Людмила Овдієнко. «...БО ПЕРСНІ МОЇ – З ОЖИНИ...»

Людмила ОВДІЄНКО (1948-2015)

ВЕРБНА НЕДІЛЯ 

Вербна неділя, а верби сухі. 

Може, у них забагато гріхів, 

що навіть благо на користь не йде? 

Може, в них все, як у нас, у людей? 

Гірко дивитись: ні листу, ні росту. 

Як вони вийдуть з глибокого посту? 

Гілочка кожна зіщулена, скута, 

Може, така в них глибока спокута? 

Може, в них зовсім не так, як у нас? 

Їм не прикритись фальшивістю фраз, 

Не відхреститись з цинічністю хама, 

Не відкупитись, будуючи храми. 

Ранок, як жбанок джерельної. Вмить 

Благовіст голубом в хату влетить. 

Тиха молитва від уст невіддільна… 

Дай мені, Боже… Вербна неділя.

І ЗНОВУ НОВИЙ РІК

Злижу із сосни свіжий сік:

як глицею пахне повітря!

Я вірю з дитинства в повір’я –

збувається все в Новий рік.

Лиш тільки годинник проб’є – 

з цієї блискучої кульки 

посиплються щедрі дарунки.

Там, певно, й для мене щось є…

А північ дбайливо приспить

чекання, надією спрагле,

і мама легенька, як ангел,

над сном моїм прошелестить.

І хоч не до мене, а повз 

промчить Новий рік по подвір’ю –

я в білу Снігуроньку вірю

і вірю, що є Дід Мороз.

Що він все одно принесе 

дарунки мені й телеграми.

А в те, що нема в мене мами – 

не вірю, не вірю – і все!

МАЙЖЕ НІЧОГО ОСОБИСТОГО

Обручки ношу безцінні,

шикую у модній свиті.

Вовки в моїм лісі – ситі,

а вівці в отарі – цілі.

П’ю чашу печалі відрами, 

ні з ким не ділюся бідами.

Я горлиця-трудівниця,

у мене хазяйська хватка:

до гілочки гілка – хатка,

роса до роси – криниця.

Обсаджую дім мімозами,

а сходять зозулині сльози.

Надійно і без принуки

мене береже сторожа –

шипшинова огорожа,

нап’явши сто тисяч луків.

А друзів юрба?

         Десь зникла вся.

Не страшно?

         Та ні, вже звиклася.

Напевне, чиєсь закляття:

ніхто не бере в дружини,

бо персні мої – з ожини,

а свитка оця – з латаття.

Самотньо живу, не парою,

на травах чаї напарюю.

А лиш підшукаю пару,

повалять вітри хатину,

качата склюють свитину,

вовки загризуть отару.

… З колоди витягую карту.

Трефовий король? Не варто. 

* * *

Немов до Великодня вимітаю 

всі закапелки пам’яті, всі ніші.

Якою я була? Не пам’ятаю.

Лиш пам’ятаю, що любила вірші.

Живу. Але вже більше не літаю.

Не стало крил. Та й горизонти інші.

Старих польотів теж не пам’ятаю.

Лиш пам’ятаю, що писала вірші.

А де ж любов? – сама себе питаю.

Де той, від кого всі на світі – гірші?

Ба, навіть голосу не пам’ятаю.

Лиш пам’ятаю: це про нього вірші.

ЯКЩО В СОБАКУ ЦІЛИТЬСЯ ЛЮДИНА …

Опівночі, коли бог сну Морфей

приспав народ і сам захріп на славу,

недремні хлопці почали облаву

на псів бездомних. І взяли трофей.

А вдосвіта легкий вітрець війнув,

розвіяв запах пороху та жаху.

Лиш свіжа кров на сірих грудях шляху

нагадувала про нічну війну.

Лиш не озвався гавкотом куток,

як поспішали люди на роботу, 

і вперше не провів до повороту

мене мій страж – довірливий Дружок.

Та із провулку, де у вишняках

поприсідали патріарші хати,

не вибіг хтось веселий і вухатий

обнюхати, що я несу в руках.

Все ж інше – як було: ніяких змін.

Дні то летіли, то повзли зі скрипом.

Із клопотом, інфляцією, грипом 

та божевільними витками цін.

Ще й телевізор в дім напасті ніс, 

демонстрував на кожному каналі

таку пекучу суміш вакханалій,

що, зрештою, не до собачих сліз.

І все-таки, і все-таки, і все ж – 

закон природи звів нас воєдино:

якщо в собаку цілиться людина,

щось і в собі вона вбиває теж.

Сумління? Жалість? Чи прекрасний сон:

ось хлопчик, біжучи до школи ранком,

як з другом, ділиться своїм сніданком

Із бідолашним подорожним псом. 

Як собача ж хто кривдив у дворі,

було хлопчині аж до сліз дошкульно.

А нині він отримує «пошкурно» 

платню за те, що зрадив сам собі.

Вчив Бог людей лишатися дітьми.

Розкрий нам, світе, на це благо очі!

Не чує світ. Сопе в подушку ночі,

Як дід Морфей байдужий і німий.

ЗЛОВМИСНИКУ

             Проти лома нема прийому.

                                 Народне

Проти лома, справді, важко діяти. 

Та чого ж ви, чоловіче, так радієте,

що дурною силою прете?

Кажете, по-іншому не вмієте?

Але знайте: скільки зла посієте,

рівно стільки ж згодом пожнете.

* * *

Одна нам доля випала – політ,

Їй за життя складатимемо оду:

Ти – вороном всі довгі триста літ,

А я – метеликом, який влетів у світ

Лише на мить, від заходу до сходу.

ОСІННЯ ПІСНЯ

Чебрець – зілля цілюще.

       Беладонна – зілля смертне.

                         Зі слів травника

Немає осені без чарів.

Їх магнетизму в унісон

Сную з туману і печалі

Про тебе павутинку – сон.

По ній, незримій, в ніч бездонну

Пливу я на твоїй руці,

Що пахне цвітом беладонни

І корінцями чебреців.

О, беладонна, беладонна,

Не божа, а ворожа дань.

Ще тішиться душа бездомна

Сентиментальністю жадань.

Отруйне зілля і цілюще

В однім ряду завжди росте.

Я думала, що невмируще

Сильніше смертного. Проте

На пагорбах моєї долі

Вже розподілено місця,

Там розкошує беладонна,

Аж тісно стало чебрецям.

О, беладонна, беладонна,

На краплю більше й вічна ніч.

Ще тішиться душа бездомна

В обіймах віртуальних стріч.

Летить життя нічним експресом,

У нього є кінцева ціль.

А я пливу туманим плесом

В нікуди на твоїй руці.

Передчуваючи розлуку

Сльозою повниться душа, 

І все ж благаю твою руку:

Не поспішай, не поспішай.

О, беладонна, дикий трунок, 

Один такий у світі цім,

Як твій прощальний поцілунок

Не на губах, а на щоці.

НАСТРОЄВЕ

Я ні весни, ні літа не помітила,

як потяг, пролетіла ці дистанції,

щоб зупинитися на тихій станції,

де вже не пахне ні теплом, ні квітами,

а тільки зливи шурхотять між вітами

сухої відбілілої акації. 

Куди тепер? Навколо оглядаюся,

Сама з собою домовляюсь подумки. 

Назад? Ні, зазвичай не повертаюся, 

але й вперед боюся, світ хитається,

так, начебто дивлюсь на нього з гойдалки.

…Спасибі, осене, що ти прудке життя моє

пригальмувала трохи і отямила. 

* * *

Ні слова про любов осудливого. Ша! 

Вона померла, значить, – непідсудна. 

І вже байдуже, чи свята, чи блудна 

була колись в миру її душа. 

Ні слова про любов ні в лад, ні невпопад, 

бо… не вона он налягла на весла 

й гребе по хмарах? Боже збав, воскресне, 

а я ж її вже не прийму назад.

МІЖ НІЧЧЮ Й СВІТАНКОМ 

У сусідній квартирі вмирала бабуся, 

хтось приходив по душу її уночі, 

у кишені у нього бряжчали ключі 

від землі чи від неба – сказать не беруся. 

Дід, було, завовтузився, та не проснувся, 

коли темрява гостя впустила у дім. 

А бабуся почула: «Не бійся, ходім», – 

і озвалася схлипом: «Та я не боюся». 

Щоб вдалася дорога, на стільчик присіла. 

– Що це в тебе у вузлику? 

– Хустка. Свіча. 

Ось сорочка. 

– Та ладно, хай буде. Хоча… 

– Три медалі за працю і… книжка пенсійна. 

– Люди, люди! О як ви дивуєте часто! 

З вами й сам тут з великого жалю помреш. 

Ну навіщо, голубко, ти ярма береш, 

я ж тебе не в колгосп забираю, а в Царство! 

У сусідній квартирі так тихо, як в усі, 

ще не знають про те ні свої, ні чужі, 

що між ніччю й світанком, по самій межі 

двоє в небо пішли. То був Хтось і бабуся...

СОРОК СЛІЗ 

Ну, що тут скажеш. Боже мій, 

Таке могло й зі мною статися. 

Ось вікна, двері…Зрозумій, 

Усе одно душі твоїй 

Десь треба сорок днів скитатися. 

А у житті, як у житті, 

Прийшла сусідка побалакати. 

Приходять зазвичай не ті, 

Я по тобі на самоті 

Ще мушу сорок сліз відплакати. 

Від свічки колихнулась тінь, 

Напевне, протягом спричинена, 

Бо навстіж дім, як ти й хотів. 

Прости мене, я винна в тім, 

Що досі все було зачинено.

ПЕРЕДЗИМ’Я

Грубка моя - душогубка, 

Чадить і не гріє. От лихо! 

Похукай мені із мобільної трубки 

На руки. На губи подихай. 

Дача у мене – відьмача, – 

Щоніч на мітлі а чи в ступі 

В димар вилітає примхлива удача 

І мій абонент недоступний. 

Осінь – пора перелітна, 

Я теж у тепло поспішаю. 

У шафі на плечиках сукні до літа 

Зітхатимуть, – їх залишаю. 

Не спакувала валізу, 

Та й, власне, немає резону. 

Візьму лише кішку приблудну Маркізу, 

Подругу мою сезонну, 

Жменьку горіхів від білки 

(дала їх взамін за окрайця), 

Намистечком глоду обвішану гілку 

І в’язку опеньків від зайця… 

З-за обрію сиза голубка, –

Зима підглядає спід - тиха … 

Похукай мені із мобільної трубки 

На руки. На губи подихай.

* * *

Я – травнева, ти – листопадовий. 

Знаком вектора серце не рву. 

Листя, власне, для того ж і падає, 

Щоб скоріш обійняти траву. 

Так природою передбачено. 

Лиш би їм не забракло снаги 

Не замерзнути перед побаченням, – 

Прогнозуються ранні сніги.

* * *

Я – не троянда, я – гіркий полин. 

Ніхто мене ні разу не полив. 

Я не окраса велелюдних площ, 

Мене жаліє тільки теплий дощ. 

Я – не троянда, я – гіркий полин, 

Куди сухе насіннячко не кинь, 

У чисте поле чи в траву густу – 

Усюди відчайдушно проросту.

Не завжди клином вибивають клин:

Хто зважиться пригубити полин,

Уже ніколи ні за який дар

Не питиме трояндовий нектар.

Автор фото: Костянтин Бобрищев

Добірку підготував Олександр Пушко