Визначили переможців Премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача – 2020

Журі Премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача відкритим голосуванням визначило переможців.

Премією Полтавської обласної ради імені Петра Ротача нагороджуються краєзнавці за кращі документально-публіцистичні і науково-популярні твори з історії рідного краю та літератури, які оприлюднені на момент засідання журі. Номінації Премії: «Історичне краєзнавство», «Літературне краєзнавство».

Цьогоріч у номінації «Літературне краєзнавство», за одноголосним рішенням журі, переміг ректор Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка, доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко. Премію йому присудили за енциклопедичні видання «Літературно-мистецька Полтавщина», «Мовознавча Полтавщина», «Літературознавча Полтавщина» та довідник «Сучасні письменники Полтавщини». 

Щодо переможців у номінації «Історичне краєзнавство», то тут думки журі розійшлися. На премію претендували доктор культурології, кандидат історичних наук Анатолій Щербань та краєзнавець, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин. Подискутувавши, з другої спроби шестеро з 11 присутніх членів журі підтримали кандидатуру Віктора Міщанина – автора книг про традиційну побутову культуру України: «Мотрона Назарчук: життя і творчість» та «Віра Мордіна: про гончарство, вишивання і не тільки…».

Нагородження переможців вирішили урочисто провести у Полтавському краєзнавчому музеї 25 січня (з нагоди Дня народження Петра Ротача, яке відзначають 24 січня). Розмір премії у кожній номінації становить 5 000 грн.

Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України

щиро вітає Миколу Івановича Степаненка з відзнакою та бажає невичерпної наснаги й подальших творчих злетів!

Пресцентр Полтавської обласної організації НСПУ

Читати більше

Відбулася презентація чергових номерів «Полтавської криниці»

У листопаді для вчителів та бібліотекарів області відбулася презентація літературно-мистецького журналу "Полтавська криниця" (№1(3) і №2(4) 2019 року), що його започаткували письменники Полтавщини – члени обласної організації Національної спілки письменників України. Організаторами зустрічі з редакційною колегією виступили Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти ім. М. В. Остроградського та обласна письменницька організація.

Читати більше

«Жива роса» Володимира Шкурупія

Повість Володимира Шкурупія «Жива роса» – болюча розповідь про бездумну меліорацію земель, а по суті її нищення – у вогні, спричиненому людською безвідповідальністю, на болоті горить не тільки сухий очерет та осока, а й гине все живе. Ця невелика повість про споживацьке відношення до природи, бездумне втручання в її незмінні закони. Власне, гине середовище буття не просто героя твору Вершка, а людини взагалі. Автор просто й невимушено розкриває душевний стан людини, яка зіштовхується із катастрофою свого життя, ставлячи героя перед моральним вибором, в якому він стає переможцем, бо «Нічого не беру із собою. Навіть душу залишаю з вами. Беру тільки твою пісню…».

Придбати книгу Володимира Шкурупія «Останній поріг» можна за посиланням: https://dobrodiy.org.ua/shop/

Джерело: Книгарня Добродій

Читати більше

«Монастир і село Мгар славилися своїми сливами...»

Розмова з авторкою книги "Монастирські сливи" (Лубни, 2020) Ганною Кревською.

– Як писалися “Монастирські сливи”?

– Основна робота над книгою, сам процес написання тривав 3,5-4 місяці (без художніх поправок, огранення). Назбирала досить багато цікавого матеріалу про історичне минуле Мгарського монастиря, про нелегкі й непрості 20-ті. Це – матеріали слідчої архівної комісії Денікінської армії, матеріали кримінальних справ, які велися в Лубенській тюрмі вже радянською владою. Це – історичні факти, спогади моєї родини: бабусі, прабабусі – себто те, що передавалося з покоління в покоління. Книжка починається спогадами моєї прабабусі, які моя бабуся Марія записала в останні роки свого життя (її власний щоденник). Піднявши його, я захотіла описати карколомні 20-ті такими, якими вони були: без політичних партій, без прикрас, без купюр – просто очима тих людей, які тоді жили. А людей було багато й історія була цікавою, наш рід – величезний, себто мої пращури володіли половиною села: землі мого прапрадіда Наума простягалися до Гришакової Левади й униз. На той час вони були дуже багатими людьми. І весь цей рід було знищено в 30-ті роки голодом і розкуркуленням. Але спогадів рідних виявилося замало, і я почала шукати людей, які жили в той час і писали про нього, – це були щоденники очевидців: полтавського лікаря Несвітського й лубенського лікаря Тимофєєва. Я довіряю лікарям: вони говорять лише про те, що бачили, працюють із фактами й досить безпосередні у своїх судженнях, у них немає викривлень. Дуже багато довелося перечитати, щоб увійти в цей стиль, передати дух епохи – що вони їли, у що одягалися, як говорили, як діяли, чому діяли. Безліч повстань було на той час – і великих, у масштабі всієї України, і маленьких, наприклад, таких, що зачепили лише Лубенську в’язницю. У мене була ситуація: увечері я читаю, десь до 22-23-ї години, а о 4:30 вже пишу, пишу небагато, те, що начитала на ніч, виводжу сюжетну канву. Героїв у мене багато – 12, окрім трьох основних сюжетних ліній, вийшло ще кілька додаткових…

– Чи є такі герої, що викликають найбільш сентиментальні почуття?

– Так, у мене навіть була творча пауза – півроку я не знала, що буду з ними робити, тож просто облишила на певний час, щоб зрозуміти, що має бути далі, аби не відійти від історичних фактів і об’єднати їх так, щоб читачеві було цікаво. Найперше хотіла написати про свою прабабусю, Єфросинію Наумівну, і про її чоловіка Миколу, але, як це часто буває з романістами, під час роботи над книгою я зрозуміла, що мій другорядний герой “забиває” головних, і в мене з’явилася паралельна сюжетна лінія – це мій прапрадід Наум Третяк – багатий, заможний, в родині його називали Наум “пришелепкуватий”. Мене він зацікавив у першу чергу як особистість. Він був дуже лютий, швидкий на розправу, нещадний: пройшов повстанські загони (воював за Григор’єва, але не точно), був на Першій світовій, і під час затяжних громадських протистоянь, коли його кілька років не було вдома, його дружина завагітніла від іншого. Мене здивувало те, що, повернувшись, він пробачив усе це своїй жінці. Тобто, маючи такий лютий характер, він не вигнав її, розуміючи, що їй нікуди подітися з п’ятьма дітьми, але потім вона ще показала, на що здатна, проте він її не кинув, вони прожили у шлюбі до його смерті у 33-му році. Найбагатша людина на селі, найбільший землевласник помер від голоду…

– Розкажи, будь ласка, і про інших…

– Мене питали: “А любов у вашій книжці є?” Є! Насправді ця книжка не лише про важкий період протистоянь, а ще й про любов. Одним із героїв книги постає Мгарський монастир – він уособлює не тільки любов одне до одного, а й любов до Бога. Питання віри не просто так виникає в наших душах. Мій приятель казав: “Людина – то така тварина, що в неї природою закладено у щось вірити. Ти не уявляєш, але навіть атеїсти вірять у те, що Бога немає!” Питання віри: хто в що вірить? У моїй сюжетній лінії – дві родини: родина мого прадіда, його рідного брата Василя. Вони – великі землевласники, куркулі, хазяї, такі, з пучок, з крові, з поту, копійку до копійки все життя рахували і саме цим всього й досягли, у них любов до землі, до свого. Але в той момент, коли вони розуміють, що все руйнується і того Бога, якому вони давали десятину й ставили свічки, нівелюють, їх віра почала вбивати в них усе краще. На якомусь шляху вони втратили себе взагалі, в них з’явилося щось таке, коли герой дивиться в дзеркало і бачить там не себе, бо бачить в своєму погляді щось не людське, а вовче. Коли вбиваєш, у тобі прокидається звір, коли йдеш дорогою люті, вона перетворює тебе на нелюдя. У мене є друга сюжетна лінія, де чоловіки були поставлені в таку саму ситуацію. Мій другий герой – мій прадід Микола, який теж був змушений піднімати хазяйство з нічого, який після Першої імперіалістичної війни, де вбивав, одразу потрапив на Першу російсько-польську війну, де теж змушений убивати. Більше того, повернувшись з війни, він не може знайти роботу і, щоб прогодувати родину, змушений іти працювати у Лубенську в’язницю, бо там добре платять, можна витягнути свою сім’ю. І в момент, коли він розуміє, що він охоронець, який не вбиває, а бачить, як карають інших людей. У цей момент він раптом усвідомлює, що в нього залишилося вже мало чого людського, що він себе втрачає і він дозволяє в’язню втекти з-під охорони. Після цього його звільняють, він лишається без роботи. Це трагічний 33-й, вони вирішують будувати нову хату, не знаючи, що буде восени. Але факт той, що після цього всього він лишається людиною. Проблема вибору постає перед нами щодня, але ми не завжди це усвідомлюємо: вибрати каву з вершками чи без них, вибрати посміхнутися життю чи пустити зло в своє серце. Вона не оминула й моїх героїв. Є такі вічні поняття, які не закінчуються для нас ніколи. Ми повинні, попри те, що трапляється на нашому шляху, великі повороти долі, витримати. І коли мене питають, що для мене витримка, я завжди згадую історію свого роду і думаю: моя прабабуся з трьома дітьми вижила в голод, мій прадід пройшов п’ять воєн, вижив, поховав сина, але підняв на ноги інших дітей, онуків, дочекався правнуків. Це дало йому певні сили, він не лишився таким, яким був до цього, щось однозначно втративши не лише в фізичному, а й в моральному плані, але, попри все, він лишився людиною.

– Як сформувалася назва “Монастирські сливи”?

– Склалося так, що один із героїв роману – монастир. Він у мене живий, він у мене дихає, функціонує, він є повноцінним героєм моєї книжки. І безліч подій, що відбувалися в його стінах, потім позначаються на житті інших героїв. А монастир і село Мгар здавна славилися своїми сливами. Сливи ці називалися угорки, вони є і зараз, раніше їх возили аж до царського двору. Раніше ними торгували, і мій рід, можна сказати, сколотив свої статки саме на сливах, бо землі були бідні і їх було мало. Землі в них було трошки, але заробляли вони саме на сливах. Вони ходили на станцію Ромодан, продавали їх, і це було гарним виторгом для всіх мгарців, тому й “Монастирські сливи”.

– Як ти зрозуміла, що книжка вже дописана, що це є останнє речення?

– Я не зрозуміла, я прийшла до свого видавця й з переляку принесла їй недописану книжку, в мене не вистачало 20 сторінок. Я не знала, що вона скаже, адже це не перша моя книжка, але я була дуже невпевнена у собі. Я сказала їй, що не знаю, що із цим робити, але дуже сподівалася, що в нас був шанс зробити із цього щось гідне. Вона зателефонувала мені через тиждень, сказала, що терміново потрібно дописувати книгу й за два тижні подати її до видання. Ця книжка повинна бути! Я взяла відпустку, за тиждень дописала книгу, вичитала її, за дві ночі дизайнер зробив оформлення, й ми подали її до видання…

Наталя КІРЯЧОК

Джерело: Зоря Полтавщини

Читати більше

Павло Стороженко. «ЖИВУ НА СВІТІ І РАДІЮ, І З НЕБЕСАМИ ГОВОРЮ»

Полтавська поетка Інна Снарська написала нову книжку – «Два неба». Вона побачила світ завдяки творчим і технічним зусиллям видавництва «Дивосвіт» (Інна Снарська. Два неба. – Полтава : Дивосвіт, 2020. – 148 с.). Це перша книжка І. Снарської, написана українською. Всі попередні збірки віршів - на її рідній - прекрасній білоруській мові. (Моя оцінка авторської мови не така вже й скоропальна. Вона ґрунтується на висновках білоруських літературних рецензентів).

Коли я взяв до рук українську книжечку Інни Снарської (майже 150 сторінок), в пам’яті несамохіть зринула фраза з радянського пригодницького фільму «Как вас теперь называть?» Здається, такою була назва стрічки.

Так от: як вас тепер називати? Білоруською поетесою? Чи українською поеткою?

Втім, це, мабуть, не принципово. В даному конкретному випадку. Важливо, як висловлюється сучасний просунутий молодняк, який контент. Тобто, зміст.

Про Інну Снарську писати важко. Точніше, про цю збірку. Її складно звести до одного творчого знаменника. Мабуть, через різноманітність. Я навіть би сказав – розмаїття. Яке, звичайно, само по собі, не є вадою, швидше – достоїнством, якби підпиралося певною системністю. Втім, вважайте ці рядки за скиглення педанта.

У збірці – прозові замальовки (раніше їх називали образками), великий блок пейзажної лірики і - як же без інтимного віршування! Часом трапляються глибокі, досить несподівані чотиривірші, від яких повіває мрійливим філософізмом. Констатую це з прихильністю, бо схильність до філософії серед сучасних поетів досить рідкісне явище.

Власне, що я розумію під філософізмом? Напевне, широке узагальнення на основі певної риси явища, порівняння його (можливо, несподіване) з іншими, часто неоднорідними, предметами чи подіями. Я не претендую на академічну точність цього визначення, але десь приблизно так, на мій погляд.

Давайте поглянемо на деякі фрагменти, які привертають увагу своєю філософічною образністю.

І у вічність підемо

                на світанку,

Ми є однолітками –

І ти, і я , і вічність…

Стор. 6, вірш «Велика таємниця»

* * *

Між буттям і небуттям –

Тільки свічечка крилата.

Стор. 48, міні-поема «Синам»

А цей вірш варто навести повністю:

Спочатку летіла.

Після – бігла.

Після – йшла.

Після – повзла.

Нарешті лягла

               нерухомо –

І … полетіла.

Стор. 7, «Життя»

У збірці «Два неба» надзвичайно широко представлена (пардон за термін!) флора. Майже в кожному вірші фігурує якась рослинка, квітка, дерево, взагалі – просто різнотрав’я. Напевне це тому, що поетеса виросла в країні лісів – в зеленій Білорусі. І тут, в Україні, в її видноколі, передусім дерева, трави… До них вона горнеться віршами.

Квітнуть вірші – наче чорнобривці.

Стор. 8

А ось, як кажуть, повний рослинний набір:

І м’ята, і полин, і ковила…

Стор. 99

Казки щасливі, полинові,

На м’яті і на чебреці…

Стор. 100

Ковила, полини,

          спориші.

Пливемо між світами

І мальвами

          з рідного ситцю…

Стор. 102, «Ранкова замальовка»

Гарний вірш, так би мовити, з присмаком філософізму «Яблуня». Починається і закінчується словами: «Бабуня моя – яблуня». Щемно-зворушливий.

Втім, треба вже, мабуть, вигрібатися з гербарію Інни Снарської. Я не іронізую. Веду до того, що досить, напевне, цитувати вірші на рослинну тематику, щоб не впасти у вегетаріанську монотонність.

Монотонність – це негарно в будь-якому жанрі.

У розмаїтій поетичній палітрі Інни Снарської є місце й молодому романтизму:

Ось вже пливе прекрасна

Панна в срібнім човні.

Стор. 81

З торбинкою крилатою в руці,

З малиновим варенням і зорею

Прийду до тебе грозовим дощем…

Стор. 98

Не знаю, що - кому, а мені раптом уявився наш відомий мандрівник Григорій Сковорода…

А ось гарне життєве спостереження:

Від щасливого кохання

             народжуються красиві діти,

від нещасливого – вдалі вірші.

Стор. 126, «Спориші»

Хочу додати, що збірка віршів І. Снарської різноманітна не тільки з погляду жанрового, тематичного чи образного, а й ритміки. У вірші «У потязі» (стор. 28) я раптом упізнав ритміку Едгара По, його «Ворона».

Я вже колись згадував про вірші наших земляків, у яких вони всує запобігали до античного культурного спадку. Власне, без якоїсь «образотворчої» потреби. Швидше – сподобалося дзвінке слово, захотілося продемонструвати свою вченість. (Див. «Перечитуючи Сократа, або трохи про авторську ерудицію». У книжці «Полтавська ліра», Полтава, Дивосвіт, 2019).

Мені здається, подібним марнославним потягом авторка збірки «Два неба» не страждає. В небезпечних для власної оригінальності розмірах. І все ж деяка «антика» в її віршах здається зайвою. Без неї можна прекрасно обійтися. Приміром, «Тче парка долю мою…» Де? На березі тихоплинної української річки?

Або:

А я тримаюся за Аріадни нитку,

Іду на світло березневих дзвонів.

Стор. 108

Питається, навіщо (нафіга!) ліричній героїні нитка Аріадни, якщо вона бреде не лабіринтом, не в темряві, а навпаки – «йде на світло березневих дзвонів»?

Втім, чисто логічні підходи тут, мабуть, не чинні. Напевне, більш дотичне художницьке: «А я так вижу!»

Читачеві може здатися, що я з якихось причин недолюблюю античний культурний спадок. (Як можливий нащадок скіфів?) А от зовсім «ніт»! У Інни Снарської є чудовий вірш «Пенелопа». Там все на місці – Пенелопа, Одіссей, Ітака… Бо поетка працює в межах давньогрецького міфу. Тлумачить його, приміряє до себе, до свого життя. «Роки ідуть, а я чекаю знаку…» Вірш закінчується чудовою гіперболою:

На березі стою, ніби свіча…

А море висохло,

і я давно вже вільна.

Стор. 97

З прикрістю мушу зазначити, що в збірці досить помітні «не ті слова». Приміром, «собачата». Звичайно, це слово вживається. Але краще було б «цуценята».

«Замурзана ковдра». Мабуть, брудна, заяложена, зашмуляна…

Епітет «замурзана», «замурзаний» пасує переважно до живих істот.

«Дивився на неї своїм єдиним оком – пугівкою…» Мабуть, «ґудзиком»? Попри глибоке вторгнення русизмів в українську мову, «пугівок» ще не зустрічав.

«Поховала ластівку в коробочці зі своїх білих вихідних туфелек». А чому не «черевичків»? Є ж питоме українське слово. Навіщо тут російська «туфля»?

«Коза, цоб-цабе!». Я не вельми очитаний в народній сільськогосподарській термінології, але це, здається, командні оклики для волів, не для кіз.

… Вчимося жити ніжно, домотканно,

Як ті пташки на берегах зорі…»

Як казали колись у Диканьці, «не пойняв». Не осягнув образу. «Домотканий» це, власне, витканий вдома, кустарним способом. Яким логічним боком дотикається «домотканість» до пташок, я, попри всю мозкову напругу, не уявив.

Хочу зізнатися, що останнім часом я читаю вірші з осторогою. Мені дедалі більше здається, що я їх не розумію. На мій погляд, сучасна українська поезія теж, слідом за малярством, потихеньку сунеться до абстрактності. Коли автор вкладає у твір свої уявлення, не турбуючись про те, щоб вони були зрозумілими іншим. Приблизно, як у художників-абстракціоністів. Ви, мабуть, запитували у котрогось із них: «Що ти хотів цим сказати?» І чули у відповідь: «Головне, щоб це було зрозуміло мені». Таким чином, мистецтво перетворюється з публічного явища в камерне, навіть індивідуально замкнуте.

З іншого боку, коли на очі трапляються одноманітно компліментарні рецензії, я схильний підозрювати, що критик книжку не читав, а просто скористався з набору апробованих штампів. Але…авторів треба поважати. Передусім, уважно читаючи їхні тексти.

На прикладі цієї збірки можна сказати, що поезія - це складна суміш філософізму, романтизму, ліризму, ностальгії і … «флористики». І чим вона складніша, тим вишуканіша пожива для розуму, тим більший «напряг» для нашого розледачілого (від TV i FB) мозку.

Насамкінець зауважу (насмілюся), що збірка віршів була б стрункіша і філологічно акуратніша, аби редактор і коректор не скупилися на слушні поради. Особливо зважаючи на те, що у Інни Снарської це перший досвід укладання книжки українською мовою.

Павло СТОРОЖЕНКО

Джерело: Щоденник грубіяна

P.S. Щоб хоч якось компенсувати кострубатість своїх критичних нотаток додаю до них зображення книжкової обкладинки. На ній – сама поетеса. На мій погляд, поетеса не гірша, ніж її найкращі вірші.

Читати більше

Запрошуємо долучитися до онлайн презентації "Полтавської криниці"

Шановні колеги!

Запрошуємо вас долучитися до онлайн презентації нашого літературно-художнього часопису "Полтавська криниця" (№1(3) і №2(4) 2019 року).

На захід запрошені вчителі області, бібліотекарі, письменники.

Тема: онлайн презентація літературного журналу "Полтавська криниця"

(№1(3) і №2(4) 2019 року).

Час проведення: 19 листопада 2020 о 14:00

Посилання на конференцію в Zoom

https://zoom.us/j/99383597654?pwd=MmhWempwTG9VZW1LVlRPY2IzSzFqZz09

Ідентифікатор конференції: 993 8359 7654

Код доступу: 901212

За підтримки Українського культурного фонду.

З повагою, редколегія журналу.

Пресслужба ПОО НСПУ

Читати більше

Кружка криничної води

Тримаю в руках чергові номери літературно-художнього видання «Полтавська криниця». Відпиваю бережно – ковток за ковтком. Смакую повільно. За всіма оцими карантинами-коронами-дистанціями скучила за теплим спілкуванням, за гарними людьми. Проте, від Слова дистанціюватися не потрібно. Воно, чим ближче до серця, тим більш глибоко проникає в душу, живить серце, радує теплом.

У кожному номері – цікаві автори, безмір сторінок великих та малих історій. Краплина до краплини постають письменники та журналісти, науковці й редактори, викладачі та священники, більшість із яких – члени Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України.

Окрім поетичних та прозових сторінок журнал має цікаві та вкрай потрібні рубрики: Книжковий хронограф, Гостьова світлиця, Малим читачам, Наголос, Літмайдан. А це – огляди та рецензії (напрямок літературознавства нині майже вимираючий), ґрунтовні, неупереджені інтерв’ю, критика, статті про письменників і для письменників, за якими – безмір відер колодязної води, яку витягала й витягує редакційна колегія. І чи не найбільше довелося крутити коловорот голові Полтавського осередку та ініціатору відродження видання Наталії Трикаш. З її слів, початок нової «Криниці» – це як полив’яне небо, коли стукала в усі двері, а вони – зачинені. Ось уже третій рік поспіль Криниця виходить за підтримки департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.

Зачерпую кружку смачної, криничної води. Ось неймовірно теплі баба Мотя й баба Ганя Світлани Фільчак. Перша понаклеювала біля плити, яка дивилася у вікна її світу, Камчатку та Чукотку, бо завжди мріяла стати метеорологом і поїхати на крайсвіття. Друга ходила до церкви у Мальці почути на старість голос своєї першої любові: «Завмирає Ганине серце. Чекає вона у церковному багатоголоссі на один-єдиний голос із тисяч інших, скільки б років не минуло… Голос заради якого вона б подолала не лише Миргород, а як треба, країни й моря…». Далі – чудові оповідання Любові Пономаренко. У кружці води: «Стежка до порогу була, як волосина, ніби душа його простувала на милицях і не м’яла трави». Наступний ковток – оповідання «З хреста знята» Афанасія Шкурупія. Де люди падали, мов мухи у приморозок, де героїня бліда, мов у крейду вимазана, а сонце… «Сонце ховалося за лісом, останніми променями гладило верхів’я дерев і вони відсвічували золотавими пасмами, що тяглися до неба, зливалися з його голубизною і разом творили грайливе марево, яке легкою смугою тремтіло над усим небокраєм».

І ось я пірнаю у місячну ніч полтавської поезії. «…А ти визираєш місяця: серпик? повня? А ти нервуєш: та де ж оті треті півні, що витягнуть сонце за линву отого променя?» – питається у читачів Наталка Фурса й наливає у небо молока. Чому в небо? А тому, що в кружках уже розлита кринична вода! «Хто запалить свічку пелехату, Проти ночі піде хто один? Світло вкрадеш із чужої хати – Голіруч не втримаєш жарин…» – долучається до розмови Вікторія Кіченко. По тім з іншого боку Карпат озивається Олена Гаран: «До світанку затерпла мурована піч, Розбігаються стежки в світи усебіч. Де ти, доле-недоле? Чи добра, чи зла… Трісне шибка, на скалки розіб’ється скло. Розкажіть свою правду про те, як було… Доки в домі прокинуться всі дзеркала».

Неймовірні есеї Лідії Віцені: «До війни звідси – триста кілометрів. Хлопці на броньовиках будуть на сході вже на світанку. Господи, рукою владики захисти їх…» або: «Картопляне бадилля ще диміло на городі нашої Лесі, звіддаля гірчило, вечір догорав поміж сосен, яскраво, мов багаття, сяяли червоні хмари…» Знаходжу у віддзеркаленні криничної води своїх земляків та землячок. Олександр Міщенко і його щемлива «Баночка меду», де зметені з прилавку крихти і мед, який розлито тільки в літрові і трилітрові банки, тож для матері – шкода. 

Далі – чудова рецензія літературознавця, наукового співробітника Інституту літератури Алли Диби на історичний роман «Реквієм для Рози»: «Раїса Плотникова в романі майстерно говорить на різні голоси. Створені нею герої – це часто антиподи одне одного. /…/ Тут безліч символічних епізодів-кадрів, які кількома важливими штрихами змальовують епоху знавіснілого зародження більшовицького режиму».

На черговому ковтку впізнаю себе й не себе – містичну «Попову Яму», яку писали й згадували разом із трьома поколіннями мгарців. Згадалося, як у темній воді цього озера, яке все ще живе у моїй пам’яті, відшукувала забуті слова: полик, синьоглазка, лукаву бабу Мокрину й клуню діда Пантелія, лютого князя Ромоданівського й срібну зоряну тінь монаха, що зринає над водою світлої місячної ночі.

У «Гостьовій світлиці» щедро напуває нас джерельним спокоєм і спогадами Інна Дідик. Її інтерв’ю з письменником Юрієм Роговим захоплює самими назвами: «Дещо про волів», «Про долю, віру та дуба-неленя» (нелень – бо восени листя не скидає), «Як Юрій Роговий став палеонтологом» та «Про вишитого Шевченка». Гарно написано: ковтаєш і не маєш сили відірватися – хочеться допити цю кружку до кінця!

Тож влучно зазначає у своєму вступному слові редактор видання Афанасій Шкурупій. «Високе письмо тому й цінується, що кожне слово несе в собі максимальну глибину змісту, а не написане заради того, щоб лише писати /…/ Проза, яка надрукована в «Полтавській криниці», засвідчує, що маємо справу з літературою високо гатунку, добротно виписаною, яка вигідно відрізняється майстерністю тексту». 

Приємно, що кожне нове число журналу відкриває нам нові імена, по краплі додає живої води із невсипимого джерела творчості: чистого, світлого, незамуленого…

Дочитала до кінця … і лише нині зрозуміла чому так легко писалося – он скільки друзів маю на ФБ. Всі поважаю, всіх ціную, смакую по краплині живу джерельну воду вашої праці!

Ганна КРЕВСЬКА

Читати більше

Володимир Шкурупій: "Я і сам із того Всесвіту…"

Володимир Шкурупій (архієпископ Афанасій) – письменник, член Національної спілки письменників України з 1988 року, видав дві книжки прози («Жива роса», 1987 р., «Осіння горішина», 1990 р.), засновник літературно-культурологічного альманаху «Великдень», засновник і редактор всеукраїнської духовної газети «Добродій», керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ. Крім того, в 2010 році В. Шкурупій – архієпископ Афанасій, видав збірку великопісних проповідей «Візьми хрест свій». Нещодавно з друку вийшла книга прози «Останній поріг», яка вмістила в собі оповідання й повісті з двох попередніх книг. Я зустрівся з Володимиром Шкурупієм і провів розмову про його життя і творчість.

– Як ви почали писати? 

– У сьомому чи восьмому класі, скажімо, влітку я розстеляв удвоє складену ковдру в садку під яблунею, лягав, розкривав товстий (тоді були такі) т. з загальний зошит, здається сторінок на 72, і на першій сторінці виводив назву твору й підписував «трилогія». Звичайно, на цьому все й закінчувалося, але твори на вільну тему писав на цілого зошита із описом і прямою мовою героїв. Це були свого роду власні роботи. У мій світогляд потужно увійшла творчість Гончара, Стельмаха, Косинки, Тютюнника, Гуцала. Перекладав для себе Чехова, Буніна, Успенського, переписував цілі шматки з творів Коцюбинського, Панаса Мирного, Архипа Тесленка, Нечуя-Левицького інших письменників. Можна сказати, що влаштував своєрідну творчу лабораторію. Очевидно, це й привчило мене не тільки відчувати, але й цінувати слово. Взагалі, письменницька творчість – це важка праця, навіть каторжна. До неї не можна ставитися легковажно. 

В шкільні роки я читав за дві-три доби книжку, був всеїдним. Було, що до ранку читав, а відсипався в школі на уроках. Коли був малий, мені мама читала казки – це було перше знайомство з книжкою. А самостійно почав читати дуже рано – спочатку це були казки, я сам щось у них домислював, домальовував в уяві. Потім їх змінила фантастика – там взагалі політ уяви був необмеженим. А тоді якось непомітно перейшов до літератури «серйозної», як було прийнято тоді говорити. Мама хоч і працювала свинаркою, але надзвичайно багато читала, передплачувала ту ж «Роман-газету», українські журнали, інші видання того часу, створила як для села чималу власну бібліотеку й переважно то була класика. Тому, можна сказати, що я виростав на класичній літературі. Десь років з десяти-дванадцяти вже читав романи на рівні з мамою. І мріяв бути письменником! З роками це бажання тільки посилювалося. 

– У більшості Ваших творів розкривається трагічна доля героя, або якийсь із її епізодів, але закінчуються на оптимістичній ноті. Це так задумано, чи випливає з логіки розповіді?

– Моя тема – не стільки село, як людина на землі. Я ніколи не пишу, знаючи сюжет і завершення розповіді! Цього передбачити неможливо, тому що ти не можеш знати, як поведе себе герой після того чи іншого епізоду, який ти описуєш в даний час, тому що подальше випливає з попереднього. Часто думаєш одне, а, виходячи з логіки даного речення, абзацу чи й події, розповідь продовжується вже зовсім в іншому ключі, а не в тому, як ти перед цим обдумував. Тому я пишу завжди так, як пишеться. В Євангелії є розповідь про господаря, який «жне, де не сіяв, і збирає, де не розсипав». Стосовно творчості, то, скажімо, можу почати нове оповідання, уявно побачивши якусь особливість на лиці героя, щось характерне з його мови, якийсь випадок в житті, навіть фраза. Спочатку одне речення, друге, а потім ти вже розумієш, що пишеться, тебе охоплює азарт ловця. Але тут треба мати відчуття правдивості. Тобто, не можна приписувати даному герою рис і поведінки, йому непритаманних, бо тобі так хочеться. Інакше твору не буде. А, взагалі, коли пишеш твір, то звершуєш акт творення нової реальності, навіть, якщо вона подається в химерах. 

Письменник повинен вірно й правдиво зображувати життя, бути правдивим не тільки перед читачем, а в першу чергу перед героєм свого твору. Правдивим у події, мові, характері, взагалі в усьому його образі. Інакше фальш одразу ж відчує читач і відвернеться. А це програш автора. Якщо ж він почне ще й моралізувати, невмотивовано розмірковувати, то він перестане бути цікавим. 

Треба тонко відчувати слово. Навіть одне невірно застосоване слово в контексті речення, звучить як фальшива нота в музиці. Якщо ти маєш талант, то уособлюєш одну властивість - не можеш писати неправдиво, бо тоді перестаєш бути художником слова. Художній твір – це картина з різними світлими й темними фарбами, тонами й напівтонами, тому що саме життя є таким. І якщо це приховувати чи згладжувати, остерігаючись, що тебе хтось осудить, то образ вийде неповним, а твір ніяким. Автор повинен мати відчуття міри й межі. Тут головне не піддаватися особистим симпатіям, пристрастям, тому що будеш більше присутній ти, а не герой твору. 

Розумієте, коли ми зустрічаємося з людиною вперше, ми ще ж нічого не знаємо про неї – ні який у неї характер, ні хто вона, ким працює, яка в неї сім’я, звички й інше. Ми про це дізнаємося під час розмови. Але й тоді людина ж всього про себе не розповідає! Ось так і оповідання – це розмова, тільки вже автора твору про людину з читачем. 

– Герої ваших творів – це сільські жителі кінця двадцятого століття, люди цілісні, міцні характерами, тобто справжні. Вони живуть у гармонії із самими собою, з ближніми, з природою, вони трудолюбиві й у них відчувається глибока народна культура. Всі вони різні й не схожі один на одного. Вам вдається підмічати такі точні риси в характерах, через які розкривається внутрішня сутність героя. Село для вас – це як всесвіт! 

– Так я ж родом із того «всесвіту»! Народився й прожив п’ятдесят років у селі, навіть 17 років працював колгоспним пасічником, а перед цим п’ять років вздовж і впоперек безліч разів об’їхав увесь Решетилівський район як кореспондент районного радіомовлення і скрізь зустрічався з хліборобами, бо в селі навіть учитель чи лікар за ментальністю теж хлібороб. Чи не кожен метр решетилівської землі тримає у своїй пам’яті мої сліди. А потім ще й фермерував, правда, не зовсім вдало… Але ті роки були надзвичайно цікавими. Це було життя! Коли я скажу, що в 14-16-тирічному віці й потім, коли працював на радіомовленні (це кінець 60-их початок 70-их), збирав спогади про голодомор, то в це важко повірити, правда? А так було! Я в юнацькі роки знав про найтрагічніші періоди з життя українського села більше, ніж студентська молодь нині. І не тільки села. 

Тоді, було, кого не візьмеш – якусь тітку, дядька, молоду людину і бачиш перед собою образ – що лице, що мова, що манери, що характер! Боже, які то були люди! Шкода, що я з певних обставин облишив письменство. Але письменником не перестав бути. Дар, проявився він чи не проявився, Богом дається на все життя й до нього ніколи не пізно звернутися. 

Більшість свого життя я прожив у самому серці України – в полтавському селі Шкурупіївці, нині це вже Решетилівка. То, мабуть, звідси й випливає і моя творчість, і моє відношення до землі, до сільського жителя, а ще загострене відчуття значення для української нації глибин, з яких вийшла її культура. Основа нашої нації – хліборобська культурна цивілізація, саме вона породила і народ, і націю. Тому творці цієї культури, які вийшли із самих її глибин, іншими й не могли бути. Коли говорити про село, то воно, незважаючи на понесені жахливі втрати в останні 25-30 років, ще залишається духовно-моральною категорією. Скажу жахливу річ, але правдиву, - навіть більшовики не змогли здолати хліборобський дух українського селянина, а за роки незалежності українській владі, чи зумисне, чи це руйнівний подих часу, але вдалося українське село підрубати під корінь і зламати культуру! І що буде далі, те знає лише один Бог. 

– Ви в літературі вже більше тридцяти років. Що змінилося у житті й творчості за цей час? 

– Власне, не тридцять, тому що в літературу я увійшов «Живою росою» в 1987 році, друга моя книжка оповідань і повістей «Осіння горішина» вийшла в 1990 році. Після того написав лише кілька оповідань, був і поетичний спалах, а повернувся до художньої творчості лише навесні 2016 року, тоді написав оповідання «Серця вкраяла», воно надруковане минулого року в Полтавському літературному часописі «Полтавська криниця». Такий собі дебют повернення в літературу! А вже цього року працюю над прозою постійно, настільки дозволяє служіння й церковна діяльність. 

– А в період, якщо можна так висловитися, творчого «міжсезоння», Ви щось писали? 

– Коли пов’язав своє життя з Церквою, прийняв чернецтво, а тим паче, коли став архієреєм, то перейшов виключно на релігійну тематику – проповіді, щомісячна двадцяти хвилинна передача на Полтавському обласному радіо «Лтава» протягом десяти років, а це тексти релігійного спрямування чи на різні суспільні теми з церковного погляду. Написано дуже багато. Вирішив, що, ставши людиною церковною, писати світську прозу негоже, тому що це, власне, белетристика. Іноді із силою доводилося себе стримувати, аби не взятися за чергове оповідання чи якусь іншу прозову річ. Тільки митець може зрозуміти, яка це мука – не писати, якщо воно проситься! 

– Над чим зараз працюєте? 

– У 2016 році почав одне оповідання, але якось не зміг його закінчити, а це взявся дописати, а воно пишеться й пишеться. Схоже, що вийде психологічний роман, у якому молода людина ще з юнацьких років шукає смисл життя, переходячи від села до села, такий собі подорожній нашого часу, який не просить хліба чи грошей, а роботу. Він потрапляє в різні складні ситуації, іноді на межі життя й смерті, присутня й містика, й химери. Взагалі, річ дуже насичена і для мене певним чином незвична, бо моя стихія - мала проза. Але, дивлячись на європейський досвід, бачу, що велика проза, як не дивно, має більше сприйняття тамтешньою читацькою аудиторією. Гадаю, що ця моя велика річ, якщо Господь сподобить її дописати, зацікавить саме молодь, бо переважна її більшість перебуває у складних пошуках смислу життя. І часто, не знайшовши відповіді, вдаються до наркоманії, пияцтва, гультяйства і, навіть, вчиняють самогубство. Твір позбавлений будь-якого моралізування, бо це моїй творчості непритаманне. Там, де починається моралізування, вмирає твір. Моє завдання – дати відчуття вічності, яка повсюди: сказав же Господь – підніми камінь, і Я там. Вічності, з якою кожен у свій час зустрінеться. 

– Сумніваюся, що сучасна молодь, особливо в юнацькому віці, задумується над смислом життя. Вони нині якісь легковажні, безвідповідальні. Молодь зараз мало що читає, та ще й у великому форматі. Це не та молодь, яка була тридцять років тому. 

– В мене інша думка! Я зустрічаю чимало 16-18-тирічних юнаків, які мислять такими категоріями, що ми не мислили про таке й у тридцять. Багато з них не можуть висловити, сформулювати думкою те, що нуртує в їхніх душах і свідомості, але ж це не означає, що вони порожні. Їм треба допомогти привести до порядку думки і уявлення про світ, про життя й власне місце в ньому. Але в сучасному контексті суспільних процесів. 

Чим відрізняється література другої половини 20-го століття від нинішньої? А тим, що вона давала людині опору в житті, вказувала дорогу, якою можна йти, вона була високоморальною, давала духовний і культурний розвиток, готувала до того, щоб людина ставала особистістю. 

– На вашу думку, звідки беруть початок витоки вашої творчості, адже обидві сім’ї, з яких ви походите, звичайні селяни? 

– Мій дідусь Іван Максимович був вправним пічником, клав печі й давав людям тепло. Ось так і я, єднаючи слово до слова, як ту цеглину до цеглини, даю людям художній твір, який гріє їхні душі. Я продовжую його труд. Тільки дідусь думав про те, як добротно викласти піч, щоб вона не чаділа, а я думаю про людину, її долю, місце в житті й про те, як це добротно викласти на папері. А витоки? Із самого життя. 

– У ваших творах багато сумного. Чому так? 

– Певним чином у житті людини багато трагічного. Іноді трагікомічного, залежно від того, як поведеться людина серед інших людей. Але в будь-якому випадку світлого й доброго в долі кожного більше, аніж темного й трагічного. А що стосується моїх творів, то так складається життя героїв і хай хтось скаже, що там є хоч якась фальш. Мене цікавить душа людини, її порухи, що з нею відбувається, моя душа зливається з її душею, стає з нею наче б як одним цілим. І хоч я й люблю своїх героїв, живу їхніми долями, але знаю одне – духовно повноцінно жити вона може лише пройшовши випробування, очищення душі стражданням. Без страждання не можна оцінити щастя. 

– А як ви пишете? 

– Це незбагненний процес. Його можна порівняти із вагітністю жінки – вона ще не знає, хто там усередині неї, яким воно появиться на світ, тим паче, яким буде в нього характер і доля взагалі. Але вона його виношує, а коли настануть пологи, то хоче того, чи ні, але народить і на світ появиться нова людина. Ось так і в письменстві – відчуєш, виносиш, сядеш писати, але ще не знаєш, що народиш, що вийде з-під твого пера. Для мене писання – це велике таїнство, навіть більше – як спалах любові, яка ніколи не буває неправдивою. А, взагалі, письменство – це важкий труд, який приходить раптово й не запитує чи є тобі коли працювати, чи немає. Коли примушую себе писати, то з цієї затії нічого не виходить. 

– Ви пишете переважно оповідання, вам це до вподоби? 

– Чому мені більше до вподоби оповідання? Тому що оповідання – це як спалах любові. Це мить, яку треба вловити і занотувати, але так занотувати, щоб кожен звук природно вплітався в загальну канву й не був фальшивим. Слово треба відчувати! Якщо прозаїк не відчуває слова, то його твір мертвий. Треба смакувати кожним словом, воно повинне дзвеніти, як прозорий кришталь, видаючи чистий і неповторний звук. І в той же час, не можна бути багатослівним. Знаєте, це як вдихнути повітря й видихнути. Мені, щоб написати слово, треба спочатку відчути його мелодику – чи вплітається його звучання в загальну музику речення. Власне, твір – це мелодія. До слова треба ставитися відповідально, адже з нього життя починалося. «Спочатку було слово», – пам’ятаєте в Єванегелії? 

Я починав писати олівцем, густо мережачи рядок за рядком, а вже потім перейшов до кулькової ручки. Коли подивитеся на мої рукописи, то майже не знайдете правок, хіба що зрідка якесь невелике доповнення. Я пишу один раз, в мене немає редагування, можливо тому, що дорожу кожним словом, вони наче припасовані одне до одного і, якщо в мій текст хтось сторонній щось добавить, то це одразу ж видно, як, скажімо, латку на новій сорочці. Мені самому дуже важко робити в той чи інший абзац якесь доповнення. Мої обидві книжки вийшли фактично не редаговані, бо не було чого редактору виправляти. В цьому мені, слава Богу, пощастило - рукописи обох книжок редагувала людина з особливим чуттям слова – Анатолій Григоренко, мій земляк, чудовий поет і прозаїк. Мені це приємно згадувати. 

Але переконаний в одному – Господь веде мене творчим річищем, як і взагалі по життю. Він вводить в потік і ти пливеш в ньому й пишеш. А вийшов із потоку, і писання припинилося. А в тому потоці треба виловлювати саме ту рибу, яка тобі до вподоби, тобто ті слова, з яких витчеш твір. Творчий процес настільки незбагненний, що пояснити його повністю неможливо. Правда, образно його можна зіставити із вишиванням чи гаптуванням – стібочок до стібочка, хрестичок до хрестичка днями й ночами і появляється витвір духу – сорочка чи рушник. Знаю одне, якщо читач над твоїм твором не схвилювався, не задумався, не заплакав, то праця твоя марна. Те, що виникло в серці читача, і є наслідком твоєї праці. 

– Творчість кого з письменників стала для вас прикладом? Хто був вашим учителем у літературі? 

– Прикладів не знаю, але читав і часто повертався знову до творів Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, а ближче до нашого часу, то це неперевершені Григір Тютюнник, Євген Гуцало, а з зарубіжних – Чингіз Айтматов, Валентин Распутін, Віктор Астаф’єв, Володимир Крупін, Габріель Маркес, Альбер Камю… 

Та багато хто, тому що творчість кожного письменника дає тобі якусь поживу для роздумів, але щоб хтось на мене впливав, то такого не можу сказати. Хоча, так буває, що в якомусь творі натрапиш на думку, яка чимось тебе вразить, і ти вже розвиваєш її у власне оповідання. Але в моїх творах ви навряд чи знайдете чиїсь сліди, адже в будь-якому випадку ти твориш власне. Взагалі, для мене у творах інших авторів більше цікаві не стільки персонажі й сюжети, як мова, стилістика написання, емоції, настрої… 

До речі, коли отримав сигнальний примірник першої книжки «Жива роса», подякував Євгену Гуцалу, бо він доклав багато зусиль, щоб вона, врешті, вийшла у світ (чотири роки підряд її викидали з видавничого плану «Радянського письменника» - не з вини видавництва), а він глянув на мене й відповів: «Дякуй своєму таланту». І в цих його словах відповідь на ваше запитання. 

– Що вам допомагає писати? 

– Важко сказати, але, мабуть, читання. Я людина комунікативна. Очевидно, це й привчило мене постійно читати. Я не уявляю свого життя без читання. Кожен мій день, о 5-ій ранку влітку, чи о 6-ій взимку, починається з молитви, а потім переходить до перегляду новин, а далі пішло-поїхало. І так до 23-24-ої ночі. Це, коли вдома. В роз’їздах по єпархії (чотири області), які трапляються достатньо часто, маю інший розклад. Але неодмінно – інформація, а в дорозі читання. Я все життя читаю. Не уявляю, як це людина живе і не читає! Отупіти можна, адже мозок повинен постійно отримувати поживу, повинен постійно перебувати у стані мислення. Людина, яка не читає книжок, не може бути повноцінно розвинена розумово, тому що на процес мислення дуже впливає саме начитаність. І, головне, саме з паперового носія! 

– Ви пишете кожен день? 

– Коли вдома, то так, а коли в дорозі, то там не до творчої роботи в тому розумінні, що приходить образ, малюється картина, а ти не можеш в цей час писати. І воно полетіло собі, як птиця, далі. А те, що будеш потім згадувати, то вже не те. Це все одно, що спочатку цукерку лизнути, а згодом згадувати, яка вона смачна. Через це я не можу писати десь, а лише вдома. Тому що це, як я вже говорив, нелегкий процес, який вимагає спокою, тиші, налаштування і безперервної роботи день і ніч, бо коли ти входиш у потік, ти вже не можеш з нього виходити, інакше потік попливе далі, а ти лишишся на березі. Є афоризм – двічі одну й ту ж воду не входять. А тобі треба увійти в той текст, з якого годину тому, чи кілька днів тому, ти з якоїсь причини вийшов. І повернення дуже складне і, власне, вже в іншу інформацію, яку тобі треба припасувати до вже написаного. 

Тому я пишу періодично, тоді, коли під час роботи над оповіданням мене ніщо не відволікає, а коли й відволікає, то хіба що на кілька годин. Пишу, можна сказати, серцем, може тому написано художніх творів не так багато. Бажання писати приходить само собою, не запитуючи чи є тобі коли сідати до письмового столу, чи немає. До речі, коли намагаєшся себе примусити писати, то з того нічого не виходить. 

Я розмовляю з героями, переживаю разом із ними – плачу й радію, відчуваю кожен порух їхнього серця, відчуваю навіть запахи. Для мене навіть дерева живі, ріка, небо, все, що створив Творець, воно живе, воно в гармонії між собою. І ти повинен жити в гармонії з ними. Гармонію треба відчувати до найменшого поруху, тоді вона буде природно звучати й у творі. Але цим треба жити. По іншому ніяк! 

Пишучи, скажімо, невелику новелу «Безодня», можна від переживань не встигнути поставити крапку після останнього речення. Знаєте, коли, пишучи, сам плачеш, то заплаче й читач. Не можна писати з байдужим серцем. Очевидно, через це мало написано художніх творів, а більше релігійних, тому що там вже дещо інші переживання. Хоча, в мене й релігійні тексти пишуться з почуттям. Моя душа розкривається у моїх творах. 

– Тоді таке запитання – якщо останніх років з п'ятнадцять перед вами не стояв вибір писати чи служити, бо ви не працювали в царині прози, то нині, коли зайнялися активною творчою роботою, чи не стає перед вами проблема вибору між церковною і творчою діяльністю? 

– Зараз художня творчість церковній діяльності не заважає, бо я трудоголік, а ось як буде надалі, покаже час, адже не молодію. І все ж, вирішив, що доки Господь даватиме мені можливість топтати ряст, буду писати, бо на це є воля Господня. Ніщо на місці не стоїть – все рухається і змінюється. І ми теж. Але писати треба так, щоб читач поринав у написаний тобою твір, жив у ньому, щоб він потрясав його душу так, як спільна молитва Павла й Сили у в’язниці викликала землетрус і замки з дверей поспадали, а самі вони відчинилися. Щоб ось так і душа читача розкрилася, вирвалася на волю із тенет байдужості і душевної зашкарублості. Твір повинен зачіпати читача, як кажуть, «за живе». Тоді це справжня література! 

– А чим для вас є література? 

– Це все одно, що запитати, чим для вас є повітря, вода, хліб! Література - це життя, коли ти мислиш, радієш, печалишся, чимсь захоплюєшся, доторкаєшся до краси, любиш, переживаєш і працюєш з цим у своєму серці, а вже потім воно відображається у твоїй свідомості, формується у слова і, в міру майстерності, творить текст. Тут головне не стати інструктором життя. Справжня література не повчає, вона вчить осмислювати ті чи інші процеси й дає читачу можливість самому робити висновки. Вона покликана вчити нас відчувати всю гаму почуттів, якими Творець наділив людське єство, й через ці почуття піднімати наш духовний рівень. Я ціную той твір, після прочитання якого не знаєш, як вгамувати душу. Прочитайте «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника й спробуйте справитися з почуттям, яке охопить ваше серце! Оце і є література!

Розмову провів Юрій ІВАНОВ

Читати більше

Осінь – пора нових відкриттів

«Збираю на зиму теплі слова. Підсушую. Перебираю. Додаю то дрібку печалі, то радості пізньоцвітньої. Ото прийдуть до мене гості. Замерзнуть дорогою. А я їм: драстуйте, мої хороші, добрий вечір, мої приспані. Сідайте до вогню погрітися. Давайте, витрушуйте з кишень, що в кого є. Може, сухарик житній, сонцем надломлений, може, перстеник із циганського золота осіннього, а може…. Тиша вечірня терпка, навхрест нитками перев’язана… Мовчать гості. Не озиваються. Лише багаття потріскує. А що то у нім? Та то… слова горять! Того й тепло кругом усім…»

Мабуть, цими рядками письменниця з Лубен Ганна Кревська (Марина Володимирівна Кононенко) означує свій сьогоднішній настрій. І кличе нас до затишного вогню своєї творчості – погрітися в душевному теплі. І привід є хороший: нещодавно вона зустріла свої ще молоді 40 років і видала нову книжку – «Ситцеве щастя». Відбулося кілька її презентацій у Полтаві та Лубнах. На сайті обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара читаємо розповідь про зустріч із авторкою: «Осінь – пора нових відкриттів. Одинадцятикласники СШ № 27 6 вересня 2019 року «відкрили» для себе Ганну Кревську – члена Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, лауреатку двох регіональних премій: імені Василя Симоненка та Володимира Малика, обласної премії імені Івана Котляревського, авторку трьох поетичних збірок. Щойно з друку вийшла перша її прозова книга, яка має назву «Ситцеве щастя». Вона містить 8 оповідань та повість. Це – художнє відтворення історії полтавського краю 30–60-х років ХХ століття».

Ганна Кревська про свою книгу зокрема розповідає так: «Більшість історій, описаних у «Ситцевому щасті», насправді відбулися з моїми героями. Деяка частина фактів – знайшлася в газетах того часу, піснях, легендах, переказах. Що було у сувої ситцю, а що туди дошив меткий кравець – то розгадувати тобі, шановний читачу. Зазначу лише одне: найбільш неймовірні та фантастичні сюжетні стьожки не довелося вигадувати – вони справжні… Сподіваюся, шановні читачі, що в моїх ситцевих історіях кожен знайде щось своє. Можливо, витягне зі скрині спогадів сувій ситцевого щастя, котрим захоче поділитися з близькими.

Ситець – легкий, празниковий, коленкоровий, до тіла ловкий, набивний, кульбабовий, лагідний, літній, полинялий, рідний, незабутній, свій…

А який ваш СИТЕЦЬ? Погортайте, подумайте, оберіть».

Наші читачі матимуть таку змогу – обрати, прочитавши уривки з кількох оповідань.

«Ситець у кожного свій…»

Окраєць хліба

Іван Зозуля сидить біля шорсткої стіни і пригадує хліб. Його вигляд чоловік знає напам’ять – важкий, чорний, із трішки порепаною шкоринкою. Мама Мокрина пекли височезні хліби. Їхня сім’я мала семеро їдців, отож мати навчилися пекти такі паляниці, що, урізавши скибку та намазавши її здором із часником, можна було наїстися навіть у жнива. Іван завжди змагався з меншими братами та сестрами за ті окрайці, а отримавши бажане, ділився, бо ж разом – смачніше…

Минулого тижня Зозулі виповнилося двадцять. Він зустрів їх далеко від тихого рідного села Хорошки – в німецькому гестапо. А потрапив сюди Зозуля саме через хлібину. На чужині, у провінції Вайденау, домашнім хлібом навіть не пахтіло. Тут був зовсім інший коленкор: якась подоба на хліб з дертю, міцно зліплена у темний, аж чорний кавалок. Але наші остарбайтери, які жили в бараках і працювали, наче каторжні, не наїдалися і його. Хліб давали раз на день – в обід. Один буханець ділили на п’ятьох, а це – триста грамів. Часто, поки Іван доходив до баланди з брукви, в руках уже не лишалося нічого з відкраяної скибки – самі крихти…

Усе почалося з посилки. Зозуля отримав її кілька тижнів тому. Рідні відправили не один десяток тих посилань на інший кінець світу, але за два роки до Івана дійшли одиниці. У цій, сьомій, посилці, що невідомо скільки часу подорожувала з України, був лист від матері, коржики, які за час мандрів стали потертю, і добротна сільська махорка. Махорці Іван зрадів. У Третьому рейхові, знаєте, куриво, кава та чай стали конкретним дефіцитом, отож – товаром. Хлопці-щасливці, які теж отримували посилки, тайкома обмінювали їх на хлібні картки, проносили в барак і ділилися. Іван за свою махорку теж виміняв у чеха картку на 2 хлібини і ось несе їх назад до барака. Але тоді наче вгрузає ногами у землю. На вході височіє Ціп. Охоронця так прозвали за зріст – високий, худющий, а ще він за кожну провину, немов ціпом, вимолочує свою жертву палицею. Ціп тонкими кістлявими пальцями відразу намацує під одягом Івана хлібину, а після більш ретельного обшуку знаходиться неотоварена картка…

– Де взяв? Хто посмів дати? – репетує начальник табору.

Мовчить Іван. Знає, що за картку людину можуть посадити або й відправити у концтабір, а звідти – не вертаються. Чеха шкода. У чеха – діти. В Івана їх не було, а тепер навряд чи й будуть…

Чорнобривці

(Перший приїзд Малика в Лубни)

…Володимир приїде в Лубни погостювати до брата. Михайло нещодавно одружився на місцевій дівчині. Обидва Сиченки закінчили навчання. Володимир вчителює на Київщині, Михайло – лікує на Полтавщині. Молодший брат ставить на ноги себе та все хірургічне відділення Лубенської лікарні, якій катастрофічно не вистачає препаратів, приміщення, а найбільше – лікарів.

Літнього вечора у хату, де на кілька тижнів оселився Володимир, зайде тендітна дівчина із неймовірно гарними великими очима. Здається, такі очі він бачив на фресках Софіївського храму, святих якої писали з київських князівен. Дівчина зазирне тими очиськами у саме осердя його чоловічої душі.

– Добрий вечір, – вітається постоялець. – Мене Володею звуть. А вас?

– А я – Галя, – каже дівчина і несміливо додає: – Галя Малик.

– Яке красиве прізвище! – вихоплюється у юнака. – Ніколи такого раніше не чув.

Вони довго будуть гуляти зеленими лубенськими вулицями. Вона щойно закінчила медінститут і мріє лікувати людей. Він уже кілька років учителює і мріє лікувати людські душі. Увечері, перевіривши під гасовою лампою купу учнівських зошитів, Володимир Кирилович відкриває свій зошит і починає писати вірші про болі українського народу. А потім тайкома ховає написане під стріху.

Вони прийдуть до Сули в напівтемряві. Денна, аж тягуча, задуха зміниться раптовою прохолодою, як це часто буває наприкінці серпня. Внизу великим чорним дзеркалом стоятиме нерушиме плесо, в яке обриватимуться перші, жовтогарячі метеори. Він напатрає на чиїйсь клумбі цілий букет айстр та чорнобривців, а тоді несміливо спитає:

– А чорнобривці тобі подобаються?

– Подобаються, – відповість дівчина і зашаріється.

– І нам із братом… і мені – теж подобаються! – скаже юнак, накидаючи на її плечі свій піджак. А тоді аж так осміліє, що пригорне і дівчину, і чорнобривці до свого серця.

Бутлик молока

Вранці Петрусь бере на плечі кошики і несе їх в Лубни на базар. У кошиках – картопля і бутлики із запашним свіжим молоком. Від села до Лубен – сімнадцять кілометрів навпрошки, тож самого Петруся не пускають. Він іде базарювати разом із тіткою Дунькою. Терешко (і швець, і жнець, і на дуді грець) пошив Дуньці модельний піджак, що зветься халадайка. Тож тітка радо бере Петруся з собою базарювати. У полі на Чорницях Дунька зупиняється і натирає щоки квасним буряком.

– Тьотю, а нащо ви оте робите? – питається Петрусь, перемінюючи кошики.

– А може, собі якого дядька в Лубнах найду! – осміхається базарниця.

Пастухи бджіл

Ох, ця Палажка! Кров із молоком, наливка вишнева вистояна, клята, клята, тричі на дню клята і головихою, і бригадиршею, і всією колгоспною ланкою ПА-ЛАЖ-КА.

З якого татаро-козацького замісу ти вродилася отака на Богом забутому хуторі? Із вигнутою дугою бровою, якою поводиш так зверхньо, немов ти – онука бунчкового товариша? Із очима… очиськами зеленими, які зиркають, припікають мужикам серце, непогашеною цигаркою. А ота кохта… кохта, що аж тріщить на високих, тугих, із війни ніким не цілованих грудях… Чи цілованих?.. А якщо цілованих, то ким і коли? От скільки їх у тебе там було? Га? Чи не було… А тобі все мало! Чого, от чого, коли ти, Палажко, йдеш у лавку, а чорні коси зміями в’ються, визирають, вилазять з-під твого квітчастого платка, у бригадира зупиняється бричка на дорозі, конюхи починають обтирати об лопухи кізяки з чобіт, а голова колгоспу… Голова колгоспу – один на три села! Отой, вражий син Опанас, починає гарцювати навкруги тебе на казьонному жеребці, немов малолітній пацаньонок, теряючи, так сказать, не просто своє достоінство, а достоінство і ліцо совєцької власті.

Оця клята Палажка була у війну «на Германіях». Тричі увозили, тричі тікала. Чоловіка, якраз перед німцями, вивіз уночі воронок (щось десь ляпнув про голодовку), а дітей не було…

Треба ж було тобі, Палажко, гнути свою спину в ланці. Може, хоч би поле бурякове випило, виїло твою красу. Так ні – запала ти до самої печінки нашому голові. Послав тебе, кляту бабу, у Гадяцький технікум – вчиться, а тоді… зробив завідуючою колгоспної пасіки.

Щоночі прилітав Опанас шершнем до твоєї закритої на дві засувки хати і гудів, низько гудів, як саме небо грозове гуде громом:

– Одкрий, ну, одкрий, Палазю! Моя Палажечко, моя солодкая, моя медовая, одкрийся! Прошу тебе! Ні перед ким на коліна не ставав, а перед тобою стану – тільки отвори!

А ти двадцять ночей стояла по той бік дверей і м’яла, сіпала на собі коси. Бо ж голова – жонатий, твій Петро (є чи нема) у Сибіру, а у хаті, Палажко, лише ти і радіо.

На двадцять першу ніч, зрозумівши, що не зняти з оцієї оси ні меду, ні стружки, Опанас осатанів. То не дає бідони на мед – куди хоч його, туди й качай. Бач, бідони в колгоспі – дефіцит. То заставить Палажку робити рамки на всю пасіку. Отих рамок треба штук чотириста, а руки у Палажки лише дві. Вона вже порізала пальці до крові дротами, а роботи – ні кінця, ні краю.

– Дайте мені хоч кого-небудь в поміч! – просить пасічниця.

– Де я тобі їх возьму? Хіба намалюю?! В мене всі мужики при ділі! – сичить голова, а сам поводить налитими кров’ю очима – чи не збирається хто помогти клятій бабі.

Не поміг ніхто… Село дивилося сотнею безсонних очей на Палажчин двір. Село співало «Чому бджоли не йдуть в поле, чому не рояться…» І то, мабуть, село (аж ніяк не головиха) вимазало похилені ворота Палажки коров’ячими кізяками.

Якось Олексій, поки жінка не вернулася з ферми, зайшов покликати Палажку переслати матері постіль. Зайшов і почув, як у дровнику не по-людськи плаче-завиває його рідна тітка.

Наступного вечора небіж прийшов робити їй рамки, тоді – вулики, а весною через день унадився вештатися до Палажки на пасіку. І чиясь, таки дійсно клята, душа ляпнула голові, що вчащає Олексій до тітки не як родич, а має на неї конкретні, так би мовити, види. З тих пір і пішло – у сусідньому селі коси клепають за 2 карбованці і 80 копійок, а Олексію – тільки 90 копійок. Усім дерево на хату дають, а Олексію – нема!..

Коржики

У селі ніхто не вірить, що німці вже в Лубнах. З Марусі сміються навіть домашні.

– Та їх іще під Києвом остановили! Радіо слухати треба! – сердиться Галя.

– Та ні в жизнь вони сюди не доберуться! Наші оборонять! – піддакують інші.

А вже наступного ранку Мгар побачив перші німецькі танки. Вони важко котилися селом, піднімаючи собачий ґвалт і курячий лемент. Ось перший оминув хати та ворини і рушив за край села – на Мостище. Якби той танк спитався у Марусі: що там, далі, за густим килимом трави, таким смарагдовим, що аж очі ріже? То вона, мабуть, відказала б: «Поїдь, та й узнаєш!» Танк рушив на лугову зелень і… провалився. Адже Маруся, увесь Мгар, Вільшанка, Лука і Тишки знали, що за Мостищем стояла така драговина, куди навіть кіз пускати не можна було, не те що – танки! Того й назвали Мостищем – у жнива й сівбу навіть на дорозі треба було підмощувати баюри, аби вози не в’язнули в баговинні.

Німецький «Фламінго», дарма, що легкий, відразу осів по самісіньку свою трансмісію у болотну жижу. Перелякані німці відкрили люк і повискакували геть, досадно лаючись на весь Мгар. Інший танк після такої оказії лишився поруч на дорозі, а третій повернув назад і став напроти колгоспної контори, розвернувши дуло на переправу. Він простояв там самотиною аж до самого полудня.

Дід Галайда, чия хата крайня на кутку, питається у своєї баби:

– Ксеню, а мо’, вони там подохли?

– А Бог же їх знає, іродові душі! – перехрестившись на монастир, одказує та.

По обіді до Галайдиного двору прибилися медсестра і троє солдатів. Всі поранені, один – не здужає стояти на ногах, тож його тримають-підпирають плечима товариші.

– Дідусю! Ми ярами сюди вийшли. Нас під Лубнами у якомусь ліску в кільце взяли. У нас – два протипіхотних, снаряди скінчилися, а вони – як саранча, лізуть і лізуть… Нам на той бік треба…

– Он мій човен під вербою припнутий стоїть – беріть! Тільки ж угорі, під конторою, їхній танк окупірувався…

– А німців ніде більше нема?

– Та вроді нема!

– Ми вище попливемо. Може, не встрелить? Я ж із раненими…

Солдати відв’язують човен, а медсестра чіпляє на лозину хустину баби Галайдихи – стару, ситцеву, давно вибілену сонцем. Ось на дно кладуть пораненого, ось дужі солдатські руки відштовхують човна від берега. Тріснуте вербове весло входить у воду, борючись із течією, але та невмолимо зносить поранених униз – ближче до контори.

Мовчить дід Галайда, приклавши руку човником до лоба. Мовчить баба Ксеня, дивлячись, як по воді пливе її ситець. Мовчить Мгар, і танк теж мовчить. Але ось над Сулою лунає невмолиме «Гух!», і човен розлітається посеред річки на друзки. Кричить вороння, злітаючи із безхресної монастирської дзвіниці. Скрикує баба Галайдиха. Хреститься дід Галайда, повільно вдавлюючи пучки в лоба і груди, а по тім – знову тиша. Лише баговиння з трісками пливе за течією.

Через тиждень у Мгар знову в’їжджають німці. Цього разу на мотоциклах. Вони зривають із сільради кумачевий прапор і розстрілюють під фермою комуністів. Страчених викладають проти скупого осіннього сонця на солому з коржиками коров’ячого посліду – аби всі бачили. Правда, не всі з убитих комуністи, але за дивним збігом – усі шестеро ходили у 33-му і забирали в людей останню їжу. Виходить, гарну пам’ять має Мгар. Не сховали її ні сливники, ні вишняки, ні левади із похованими у ряднах людьми.

Ганна КРЕВСЬКА
Джерело: «Зоря Полтавщини»

Читати більше

Поріг, який ми вже переступили

Десь там, углибині наших душ, побитих скалками поневірянь, а подекуди й відчаю, тихенько тліє надія – переступити іще один поріг. Поріг зневіри і розчарувань, болів та негараздів… а так хочеться аби цей поріг став останнім.

Проте вони, оті пороги, все не закінчуються. Виринають із лютої каламутної води один за одним. От хоч розбий чергового лоба або власний човен… А якщо не розіб’єш – виявиться перед тобою новий Ненаситець… Проте, піднімаєш очі вгору і бачиш, що на ОСТАННЬОМУ ПОРОЗІ вже хтось стоїть! Та не просто стоїть, а ще й простягає до тебе руку помочі… 

Нещодавно в Київському видавництві «Майстерпринт» вийшла друком книга «Останній поріг» Володимира Шкурупія. Це – величезний духовний пласт історії нашого народу, що містить майже 600 (!) сторінок, а глибину його вмісту ще належить гідно поцінувати широкому колу читачів. 

Книга містить три повісті: «Жива роса», «Чи я в лузі не калина», «Бідна вдова» та тридцять три оповідання! Цікаві цифри, правда? А скільки праці за цими історіями, скільки людського горя і несправедливості. 

Чого варті лише самі назви: «Червоний Спас», «Голос землі», «Свічка на покутті», «Жорна-камені», «Жалісник», «Йоська», «Овдюшка», «Черешеньки», «Одчайна», «Колій», «Ягода достигла», «Сонце заходило», «Явори горять!»… 

Власне, це – перевидання книг «Жива роса» (1987) та «Осіння горішина» (1990) виданих свого часу у видавництві «Радянський письменник». Автор – Володимир Шкурупій майстерно та натхненно описав у цій фундаментальній книзі віхи історії нашого народу 30-60-х років ХХ століття. Нині вони потроху вицвітають, зникають із нашого життя, разом із очевидцями тих далеких подій та порогами їхніх домівок. Лише вдумайтеся у ці назви! Лише уявіть які пороги здолав автор за цей час! 

Оповідання із книги «Живої роси» були створені ще на початку 80-х. «Держліт» викидав книгу із плану видавництва навіть після 87-го року, а потім, як зазначає автор, щось «пошептало». 

«Осіння горішина» вийшла на початку 90-го року, але пролежала в підвалі видавництва вісім місяців і редактор уже сказав автору, що її поріжуть на макулатуру. А потім за два місяці книгу з підвалу «випустили». 

Є у книзі знакова повість – «Чи я в лузі не калина». Вона була завершена автором далекого 1984-го, виношена в серці – усе життя, але ж на повість було накладено «табу». В ній без прикрас описано трагічні події двох голодоморів – 1933 і 1947 років. Первинний варіант було нещадно пошматовано, майже знищено тодішньою цензурою. Але попри все, через довгих 6 років калина зарясніла терпкими ягодами правди. 

Далі печуть душу явори… Ні… вони – горять! А за ними – іще десятки справжніх, невигаданих історій. То така ПРАВДА, що проникає у спини і спомини нашого обікраденого народу. Замовчувана. Невмолима. Вона манить ступити на поріг. 

А там, за порогом – хазяї! 

Ось знахарка Вустя і страдниця Лисавета Полотайчиха, Герасим Швендя і Килина Божчиха, Теліпайло і Пазючка, Шишелиха і стара Пушиха, Йосько та Калатура. Вони всі своєю семижильною працею та окраденим життям допомагають нам здолати занадто високий поріг.
А що ж там – далі? За сінешними дверями? 

«Трохимова душа, яка враз зчорніла, звугліла і стала меншати, маліти, а тоді на землі зажевріла вуглина і покотилася з двору Гнатового через дорогу у синів двір, а за хвилю хата спалахнула вогнем». 

Вигин річки видніється зігнутим коров’ячим рогом, який устромився в густий перелісок. Дивний чоловік, опущений у плечах. Ось у когось пенсії, як у зайця хвоста, а в когось старість така стара та немічна, що вже горобці загрібають. Що – хіба ні в кого в носі не засмикало? 

То я все говорю з вами не своїми словами, а словами автора… Отож вмощуйтеся тихенько і дивіться. Далі, за страшним чорним порогом ви побачите потойбіччя. Там люди страшніше за упиряк. Там для жінок така найтяжча робота, що й чоловіки за неї не беруться. Там рубають яблуні, бо на кожну із них накладено податок… Там горять чи то душі, чи то явори… Бо ж ось синові із війни приносять батька. Як саме? А як сніп жита із поля, бо в нього замість рук і ніг – культі. Ото лише груди «в мендалях». 

А ще ж є районне начальство, дух якого «не вивітрюється в селі ні в спеку, ні в сніг, ні в дощ, ні в сильний вітер, бо налітає його, як того вороння, і кожне намагається щось та й урвати на дурничку». А там далі вже й «Верби від хімікатів повсихали, бо ж поле під саму річку і в неї усе несе під дощ і коли сніг розтає. Голо, аж страшно». 

А отаке не страшне? «Ще й сорому до того ж не оберешся, коли в районній газеті пропишуть, начеб їм, розумакам, ні про що більше писати, як не про те, що якусь там доярку злапали, бо підв’язала під грудьми молока грілку та несла додому дітям охлялим». «Ніч горіла в полинах за селом лиш йому видимим вогнем, іскри стріляли під чисті небеса і там застигали сяючими зірками, в які вбиралися чиїсь добрі душі, і в них знаходили собі одвічний притулок, тільки зрідка навідуючись на землю, аби поглянути, як воно тут живеться і як ведеться». 

Та попри все у книзі, як і в житті, ще є спраглі душі, які не загасити снігом. Є образи, є слова, котрі чіпляють за живе. «Думка в голові колупається», «стіни понадималися, як жаби на дощ», «пригода, наче кропив’яною сіткою вкрила село»… 

Слова – кожне з якого на вагу золота: пристарати, запіцолили, закундубасилося, стовбичити… 

«Коли гине одна людина – горе, а гине народ – то вже катастрофа. Хто сміє замахнутися на народ?» – питається у нас автор і подає нам руку. Отож треба піднятися, здолати з його поміччю і цей ОСТАННІЙ ПОРІГ. 

Ганна КРЕВСЬКА,

член НСПУ та НСЖУ

Володимир Шкурупій Народився 20 серпня 1954 року в селі Мала Шкурупіївка Решетилівського району на Полтавщині. Закінчив Черкаський державний педагогічний інститут (1980), за фахом – учитель української мови та літератури. Певний час працював інструктором зі спорту, редактором районного радіомовлення. У 1978–1994 роках – пасічникував, згодом займався фермерством В 1991 році заснував духовно-літературний альманах «Великдень», у 1995 році заснував всеукраїнські газети «Чаша Агапіта» та «Добродій», яка нині стала релігійним православним двотижневиком. Свого часу був редактором газети «Решетилівський час». Автор збірок оповідань та повістей «Жива роса» (Київ, 1987), «Осіння горішина» (Київ, 1990). Член Національної спілки письменників України з 1988 року. 

У книгу «Останній поріг» увійшли оповідання й повісті, що побачили світ у книжках «Жива роса» (1987) та «Осіння горішина» (1990). Загальна тема творів Володимира Шкурупія – це своєрідний епос українського села 70-80-их років минулого століття, протистояння національних традицій людяності супроти цинізму, нагадування про важливість усвідомлення своїх коренів, любові до рідної землі, заглиблення в моральні витоки народної душі. 

Прозаїк описує не стільки село, як глибину української душі в її переживаннях, тривогах, щирості, майстерно показуючи найтонші риси характеру героїв через влучні деталі в їх мові, вчинках, побуті. Його герої добрі, простодушні й щирі. Природа у творах автора виступає одухотвореною, ніби один із героїв, нерозривно вплітаючись у канву твору, увиразнюючи характер героя, описувану подію. 

Творчість Володимира Шкурупія зачіпає потаємні струни душі, його пекуче слово проходить крізь саме серце, примушуючи читача переживати, страждати, плакати, але й радіти разом із героями. Його проза – біль душі, який рятує від байдужості, моральної деградації, вона читається на одному подиху, залишаючи в серці глибокий слід. Саме за допомогою таких творів пізнається наша національна ідентичність.

Див. також: УРОЧИСТА АКАДЕМІЯ: до ювілею архієпископа Афанасія

Читати більше