Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

17.7.16


Туристична стежка «Лесиними шляхами»
       Слова Йоганна Вольфганга Гете: «Хочеш пізнати поета – піди в його край» стали гаслом проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки», який  у квітні розпочала реалізовувати Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агентств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOICE. Проект спільно фінансується Європейським союзом.
Письменники, краєзнавці, працівники музеїв, представники влади і громади на місцях об’єдналися навколо спільної мети: розробити літературно-краєзнавчі маршрути, які б популяризували творчість Лесі Українки, Олени Пчілки, Григора і Григорія Тютюнників та Михайля Семенка. Проект пілотний, організатори переконані, що згодом кількість літературних маршрутів збільшиться. Спільна праця, ініціатива, участь громади на місцях, іноземний досвід мають у цьому допомогти. Докладніше про проект розповідає голова Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України Наталія Кірячок.

­­      – Як виникла ідея літературних маршрутів? 
     – З цією ідеєю повернулася з тренінгу наша колега – полтавська поетеса і журналістка Інна Снарська (Дідик). Для нас дуже важливо брати участь у подібних заходах, це можливість спілкування у творчому середовищі і обміну досвідом. Ідея Інни Станіславівни одразу знайшла підтримку, але непросто було визначитися, які постаті обрати, щоб на їх малу батьківщину та особливі для них місця прокласти літературно-краєзнавчі маршрути. Адже чи не кожен куточок області пов’язаний із життям відомих письменників. Спочатку мова йшла про десять імен: хотілося популяризувати творчий спадок і Павла Загребельного, і Анатолія Дімарова, і Олеся Гончара, і Феодосія Рогового, й інших видатних полтавців... Врешті, зупинилися на таких постатях, як Леся Українка, Олена Пчілка, брати Григір і Григорій Тютюнники, Михайль Семенко. Відповідно до цього, проект охоплює Гадяцький, Зіньківський і Миргородський райони, де заплановано осучаснити музейні експозиції, що вже існують і створити нові, використовуючи європейський досвід, а також розробити, випробувати й запропонувати туристам маршрути із заходами більш різноплановими, ніж відвідування місць, пов’язаних із життям і творчістю письменників.
Інна Снарська – керівник майстерні з розробки
літературного маршруту «Лесиними шляхами» в Гадячі
­­      – Ситуація в кожному місті різна. Готових рецептів, напевне, немає... З чим доводиться працювати в першу чергу?
­­    – У кожному випадку ми намагаємося всебічно вивчити ситуацію, налагодити ефективні комунікації і плідну співпрацю з місцевою громадою. Від зацікавленості громади залежить надзвичайно багато. Ми намагаємося більше слухати людей, створювати спільне бачення, разом шукати способи реалізації ініціатив, спираючись на потужний потенціал учасників. Люди, яких об’єднала ця ідея, насправді заангажовані, працюючи з ними, багато для себе відкриваєш.
Зараз творчі майстерні по створенню маршрутів у кожному районі активно працюють. До проекту приєднуються нові учасники. Так, наприклад, на обласному святі «Дивоцвіт Лесиного гаю» команда проекту зустріла цікавих людей, яким не байдуже, яким буде маршрут – цьогорічного лауреата літературно-мистецької премії імені О. Пчілки, актора і режисера кіностудії ім. Довженка, краєзнавця, члена Національної спілки письменників України Володимира Костюка та директора Національного видавництва дитячої літератури «Веселка» Олексія Бондаренка.
Н. Кірячок з В. Костюком та О. Бондаренком
Звичайно, проблем чимало. Шкільний «тютюнниківський» музей у Шилівці виріс зі звичайного тематичного куточка у класі. Та спробуйте знайти в селі бодай найскромніше нагадування про них на позашкільній території. Не знайдете, бо його просто немає!
Колишнє приміщення школи в с. Шилівка
І це при тому, що село, в якому народилися автори роману «Вир» та безсмертних новел, перетинає жвава автотраса Полтава–Гадяч–Ромни. Однак на під’їздах до нього ніхто й досі не здогадався встановити навіть звичайного інформаційного стенда. Відсутня у Шилівці й хоча б одна на двох братів-класиків меморіальна дошка. Як, до речі, й у місті-райцентрі Зінькові. Попри те, що саме туди ходив у старші класи Григорій Тютюнник, а його молодший брат Григір навчався тут у ремісничому училищі. Якщо за радянських часів таке обережне ставлення до цих, м’яко кажучи, не зовсім радянських письменників ще можна було якось пояснити, то тепер воно виглядає дивним «пережитком минулого».
А чи багато хто знає, що село Кибинці Миргородського району, де народився і виріс поет-футурист епохи розстріляного Відродження Михайль Семенко, називали «українськими Афінами»?
З Кибинцями пов’язані імена поміщика Дмитра Трощинського – представника гадяцької полкової старшини, який мав тут маєток, що був одним з основних осередків української культури, і Миколи Гоголя. Батько письменника Василь Гоголь-Яновський був управляючим маєтків Трощинського.
Що в селі залишилося з тих часів? Нічого. Лише ставки (на ставках Трощинського показували вистави прямо на воді. Тому про Кибинці казали: «Афіни. Трощинські Афіни»).
     – Які проблеми Ви бачите на шляху розвитку культурного туризму?
     – Нашою одвічною проблемою є те, що не дивлячись на багату історію, на те, що не потрібно щось вигадувати, створювати легенди, щоб зацікавити мешканців свого краю й іноземців, ми часом не маємо спільного бачення щодо об’єкту туристичного маршруту. Наприклад, тільки Полтавщина пов’язана з численними письменниками зі світовим ім’ям – Леся Українка, Микола Гоголь, Тарас Шевченко. Цей список можна продовжувати. Але аби вийти на європейський рівень, потрібно розвивати міжсекторну співпрацю. І кожен тут повинен виконувати власну місію. Митці – працювати на концепцією, науковці – досліджувати і відкривати нові сторінки життя й творчості, влада – розробляти та фінансувати відповідні програми, бізнес – інвестувати у культурний туризм, а громада від того лише виграє. Подібні приклади маємо в Польщі.
Вказівник на стежку. Без нього її неможливо знайти.
Польща, Pszczeliny
      – Польський досвід роботи НГО у сфері культурного туризму. Що і за яких умов можна використати у нас? 
     – Перш за все, вражає навігація, можливість легко знайти туристичний об’єкт. Друге – життєздатність і довготривалі перспективи реалізації творчих ініціатив. У нас, на жаль, багато НГО живуть від проекту до проекту, в Польщі подібні організації мають можливість провадити господарську діяльність, яка приносить прибуток, безпосередньо, а не шляхом заснування нової юридичної особи. Це значно спрощує роботу. Крім того, кожна фірма або особа має можливість переказати один відсоток свого податку на користь організації, цінності якої вона поділяє. Ну і звичайно, оприлюднення звітів є обов’язковим, що збільшує довіру. А все разом додає неурядовій організації стабільності, скеровує її діяльність у майбутнє і дає можливість це майбутнє формувати. Ми, на жаль, не маємо таких переваг.
Інформаційні стенди очікують на туристів.
Польща, Pszczeliny
У Бещадах відвідали багато цікавих об’єктів, зокрема, Kino Końkret – місце у маленькому селі, де бажання, помножене на креативність перетворило закинуту напівзруйновану стайню у кінозал з мистецькою кавʼярнею. Власне, за часів комуни це була звичайна стайня. Часи змінилися, колгоспи розпалися, залишилося приміщення, яке довгий час стояло порожнє. Одного дня виникла ідея кінозалу, де буде збережена історична атмосфера повоєнних Бещадів – краю, де од віку жили разом різні народи, аж до того часу, коли були примусово розселені по світу. Чотири стовпчики, погризені кіньми, таблички з їх іменами, смішна пожовкла інструкція праці, давні світлини, які дивом збереглися... Зараз це кінозал, місце зустрічі творчих людей і тих, хто приїздить сюди в пам’ять про близьких, яких невблаганне колесо історії у повоєнні часи розвіяло світом. А скільки подібних місць, де оживає минуле, маємо на Полтавщині?
Мистецька кав’ярня Kino Końkret. Польща
     – Які можливості для співпраці Ви побачили під час поїздки?
   – Важливим є те, що ми отримали можливість спілкуватися з громадськими організаціями, які працюють в подібних до нашого напрямках – культурний туризм, просвітницька діяльність, творчі проекти, а також ініціативи, спрямовані на збереження пам’яті і міжкультурний діалог. Найголовніше те, що з нашими колегами ми сповідуємо подібні принципи. Нам не довелося витрачати багато часу, аби знайти точки перетину і спільне бачення. Досить швидко ми перейшли до планування спільних проектів.
Наталія Кірячок, Олена Гаран, Марія Гаєвська, Йоланта Ярецька
у мистецькій кав’ярні Kino Końkret
     – Як Ви бачите подальший розвиток маршрутів?
     – Хотілося, щоб літературні маршрути діяли не від події до події, як це часто буває. Раз на рік, переважно в день народження письменника, відбуваються літературно-мистецькі свята. Але для того, щоб маршрут діяв постійно, потрібні нові форми роботи: літературне та розмовне кафе, літературні квести та вікторини, мандрівки місцями, описаними у творах письменника, екскурсії з сучасних українськими письменниками. Добрий приклад – авторські екскурсії «Їздець-туру» в Івано-Франківську. Їх проводять одразу двоє письменників – Тарас Прохасько і Василь Карп’юк. Говорять не лише про літературу – тут і музика, і політика, і історія початку ХХ сторіччя. Про сучасників  теж можна дізнатися – показують, наприклад, балкон помешкання Юрія Андруховича, кав’ярню, де зароджувався Станіславський феномен, та проводять вулицею, де відбуваються події роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія». До речі, засновницею проекту «Іздець» є Галина Танай, з нею та з письменницею Любов’ю Якимчук ми працюємо над створенням літературного маршруту на Батьківщину поета-футуриста Михайля Семенка у селі Кибинці Миргородського району. 6 серпня відбудеться його апробація, екскурсія розпочнеться від озера Трощинського, а проведе її Любов Якимчук.
     Звичайно, найбільшим сподіванням команди проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки» є те, що проект дасть поштовх до покращення інфраструктури обраних маршрутів. Ми активно над цим працюємо, переважно влада йде нам на зустріч, бере на себе роботи пов’язані з облаштуванням території, під’їзду до пам’ятних місць. Хоча залишаються й глобальні проблеми, тут варто згадати дорогу з Полтави до Гадяча, стан якої бажає кращого.
Спілкуючись зі своїми колегами-письменниками з інших областей, дізналася, що багато з них ніколи не бували у «Лесиному Гаї», не чули про маленький шкільний музей братів Тютюннників у Шилівці, не проходили стежками Кибинців. Тому в першу чергу будемо популяризувати маршрути серед творчих людей. Переконана, люди мистецтва почерпнуть у цих мальовничих куточках Полтавщини натхнення та творчу наснагу. А загалом, на літературній карті Полтавщини безліч достойних імен письменників-земляків, є над чим працювати, є кого популяризувати та шукати шляхи до переосмислення творчості. Зараз розпочали працю над електронним порталом «Літературні маршрути Полтавщини». Це своєрідний путівник у край, який неодмінно треба відвідати, аби наблизитися до розуміння величі Геніїв.
Розмовляла Олена ГАРАН
Читати більше

13.7.16


На Полтавщині продовжується проведення літературних зустрічей до 85 річниці від дня народження письменника-земляка, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Григора Тютюнника, ювілей якого відзначатимуть у грудні.


Сьогодні в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І.П.Котляревського відбулася зустріч із літературознавцем, педагогом, доктором філологічних наук, професором, членом Національних спілок письменників, журналістів і краєзнавців України Олексієм Неживим та презентація його видань: книжки «Уклін рідній землі полтавській» і електронного посібника «Григір Тютюнник: мить і вічність».
Захід, котрий став продовженням літературних зустрічей «Григір Тютюнник: життя у слові», які розпочалися на Зіньківщині в Шилівці – рідному селі письменника, відвідали чимало прихильників творчості видатного полтавця, серед яких учителі, працівники бібліотек, представники Національної спілки письменників України, Полтавської спілки літераторів та інші.

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше

11.7.16

 Проект літературно-краєзнавчого туристичного маршруту «Земляки», яким опікується обласна організація Національної спілки письменників України (голова Наталія Трикаш), набуває на Полтавщині все більшого і розголосу і розмаху. Особливо радує конкретна участь у збереженні й популяризації культурних надбань місцевих громад. Так, Зіньківська міська рада вирішила подбати про створення літературного музею, де буде висвітлено життєвий і творчий шлях Миколи Зерова, Дмитра Нитченка, Григорія і Григора Тютюнників та багатьох інших письменників рідного краю. На засіданні оргкомітету очільники міста разом із краєзнавцями й письменниками окреслили перспективи захоплюючого літературного маршруту, а далі зацікавлена розмова продовжилася в Шилівській ЗОШ І-ІІІ ступеня, де планується обладнати нові експозиції літературного музею Шевченківських лауреатів Григорія і Григора Тютюнників.

Знову перечитуємо твори талановитого майстра, де рідний край живе у художній довершеності, характерах, історичних подіях, пейзажах, описах і численних власних назв рідного краю, топонімів. Наприклад, оповідання Григора Тютюнника «Поминали Маркіяна»: «Якось за Махна пішли миз ним на базар. Я – товару на чоботи купить, а Маркіян – «подивлюся, що воно за люди, оті махновці, кажуть, що в них порядки інтересні». Приходимо в Зіньків, а там війська – курці ніде клюнути. І ні одного пішого. Все на конях та на тачанках. Ну, думаю, тут побазаруєш…»
А ще в повісті «Вогник далеко в степу» описано шлях учнів ремісничого училища від Шилівки до Зінькова, з обов’язковою зупинкою біля Писаревого лісу, згадується і Нарбуд, тобто Народний дім, що побудований Зіньківським земством у 1910 році і потребує тепер збереження як історична пам’ятка.
Саме в Шилівці – рідному селі – маленького Г. Тютюнника спіткала життєва трагедія, коли в 1937 році були репресовані його батько й дядько. Тому найбільш помітна відмінність у всіх відомих автобіографіях письменника – це відомості про батька Тютюнника Михайла Васильовича. У першій, що написана 1 липня 1957 року, коли Г. Тютюнник вступав до Харківського університету, про батька говориться тільки те, що він працював у колгоспі й 1941 року помер. А вже в автобіографії від 7 березня 1962 року студент випускного курсу зазначав: «Батько Тютюнник Михайло Васильович помер в 1948 році».
Як пояснити таку розбіжність? Можливо тим, що до закінчення навчання в університеті вже прийшов якийсь документ, де й була довільно вказана дата смерті батька.
У епістолярній автобіографії від 30 липня 1966 року, яку Григір Тютюнник написав у формі листа на прохання краєзнавця Петра Ротача, зазначається: «У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік». Однак в автобіографіях студентської пори Г. Тютюнник писав, що із родичів ніхто не був засуджений.
У архівній кримінальній справі по звинуваченню Тютюнника М.В. сказано (цитуємо мовою оригіналу, зберігаючи лексичні й правописні особливості): «Выписка из протокола №9 заседания Особой Тройки УНКВД по Полтавской области от 4 – 5 декабря 1937 года.

 СЛУШАЛИ: Дело №2560 Зиньковского РО НКВД по обвинению: Тютюнник Михаил Васильевич – 1897 г. рождения, украинца,  уроженца и жителя с. Шиловка Зеньковского р-на Полтавской области, кулака расскулаченного, служил в петлюровской армиии, в армиии Деникина. До ареста работал в колхозе, по ст. 54 – 10 ч. 1 КК УССР.
ПОСТАНОВИЛИ: Тютюнник Михаила Васильевича заключить в ИТЛ на ДЕСЯТЬ лет, считая срок с 30 ноября 1937 года». Слідство було проведено дуже швидко: 30 листопада – арешт і обшук, а вже 4 грудня – обвинувальний висновок і в той же день –  вирок.
Ніякої власності до 1917 року Михайло Тютюнник не міг мати, адже він був неодружений і жив у сім’ї батька, який не був багатієм, бо на сім’ю з п’яти осіб припадало менше 10 гектарів землі, та й ніякого шинку Тютюнники ні до революції, ні після неї не мали. Не міг М. В. Тютюнник служити і в Зіньківській поліції, адже не досяг віку 20 років, шилівці також добре знали, що ні в яких військах він теж не служив, і розкуркуленим не був. Ще в архівній справі знаходиться документ, що Тютюнник М.В. прибув 2 березня 1939 року із Сороклага на Біломоро-Балтійський комбінат – м. Медвежогорськ у Карелії. Наступний документ – постанова президії Полтавського обласного суду від 29 грудня 1973 року про відміну несправедливого вироку Тютюннику М.В. «за відсутністю складу злочину».

У родині Тютюнників першим заарештували старшого брата Павла Васильовича Тютюнника. Це сталося 1 жовтня 1937 року, а вже 13 листопада судова Трійка НКВС по Полтавській області на закритому засіданні оголосила вирок – П.В. Тютюнника розстріляти, майно, що належало йому, конфіскувати. Двадцять п’ятого листопада того ж року смертний вирок було виконано в Полтавській тюрмі. А 31 березня 1965 р. П.В.Тютюнник був реабілітований Полтавським обласним судом.
Нещодавно вдалося встановити, що репресованим був і дід Григора Тютюнника по матері – Сивокінь Михайло Тимофійович. Його заарештували ще 20 лютого 1930 року разом із рідним братом Сивоконем Карпом Тимофійовичем та односельцем Сивоконем Єгором Івановичем.
У постанові про порушення кримінальної справи за ст. ст. 54 – 13 і 54 – 10 ч.1 КК УРСР говорилось (передаємо мовою оригіналу), «что указанные граждане в период белогвардейских властей оказывали им содействие в расправах с революционным крестьянством, проводя систематическую контрреволюционную агитацию, противодействуя социалистическому переустройству села, срывая все проводимые на селе советской властью кампании».
Звичайно ж у довідці Шилівської сільради підтверджувалося їх куркульське  походження,  колишнє членство в Спілці хліборобів-власників, а односельці, особливо Федот Буденний, в протоколах допитів наводили чимало прикладів антирадянської агітації. Постановою судової трійки при колегії ГПУ УРСР від 28 квітня 1930 року всі троє засуджені до п’яти років висилки в північні райони.
Довідка прокуратури Полтавської області про реабілітацію Сивоконя М.Т. від 13 лютого 1989 року так і залишилася в архівній справі, адже його близькі родичі в селі Шилівці вже не проживали. Отож цей сумний документ теж стане складником музею.
У своєму першому літературному творі – новелі «В сутінки» Григір Тютюнник устами головного літературного героя, малолітнього хлопчика, який залишився без батька, висловив і свої сподівання: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким».
Отож дослідження тривають, бо в рік Григора Тютюнника на Полтавщині має з’явитися музейна експозиція його пам’яті, що стане основою нового літературно-краєзнавчого туристичного маршруту.
Буденщина теж велична, бо вона – правда, – згадуються такі слова Григора Тютюнника.
Олексій НЕЖИВИЙ
Читати більше

6.7.16




13 липня 2016 року о 12:00 у літературній вітальні Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П.Котляревського (м. Полтава, вул. Небесної Сотні, 17) відбудеться презентація книжки професора Олексія Неживого «Уклін рідній землі полтавській» до 85 річниці від дня народження письменника-земляка, лауреата Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка Григора Тютюнника.
Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше