Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

20.11.20

Дата: 20.11.20 ● Час: 20:09 ● Мітки: , ,    Коментарів немає


ВЕРБНА НЕДІЛЯ 

Вербна неділя, а верби сухі. 
Може, у них забагато гріхів, 
що навіть благо на користь не йде? 
Може, в них все, як у нас, у людей? 

Гірко дивитись: ні листу, ні росту. 
Як вони вийдуть з глибокого посту? 
Гілочка кожна зіщулена, скута, 
Може, така в них глибока спокута? 
Може, в них зовсім не так, як у нас? 
Їм не прикритись фальшивістю фраз, 
Не відхреститись з цинічністю хама, 
Не відкупитись, будуючи храми. 

Ранок, як жбанок джерельної. Вмить 
Благовіст голубом в хату влетить. 
Тиха молитва від уст невіддільна… 
Дай мені, Боже… Вербна неділя.


І ЗНОВУ НОВИЙ РІК

Злижу із сосни свіжий сік:
як глицею пахне повітря!
Я вірю з дитинства в повір’я –
збувається все в Новий рік.
Лиш тільки годинник проб’є – 
з цієї блискучої кульки 
посиплються щедрі дарунки.
Там, певно, й для мене щось є…
А північ дбайливо приспить
чекання, надією спрагле,
і мама легенька, як ангел,
над сном моїм прошелестить.
І хоч не до мене, а повз 
промчить Новий рік по подвір’ю –
я в білу Снігуроньку вірю
і вірю, що є Дід Мороз.
Що він все одно принесе 
дарунки мені й телеграми.
А в те, що нема в мене мами – 
не вірю, не вірю – і все!


МАЙЖЕ НІЧОГО ОСОБИСТОГО

Обручки ношу безцінні,
шикую у модній свиті.
Вовки в моїм лісі – ситі,
а вівці в отарі – цілі.
П’ю чашу печалі відрами, 
ні з ким не ділюся бідами.

Я горлиця-трудівниця,
у мене хазяйська хватка:
до гілочки гілка – хатка,
роса до роси – криниця.
Обсаджую дім мімозами,
а сходять зозулині сльози.

Надійно і без принуки
мене береже сторожа –
шипшинова огорожа,
нап’явши сто тисяч луків.
А друзів юрба?
         Десь зникла вся.
Не страшно?
         Та ні, вже звиклася.

Напевне, чиєсь закляття:
ніхто не бере в дружини,
бо персні мої – з ожини,
а свитка оця – з латаття.
Самотньо живу, не парою,
на травах чаї напарюю.

А лиш підшукаю пару,
повалять вітри хатину,
качата склюють свитину,
вовки загризуть отару.
… З колоди витягую карту.
Трефовий король? Не варто. 


* * *
Немов до Великодня вимітаю 
всі закапелки пам’яті, всі ніші.
Якою я була? Не пам’ятаю.
Лиш пам’ятаю, що любила вірші.

Живу. Але вже більше не літаю.
Не стало крил. Та й горизонти інші.
Старих польотів теж не пам’ятаю.
Лиш пам’ятаю, що писала вірші.

А де ж любов? – сама себе питаю.
Де той, від кого всі на світі – гірші?
Ба, навіть голосу не пам’ятаю.
Лиш пам’ятаю: це про нього вірші.


ЯКЩО В СОБАКУ ЦІЛИТЬСЯ ЛЮДИНА …

Опівночі, коли бог сну Морфей
приспав народ і сам захріп на славу,
недремні хлопці почали облаву
на псів бездомних. І взяли трофей.
А вдосвіта легкий вітрець війнув,
розвіяв запах пороху та жаху.
Лиш свіжа кров на сірих грудях шляху
нагадувала про нічну війну.
Лиш не озвався гавкотом куток,
як поспішали люди на роботу, 
і вперше не провів до повороту
мене мій страж – довірливий Дружок.
Та із провулку, де у вишняках
поприсідали патріарші хати,
не вибіг хтось веселий і вухатий
обнюхати, що я несу в руках.
Все ж інше – як було: ніяких змін.
Дні то летіли, то повзли зі скрипом.
Із клопотом, інфляцією, грипом 
та божевільними витками цін.
Ще й телевізор в дім напасті ніс, 
демонстрував на кожному каналі
таку пекучу суміш вакханалій,
що, зрештою, не до собачих сліз.
І все-таки, і все-таки, і все ж – 
закон природи звів нас воєдино:
якщо в собаку цілиться людина,
щось і в собі вона вбиває теж.
Сумління? Жалість? Чи прекрасний сон:
ось хлопчик, біжучи до школи ранком,
як з другом, ділиться своїм сніданком
Із бідолашним подорожним псом. 
Як собача ж хто кривдив у дворі,
було хлопчині аж до сліз дошкульно.
А нині він отримує «пошкурно» 
платню за те, що зрадив сам собі.
Вчив Бог людей лишатися дітьми.
Розкрий нам, світе, на це благо очі!
Не чує світ. Сопе в подушку ночі,
Як дід Морфей байдужий і німий.


ЗЛОВМИСНИКУ

             Проти лома нема прийому.
                                 Народне

Проти лома, справді, важко діяти. 
Та чого ж ви, чоловіче, так радієте,
що дурною силою прете?

Кажете, по-іншому не вмієте?
Але знайте: скільки зла посієте,
рівно стільки ж згодом пожнете.


* * *
Одна нам доля випала – політ,
Їй за життя складатимемо оду:
Ти – вороном всі довгі триста літ,
А я – метеликом, який влетів у світ
Лише на мить, від заходу до сходу.


ОСІННЯ ПІСНЯ

Чебрець – зілля цілюще.
       Беладонна  зілля смертне.
                         Зі слів травника

Немає осені без чарів.
Їх магнетизму в унісон
Сную з туману і печалі
Про тебе павутинку – сон.
По ній, незримій, в ніч бездонну
Пливу я на твоїй руці,
Що пахне цвітом беладонни
І корінцями чебреців.

О, беладонна, беладонна,
Не божа, а ворожа дань.
Ще тішиться душа бездомна
Сентиментальністю жадань.

Отруйне зілля і цілюще
В однім ряду завжди росте.
Я думала, що невмируще
Сильніше смертного. Проте
На пагорбах моєї долі
Вже розподілено місця,
Там розкошує беладонна,
Аж тісно стало чебрецям.

О, беладонна, беладонна,
На краплю більше й вічна ніч.
Ще тішиться душа бездомна
В обіймах віртуальних стріч.

Летить життя нічним експресом,
У нього є кінцева ціль.
А я пливу туманим плесом
В нікуди на твоїй руці.
Передчуваючи розлуку
Сльозою повниться душа, 
І все ж благаю твою руку:
Не поспішай, не поспішай.

О, беладонна, дикий трунок, 
Один такий у світі цім,
Як твій прощальний поцілунок
Не на губах, а на щоці.


НАСТРОЄВЕ

Я ні весни, ні літа не помітила,
як потяг, пролетіла ці дистанції,
щоб зупинитися на тихій станції,
де вже не пахне ні теплом, ні квітами,
а тільки зливи шурхотять між вітами
сухої відбілілої акації. 
Куди тепер? Навколо оглядаюся,
Сама з собою домовляюсь подумки. 
Назад? Ні, зазвичай не повертаюся, 
але й вперед боюся, світ хитається,
так, начебто дивлюсь на нього з гойдалки.

…Спасибі, осене, що ти прудке життя моє
пригальмувала трохи і отямила. 


* * *
Ні слова про любов осудливого. Ша! 
Вона померла, значить, – непідсудна. 
І вже байдуже, чи свята, чи блудна 
була колись в миру її душа. 

Ні слова про любов ні в лад, ні невпопад, 
бо… не вона он налягла на весла 
й гребе по хмарах? Боже збав, воскресне, 
а я ж її вже не прийму назад.


МІЖ НІЧЧЮ Й СВІТАНКОМ 

У сусідній квартирі вмирала бабуся, 
хтось приходив по душу її уночі, 
у кишені у нього бряжчали ключі 
від землі чи від неба – сказать не беруся. 
Дід, було, завовтузився, та не проснувся, 
коли темрява гостя впустила у дім. 
А бабуся почула: «Не бійся, ходім», – 
і озвалася схлипом: «Та я не боюся». 
Щоб вдалася дорога, на стільчик присіла. 
– Що це в тебе у вузлику? 
– Хустка. Свіча. 
Ось сорочка. 
– Та ладно, хай буде. Хоча… 
– Три медалі за працю і… книжка пенсійна. 
– Люди, люди! О як ви дивуєте часто! 
З вами й сам тут з великого жалю помреш. 
Ну навіщо, голубко, ти ярма береш, 
я ж тебе не в колгосп забираю, а в Царство! 
У сусідній квартирі так тихо, як в усі, 
ще не знають про те ні свої, ні чужі, 
що між ніччю й світанком, по самій межі 
двоє в небо пішли. То був Хтось і бабуся...


СОРОК СЛІЗ 

Ну, що тут скажеш. Боже мій, 
Таке могло й зі мною статися. 
Ось вікна, двері…Зрозумій, 
Усе одно душі твоїй 
Десь треба сорок днів скитатися. 
А у житті, як у житті, 
Прийшла сусідка побалакати. 
Приходять зазвичай не ті, 
Я по тобі на самоті 
Ще мушу сорок сліз відплакати. 
Від свічки колихнулась тінь, 
Напевне, протягом спричинена, 
Бо навстіж дім, як ти й хотів. 
Прости мене, я винна в тім, 
Що досі все було зачинено.


ПЕРЕДЗИМ’Я

Грубка моя - душогубка, 
Чадить і не гріє. От лихо! 
Похукай мені із мобільної трубки 
На руки. На губи подихай. 
Дача у мене – відьмача,  
Щоніч на мітлі а чи в ступі 
В димар вилітає примхлива удача 
І мій абонент недоступний. 
Осінь – пора перелітна, 
Я теж у тепло поспішаю. 
У шафі на плечиках сукні до літа 
Зітхатимуть,  їх залишаю. 
Не спакувала валізу, 
Та й, власне, немає резону. 
Візьму лише кішку приблудну Маркізу, 
Подругу мою сезонну, 
Жменьку горіхів від білки 
(дала їх взамін за окрайця), 
Намистечком глоду обвішану гілку 
І в’язку опеньків від зайця… 
З-за обрію сиза голубка, 
Зима підглядає спід - тиха … 
Похукай мені із мобільної трубки 
На руки. На губи подихай.


* * *
Я – травнева, ти – листопадовий. 
Знаком вектора серце не рву. 
Листя, власне, для того ж і падає, 
Щоб скоріш обійняти траву. 

Так природою передбачено. 
Лиш би їм не забракло снаги 
Не замерзнути перед побаченням,  
Прогнозуються ранні сніги.


* * *
Я  не троянда, я – гіркий полин. 
Ніхто мене ні разу не полив. 
Я не окраса велелюдних площ, 
Мене жаліє тільки теплий дощ. 

Я – не троянда, я – гіркий полин, 
Куди сухе насіннячко не кинь, 
У чисте поле чи в траву густу – 
Усюди відчайдушно проросту.

Не завжди клином вибивають клин:
Хто зважиться пригубити полин,
Уже ніколи ні за який дар
Не питиме трояндовий нектар.



Автор фото: Костянтин Бобрищев

Добірку підготував Олександр Пушко

0 коментарі:

Опублікувати коментар