На Полтавщині увічнили Василя Барку – автора роману про голодомор-геноцид «Жовтий князь»

З ініціативи всеукраїнської громадської організації «Світанок» та Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) цими днями у селі Солониця Засульської ОТГ Лубенського району на фасаді місцевого будинку культури відкрили меморіальну дошку уродженцю села, видатному поету і перекладачу, письменнику, номінанту Нобелівської премії, Василю Костянтиновичу Барці (справжнє ім’я митця – Василь Костянтинович Очерет). Автором меморіальної дошки став член Національної спілки художників України, лауреат літературно-мистецьких премій ім. Василя Симоненка та ім. Володимира Малика Володимир Мірошніченко. Про це повідомляє ukrpohliad.org.

«Нарешті у рідному селі Василя Барки встановлено меморіальну дошку. Рік тому ми разом із Інститутом нацпам’яті просили очільників ОТГ це зробити, і от нас почули. Далі, на мою думку, має бути й пам’ятник у Лубнах», – прокоментував подію один із ініціаторів відкриття, голова ГО «Світанок» Вадим Поздняков.

«Створення місця пам’яті Василя Барки на його малій батьківщині – це ще один вагомий крок з увічнення його пам’яті на Полтавщині. У 2016 році з ініціативи Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної групи, у якій мав честь і нагоду реалізувати низку важливих ініціатив, ім’я більшовицько-радянського військового діяча Миколи Щорса у межах декомунізаційних процесів зліквідовано з топонімічної мапи: вулицю неподалік «залізничних воріт Полтави» – Київського вокзалу було перейменовано на честь Василя Барки. А ще вдячний долі , що мав честь у 2014 році як керівник Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА на той час реалізувати проєкт «Поборники незалежності». Серед 22 короткометражних фільмів про долі героїв, які народилися на Полтавщині, створено й історію про Василя Барку», – так відгукнувся на подію один із ініціаторів відкриття, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар.

Олег Пустовгар висловив вдячність голові ОТГ Сергію Бондаренку та депутатам місцевої сільради, які підтримали ініціативу громадськості й УІНП, проголосувавши за виділення коштів на увічнення свого земляка.

Учасники урочистостей пройшли стежками життя та гідно пошанували Людину глибокої самотності, оригінального мислителя, письменника і поета, перекладача, діяча української діаспори у Сполучених Штатах Америки, літературознавця та філософа, двічі номінованого на здобуття Нобелівської премії. До нового місця пам’яті в Засульській ОТГ лягли живі осінні квіти. Щирі та теплі слова, пісні та музику присвятили земляку, який здобув величезний авторитет, шану і повагу в односельчан. «Сьогодні визначна подія у культурному житті мальовничого козацького села Солониця на Лубенщині! Села з багатовіковою минувшиною! Села, яке має свої героїчні і трагічні сторінки, на яких, мов вишивка червоним і чорним на українському рушнику переплелися людські долі! Це долі достойників і талантів посульського краю, чиї імена назавжди на скрижалях історії. Відомо, що «історія – не вчителька, вона – наглядачка. Не повчає, а боляче карає за незнання своїх уроків». Відродити в пам’яті народній та направити на шлях пошуку історичної справедливості молоде покоління – це той мізерний внесок, що можемо зробити ми. Щемно та надзвичайно приємно, що цю вдячну місію можемо здійснити саме ми, сучасники», – сказав очільник Засульської ОТГ Сергій Бондаренко. Також на церемонії відкриття промовляли Григорій Угляниця – голова Лубенської районної ради, співробітники виконавчого комітету Засульської сільської ради та місцеві жителі.

У 2018 році з нагоди 85-ї річниці пам’яті жертв Голодомору відділ культури, туризму та охорони культурної спадщини виконавчого комітету Засульської сільської ради видав книгу «Дзвін вічної пам’яті». У ній опубліковано, окрім свідчень очевидців про ті страшні події, також і уривок з роману «Жовтий князь» Василя Барки. Його на церемонії відкриття проникливо зачитала місцева бібліотекарка Марина Пархоменко. Як митець Василь Барка тонким пером слугував неньці Україні, так і народний аматорський фольклорний колектив «Яворина» Солоницького сільського будинку культури свідомо став оберегом народної пісні. Тож саме цього дня від «Яворини» звучали пісенні дарунки славному земляку. Піснею закликала до єднання українців директор комунального закладу «Центральна сільська бібліотека Засульської сільської ради» Інна Сизоненко. Виваженене кожне слово ведучої урочистостей, головного спецаліста відділу культури Оксани Радченко, зворушило серця присутніх та спонукало до глибоких роздумів про наше сьогодення. На знак глибокої пошани під час урочистостей запалено свічку пам’яті Василя Барки (Очерета), що спостерігає сьогодні за нами з висоти Вічності, та пролунали слова з молитвою за невинно убієнних кремлівським голодом-геноцидом 1932-33 рр.

Хто ж такий Василь Барка? Палкий шанувальник історії рідного краю, директор Засульського навчального ліцею Анатолій Савенков повідав про життєвий шлях митця. Народився Василь Барка 16 липня 1908 року у с. Солониця, навчався в Лубенському духовному училищі, у 1927 році закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики і математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 році в Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи», за яку комуністичний режим «винагородив» публічними звинуваченнями у пресі за «буржуазний націоналізм» й «спроби відновити релігійний пережиток капіталізму».

Друга книжка «Цехи» виходить 1932 році у Харкові, вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчому відрядженні». У 1940 він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури.

У 1941 письменник добровольцем іде у «народне ополчення». Під час одного із кровопролитних боїв з німецькими нацистами у 1942 його тяжко поранено. Після розгрому Берліна здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Ді-Пі» (табори «переміщених осіб» на території Західної Німеччини й Австрії, визволених від німецьких нацистів у 1945 році американськими, британськими й французькими військами – авт.). У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури («Хліборобів Орфей, або кларнетизм», «Правда Кобзаря»). Працював редактором на радіостанції «Свобода». Великий успіх мала проза: романи «Рай» (Нью-Йорк, 1953), роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981). Ніщо не перешкодило пронести Василю Барці у своєму серці рідну Україну і повідати світу про мільйони загиблих страшною мученицькою смертю. Це він, свідок голодоморських літ, є автором високохудожнього твору «Жовтий князь» – достовірного відбитку вражаючої української дійсності 30-х років XX ст., першого у світовій літературі професійного прозового твору, який присвячений Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм «Голод-33», прем’єра фільму якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив Незалежність України. Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року у американському містечку Глейн Спейн. Загалом літературну спадщину Василя Барки представлено в понад 20 книгах поезій, романів, повістей, перекладів та літературної критики. З перших кроків у літературі він заявив себе як «чужорідне тіло», котре комуністична система без вагань прагнула виштовхнути геть. Тож твори Барки у період СРСР були невідомі на рідній землі — на них комуністичні цензори наклали «табу». Але ім’я українського письменника з діаспори прийшло до України після відновлення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле.

Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП

(за матеріалами офіційного сайту Засульської ОТГ)

Світлини: Засульська ОТГ

Джерело: Український погляд

Див. також: «Поборники Незалежності». Василь Барка

Читати більше

Самійло Величко: 350 років із дня народження козацького літописця

Самійло Величко народився 11 лютого 1670 року в с. Жуки Полтавської Сотні, в козацькій родині. Упродовж 80-х рр. ХVІІ ст. навчався в Києво-Могилянській академії.

З 1690 року Самійло Величко служив у домі генерального писаря Війська Запорозького Василя Кочубея. На початку 1705 року розпочалася служба у Генеральній військовій канцелярії, де обіймав посаду старшого канцеляриста. Крім роботи в канцелярії, брав також участь у воєнних походах, яких не бракувало в перші роки Великої Північної війни. Колекціонував і збирав книги й важливі манускрипти. У наукових бібліотеках дослідники часто натрапляють на старовинні фоліанти, де стоїть напис: «Із книг Самійла Величка, канцеляриста». А ще виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана Івана Мазепи.

Ув’язнення після поразки Мазепи

Служба у Мазепи, як вважають окремі дослідники, і спричинила невдовзі арешт — у 1709 році. Чим же тоді ще пояснити тривале ув’язнення старшого канцеляриста після провалу задуму Мазепи в 1709 році? Нагадаємо, воєнно-політичний виступ гетьмана Івана Мазепи проти царя Петра I був спрямований на визволення України з-під ярма ворожої Московщини. Уряд московського царя Петра I протримав Самійла Величка у в’язниці понад 5 років. На волю вийшов лише в 1715 році, і то завдячуючи покровительству і заступництву сина свого колишнього патрона — Василя Васильовича Кочубея, котрий користувався милістю Петра І, оскільки доводився нащадком ворога Мазепи. Після звільнення проживав у маєтностях Кочубея — в Жуках і Диканьці, де переважно навчав дітей грамоті. Саме в Жуках Величко розпочав писати історичний твір, присвячений подіям середини XVII — початку ХVІІІ ст. Жорстоке знищення гетьманської столиці Батурина московськими військами Меншикова, наслідки Руїни, тобто зруйновані міста та села Правобережної України, де кістки людей лежали десятиліттями непохованими. Все це на власні очі бачив Самійло Величко, що і спонукало його на написання літопису. Він охоплює період від часів визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького до початку 18 століття.

Літопис Величка — вершина українського барокового літописання

Пишучи його, автор не лише дослідив документи Генеральної військової канцелярії, ознайомився з козацькими літописами, а й вивчив праці зарубіжних авторів: Александра Гваньїні, Михайла Кромера, Станіслава Окольського, Самуїла Твардовського та ін. Автор також цитує «Синопсис», твори Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Симеона Полоцького, Варлама Ясинського, Лазаря Барановича.

Перший том охоплює події з 1648 до 1659 рр. і має назву «Сказання про війну козацьку з поляками...». Другий том, присвячений подіям 1660 — 1700 рр., називається «Повість літописна о малоросійських і іних повідєніях». Згодом при публікації твору обидві частини були об’єднані під назвою «Літопис Самійла Величка».

Дослідники досі дискутують про світоглядні позиції Самійла Величка. Можливо, істина посередині. Тарас Чухліб, доктор історичних наук розмірковує. «Чому він трошки там недолюблював Івана Брюховецького чи Івана Мазепу? Я для себе зробив такий висновок, бо Величко писав в умовах, коли творилася Російська імперія, коли заборонялося якщо не все, то частина українського, і Самійло Величко писав для своїх наступників, щоб колись прочитали нашу справедливу історію, але трохи завуальовуючи й трохи даючи такі негативні оцінки нашим гетьманам, але для того, щоб вони залишилися в нашій історії. Якби він про них писав лише позитивно, то очевидно літопис Величка до нас не дійшов би». Він тужив за часами, коли існувала сильна гетьманська влада, водночас літописець жив у часи, коли, принаймні, у частини козацької старшини формувався погляд на історію України в контексті зародження Російської імперії, вважає доктор історичних наук Віктор Брехуненко. Він стверджує: «Самійло Величко в цей час переживає внутрішню драму, внутрішній конфлікт між оцими двома ідентичностями. І видно чітко по літопису, що українська складова бере гору». Доктор історичних наук Юрій Мицик каже: «На Величку, можна сказати, завершується процес переходу літописання до історіографії в сучасному розумінні. І Величко є останнім літописцем, ну, не останнім, ну, принаймні — першим істориком. Якоюсь мірою він є предтечею Сковороди».

Літопис Величка є вершиною українського барокового літописання. Ні до нього, ані після ніхто не витворював таке складне, мозаїчне, взірцеве щодо дотримання літературного стилю бароко полотно з усіма належними йому компонентами. Це не звичайна хроніка, у якій просто фіксуються чи переказуються ті події. «Літопис» є воднораз і твором художнім, бо автор знаходить яскраві барви для своєї оповіді, збагачує її важливими деталями, у численних ліричних відступах висловлює своє ставлення до подій і людей. Останні роки життя провів у селі Жуки, там помер і похований.

Меморіальний знак у селі Жуки

Вшанування пам’яті

В Україні здійснено видання унікального твору, яким у далекому 18 столітті було розпочато ґрунтовний аналіз самосвідомості українського народу. Сучасною українською мовою його переклав письменник і культуролог Валерій Шевчук. Сам автор, який вже сліпим і у злиднях дописував твір свого життя, закликав: «Ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то може воно так і є ...., але не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі від Бога розумом».

Могила Самійла Величка до нашого часу не збереглася. Та в центрі села Жуки Тахтаулівської сільради Полтавського району, на ймовірному місці поховання у 1995 році встановлено пам’ятний знак (архітектори В. Вольвач, Б. Золотницький), який символізує останнє пристанище славного історика козаччини.

У період президентства Віктора Ющенка з ініціативи громадського діяча Володимира Зайцева при активному сприянні тодішнього голови Полтавської облдержадміністрації Валерія Асадчева тут відкрито першу чергу меморіального комплексу слави Українського козацтва. Невід’ємними частинами комплексу є курган пам’яті та каплиця Покрови Пресвятої Богородиці нашої помісної канонічної Православної церкви України (ПЦУ). Сам храм знищили у часи СРСР (30-ті роки минулого століття) російсько-комуністичні злочинці. Зберігся тільки дзвін, що нині зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї. Внаслідок копіткої роботи Полтавського центру охорони та досліджень пам’яток археології, очолюваного Олександром Супруненком (нині директором Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського) було віднайдено місце розташування Покровської церкви. У 2009 року тодішній президент Віктор Ющенко взяв участь у церемонії освячення відновленої каплиці.

У 1998 році студія «Укртелефільм» створила документальний фільм «Козацький літопис Самійла Величка» (сценарій: Г. Десятник, режисер С. Дудка, оператор В.Борачек, звукорежисер О.Романов).

Полтавська міська рада ще у 2003 році заснувала щорічну премію імені Самійла Величка. Головні її ідеї — прокладення моста духовного єднання поколінь, популяризація історико-культурної спадщини України, відкриття нових імен у змаганні за майбутнє української культури та її ролі у розбудові нашої держави. Премія присуджується за кращі здобутки, які утверджують ідею національної держави, духовні цінності українського народу та є вагомим внеском у національно-культурне відродження нації.

Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) згідно з Постановою Верховної Ради славний ювілей Самійла Величка відзначається на державному рівні. А стартували урочистості з цієї нагоди 11 лютого на його батьківщині — в селі Жуки. Спочатку голова районної ради Михайло Кононенко, директор Полтавського краєзнавчого музею ім. Василя Кричевського Олександр Супруненко, регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, представники обласної та районної влади, громадськості, краєзнавці, мешканці Полтавського району, історики, активісти козацьких формувань, зокрема полтавського козацького коша полку ім. Миколи Міхновського поклали квіти до пам’ятного знака на честь автора знаменитого літопису. Також поруч із відновленою Покровською церквою ієромонах Іоан Луценко (ПЦУ) звершив панахиду пам’яті Самійла Величка.

Підготовлено Північно-східним міжрегіональним відділом УІНП

Див. також: Козацький літопис Самійла Величка

Читати більше

Екскурсійним маршрутом «Лубни Володимира Малика»

Літературно-краєзнавчий проект «Земляки», започаткований Полтавською обласною організацією Національної спілки письменників України, вже другий рік поспіль знайомить краян зі славетними сторінками історії та культури Полтавщини, життям і творчістю видатних письменників. Літератори, журналісти, бібліотекарі з Полтави стали учасниками екскурсійного маршруту «Лубни Володимира Малика». Координатор проекту на Лубенщині – центральна районна бібліотека, яка носить ім’я Володимира Малика.

«Український Вальтер Скот», «козацький Дюма» – називали Володимира Малика журналісти і критики. Взагалі-то він був універсальним письменником. Літературний шлях розпочав із віршів, писав повісті для дітей, віршовані казки, займався літературною критикою. Та найбільше письменник прославився своїми історичними романами. «Князь Кий», «Горить свіча», «Чумацький шлях», «Князь Ігор», тетралогія «Таємний посол»… Твори Володимира Малика впродовж десятиліть входять до першої п’ятірки читацьких рейтингів, їх перекладено багатьма мовами.

Олександр Сиченко, син Володимира Малика, голова Благодійного фонду імені В. Малика «Слово»:

– Він увесь час був у роботі. Я дивувався, коли він встигає писати. На це йшли ночі, вихідні, резерви, які він знаходив. Володимир Кирилович – приклад для мене, нашої родини, приклад працьовитості, патріотизму, самопожертви заради вищої мети. А вища мета у нього була – «випрямити духовний хребет українського народу». Так він писав у своїх щоденниках.

Володимир Сиченко, а це справжнє прізвище Малика, народився 21 лютого 1921 року у селі Новосілки, що на Київщині. У червні 41-го закінчив 3-й курс Київського університету. Почалася війна. У 42-му юнака вивезли на примусові роботи у Німеччину. Зазнав там чимало страждань та поневірянь. На батьківщину майбутній письменник повернувся лише в жовтні 45-го. Згодом вчительська професія привела його на Полтавщину, у Лубни.

Володимир Малик був чесною, скромною, доброзичливою людиною. Початківцям допомагав порадами, багатьох вивів на широкий літературний шлях.

Олександр Міщенко, письменник, редактор газети «Лубенщина», голова літоб’єднання імені Олеся Донченка:

– Біля газети завжди гуртувалися творчі люди. Був серед них і Володимир Малик. Саме в цих стінах проходили збори літоб’єднання імені Олеся Донченка, на яких вигранювалося слово, і Володимир Малик презентував свої романи. Оці літературні традиції, пов’язані з Маликом, літоб’єднання береже й до цього часу. З-під його крила випурхнули у світ знані нині письменники – Наталія Баклай, Раїса Плотникова, Ольга Хало, які й досі живуть і плідно працюють у Лубнах.

Володимир Малик – лауреат кількох літературних премій: Григорія Сковороди, Лесі Українки, Панаса Мирного, фонду імені Тараса Шевченка.  Письменник в усі часи був патріотом України, не показним, не тоді, коли це стало модним. Любов до України він стверджував кожним своїм твором. Його завжди приваблювали люди особливого героизму, мужні, рішучі.

Олександр Сиченко:

– У своїй творчості Володимир Кирилович спрямовував читачів на ствердження героїчної історії нашої України, на силу духу земляків-українців.. Він сприяв патріотичному вихованню молоді через свої твори. Крім того, у нього ще одна задача була. Він казав, якщо його книгу візьме в руки людина, яка слабо володіє українською мовою, але ця книга буде для неї цікавою, то вона через цю книгу і вивчить мову. Я не раз зустрічався з людьми, які казали, що вони гарно вивчили українську мову дякуючи романам Володимира Малика.

Стиль роботи письменника був таким: він глибоко знайомився з історичною літературою, допізна засиджувався в архівах, виїжджав на місця, де колись жили його герої, щоб відчути дух тої землі. А ще він багато читав, був активним відвідувачем центральної районної бібліотеки. У 1998 році бібліотеці присвоїли ім’я Володимира Малика.

Валентина Сьомак, директор Лубенської централізованої бібліотечної системи:

– Володимир Малик був частим гостем бібліотеки, користувався послугою «міжбібліотечний абонемент». Коли він створював свої історичні романи, багато треба було вивчати матеріалів, і бібліотека надавала йому таку можливість. Через міжбібліотечний абонемент, йому надсилалися книги з Києва, Москви, Санкт-Петербургу.

Пам’ять про Володимира Малика на Лубенщині свято бережеться. Ми постійно популяризуємо творчість нашого славетного земляка. Кожного лютого в нашій бібліотеці проходять так звані «маликівськи дні», коли ми знайомимо наших читачів з життям і творчістю Володимира Кириловича найбільш активно.

Не зважаючи на дощову погоду, учасники літературно-краєзнавчого маршруту «Лубни Володимира Малика» не одну годину мандрували старовинним містом, знайомилися з місцями, пов’язаними з життям і творчістю Володимира Малика.

Наталія Кірячок (Трикаш), голова Полтавської обласної організації НСПУ, керівник проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки»:

– Чим унікальний наш проект «Земляки»? Ми намагаємося його робити так, щоб літературно-краєзнавчі маршрути супроводжували відомі люди. Екскурсоводами є письменники, журналісти, науковці, краєзнавці. Разом з тим маршрут формують звичайні люди, мешканці міст і сіл, де ці маршрути проходить.

Крім власне мандрівки, у нас було перед тим розмовне кафе, де ми збиралися, і люди, які знали Володимира Кириловича особисто, ділилися спогадами про нього. Як завжди на подібних заходах, була душевна, тепла атмосфера.

Дуже приємно, що разом з нами нині департамент інформаційної політики та комунікації з громадкістю Полтавської ОДА, Полтавська обласна рада. За їхньої фінансової підтримки відбувається зараз наш проект «Земляки», який складається з двох головних напрямків – «Тарасовими стежками» у Березовій Рудці та «Лубни Володимира Малика».

Мешканці Лубен дбайливо бережуть пам’ять про свого видатного земляка. Ім’я Володимира Малика носить бібліотека, одна з вулиць міста. Силами родини встановлено пам’ятник письменнику. У ЗОШ №4 відкрита музейна кімната, де зберігаються особисті речі письменника, книги, рукописи. У Лубнах засновано премію імені В. Малика, яка присуджується за кращі творчі здобутки у царині літератури, мистецтва, освіти, історії та культури.

Олександр Сиченко:

– Як казав Володимир Кирилович, він писав про це у своїх щоденниках: «Мені не потрібно пошанувань, я байдужий до них, лиш би мене видавали і читали». Я скажу прямо – видають і читають.

Відчуваючи свій близький відхід за межу вічності, Володимир Малик написав у «Синій книзі»: «Прощай, Україно, голубонько моя безталанна! Моя славна! Моя прекрасна! Моя перша і остання любов!.. І все ж я щасливий чоловік! Україна є! І буде!»

Інна СНАРСЬКА (ДІДИК)

Читати більше

Вулицями Володимира Малика

Коли ти зрозумієш якими ми були в історії,

Зрозумієш чому стали такими нині…

В. Малик (1921-1998)

Нещодавно в Лубнах у теплій, затишній атмосфері відбувся захід, який зібрав у колі однодумців літераторів, краєзнавців, пошуковців, педагогів та журналістів. Зініціювала цю зустріч голова Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України Наталія Кірячок. Саме за ініціативи ОО НСПУ в Лубнах на початку листопада в рамках літературно-краєзнавчого маршруту «Земляки» має стартувати новий маршрут «Лубни Володимира Малика».

Форма зустрічі – розмовне кафе символічно й не випадково відбулося у бібліотеці, яка носить ім’я Малика, поруч із осередком зібрання творчих людей літоб’єднанням, яке часто відвідував майстер слова.

Під час відеопрезентації Наталя Кірячок демонструвала присутнім напрацювання уже втілених краєзнавчих маршрутів «Земляки», які віднедавна діють на теренах нашої області. Найбільш масштабний – «Лесиними стежками» відкрили у Гадячі, на батьківщині Лесі Українки. Мета проекту – популяризація імен видатних постатей літератури та повернення їх до рейтингу читацької популярності молоді, ознайомити полтавців із Лубнами – містом, у якому понад 40 років письменник жив, працював, і яке неодноразово згадував у своїх творах.

Під час зустрічі кожен отримав можливість ознайомити присутніх зі своєю дотичністю до постаті Майстра. Так, для завідувачки ЦБС ім. Малика Валентини Сьомак Володимир Кирилович у добу «без Інтернету» був цілеспрямованим, ввічливим відвідувачем читального залу, незмінним пошуковцем у багатьох документах, книгах і словниках історичних фактів для своїх майбутніх творів.

Для нині поважних письменниць, членів НСПУ Наталі Баклай, Раїси Плотникової, Ольги Хало Володимир Малик свого часу дав путівку у велике літературне життя. «Мені хочеться відійти у вічність, знаючи що у Лубнах є надійний тил…», – неодноразово зазначав він. Ольга Іванівна, працюючи із письменником в одній школі, пригадала як Малик-педагог, сидячи в учительській, на старенькому дивані, довго налаштовував себе іти на урок до старшокласників – оповідати їм вірші Тичини, які входили тоді до навчальної програми.

Письменник і журналіст, голова літоб’єднання ім. Донченка Олександр Міщенко зазначив, що його знайомство з В. Маликом відбулося у 90-х, під час праці над літературним альманахом «Верхній Вал». Ідея його створення та назва належали саме Малику. О. Міщенко зазначив, що у Лубнах шанували і шанують видатного земляка: у школі №4 діє кімната-музей письменника, його ім’я носить бібліотека, вулиця, літературно-мистецька премія та фонд «Слово», а могила письменника завжди впорядкована. До речі, згадані премія та фонд діють за ініціативи й підтримки сина Володимира Кириловича, заслуженого лікаря України, депутата Полтавської обласної ради кількох скликань, заступника головного лікаря Лубенської ЦМЛ з поліклінічної роботи Олександра Сиченка. Його стараннями побачили світ щоденники батька «Синя книга», ювілейне видання «Незабутній Володимир Малик» та ін.

Валентина Ковешникова, сусідка Малика, розповіла як Володимир Кирилович, від якого її родина мешкала «за три хати», став знаменитим. А відбулося це, коли у світ вийшла перша частина його пригодницької трилогії «Посол Урус-шайтана». Уже тоді лубенський народ охрестив письменника «наш Дюма». «Часи тоді були інші. Цікава книжка – справжній дефіцит. А книги Володимира Кириловича відразу стали популярними. Щоб їх придбати, записувалися у чергу, шукали знайомства, хвалилися у кого вони вже є і – зачитувалися, – повідомила виступаюча. – Ім’я Малика лунало в місті майже на кожному кроці. А я, школярка, проходячи повз його будинок щоразу затамовувала подих».

До речі, трішки про містику. Кілька років тому випадково дізналася, що мешкав і працював В. Малик на тому ж місці, де колись стояв будинок іншого нашого видатного земляка письменника Василя Барки – на вул. Лісній, 1. Нині поруч розміщено меморіальний знак.

Загалом, часто спілкуючись із людьми, які добре знали Володимира Кириловича, спостерегла таку цікаву особливість. Виявляється, письменник не тільки досконально і глибоко знав історію свого народу та краю, а й мав рідкісний дар – захопити цією Любов’ю інших, а інколи й змінити їхній світогляд. Він одним із перших підняв питання 1000-літньої історії нашого міста, спрогнозував катастрофічні наслідки екології р. Сула. А ще Володимир Кирилович працював над авторством «Слова о полку Ігоревім», присвятивши його вивченню майже 20 років! Він здійснив 16 перекладів Слова з давньоруської на сучасну українську мову, пройшов шляхом невдалого походу князя, а в своєму романі «Князь Ігор» зазначив: «Автор «Слова о полку Ігоревім» – князь Володимир Галицький…».

Під час розробки проекту, який втілюється за ініціативи ПОО НСПУ та за підтримки департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА і Полтавської обласної ради, відбулося командне напрацювання можливостей та напрямків туристичного маршруту, жваве обговорення цілей та можливостей проекту. Нині триває робота над поліграфією та деталізацією туристичного маршруту. Координатор проекту – Лубенська ЦРБ ім. В. Малика, за підтримки ГО «PRєDKI». Отож незабаром наш видатний земляк стане для лубенців та гостей міста ближчим. Адже «Письменник живе, доки живе пам’ять про нього!»

Долучалася до маршруту Ганна КРЕВСЬКА

Фото авторки.

Читати більше

Запрошуємо до розмовного кафе з Юрієм Фединським

Напередодні виступу Юрія Фединського з родиною на Соборному майдані, Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України запрошує до спілкування з унікальним музикантом-етноінструменталістом.

Розмовне кафе передбачає формат спілкування за кавою, модерують Ольга Ружицька, головний редактор газети «Події та коментарі» та Наталія Кірячок, голова Полтавської обласної організації НСПУ.

Захід відбудеться в рамках проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки» за фінансової та інформаційної підтримки Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА та Полтавської обласної ради.

ДЕ: ресторан «Шато Галері» (Lounge) (м. Полтава, вул. Європейська, 7, вхід через готель «Галерея»).

КОЛИ: 13 жовтня 2017 року о 14:00

Бронювання місць до 12 жовтня за телефоном +38 (066) 88 33 514.

Кількість місць обмежена!

Для ЗМІ до 12 жовтня 17:00 відкрита акредитація за телефоном +38 (066) 88 33 514 або e-mail: poonspu@gmail.com

Читати більше

Другий етнофестиваль «Свіччине весілля» у Березовій Рудці відбувся

Яка жінка полонила серце Тараса Шевченка, де на Полтавщині можна побачити піраміду, що таке «Свіччине весілля»? Відповіді на ці та інші запитання знайшли учасники однієї непересічної екскурсії…

2 вересня на мапі нашого краю відкрився ще один літературно-краєзнавчий  маршрут «Земляки». На цей раз – у Березову Рудку. «Тарасові Шляхи» – таку назву він має. Це вже четвертий маршрут, який реалізує Полтавська обласна організація НСПУ. Проект відбувається за підтримки департаменту інформаційної політики Полтавської ОДА та Обласної Ради.

На фестивалі свої поетичні та прозові твори читали члени Полтавської обласної організації НСПУ Наталія Трикаш, Інна Снарська, Тетяна Луньова.

Березову Рудку називають столицею Шевченкового серця. Тут жила Ганна Закревська – велике кохання поета. Молоді люди познайомилися на балу у поміщиці Вільховської – їм випало танцювати разом перший танець. Тарас Шевченко, якому на той час було усього 29 років, з першого погляду закохався у молоду привабливу жінку. П’ять разів поет і художник навідував Березову Рудку – тут йому гарно малювалося, легко дихалося. Коли Платон Закревський дізнався про таємну пристрасть Шевченка до власної дружини, він заборонив поету з’являтися у своєму маєтку. Однак любляче серце долає будь-які перепони. Подумки повертаючись у Березову Рудку, Тарас Шевченко присвятив своїй коханій три ліричних вірші: «Г.З.», «Ой, маю, маю я оченята», «Якби зустрілися ми знову», які вважаються кращими зразками інтимної лірики поета.

У Березовій Рудці проживало п’ять поколінь Закревських. Чоловіки родини несли державну службу у Петербурзі, а на відпочинок поверталися у мальовниче село на Полтавщині.

Валентина Гончар, директор Березоворудського народного історико-краєзнавчого музею:

– Представники усіх поколінь створювали оцей чудовий палацове-парковий комплекс, який на початку 20 століття був справжньою перлиною архітектури і садово-паркового мистецтва. Перший будинок, який був створений у класичному стилі, згорів. Це затримало на певний час оформлення парадного двору. Будівельники розібрали згарище до підвалів і на цьому місті звели палац у барочному стилі. Але це сталося майже через 40 років. У 1938 році збудований цей палац.

Погруддя Т. Шевченка біля маєтку Закревських

Після жовтневої революції більшовики садибу, на щастя, не зруйнували. Спочатку на її території зробили зерносховище, потім відкрили школу, а згодом у цих стінах почав працювати сільськогосподарський технікум. Нині палац Закревських, як і уся садиба, потребують реставрації та капітального ремонту.

Валентина Гончар:

– Ми відносимося до міністерства освіти, бо технікум працює тут. Колись це було володіння міністерства агропромислового комплексу. Але поки що ніхто нам нічого не допоміг. Ми сподівалися, що хоча б до 200-ліття Тараса Шевченка нам щось виділять, та почалася війна… Все, що можна робити своїми силами, ми робимо.

Наступне місцеве диво таке – одна з трьох європейських пірамід знаходиться саме у Березовій Рудці. Історія будівництва піраміди пов’язана з іменем Гната Закревського, який задумав ії як каплицю над родинним склепом. На жаль нині, ця унікальна споруда перебуває у жалюгідному стані. Піраміду нищить час та збайдужілі люди, і лише місцева кицька почуває себе тут, як вдома.

Піраміда Закревського

Інна Загребельна, головний бібліотекар відділу мистецтв Полтавської обласної бібліотеки:

– На жаль, у радянські часи усі об’єкти руйнувалися. Тіла зі склепу витягли. У тому числі і самого Закревського. Думали, що він заспиртований. А він був у медовому розчині. Це був мед. Звісно ж, у радянські часи піраміда використовувалася не за прями призначенням і навіть не як культурний об’єкт. Молоко там селяни зберігали… Але це було краще, ніж зараз.

Заснована в 1717 році гетьманом України Іваном Скоропадським, Березова Рудка вважається одним з найбільших сіл на Полтавщині. У 20-х роках вона навіть була центром однойменного району.

Пишається село і своїми талановитими земляками. Тут народився заслужений діяч мистецтв України, поет-пісняр Дмитро Луценко, автор знаменитих пісень «Мамина вишня» та «Києве мій».

Щороку, коли осінь фарбує листя багряними та жовтими кольорами, у Березовій Рудці відбувається пісенний фестиваль «Осіннє золото», де кращим майстрам мистецтв вручається літературно-мистецька премія імені Дмитра Луценка. Серед перших лауреатів премії – народна артистка України Раїса Кириченко та композитор Анатолій Пашкевич.

Інна Снарська читає вірші

Наталія Кірячок (Трикаш), голова обласної організації НСПУ, керівник проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки»:

– Сьогодні ми вперше відкриваємо маршрут. Це наша перша мандрівка у Березову Рудку. У рамках проекту ми плануємо круглі столи з владою, розмовні кафе. Думаю, що вони будуть проходити, як у палаці Закревських, так і в музеї. Наша мета – зробити маршрут більш пізнаваним, популярним, забезпечити його інформаційною підтримкою, буклетами, листівками. Цього зараз бракує.

Тетяна Луньова під час виступу

З піснею та музикою пов’язаний новітній мультимистецький фестиваль «Свіччине весілля». Заснований Тарасом та Оленою Завітайлами, цей фестиваль усього за рік з місцевого свята перетворився в яскраве міжнародне дійство.

Олена Завітайло, організатор фестивалю «Свіччине весілля»:

– Оскільки ми творчі люди, я почала малювати у цьому селі. Мій чоловік – письменник і музикант. Ми хотіли зробити загальне свято. Не тільки для художників, не тільки для музикантів, не тільки для майстрів, а щоб воно об’єднало людей. 

Організатори фестивалю – Олена і Тарас Завітайло

Ще у дохристиянські часи наші предки збиралися на ярмаркових площах та вшановували осінь, вогонь. З приходом довгої ночі, вони запалювали каганець і творили. Так народилося свято «Свіччине весілля», яке раніше було надзвичайно популярним на Полтавщині.

Олена Завітайло:

– Це свято майстрів, митців, свято вогню. Але ми поклоняємося зараз не тому вогню, що горить на ватрі, а тому, що горить у середині людини. Тому що творчість – це вогонь, який ти несеш.

 «Свіччине весілля» покликане надихати людей мислити і жити по-новому, творче, а ще – вірити в себе, свої власні сили, діяти, розвиватися, дарувати радість людям. Бо що віддав – те твоє.

                                                                                             Інна Дідик

Читати більше

Футуристична альтанка Михайля Семенка в Кибинцях

У мальовничому селі Кибинці, що на Миргородщині, збудували футуристичну альтанку. Вона була запланована в рамках проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки», який реалізовує Полтавська обласна організація НСПУ в партнерстві з культурним проектом «Метро до Кибинець». У серпні відбулася перша екскурсія на батьківщину відомого поета – футуриста Михайла Семенка, яка мала назву «Слідами Михайля Семенка по Кибинцях». Ідея будівництва альтанки належить поеткам Любові Якимчук та Галині Танай, до яких із часом приєднався талановитий дизайнер Юрко Барабаш, котрий власне й займався оформленням даху альтанки. Півроку громада села очікувала на цю подію, і ось нарешті змогла на власні очі побачити, що являє собою обіцяна споруда. «Це три великі стійки з кришею і комплекс багатофункційних лавок, які дають змогу не тільки посидіти, а навіть полежати на них», – говорить один із працівників бригади Максим. Передбачена також парковка для велосипедів. На даний момент є деякі проблеми з покриттям деревини, але їх обіцяють вирішити в найближчі два тижні. Альтанка знаходиться прямо напроти сільського будинку культури, де є безкоштовний Wi-Fi. Молодь часто приходить туди аби попрацювати в мережі інтернет, а завдяки альтанці це місце має стати набагато зручнішим. У планах – провести в альтанку світло та встановити розетки, щоб можна було заряджати різного роду гаджети. У квітні планується перше «Розмовне кафе у Кибинцях» та відкриття Альтанки Михайля Семенка. Подія має зібрати письменників, журналістів, громаду села Кибинців аби ще раз привернути увагу до новоствореного літературного маршруту Полтавщини.

        «Однією з проблем літературно-краєзнавчих маршрутів Полтавщини є низький розвиток інфраструктури. Туристи окрім відвідування пам’ятних місць письменників-земляків хотіли би комфортно почуватися, а самі пам’ятні місця мають бути привабливими та їх художнє втілення має бути пов’язане з ім’ям письменника. Не завжди на маршрутах ми маємо місця де туристи можуть сховатися від сонця влітку та перепочити. Очікуємо що Альтанка Михайля Семенка стане ще й майданчиком для зустрічей творчих людей, поетичних читань та майстер-класів для діток», – говорить керівник проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки» Наталія Кірячок.

        Проект «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки», реалізується за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агентств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOICE. Партнер – культурний проект «Метро до Кибинець». Проект спільно фінансується Європейським союзом.

Альона НАЗАРЕНКО

Читати більше

Любові Всевишньої сяйво

Мабуть, і тоді, 85 років тому, шилівські сосни так само слухали небесний шепіт чистих снігів, а річка Грунь бачила казкові сни під крижаною ковдрою. А зозуля в теплих краях за океаном ще й не відала про те, що в її рідній Шилівці народився хлопчик, який виросте і вже скоро питатиме її, що вона знає про його долю? Може, щось чула? Співатиме й питатиме, скільки й житиме, уже й знаючи відповідь. І навіть «три зозулі з поклоном», послані в рідний край, не втішать його серце, не втишать болю, бо не зможе він не любити…

5 грудня 1931 року в селі Шилівці Зіньківського району народився великий Майстер слова Григір Тютюнник. І в день його 85-річчя тут відбулися дуже щирі зустрічі гостей із Полтави, Харкова, Києва та земляків письменника – наче велика родина зібралася разом, поєднана глибокою любов’ю і шаною до незабутнього сина цієї щедрої на таланти землі. Саме ця любов наповнювала щирістю кожне слово – від малого школярика-учасника свята до сивочолих побратимів письменника.

Того дня в Шилівці відбулося кілька знакових подій у рамках Всеукраїнських Тютюнниківських літературно-наукових читань, приурочених до 85-річчя від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, видатного письменника-земляка Григора Тютюнника.

Першими зустріли гостей хлібом-сіллю учні й педагоги Шилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів – музичним вітанням у музеї народознавства, де зібрано чимало місцевих старожитностей. Вишиті рушники й сорочки, портрет Кобзаря, дитяча колиска, прядка, лави, піч, квітучі мальви біля тину й глечики  на кілочках, лелеки в гнізді – ось у такій сільській хаті, в такому дворі ріс малий Григір, розповідає вчителька  шилівської школи Марина Заставська. З цього затишного куточка в шкільному коридорі всі переходять до літературного музею братів Григорія і Григора Тютюнників, де відбулося відкриття нової експозиції. Над її створенням працювали  Олексій Неживий – письменник, доктор філологічних наук, професор кафедри філософії і економіки освіти ПОІППО імені М.В. Остроградського та голова обласної організації НСПУ Наталія Кірячок. У вітальному слові директор школи Надія Кащенко подякувала їм, а Олексій Іванович провів першу екскурсію в оновленому музеї, який було створено ще у 2002 році. Серед найбільш цінних нових матеріалів – автографи листів Григорія і Григора Тютюнників, твори, видані за життя письменників, документи, багато світлин. Життєпис обох братів відтворюють кілька стендів, бо ж коріння роду Тютюнників «не мовчить», воно розповідає про трагічні сторінки минулого: арешти, голодомор, репресії, злидні, приниження, війну. Про важке дитинство письменників, про душевні рани, які так і не загоїлись. Але з того коріння проросли таланти двох синів одного батька, якого заарештували і знищили як «ворога народу». З болем, зі сльозами на очах говорив Олексій Неживий і про музей Григора Тютюнника, який нині залишається на окупованій території в місті Антрациті, у селищі Щотове на Донбасі, наголошуючи, що «Григір не може бути окупованим!», що настане час нашої перемоги. Олексій Неживий також запевнив, що обов’язково буде видано роман Григорія Тютюнника «Вир» у його первісному вигляді, без цензурної правки.

Учні різних класів читали вірші багатьох поетів, присвячені Григорові Тютюннику, а один із них – доктор філологічних наук, професор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Володимир Калашник і сам читав свої присвяти побратимові, згадував студентські роки і зустрічі в його рідному селі, в Мануйлівці на Козельщині, звідки родом і дружина Григора Людмила. Поет із Лубен, редактор газети «Ріднокрай» Олександр Печора подарував до музею портрет Григора, вишитий нині вже покійним самобутнім майстром із Волині Юрієм Савкою, а шкільній бібліотеці передав кілька своїх книг і випусків газети.

– Сьогодні у Шилівці, в рідному краї Григорія і Григора Тютюнників ми відкрили уже третій літературно-краєзнавчий маршрут – завдяки проекту «Земляки» нашої обласної організації Національної спілки письменників України. Наш проект фінансується Європейським Союзом, за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агентств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOICE, – розповіла присутнім Наталія Кірячок.

Вона подякувала педагогам за їхні зусилля у створенні музею, за допомогу місцевого підприємця Олександра Пушка, адже тут зовсім недавно було здійснено ремонт, розширено кімнату музею і він має змогу й надалі поповнювати свою колекцію. А відтак новий літературно-краєзнавчий маршрут стане популярним і серед туристів.

Наступна зустріч – біля приміщення старої сільської школи, де навчалися майбутні письменники. Тут гостей зустрічають сільський голова Шилівки Володимир Сивокінь і заступник голови Зіньківської районної ради Сергій Загорулько. Вони запрошують доктора філологічних наук, професора, письменника, ректора Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка Миколу Степаненка виконати почесну місію – відкрити меморіальну дошку на стіні школи. На ній читаємо: «У цьому приміщенні навчалися брати-письменники, лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка Григір та Григорій Тютюнники».

А зовсім поруч – Шилівський сільський клуб, засніжені Григорові сосни у вечірньому сонці. В клубі холодно, але гріє його голос, Григір Тютюнник читає новелу «Три зозулі з поклоном», яка за його життя так і не була надрукована. «Я виходжу з-за клубу…» – і наче все відбувається тут і зараз, і – «Любові Всевишній присвячується»… Цей запис на старий магнітофон зробив відомий лубенський фотомайстер, друг Григора Володимир Білоус. Як наголошували учасники урочистостей, Тютюнника-молодшого, як і Кобзаря, в народі так і називають, по імені – Григором.

Фольклорний гурт «Княжаночка» дарує гостям улюблені пісні письменника, звучить і «Летіла зозуля». І наче на підтвердження того, що все тут надзвичайно символічне, Наталія Кірячок розповіла, як кілька тижнів тому вона разом із письменницею, тележурналісткою із «Лтави» Інною Дідик знімали в Шилівці сюжет до ювілею письменника, готуючись до відкриття літературного маршруту на його малій батьківщині.

– Щойно ми зійшли на міст, як на небі з’явилася яскрава зоря, прямо над хатою Григора. Ми тоді вирішили, що це добрий знак – його благословення на цю роботу…

І відзнятий сюжет із розповідями односельців Григора, і зорю посеред білого дня, що більше нагадувала фрагмент веселки, всім показали на відеоекрані. Шилівці так щиро розповідали про свої зустрічі з письменником, коли він приїздив у рідне село, переповідали розмови із ним і говорили про те, як захоплено і зараз читають твори Григора Тютюнника. І знову відчувалося те, що всіх тут єднає: любов до земляка, до його болючого таланту.

Так починалися в сільському клубі Всеукраїнські Тютюнниківські літературно-наукові читання. Від ліричної ноти до емоційно насиченої розмови про добу шістдесятництва, про живі скарби слова Григора Тютюнника повів своїх слухачів доктор філологічних наук, письменник Микола Степаненко, поділився своїми спогадами про друга Володимир Калашник, свої вірші, присвятивши їх Григору, читали Інна Снарська і молодий полтавський поет, що також народився і виростав у Шилівці, Олександр Пушко.

До розмови приєдналися гості з Києва, яким непросто випало добиратися засніженими шляхами до Григорового села – письменники, заступник голови НСПУ Олександр Гордон, Олександр Шугай і Петро Засенко. Як відомо, Петро Петрович був щирим другом Григора Михайловича,  і він вкотре розповів про найпам’ятніші події у їхньому житті, наголосивши:

– У моєму житті не було такої людини (хоч я маю родину, друзів), яка була б мені настільки рідною в усіх вимірах, як Григір Тютюнник. Той час був непевний, а з ним ми жили душа в душу, могли сповідатися один перед одним…Григір ніколи не сидів і не вигадував щось незвичайне, йому потрібна була людина, потрібно було знати її характер, її оточення, життєві обставини, бо ж кожна людина є продуктом свого часу, школа, сім’я впливали на формування її душі. І вже з такого матеріалу, буденного, він створював типаж, характер…

І то була правда життя, за яку його переслідували, звільняли з роботи, занесли до «чорного» списку, не видавали і врешті «викинули» з літератури, а видавництвам було наказано навіть не згадувати його ім’я. Якось, розповідає Петро Засенко, Григір Тютюнник на те сказав: «Так я ж написав тільки напівправду життя – і мене викидають з літератури! А якби я написав усю правду, то що – мене вбити треба?».

Олександр Шугай зокрема розповів про те, що одне з оповідань Григора Тютюнника було вже набране, але так і не надруковане в газеті «Правда». Бо правда насправді була в його творі, а не в газеті з такою назвою. А в тому творі лише одним реченням згадувалося про голод.

У літературно-наукових читаннях взяли участь і полтавські науковці, серед яких були кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри української літератури ПНПУ імені В.Г.Короленка Віра Мелешко, кандидат філологічних наук, доцент цієї кафедри Ганна Радько, завідувач відділу гуманітарних і мистецьких дисциплін ПОІППО імені М.В. Остроградського Ольга Коваленко, методист відділу Валентина Чирка.

Того ж дня учасники читань у Шилівці побували й на відкритті музейної експозиції письменників-земляків Григорія і Григора Тютюнників у Зіньківській спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів № 2. Наталія Кірячок подарувала школі від обласної організації НСПУ стенд «Григорій і Григір Тютюнники: коріння не мовчить», висловивши сподівання, що наступного року в цій школі відбудеться й відкриття музею цілої когорти видатних письменників-земляків. Учні школи подарували гостям літературно-мистецьке дійство.

Організатори урочистостей мріють про те, що в Шилівці буде створено і Державний літературно-меморіальний музей братів Тютюнників, і споруджено пам’ятник, а Тютюнниківські читання стануть традиційними. «Справедливість приходить лише на поминки…» – так називається один зі стендів відновленого музею. Так власне і сталося у гіркій долі Григора Тютюнника, яку накувала йому шилівська зозуля. Але справедливість таки приходить. І сяє нам ота містична Григорова зірка і вдень, і вночі – Любові Всевишньої сяйвом.

Лідія ВІЦЕНЯ,

письменниця, журналіст

Читати більше