілька стендів, бо ж коріння роду Тютюнників «не мовчить», воно розповідає про трагічні сторінки минулого: арешти, голодомор, репресії, злидні, приниження, війну. Про важке дитинство письменників, про душевні рани, які так і не загоїлись. Але з того коріння проросли таланти двох синів одного батька, якого заарештували і знищили як «ворога народу». З болем, зі сльозами на очах говорив Олексій Неживий і про музей Григора Тютюнника, який нині залишається на окупованій території в місті Антрациті, у селищі Щотове на Донбасі, наголошуючи, що «Григір не може бути окупованим!», що настане час нашої перемоги. Олексій Неживий також запевнив, що обов’язково буде видано роман Григорія Тютюнника «Вир» у його первісному вигляді, без цензурної правки.

Учні різних класів читали вірші багатьох поетів, присвячені Григорові Тютюннику, а один із них – доктор філологічних наук, професор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Володимир Калашник і сам читав свої присвяти побратимові, згадував студентські роки і зустрічі в його рідному селі, в Мануйлівці на Козельщині, звідки родом і дружина Григора Людмила. Поет із Лубен, редактор газети «Ріднокрай» Олександр Печора подарував до музею портрет Григора, вишитий нині вже покійним самобутнім майстром із Волині Юрієм Савкою, а шкільній бібліотеці передав кілька своїх книг і випусків газети.

– Сьогодні у Шилівці, в рідному краї Григорія і Григора Тютюнників ми відкрили уже третій літературно-краєзнавчий маршрут – завдяки проекту «Земляки» нашої обласної організації Національної спілки письменників України. Наш проект фінансується Європейським Союзом, за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агентств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOICE, – розповіла присутнім Наталія Кірячок.

Вона подякувала педагогам за їхні зусилля у створенні музею, за допомогу місцевого підприємця Олександра Пушка, адже тут зовсім недавно було здійснено ремонт, розширено кімнату музею і він має змогу й надалі поповнювати свою колекцію. А відтак новий літературно-краєзнавчий маршрут стане популярним і серед туристів.

Наступна зустріч – біля приміщення старої сільської школи, де навчалися майбутні письменники. Тут гостей зустрічають сільський голова Шилівки Володимир Сивокінь і заступник голови Зіньківської районної ради Сергій Загорулько. Вони запрошують доктора філологічних наук, професора, письменника, ректора Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка Миколу Степаненка виконати почесну місію – відкрити меморіальну дошку на стіні школи. На ній читаємо: «У цьому приміщенні навчалися брати-письменники, лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка Григір та Григорій Тютюнники».

А зовсім поруч – Шилівський сільський клуб, засніжені Григорові сосни у вечірньому сонці. В клубі холодно, але гріє його голос, Григір Тютюнник читає новелу «Три зозулі з поклоном», яка за його життя так і не була надрукована. «Я виходжу з-за клубу…» – і наче все відбувається тут і зараз, і – «Любові Всевишній присвячується»… Цей запис на старий магнітофон зробив відомий лубенський фотомайстер, друг Григора Володимир Білоус. Як наголошували учасники урочистостей, Тютюнника-молодшого, як і Кобзаря, в народі так і називають, по імені – Григором.

Фольклорний гурт «Княжаночка» дарує гостям улюблені пісні письменника, звучить і «Летіла зозуля». І наче на підтвердження того, що все тут надзвичайно символічне, Наталія Кірячок розповіла, як кілька тижнів тому вона разом із письменницею, тележурналісткою із «Лтави» Інною Дідик знімали в Шилівці сюжет до ювілею письменника, готуючись до відкриття літературного маршруту на його малій батьківщині.

– Щойно ми зійшли на міст, як на небі з’явилася яскрава зоря, прямо над хатою Григора. Ми тоді вирішили, що це добрий знак – його благословення на цю роботу…

І відзнятий сюжет із розповідями односельців Григора, і зорю посеред білого дня, що більше нагадувала фрагмент веселки, всім показали на відеоекрані. Шилівці так щиро розповідали про свої зустрічі з письменником, коли він приїздив у рідне село, переповідали розмови із ним і говорили про те, як захоплено і зараз читають твори Григора Тютюнника. І знову відчувалося те, що всіх тут єднає: любов до земляка, до його болючого таланту.

Так починалися в сільському клубі Всеукраїнські Тютюнниківські літературно-наукові читання. Від ліричної ноти до емоційно насиченої розмови про добу шістдесятництва, про живі скарби слова Григора Тютюнника повів своїх слухачів доктор філологічних наук, письменник Микола Степаненко, поділився своїми спогадами про друга Володимир Калашник, свої вірші, присвятивши їх Григору, читали Інна Снарська і молодий полтавський поет, що також народився і виростав у Шилівці, Олександр Пушко.

До розмови приєдналися гості з Києва, яким непросто випало добиратися засніженими шляхами до Григорового села – письменники, заступник голови НСПУ Олександр Гордон, Олександр Шугай і Петро Засенко. Як відомо, Петро Петрович був щирим другом Григора Михайловича,  і він вкотре розповів про найпам’ятніші події у їхньому житті, наголосивши:

– У моєму житті не було такої людини (хоч я маю родину, друзів), яка була б мені настільки рідною в усіх вимірах, як Григір Тютюнник. Той час був непевний, а з ним ми жили душа в душу, могли сповідатися один перед одним…Григір ніколи не сидів і не вигадував щось незвичайне, йому потрібна була людина, потрібно було знати її характер, її оточення, життєві обставини, бо ж кожна людина є продуктом свого часу, школа, сім’я впливали на формування її душі. І вже з такого матеріалу, буденного, він створював типаж, характер…

І то була правда життя, за яку його переслідували, звільняли з роботи, занесли до «чорного» списку, не видавали і врешті «викинули» з літератури, а видавництвам було наказано навіть не згадувати його ім’я. Якось, розповідає Петро Засенко, Григір Тютюнник на те сказав: «Так я ж написав тільки напівправду життя – і мене викидають з літератури! А якби я написав усю правду, то що – мене вбити треба?».

Олександр Шугай зокрема розповів про те, що одне з оповідань Григора Тютюнника було вже набране, але так і не надруковане в газеті «Правда». Бо правда насправді була в його творі, а не в газеті з такою назвою. А в тому творі лише одним реченням згадувалося про голод.

У літературно-наукових читаннях взяли участь і полтавські науковці, серед яких були кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри української літератури ПНПУ імені В.Г.Короленка Віра Мелешко, кандидат філологічних наук, доцент цієї кафедри Ганна Радько, завідувач відділу гуманітарних і мистецьких дисциплін ПОІППО імені М.В. Остроградського Ольга Коваленко, методист відділу Валентина Чирка.

Того ж дня учасники читань у Шилівці побували й на відкритті музейної експозиції письменників-земляків Григорія і Григора Тютюнників у Зіньківській спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів № 2. Наталія Кірячок подарувала школі від обласної організації НСПУ стенд «Григорій і Григір Тютюнники: коріння не мовчить», висловивши сподівання, що наступного року в цій школі відбудеться й відкриття музею цілої когорти видатних письменників-земляків. Учні школи подарували гостям літературно-мистецьке дійство.

Організатори урочистостей мріють про те, що в Шилівці буде створено і Державний літературно-меморіальний музей братів Тютюнників, і споруджено пам’ятник, а Тютюнниківські читання стануть традиційними. «Справедливість приходить лише на поминки…» – так називається один зі стендів відновленого музею. Так власне і сталося у гіркій долі Григора Тютюнника, яку накувала йому шилівська зозуля. Але справедливість таки приходить. І сяє нам ота містична Григорова зірка і вдень, і вночі – Любові Всевишньої сяйвом.

Лідія ВІЦЕНЯ,

письменниця, журналіст

Читати більше

Всеукраїнські Тютюнниківські читання. Звернення учасників

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше

5 грудня відбудуться Всеукраїнські Тютюнниківські читання (програма)

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше

«…Ой котилася ясна зоря з неба». Мануйлівка із Григором Тютюнником

Упродовж тих днів не покидало постійне відчуття незримого й правдивого слова незабутнього Григора Тютюнника, адже саме тут, на Лелечому кутку, в селі Мануйлівці Козельщинського району на Полтавщині в шістдесяті-сімдесяті роки він жив і творив, коли ненадовго, а це один чи два літні місяці, перебував «у супокої та душевній рівновазі».

Тому на думку відразу приходять листи Григора Тютюнника, де Мануйлівка закарбувалась назавжди:

Мануйлівка, 21 червня 1967 р.

Я зараз у відпустці в селі Мануйлівка на Полтавщині. Теслюю, ловлю рибу у чудовій річці Псьол, дивлюся, слухаю і т. ін.

Мануйлівка, 20 серпня 1970 р.

Справжню поезію дарує мені молоденька осінь. Соняшники зрізали, і той соньок (так у нас кажуть), що завжди буцав мене по голові, як я їхав удосвіта на Псьол, уже не б’ється, а дряпається рункою. Осталися на городах самі полозки сояшничані. Колись я їздив на них верхи й кричав: «Ньо-о-о!» Коли це було...

Копають і картоплі, майже без бадилля вони – висушила суша. Зеленіє й бугриться на голих грядках тільки редька, порепана, твердолоба й живуча, як начальство. А оце недавно кружляв над селом журавлиний ключ. Видно, загубили котрогось журавлика, бо довго й тоскно курликали. Я саме тесав короб на вікно, покинув і сидів на спориші посеред двору, задравши голову, а тоді зболіла шия, то ліг – так довго кружляв той ключ.

Лелеки із сусідніх хат уже полетіли. А до того лелеченята вчилися літати. Утішна й люба це картина, коли лелеченята підплигують у гнізді й махають крилами, пробують: понесуть чи не понесуть. А в самих дзьоби чорні й ноги чорні. Доки долетять у теплі краї, почервоніють, і лелеченята стануть уже лелеками...

Ліс цього року бідненький: немає глоду, не ятриться червоно на узліссі, як жарок у багатті; немає й грушок та кислиць, нічим поласувати проїжджому рибалці. На луках удосвіта туман, як вода, блищить проти старого місяця, а над річкою він аж стовпами стоїть, вище лісу ті стовпи. Ніщо не клює, крім лящів та коропів. Коропи потужні, як і торік, рвуть жилки, мов павутину. Один рибалка присягався, що бачив, як на Кулининому (це яма) викинувся короп сторчма, а на бороді жилка з грузилом теліпається. Бреше, анахтемський, але ж гарно.

…А ліс красується проти місяця, піщана коса висвічує вощано.

Мануйлівка, 20 травня 1971 р.

І ось я знову в милій моїй Мануйлівці, коло Псла-ріки, кращої за яку немає жодної ріки в світі та й на інших планетах інших галактик!

Боже мій, як тут усе пахне! Земля, трава, дерева, хліба молоді, вода у криницях, навіть мій велосипед, мій перпетуум-мобіле, не технікою пахне, а Мануйлівкою! А бузки!.. Навіть найпохмуріший, який лише може бути, жонофоб, удихнувши його пахощі, подумає: «Не завадило б закохатися». Ось який тут бузок. Та ба, закохуватися ні в кого: всі Катрі в роз'їздах – у Харкові, Донбасі та ще біс знає де. Це, їй-богу, якийсь масовий психоз – тікати з села. Раніше тут було і голодно, і холодно – зрозуміло, чому тікали. А зараз інерція, чи що, діє? Сумно.

Мануйлівка,18 серпня 1977 р.

Риби у Пслі так мало, що аж моторошно робиться, як дивишся на воду – ніби мертва, ніби застигла на віки лава з прадавнього вулкана. Руда і мовчазна. Хіба хижак ударить десь, як останній покрик життя живучого сильного звіра. Назнав був ставочок серед степу (зветься “Куминою балкою”) з коропцями та червоними (красені!) карасями. Ловко повудив з тиждень, хоч і сідницю довелося замочити кілька разів.

…Годі, Кумина балка живіша. Взагалі природа живіша од людей.

Мануйлівка, 24 червня  1978 р.

Мануйлівка! Тут все пахне – сіно, акація, бузина в цвіту, сосна (теж у цвіту, бо за холодами припізнилася цвісти), усі трави й квіти, польові і лугові, цвіт ожини (ежевики) в лісі, навіть вода пахне сим багатоцвіттям, і я щасливий у супокої та душевній рівновазі.

…Пишу «Житіє Артема...» і ловлю рибу холодними ранками. Курю кременчуцьку «Приму». Одяг — фуфайка, взувачка — кирзові або гумові чоботи.

А ще нотатки із записника:

Побачив з гори ( у Мануйлівці було се). Тополі в степу, - цілу гребінку з тополь і так було потім ... А вночі снилась вся Україна... Образ України здавна й по сьогодні.

Тут, на Лелечому кутку збереглося головне – світла пам'ять сусідів, односельців, а дехто із них твердо впевнений, що саме про його близьких чи знайомих Григір Тютюнник написав у літературному творі, це про нього згадав, як наприклад в новелі «Паливода»: «… мій супутник, легкий у ході, ловкий собою хлопець з кременчуцького автозаводу».

 – Так, оце ж про мене, – каже тепер ствердно й сумовито Валентин Попенко.  – Ми й рибалили на Пслі не один раз, а ще Григір Михайлович по-сусідськи нам і пригребицю допоміг облаштувати…

Особливо глибоке проникнення в життєпис Григора Тютюнника, художній світ його літературних образів відчувається в краєзнавчій творчості учительки української мови і літератури із Кременчука Ніни Леонтіївни Данько, автора есею «Григір Тютюнник і Мануйлівка» (2014 р.), що написаний на основі спогадів дружини письменники Людмили Василівни та мешканців села Мануйлівки. В останні роки свого життя Людмила Тютюнник майже не розлучалася з рідною оселею, а з Ніною Данько ділилася найсокровеннішим: спогадами про чоловіка – Григора Тютюнника, про його життя-буття в Мануйлівці.

Того дня Ніна Данько презентувала книжку прозових творів «На Тютюнниковому Лелечому кутку» (Харків, Майдан, 2016), куди ввійшли новели та оповідання, де ще раз осмислено сутність образного світобачення Григора Тютюнника, що ґрунтувалася на основі власного життєвого досвіду, досягаючи вершин художньої та історичної правди. Усупереч певній трафаретності біографічних нарисів із шкільних підручників, тут Григір Тютюнник наділений справжньою унікальністю, неповторними рисами характеру. Подібні біографічні дослідження розкривають багатогранність художньо-історичних картин національного образу світу, створених талановитим письменником.

Думається, що найбільш переконливо Ніна Данько вибудовує авторське трактування прообразу літературного героя Данила Коряка із оповідання «Деревій». Ним став мешканець Мануйлівки Данило Попенко. А ще мануйлівські зустрічі із лісовим сторожем і рибалкою спонукали Григора Тютюнника до написання оповідання для дітей «Лісова сторожка», де найголовніше – це гармонія у стосунках людини й природи, а головний персонаж – старий Данило Коряк. «Під самою горою в затінку старезної груші притулилася, як біленький вулик, хатка на одне віконце, під солом’яною стріхою на самі очі. За проминулі роки зістарілась, угрузла в землю, але двері гостинно відкриті. На  їхньому темному тлі біліє знайома постать сторожа, діда Данила Попенка, який живе уже в його «Деревії». Він схожий на недремного стража великих скарбів: високий, кістлявий, зі строгим блідим лицем. Приставив долоню дашком, короткозоро мружить очі проти невисокого сонця. А назустріч їм з усіх ніг, заливаючись дзвіночком, біжить рудий криволапий цуцик, схожий на отого жучка-кузьку, що в жнива водиться на колосках. Григір завмер, щоб не сполохати картину, яка вже проростала в його майбутній твір. Це буде казка! Такої ще не було: про суворого й доброго старого сторожа лісу, про його вірного вухатого помічника Кузьку, про беззахисні саджанці та ненажерливих вепрів. І про лісову сторожку, що берегтиме добро, красу й дитинство…»

Саме вчителька Ніна Данько змогла повернула первозданний вигляд одній із кімнат у літньому будиночку на колишній садибі Корецьких, де мешкала теща Григора Тютюнника – вчителька місцевої школи Віра Дмитрівна Корецька. Разом із учнями, вчителями, односельцями заходимо до невеличкої оселі, що є справжнісіньким музеєм. А там і автограф листа Григора Тютюнника в Мануйлівку, що написаний у січні 1963 року, його письмове приладдя, рибальське начиння, радіоприймач, столик, який змайстрував сам письменник…

На Лелечий куток приїхали разом із уродженцем Мануйлівки, тепер доктором філологічних наук, професором кафедри української мови Харківського національного університету ім. В. Каразіна, письменником Володимиром Калашником.

Майже щоліта він зустрічався у рідному селі із товаришем студентських років. На книжці «Крайнебо» 26 квітня 1976 року Григір Тютюнник написав: «Володі Калашнику, – щоб сиділи ми щоліта в осяяному зорями садку з білими яблуками на яблунях і дядько Денис, щоб розказував нам про рибу: «Не клює й раз!», тим самим увічнивши ще одного мешканця Мануйлівки – Дениса Лукича Артюшенка, дядька Володимира Калашника й найбільш знаного в селі рибалку-оповідача.

У вірші Володимира Калашника «Пам’яті Григора Тютюнника» є тремтливі рядки, теж народжені в Мануйлівці:

Щоб за порогом батьківської хати

Нам світ стелив прозору далину

І щемний той холодний запах м’яти

Нас повертав щоразу у весну.

Щоб наша пісня линула із саду

І Псло манив зорить на поплавки

Й автографи серпневі зорепаду

Писати в серце просто від руки.

… Чомусь зорі в нічному небі над Лелечим кутком навіть восени сяють яскраво. І коли якась зірка стрімко падає вниз, здається, що від її світла на землі стає тепліше.

Олексій НЕЖИВИЙ,

доктор філологічних наук,

професор, письменник

Читати більше

«Григір Тютюнник: життя у слові» – зустріч у Полтаві

На Полтавщині продовжується проведення літературних зустрічей до 85 річниці від дня народження письменника-земляка, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Григора Тютюнника, ювілей якого відзначатимуть у грудні.

Сьогодні в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І.П.Котляревського відбулася зустріч із літературознавцем, педагогом, доктором філологічних наук, професором, членом Національних спілок письменників, журналістів і краєзнавців України Олексієм Неживим та презентація його видань: книжки «Уклін рідній землі полтавській» і електронного посібника «Григір Тютюнник: мить і вічність».

Захід, котрий став продовженням літературних зустрічей «Григір Тютюнник: життя у слові», які розпочалися на Зіньківщині в Шилівці – рідному селі письменника, відвідали чимало прихильників творчості видатного полтавця, серед яких учителі, працівники бібліотек, представники Національної спілки письменників України, Полтавської спілки літераторів та інші.

Прес-служба ПОО НСПУ

Читайте також: Олексій Неживий. Уклін рідній землі полтавській

Читайте також: Олексій Неживий. Дорогами життя і творчості

Дивись також: В обласній бібліотеці говорили про творчість Григора Тютюнника

Читати більше

Дорогами життя і творчості

 Проект літературно-краєзнавчого туристичного маршруту «Земляки», яким опікується обласна організація Національної спілки письменників України (голова Наталія Трикаш), набуває на Полтавщині все більшого і розголосу і розмаху. Особливо радує конкретна участь у збереженні й популяризації культурних надбань місцевих громад. Так, Зіньківська міська рада вирішила подбати про створення літературного музею, де буде висвітлено життєвий і творчий шлях Миколи Зерова, Дмитра Нитченка, Григорія і Григора Тютюнників та багатьох інших письменників рідного краю. На засіданні оргкомітету очільники міста разом із краєзнавцями й письменниками окреслили перспективи захоплюючого літературного маршруту, а далі зацікавлена розмова продовжилася в Шилівській ЗОШ І-ІІІ ступеня, де планується обладнати нові експозиції літературного музею Шевченківських лауреатів Григорія і Григора Тютюнників.

Знову перечитуємо твори талановитого майстра, де рідний край живе у художній довершеності, характерах, історичних подіях, пейзажах, описах і численних власних назв рідного краю, топонімів. Наприклад, оповідання Григора Тютюнника «Поминали Маркіяна»: «Якось за Махна пішли миз ним на базар. Я – товару на чоботи купить, а Маркіян – «подивлюся, що воно за люди, оті махновці, кажуть, що в них порядки інтересні». Приходимо в Зіньків, а там війська – курці ніде клюнути. І ні одного пішого. Все на конях та на тачанках. Ну, думаю, тут побазаруєш…»

А ще в повісті «Вогник далеко в степу» описано шлях учнів ремісничого училища від Шилівки до Зінькова, з обов’язковою зупинкою біля Писаревого лісу, згадується і Нарбуд, тобто Народний дім, що побудований Зіньківським земством у 1910 році і потребує тепер збереження як історична пам’ятка.

Саме в Шилівці – рідному селі – маленького Г. Тютюнника спіткала життєва трагедія, коли в 1937 році були репресовані його батько й дядько. Тому найбільш помітна відмінність у всіх відомих автобіографіях письменника – це відомості про батька Тютюнника Михайла Васильовича. У першій, що написана 1 липня 1957 року, коли Г. Тютюнник вступав до Харківського університету, про батька говориться тільки те, що він працював у колгоспі й 1941 року помер. А вже в автобіографії від 7 березня 1962 року студент випускного курсу зазначав: «Батько Тютюнник Михайло Васильович помер в 1948 році».

Як пояснити таку розбіжність? Можливо тим, що до закінчення навчання в університеті вже прийшов якийсь документ, де й була довільно вказана дата смерті батька.

У епістолярній автобіографії від 30 липня 1966 року, яку Григір Тютюнник написав у формі листа на прохання краєзнавця Петра Ротача, зазначається: «У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік». Однак в автобіографіях студентської пори Г. Тютюнник писав, що із родичів ніхто не був засуджений.

У архівній кримінальній справі по звинуваченню Тютюнника М.В. сказано (цитуємо мовою оригіналу, зберігаючи лексичні й правописні особливості): «Выписка из протокола №9 заседания Особой Тройки УНКВД по Полтавской области от 4 – 5 декабря 1937 года.

 СЛУШАЛИ: Дело №2560 Зиньковского РО НКВД по обвинению: Тютюнник Михаил Васильевич – 1897 г. рождения, украинца,  уроженца и жителя с. Шиловка Зеньковского р-на Полтавской области, кулака расскулаченного, служил в петлюровской армиии, в армиии Деникина. До ареста работал в колхозе, по ст. 54 – 10 ч. 1 КК УССР.

ПОСТАНОВИЛИ: Тютюнник Михаила Васильевича заключить в ИТЛ на ДЕСЯТЬ лет, считая срок с 30 ноября 1937 года». Слідство було проведено дуже швидко: 30 листопада – арешт і обшук, а вже 4 грудня – обвинувальний висновок і в той же день –  вирок.

Ніякої власності до 1917 року Михайло Тютюнник не міг мати, адже він був неодружений і жив у сім’ї батька, який не був багатієм, бо на сім’ю з п’яти осіб припадало менше 10 гектарів землі, та й ніякого шинку Тютюнники ні до революції, ні після неї не мали. Не міг М. В. Тютюнник служити і в Зіньківській поліції, адже не досяг віку 20 років, шилівці також добре знали, що ні в яких військах він теж не служив, і розкуркуленим не був. Ще в архівній справі знаходиться документ, що Тютюнник М.В. прибув 2 березня 1939 року із Сороклага на Біломоро-Балтійський комбінат – м. Медвежогорськ у Карелії. Наступний документ – постанова президії Полтавського обласного суду від 29 грудня 1973 року про відміну несправедливого вироку Тютюннику М.В. «за відсутністю складу злочину».

У родині Тютюнників першим заарештували старшого брата Павла Васильовича Тютюнника. Це сталося 1 жовтня 1937 року, а вже 13 листопада судова Трійка НКВС по Полтавській області на закритому засіданні оголосила вирок – П.В. Тютюнника розстріляти, майно, що належало йому, конфіскувати. Двадцять п’ятого листопада того ж року смертний вирок було виконано в Полтавській тюрмі. А 31 березня 1965 р. П.В.Тютюнник був реабілітований Полтавським обласним судом.

Нещодавно вдалося встановити, що репресованим був і дід Григора Тютюнника по матері – Сивокінь Михайло Тимофійович. Його заарештували ще 20 лютого 1930 року разом із рідним братом Сивоконем Карпом Тимофійовичем та односельцем Сивоконем Єгором Івановичем.

У постанові про порушення кримінальної справи за ст. ст. 54 – 13 і 54 – 10 ч.1 КК УРСР говорилось (передаємо мовою оригіналу), «что указанные граждане в период белогвардейских властей оказывали им содействие в расправах с революционным крестьянством, проводя систематическую контрреволюционную агитацию, противодействуя социалистическому переустройству села, срывая все проводимые на селе советской властью кампании».

Звичайно ж у довідці Шилівської сільради підтверджувалося їх куркульське  походження,  колишнє членство в Спілці хліборобів-власників, а односельці, особливо Федот Буденний, в протоколах допитів наводили чимало прикладів антирадянської агітації. Постановою судової трійки при колегії ГПУ УРСР від 28 квітня 1930 року всі троє засуджені до п’яти років висилки в північні райони.

Довідка прокуратури Полтавської області про реабілітацію Сивоконя М.Т. від 13 лютого 1989 року так і залишилася в архівній справі, адже його близькі родичі в селі Шилівці вже не проживали. Отож цей сумний документ теж стане складником музею.

У своєму першому літературному творі – новелі «В сутінки» Григір Тютюнник устами головного літературного героя, малолітнього хлопчика, який залишився без батька, висловив і свої сподівання: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким».

Отож дослідження тривають, бо в рік Григора Тютюнника на Полтавщині має з’явитися музейна експозиція його пам’яті, що стане основою нового літературно-краєзнавчого туристичного маршруту.

Буденщина теж велична, бо вона – правда, – згадуються такі слова Григора Тютюнника.

Олексій НЕЖИВИЙ

Читати більше

Незабаром у Полтаві - презентація книжки Олексія Неживого «Уклін рідній землі полтавській»

13 липня 2016 року о 12:00 у літературній вітальні Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П.Котляревського (м. Полтава, вул. Небесної Сотні, 17) відбудеться презентація книжки професора Олексія Неживого «Уклін рідній землі полтавській» до 85 річниці від дня народження письменника-земляка, лауреата Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка Григора Тютюнника.

Прес-служба ПОО НСПУ

Читайте також: Олексій Неживий. Уклін рідній землі полтавській

Читати більше

«Григір Тютюнник: життя у слові» – зустріч у Лубнах

Як зазначалося раніше, цьогоріч виповнюється 85 років від дня народження класика української літератури Григора Тютюнника, тому Полтавська обласна організація НСПУ пропонує оголосити 2016 рік на Полтавщині роком Григора Тютюнника.

Нині на Полтавщині продовжується проведення літературних зустрічей «Григір Тютюнник: життя у слові», які розпочалися в Шилівці Зіньківського району – рідному селі письменника. У програмі – презентація нових видань літературознавця й педагога, доктора філологічних наук, професора, головного редактора літературного журналу «Полтавська криниця» Олексія Неживого: книжки «Уклін рідній землі полтавській» та електронного посібника «Григір Тютюнник: мить і вічність».

           Нещодавно зустріч із Олексієм Неживим відбулася в Лубенській міській бібліотеці для дорослих. ЇЇ учасниками стали вчителі, журналісти, письменники, які вкотре переконалися у вічних духовних джерелах великого таланту Григора Тютюнника.

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше