Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

26.8.15

Дата: 26.8.15 ● Час: 16:18 ● Мітки: , ,

Ой, поперед мене – гори сині,
Я шукаю Бога так високо…
Святослав Вакарчук

24 серпня, в День Незалежності України, за ініціативи Національної спілки письменників України, близько 40 літераторів із різних куточків нашої держави та навіть Білорусі вкотре здійснили безпрецедентну акцію – із патріотичними піснями, під національними прапорами, зійшли на найвищу гору Карпат – Говерлу. Приємно, що серед письменницького загалу, учасників цьогорічного сходження, було три представниці з Полтавщини: Юлія Манойленко, Олександра Чорна та авторка цих рядків.

Більше двох години виснажливого підйому та трьох години спуску, дружня підтримка й поради бувалих сходженців новачкам, несення прапору, що з кожним кроком все вище підіймався над полонинами… Усе це, щоб там, на висоті понад 2000 метрів, де, здається, ближче до неба, ніж до землі, всім разом в єдиному пориві гучно видихнути: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»
На вершині, яку обвівали всі вітри, були братання і читання патріотичних поезій, було стійке переконання того, що ти знаходишся на правильному місці разом зі своїми однодумцями. Хотілося крикнути на всю далеч: «Щоб нам дійсно жилося краще, щоб доля нас не цуралася, а вороженьки таки згинули, як роса на сонці!..»
До речі, про сонце… Як повідомив нам учасник кількох попередніх сходжень, відомий письменник Сергій Пантюк: «Цього року погода нас балує: сонячно і – жодної хмаринки. А ось минулого року всіх учасників унизу щедро поливав дощ, а на самій вершині зустрів крижаний вітер зі снігом… Тож хочеться вірити, що нині це – добрий знак приходу змін на краще в нашій державі».
На вершині ми пробули кілька годин – слухали запальні гуцульські мелодії, співали національних пісень, по черзі тримали прапор, вітали воїнів АТО, що саме цього дня принесли на вершину світлини своїх загиблих побратимів. Один зі сходженців, сотник Руслан сказав: «Прийшли сюди, щоби бути ближче до них і до Бога».
А ще саме цього дня у нашого земляка з Полтавщини, а нині – молодого київського науковця, поета Олександра Козинця був день народження. Він, як і наша держава, – молодий, талановитий та сповнений світлих надій.
Стосовно ж самої акції ось що зазначив її нинішній координатор, голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ Євген Баран: «Сходження письменників на Говерлу саме 24 серпня відбувається вже вчетверте. Є ті, хто проходить цей шлях щороку, а є й новачки. Вперше нас було 11 письменників. Тож приємно, що з кожним наступним роком кількість тих, що дійшли вершини стає все більшою. Цього року ніхто з наших учасників не облишив свій маршрут і дійшов до кінця. Хоча, однозначно важко було всім».
Наш провідник – гуцул пан Роман зазначив, що первинно ідея сходження красного письменства на Говерлу належала відомому українському поету Василеві Герасим’юку. Тож у майбутньому нові покоління літераторів мають обов’язково продовжити започатковану ним традицію.
Важко передати усі враження від побаченого та почутого – річка Прут, що огинає коріння смерек, залиті сонцем полонини із чорницею та малиною, ватаги підкорювачів найвищої точки України, що несуть нагору прапори, неймовірна втома й безперечно адреналін від пережитого.
Відтак – бажаю всім нам підкорити у житті свою Говерлу, себто досягти найвищої, навіть захмарної, мети!
Ганна КРЕВСЬКА,
член НСПУ та НСЖУ
Читати більше

23.8.15

Дата: 23.8.15 ● Час: 21:00 ● Мітки: , , ,



Добірка віршів, у якій чути живий пульс сьогодення, присвячена 24-й річниці незалежності України.
Читати більше
Дата: ● Час: 10:17 ● Мітки: ,

З 20 по 22 серпня у місті Виноградів на Закарпатті тривав літературний фестиваль «Карпатський Пегас».
   Організаторами заходу є Національна спілка письменників України, кабінет молодого автора НСПУ, Полтавська обласна організація НСПУ та Виноградівська міська рада.
   Літературний фестиваль «Карпатський Пегас» мав на меті не лише представити відомих українських письменників, а й показати літераторам, які з’їхалися з усіх куточків України, що Закарпаття – єдиний регіон України де у гірських селах досі мешкають довгожителі, котрі пережили сім влад і держав, не виходячи із власного обійстя. Багато з них – етнічні угорці, що зберігають свою мову, побут, культуру.

   Прибула на фестиваль і делегація від Полтавської обласної організації НСПУ на чолі з її головою Наталією Трикаш. «Назва фестивалю Карпатський Пегас не випадкова, адже на Закарпатті нині проживає єдина українська письменниця, яка має коня. Це відома на Полтавщині поетка та громадська діячка, а нині ще й іпотерапевт, яка допомагає в реабілітації хворих дітей – Олена Гаран, – говорить один із ідейних натхненників та співорганізаторів свята, закарпатський письменник Василь Кузан».


  У перший день фестивалю учасники зустрілися з керівництвом міста Виноградів, здійснили ознайомчу екскурсію. Відкриття фестивалю почалося із розпалення вогнища в кінному центрі «Селід», продовжилося читанням віршів верхи на конях та куштуванням бограчу – традиційної для регіону страви. Модераторами вечірнього дійства були співорганізатори Василь Кузан та Леся Мудрак. Слово мали голови обласних організацій НСПУ: Івано-Франківської – Євген Баран, Львівської – Ігор Гургула, Полтавської – Наталія Трикаш, Кіровоградської – Олександр Косенко. Наступного дня відбулася творча зустріч із читачами на базі санаторію «Теплиця». Письменники передали місцевій бібліотеці свої книги.
   У рамках літературного фестивалю «Карпатський Пегас» було вручено премію «Ордену Карпатських Лицарів». Засновниками премії є Василь Кузан, Віктор та Андрій Балоги. Переможцем у номінації «Краща добірка із 10 віршів» стала Тетяна П’янкова з Івано-Франківська, а кращою поетичною книгою, на думку журі, є збірка Маріанни Шутко з Ужгороду.

  22 серпня поблизу села Новоселиця Виноградівського району найсильніші люди Закарпаття підняли легендарний «камінь сили» опришка Григорія Пинті.
  Закарпатським силачам, на чолі із виноградівським стронгменом Михайлом Галом, не з першої спроби вдалося перевернути легендарний камінь Пинті. Для цього їм довелося прикласти чимало зусиль. Сам Михайло Гал говорить, що камінь перевернути було складніше, ніж він очікував. Подія була приурочена до Дня Незалежності України та відбувалася в рамках фестивалю «Карпатський Пегас». За легендою, цей важкий камінь перекинули на землю бойові друзі Григорія Пинті, коли дізналися, що їхній ватажок схоплений і вбитий ворогами. Але вони вірили, що прийде час, коли народ стане вільним і поверне цей легендарний камінь на місце.
        22 серпня учасники фестивалю відправилися до смт Ворохта Івано-Франківщини, щоби в День Незалежності України здійснити вже традиційне сходження на Говерлу.


Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше
Дата: ● Час: 09:00 ● Мітки: , ,

Шановні земляки!

Щиро вітаємо вас із Днем державного прапора і Днем Незалежності України!
Двадцять чотири роки тому наша Україна зробила свій історичний вибір – утвердилася, як суверенна і демократична держава. Це зриме втілення мрій і сподівань багатьох поколінь наших предків, які віками плекали самостійність.
Нині до України прикута увага всього світу: громадяни суверенної та демократичної держави знову виборюють своє право жити в незалежній, правовій, успішній і стабільній країні. За час незалежності ми довели і доводимо, що здатні долати труднощі і досягати успіху. Для цього нам потрібна єдність і солідарність, зосередження спільних зусиль на загальнонаціональній справі.
Отож, вірмо у безхмарний завтрашній день, утверджуймо незалежну Україну – саме таку, як відкрила її для себе прогресивна світова спільнота!
Бажаємо всій громаді миру, добробуту й затишку в родинах, нехай кожен день повниться добрими справами в імя процвітання незалежної Української держави. 

З повагою  Правління Полтавської обласної організації
Національної спілки письменників України
Читати більше

21.8.15


До 90-річчя письменника.

Феодосій Кирилович Роговий (27.08.1925 – 04.05.1992) – це ж «письменник, Господи!» (Григір Тютюнник), письменник, котрий прагнув «показати останнюправду про людину» (Михайло Наєнко); письменник, романи якого належать до творів «такого рівня, такого зрілого роздуму», які «не часто з’являються в літературі» (Олесь Гончар) та демонструють «неповторний синтез виразно національних і загальноєвропейських стильових тенденцій» (Любов Зубак). Він залишив по собі «локальний літопис» (Іван Дзюба), що тримається на трьох складниках: Автор, Посулля (мала батьківщина) і Слово – народне, невичерпне, самобутнє (а ще, за Дзюбою, – «самоцінне»). Від народження посулянський Роговий полюбив «здорове, повне мелодій небо, ласкаве сонце, що дивиться на нас з-за горизонту, як мати на дітей, оце ненапийводу-повітря…». Він, певно, довго зважував, міркував, осмислював, перш ніж сказати-заявити: «Я світові потрібен як приклад, як нагадування».
Спочатку про нагадування. Навіть місцем свого народження – хутір Пугачівка Градизького району – Роговий нагадує про ті землі, які відібрали в українських селян радянські можновладці, поховавши їх під водами штучного Кременчуцького моря (Роговий: «це злочин віку»). Немає вже й Пугачівської початкової школи, і Морозівської семирічки, які у свій час закінчував майбутній письменник. Та пам’ять-нагадування про них іде до нас, нині сущих, через епіка Рогового; іде з його геніального «Свята останнього млива». Автор згадує-нагадує про витоки мистецького таланту: про біловоду Сулу, над якою виростав «з вудкою, а потім – з налигачем в руках, серед шелюгу та пісків, разом з табунами худоби та лелеками, що бродили по царині без пастуха в травах та ідилічних болітцях від обрію до обрію»; про царство «диких трав і птаства»; про ненаглядну пишноту природи, «до якої, поки жива, тягнеться душа людини»; про кобзу, яка висіла на покуті в «сімї Охмалів» і яку вони мали за святість, «бо не садовили туди в празники навіть рідних». Він, письменник Роговий, повсякчас нагадує про коріння свого, а, отже, й нашого роду, про «дідів і прадідів, що не підуть з цієї землі… залишаться тут лежати…».
Феодосій Кирилович продовжує нагадувати всім про виняткову роль сільського вчителя: від серпня 1950 року розпочалася його кількадесятилітня педагогічна праця в Устимівській школі Глобинського району. Виховував у своїх учнів любов «до батьківщини малої, в смислі рідних місць, отчих країв чи бодай найдрібнішого хутірця з березами чи тополями» (це з листа, датованого 1978 роком).
Романом «Поруки для батька» Роговий нагадує-реабілітує репресованих. До репресованих належав і сам. «У червні 1943 року був насильно загнаний на роботу в Німеччину, де і перебував у м. Ессені, працюючи на одній із шахт Рурського кам’яновугільного басейну. В лютому 1945 року потрапив до військових властей англо-американського командування, де перебував до червня того ж року. У червні 1945 року був переданий на р. Ельбі (м. Магдебург) військовим властям Радянської Армії...» (з автобіографії). Після війни остарбайтера Рогового направили, теж примусово, до міста Електросталь Московської області, щоб спокутував вину перед родіной. Там трудився на машинобудівному заводі до 1947 року.
Оглядаючи літературний процес другої половини ХХ століття, В. Дончик та А. Кравченко назвали з-поміж художніх прозових полотен, які тими чи тими своїми рисами, проблемно-тематичним, аналітично-критичним спрямуванням, «відкриттям закритих для правди зон, заборонених сторінок історії виявили нові підходи, нове мислення», і «Поруки для батька» полтавського самородка. Тож власною творчістю Роговий нагадує-підтверджує, що митець може, а почасти й зобов’язаний працювати всупереч обставинам, доглиблюватися до правди життєвої, акумулювати її у правду художню («В житті я не взяв жодної фальшивої ноти»).
Головно Ф. Роговий своїм п’ятикнижжям («Свято останнього млива», «Поруки для батька», «Великі поминки» – устиг написати повністю, «Гріх без прощення» – залишився незакінченим, «Скажи мені кончину, Господи!» – лише в задумах) нагадує про те, що ми українці, а тому прагне вберегти українську справжню мову від зникнення. За його листовним твердженням, «зареєструвати це зникнення як зникнення явища. І цим засвідчити його існування на землі – комусь прийдешньому на щиру згадку чи, може, й на велику втіху». У творах Рогового кожне слово – на своєму місці; кожен персонаж означений власним «говорінням»; авторські коментарі сповнені природної граційності, народної філософії (Роговий: «Глибочезне чуття українського слова – тільки воно визначає талановитість»). Тексти романів пересипані неповторними зразками мовних «старожитностей» і «красивостей»: «З пам’яті моїх очей вирізьблюється силует дикої груші», «А я бентежності своєї, мабуть, ніколи не заспокою», «Молотьба для мене найпрестольніший празник в году», «Ич, яку пику відпас, лепова твоя душа», «Протасій дивився на кволий струмок і розумів його до капельки».
Тепер про приклад.
Роговий – приклад незламної боротьби із системою, яка роками не допускала його художні твори до читача, боялася оприлюднювати оригінальні авторські тексти, нівечила їх (Роговий: «по моїх творах топчуться»). Рукопис роману «Свято останнього млива» був завершений у 1972-1973 рр., у 1974 році потрапив до видавництва «Молодь». Від того часу розпочалися митарства автора та його «Свята…», які підточували здоров’я прозаїка, але не підірвали його багатого внутрішнього світу, уміння бути «скрізь і завжди самим собою». Митець твердо відстоював написане, бо «пережив його документально», отже, усе, що відбито в романі, – автобіографічне. Звичайно, не лише на подієвому рівні, а передовсім на чуттєвому, світоглядному. Разом зі своїми порічковими людьми Роговий прощається з рідним: зі своєю криницею, своєю хатою, своєю землею. Він з усіма посулянами «поклявся честю ніколи і ні в чому не зраджувати своїй землі, як добрі діти на зраджують свою матір».
Роман побачив світ аж 1982 року, а Шевченківською премією відзначений 1992-го, за два місяці до смерті письменника. Отже, автор відстояв «цікаву самобутню книгу» (Борис Харчук), не піддався ні морально, ні мистецьки нелюдяним законам нелюдяної доби.
Роговий – приклад одного з провідних нарисовців Полтавщини. У 1966 році його, сількора з сільської глибинки, запросили до редакції обласної молодіжки «Комсомолець Полтавщини» (працював там до 1971 року). Нариси друкував в обласній та республіканській пресі («Радянська жінка», «Дніпро», «Прапор» та ін.). Журналіст Феодосій Роговий мав гострий зір, уміння проникати у красу буденної простоти, передавати тонкощі мови. Він завжди був чесний із собою та своїм респондентом (Роговий – «митець…вродженої професійної чесності…» (Любов Зубак)). У середовищі редакції відбувалося формування Рогового як письменника: тут працювали самобутні поети Анатолій Островерхий і Михайло Булах, часто гостювали Григір Тютюнник, Борис Олійник, Іван Драч. До речі, знайомство з Гр. Тютюнником згодом переросло в міцну дружбу (Феодосій Кирилович присвятив побратимові-землякові кілька документальних новел, які спочатку друкувала полтавська преса, а нещодавно – «Українська літературна газета»).
Роговий – приклад того, що іменується правильною сімейною педагогікою: його син Юрій, як і батько, все життя працював учителем (викладав біологію), популяризує творчість свого тата (упорядкував і видав листи та щоденникові нотатки Феодосія Рогового – «Удосвіта, коли не спалось», «Я світові потрібен як приклад, як можливість», книгу «Довга дорога до “Свята…” (Слово для Батька)»); домагається перевидання батькових романів; пише новели, краєзнавчо-етнографічні шкіци, поезію. Юрій – лауреат премії імені Д. Нитченка (2008), член Національної спілки письменників України (з 2012). Головним завданням свого життя Юрій Феодосійович вважає довести «до логічного завершення те, чого не встиг Він». Це – обов’язок сина, який не зрадив Батька і Пам’ять про нього.
Феодосій Кирилович Роговий прожив лише 67 неповних років, але і в день свого 90-ліття залишається з нами: своїми творами, які потребують повного перевидання, своїм співпереживанням чужому болю, залишається, аби нагадати про найвищу сутність життя людини – творити добро, аби слугувати прикладом справжнього письменника, котрий все життя був «спраглий точного слова (мудрості)».
Віра МЕЛЕШКО,
кандидат філологічних наук,
завідувачка кафедри української літератури
ПНПУ ім. В. Г. Короленка
Читати більше

20.8.15

Дата: 20.8.15 ● Час: 20:32 ● Мітки: ,

 Сьогодні відбулося засідання журі Полтавської обласної премії імені І.П. Котляревського.
За рішенням журі, яке очолює голова обласної ради Петро Ворона, лауреатами обласної премії імені І.П. Котляревського у 2015 році стали:
-      у номінації «Театральна діяльність» – Маргарита Журавель (сценічний псевдонім Маргарита Томм), заслужена артистка України, провідна артистка Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М.В. Гоголя – за популяризацію українського театрального мистецтва;
-      у номінації «Слово» – драматичний гурток Войнихівського сільського будинку культури Лубенського району Полтавської області (керівник Алла Якименко) – за популяризацію української мови;
- у номінації «Музично-пісенна творчість» – концертний ансамбль «Чураївна» Полтавської обласної філармонії (керівник Олександра Гринчук) – за творчу діяльність, яка сприяє розвитку національної культури;
- у номінації «Поетичний твір» – Микола Петренко, член Національної спілки письменників України – за поетичну збірку «Моє містечко над Сулою»;
-  у номінації «Сучасна проза» – Георгій Антипович (літературний псевдонім Юрій Антипович), член Національної спілки журналістів України, член Полтавської спілки літераторів – за книгу «Петро Ротач: «Я впень був нищений не раз, та скрес з любові до Вкраїни»;
-     у номінації «Медіапроект» – Ольга Гладченко, старший редактор редакції художньо-публіцистичних програм радіо Полтавської ОДТРК «Лтава» – за створення радіонарисів із циклу «Життя в портретах»: «Ласкаві янголи війни», «Долі вогненні», «Пілігрим з поламаним крилом», «До побачення, качки», «Закон вдячності»;
-      у номінації «Подія року» – Євген Нахлік, директор інституту Івана Франка НАН України, доктор філологічних наук, професор – за монографію «Перелицьований світ Івана Котляревського: текст-інтертекст-контекст».
Як виняток, журі прийняло рішення про присвоєння звання лауреата обласної премії імені І.П. Котляревського Людмилі Овдієнко (посмертно, без вручення грошової винагороди), номінанту премії, члену Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України – за поетичну творчість. Людмила Овдієнко була висунута цьогоріч на здобуття премії Полтавською обласною організацією НСПУ, але, на жаль, після тривалої хвороби Людмила Миколаївна відійшла у вічність.
Журі також порушило клопотання про нагородження Почесною грамотою обласної ради та цінним подарунком Олексія Неживого, номінанта премії, члена Національної спілки письменників України, доктора філологічних наук, професора Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти – за мультимедійний проект «Григір Тютюнник: мить і вічність. Джерелознавчі матеріали для дослідження і вивчення творчості Григора Тютюнника в загальноосвітніх і вищих навчальних закладах України».
Урочисте нагородження лауреатів премії відбудеться до Дня народження І.П. Котляревського.

Прес-служба ПОО НСПУ
Джерело: Полтавська обласна рада
Читати більше

15.8.15

Дата: 15.8.15 ● Час: 19:20 ● Мітки: ,

У ніч із 14 на 15 серпня на шістдесят восьмому році життя померла українська поетеса, прозаїк, журналіст Овдієнко Людмила Миколаївна.
Народилася Людмила Овдієнко 1 травня 1948 року в с. Нова Гребля Роменського району на Сумщині. Закінчила Полтавський педагогічний інститут (1980) за фахом вчитель української мови та літератури. З 1966 року на журналістській роботі. Працювала в Лохвицькій та Чорнухинській районних газетах Полтавської області, в Талалаївській районній газеті на Чернігівщині – на посадах літпрацівника, завідувача відділу, відповідального секретаря. З 1969 року працювала в Кобеляцькій районній газеті «Колос» на Полтавщині, з 1991 – редактором цього видання. Мешкала в м. Кобеляки. З 2002 року – почесна громадянка цього міста.
Друкувалася в періодиці, видавалася в колективних поетичних збірниках «Ворскла» (Харків, 1977), «У Ворскли і Янтри одні береги» (укр. та болгар. мовами; Харків, 1981), в альманасі «Біла альтанка» (Полтава, 1996), в антології поезії полтавських літераторів XX століття «Калинове гроно» (Полтава – Кременчук, 2004). Окремі твори перекладалися російською, болгарською мовами.
Автор поетичних збірок «Весняна повінь» (Київ, 1977), «Довіра» (Харків, 1985), «Зліва, де серце» (Полтава, 1991), «Не прощаюся…» (Кобеляки, 1997), «Не вистачає тиші для молитви» (Миргород, 2004), книг прози «Вибір» (Кобеляки, 2005), «Дорога до себе» (Миргород, 2005), «Ми більше не вороги» (Полтава, 2009).
Була учасницею трьох Всесоюзних фестивалів молодих поетів у Алма-Аті (1969), Кутаїсі (1973), Полтаві (1978). У складі делегацій українських письменників брала участь у днях української літератури в Калузі (1972), Куйбишеві (1979), Оренбурзі (1987).
Лауреат літературних премій – обласної імені Петра Артеменка (1980), Всеукраїнської імені Олександра Олеся (2004). Член Національної спілки письменників України з 1979 року та Національної спілки журналістів України.
Пам’ять про талановиту письменницю назавжди залишиться в серцях рідних, друзів, колег-письменників та численних читачів.
Схиляємо голови в жалобі й шані.
Вічна Вам пам’ять, Людмило Миколаївно.

Правління Полтавської обласної організації НСПУ
Читати більше