Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

29.3.16


Як зазначалося раніше, цьогоріч виповнюється 85 років від дня народження класика української літератури Григора Тютюнника, тому Полтавська обласна організація НСПУ пропонує оголосити 2016 рік на Полтавщині роком Григора Тютюнника.



Нині на Полтавщині продовжується проведення літературних зустрічей «Григір Тютюнник: життя у слові», які розпочалися в Шилівці Зіньківського районурідному селі письменника. У програмі – презентація нових видань літературознавця й педагога, доктора філологічних наук, професора, головного редактора літературного журналу «Полтавська криниця» Олексія Неживого: книжки «Уклін рідній землі полтавській» та електронного посібника «Григір Тютюнник: мить і вічність».

           Нещодавно зустріч із Олексієм Неживим відбулася в Лубенській міській бібліотеці для дорослих. ЇЇ учасниками стали вчителі, журналісти, письменники, які вкотре переконалися у вічних духовних джерелах великого таланту Григора Тютюнника.
Прес-служба ПОО НСПУ
Читати більше

24.3.16

Дата: 24.3.16 ● Час: 21:07 ● Мітки: , ,    Коментарів немає
Український центр Міжнародного ПЕН-клубу запрошує молодих літераторів подавати свої твори на здобуття нагороди Міжнародного ПЕН «Нові голоси».
До конкурсу допускаються письменники всіх країн світу віком від 18 до 30 років, які ще не опублікували окремих книжок і які працюють у жанрах: проза, поезія, есеїстика та репортаж. Обсяг пропонованих творів не повинен перевищувати 4000 слів для прози і 2500 слів для поезії. До розгляду приймаються твори як українською мовою, так і мовами меншин. Твори рецензуються анонімно. Інформація про автора, включно з прізвищем, подається окремим файлом. Термін подачі творів – до 17 квітня 2016 року. Матеріали надсилати на адресу: penukraine@gmail.com – з поміткою New Voices у назві листа.
Український центр Міжнародного ПЕН-клубу (як і всі інші національні центри) проводить попередній добір претендентів і пропонує на розгляд Міжнародного ПЕН лише двох кандидатів. Їхні імена будуть визначені українським журі до 7 травня 2016 року й опубліковані на сайті Українського ПЕН. Обидва фіналісти повинні самі забезпечити переклад своїх творів однією з трьох робочих мов Міжнародного ПЕН-клубу – англійською, французькою або іспанською.
Переможець Міжнародного конкурсу «Нові голоси» буде названий у вересні під час 82-го конгресу Світового ПЕН в Оренсе (Галісія, Іспанія).
Ні український, ні Міжнародний ПЕН не рецензують творів, не коментують своїх рішень і не приймають жодних скарг з приводу оцінювання, а лише інформують претендентів про результати.
Читати більше

21.3.16

Дата: 21.3.16 ● Час: 10:48 ● Мітки: , , ,    Коментарів немає
Усесвітнє свято поезії було започатковане ухвалою 30-ї сесії ЮНЕСКО 1999 року. Поезія була визнана тією міжнародною мовою, яка сприяє єдності людей та миру на планеті. Про це йдеться в матеріалі сайту Qha.com.ua.
Як зазначено в ухвалі ЮНЕСКО, поезія може стати відповіддю на найгостріші та найглибші духовні запити людини, але для цього необхідно привернути до неї якнайширшу громадську увагу. Крім того, Всесвітній день поезії повинен дати можливість ширше заявити про себе малим видавництвам, чиїми зусиллями, в основному, доходить до читачів творчість сучасних поетівлітературним клубам, які відроджують споконвічну традицію живого звучання поетичного слова. Цей день, вважає ЮНЕСКО, повинен сприяти створенню в засобах масової інформації позитивного образу поезії як справжнього сучасного мистецтва, відкритого людям.
У березні 2003 року Генеральний директор ЮНЕСКО Коїтіро Мацуура, звертаючись до міжнародної громадськості з нагоди Всесвітнього дня поезії, зазначив: «Поезія – це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія – головний засіб самостверждення і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку. Отже, поезія допомагає нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії між різними суспільствами. Заохочення поетичної творчості, її поширення та перекладу – це ще один із чинників сприяння культурному різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю поета в багатогранних проявах його творчості».
Також Генеральний директор ЮНЕСКО закликав усі держави-члени, громадські організації та асоціації у Всесвітній день поезії віддати належне поезії та задуматися про ту фундаментальну роль, яку вона відіграє в діалозі між культурами – в діалозі, який є гарантом миру.

Читати більше

20.3.16

Дата: 20.3.16 ● Час: 10:44 ● Мітки: , ,    Коментарів немає
Учетверте журнал «Країна» проводить конкурс «Новела по-українськи». Про це повідомляє сайт Gazeta.ua.
Обсяг творів – щонайбільше 10 тисяч знаків неопублікованого раніше тексту. Мова – українська. Жанр – новела.
Тема творів довільна, але в тексті має бути мотив декомунізації. Наприклад, боротьба з комуністичними назвами, символікою, способом мислення тощо.
Винагорода переможцеві: публікація новели в журналі «Країна» та на сайті Gazeta.ua і 1000 грн. Новели інших фіналістів будуть оприлюднені на сайті. Додаткова спеціальна відзнака одному з фіналістів – друк новели в «Газеті по-українськи».

Тексти, а також контактні дані й біографію автора надсилайте до 1 травня 2016 року включно на адресу konkurs.novel@ukr.net або на поштову скриньку: «Газета по-українськи», а/с 31, Київ, 03067 із позначкою «Новела по-українськи».

Своєю участю в конкурсі автор дає згоду на публікацію новели на сайті Gazeta.ua, в «Газеті по-українськи» й журналі «Країна» та згоду на опрацювання, збереження й використання його персональних даних. Автор гарантує, що не порушує законодавства про авторське право та суміжні права.
До журі увійдуть представники редакції журналу «Країна», а також письменники й видавці. Роботи оцінюватимуть анонімно.
Твір переможця надрукують у журналі «Країна» влітку 2016 року.
Під грошовою винагородою мають на увазі отримання переможцем грошової премії у розмірі 1000 грн з урахуванням усіх утриманих податків і зборів.

Читати більше

14.3.16

Дата: 14.3.16 ● Час: 12:52 ● Мітки:    Коментарів немає
10 березня 2016 року в галереї образотворчого мистецтва Лубен відкрилась виставка «Спротив геноциду».
Про неї розповіла науковий співробітник краєзнавчого музею Юлія Новоселецька, використавши переднє слово до книги-каталогу «Спротив геноциду» Володимира Тиліщака, заступника Голови Українського інституту національної пам’яті, керівника авторського колективу: «Побутує міф про відсутність спротиву українських селян більшовицьким грабіжникам напередодні та під час Голодомору 1932-1933 років. Насправді сотні тисяч українців боролися, відстоювали право на свободу та життя, зокрема, і зі зброєю в руках. Саме страх перед українським визвольним рухом штовхнув Й. Сталіна і його оточення до вчинення злочину Голодомору – геноциду Українського народу у 1932-1933 роках. Шляхом винищення частини українського суспільства Сталін планував зупинити зростання національної свідомості українців, перетворити наших предків на «радянських людей». Півсотні примірників згаданого видання будуть безкоштовно розповсюджені під час експонування виставки.
Незважаючи на вчинене вбивство голодом мільйонів українців, спротив тоталітарному режиму продовжувався, набираючи різних форм. Саме завдяки цьому спротиву у 1991 році Україна змогла стати на шлях незалежності.

Проте, досі багато сторінок того спротиву, який упродовж десятиліть чинили українці комуністичному тоталітарному режимові, залишаються малознаними широкому загалу.
Український інститут національної пам’яті одним зі своїх завдань бачить донесення до широких кіл громадськості відомостей про боротьбу українського народу за свободу і незалежність та опір тоталітарним режимам в Україні у ХХ столітті. Одним із кроків у цьому напрямку стало створення до 81-х роковин Голодомору 1932-1933 років фотодокументальної виставки «Спротив геноциду», мета її – продемонструвати масштаб і форми опору, який чинило українське суспільство сталінському тоталітарному режиму у 1920 – на початку 1930 років.
Виставка створена Українським інститутом національної пам’яті спільно із Галузевим державним архівом Служби безпеки України, Центром досліджень визвольного руху та Громадським комітетом із вшанування пам’яті жертв Голодомору – геноциду 1932-1933 років в Україні.
На стендах виставки і в цьому каталозі представлені унікальні документи та фото, які розкривають форми, методи спротиву, його розмах. Багато документів оприлюднені вперше.
У презентованих експонатах використані матеріали галузевого державного архіву Служби безпеки України, Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, державних архівів Вінницької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Хмельницької, Чернігівської областей, Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» та Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України.
Автори виставки висловлюють щиру подяку всім тим, хто долучився до створення та експонування виставки.
Сподіваємося, що виставка і цей її каталог не лише допоможе ознайомитися із трагічними і героїчними сторінками минулого України, але й стануть поштовхом для подальших наукових розвідок істориків, дослідників та краєзнавців.
Про страшну трагедію Голодомору 1932-1933 років і про спротив йому українців говорили: головний зберігач фондів Віктор Верещака, учитель історії ЗОШ №2 Олександр Карпенко, а директор Лубенського краєзнавчого музею Тамара Дяченко ознайомила усіх із унікальною пам’яткою тих страшних днів, яку свого часу передав на збереження до музею протоієрей, отець Іван Коростиль. Настоятель Троїцької церкви зберігав у фондах музею щоденник колишньої прихожанки цієї церкви та Мгарського монастиря. Ім’я авторки, на жаль, невідоме. Проте, присутні з цікавістю слухали озвучені уривки із щоденника про святкову службу на день Святого Афанасія у монастирі навесні 1933 року, які зачитала Тамара Дяченко. Фотокопію документу вона передала отцям Спасо-Преображенського монастиря Вікентію та Даниїлу для подальшої публікації на сторінках журналу «Мгарский колокол». Отець Вікентій подякував за такий важливий документ. До речі, фотокопію щоденника створено ВКФ «Інтер Парк». Голова Лубенської «Просвіти», лауреат премії імені В. Симоненка, поет Олександр Печора поділився своїми думками про Голодомор 1932-1933 років, а також прочитав на цю тематику вірші.
Ця виставка за підтримки Полтавської обласної держадміністрації вже експонувалась у Полтаві, Комсомольську, Кременчуці. Тож, слова вдячності пролунали на адресу керівництва кафе «Центр» за сприяння у доправленні необхідних матеріалів до Лубен. 
Юлія Новоселецька
Читати більше

10.3.16


Григір Михайлович Тютюнник – видатний митець української літератури ХХ століття. Завдяки такому письменникові можемо говорити про художню довершеність та справжність української літератури.
Цьогоріч виповнюється 85 років від дня його народження, тому й пропонуємо оголосити 2016 рік на Полтавщині роком Григора Тютюнника.

Осягнути масштаби неперевершеного таланту можна тільки за умови глибокого вивчення літературних джерел його життєвого і творчого шляху, що для Григора Тютюнника є неподільною єдністю, бо саме із його ще дитячого світогляду, життєвих вражень, особливо дитинства та юності, викристалізувалося самобутнє художнє світовідчуття. Якщо ж говорити про  образ світу митця, то він теж значною мірою сформувався в роки дитинства, досягнувши в літературній творчості майже всеохопної ідентичності з національним образом світу. Саме ця подібність, внутрішня спорідненість і визначають справжній талант (навіть геніальність) і є провідною ознакою художньої досконалості за всіх часів, а в українській літературі це особливо відчутно в творчості Тараса Шевченка, який силою слова поєднав минуле, сучасне й майбутнє українців.
Полтавщина значима в духовному житті письменника чи не найбільше. У новорічному вітанні від 30 грудня 1974 р. Григір Тютюнник писав своєму другові Феодосію Роговому: «Дорогий Федосю! Вітаю тебе, друже, з Новим роком. Щиросердно кланяюся й твоєму сімейству. А ще уклін рідній землі полтавській, за якою щоднини скімлить серце».
У багатьох літературних і публіцистичних творах письменника, листах, щоденникових записах і нотатках рідний край – Полтавщина – відображений як духовна домінанта художнього світу, основа образного світовідчуття, засіб творення національного характеру, народної філософії буття. Тому й вагомими складниками історіософії творчого стилю Григора Тютюнника є топоніміка саме полтавського краю, де народився й виростав, почав пізнавати життя.
 Читаємо оповідання «На згарищі», коли в головного героя, зраненого війною сільського учителя історії, залишилася тільки пам’ять від великої родини: «Федорові Несторовичу пригадалося, як у дитинстві шльопав босими ногами по розбитій чередою степовій дорозі, крута пилюга гарячими струмочками цідилася крізь пальці, а вітерець виносив з-поміж кіп теплий дух спілого жита. Корова йшла з пасьби додому повагом, немов з роботи, телятко терлося у неї під боком і лізло до вим’я. Заходило сонце, у вузеньких хутірських вуличках стояла червона курява, в садках варилася на триніжках вечеря, гупали об землю спілі яблука. Життя здавалося тоді вічно щасливим.
Вийшов на луки. Милиці стали дужче вгрузати в пухке дерновиння. Заблищали зелені калюжки, вткані жабуринням, од Псла потягло сирими глеїстими берегами».
Роман «Вир» старшого брата Григорія Тютюнника розпочинається із  опису рідного краю: «Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь – заткана маревом рівнина, по якій в’ється Полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть татарською, назвою – Ташань».
Подібні топоніми зустрічаємо в творах і молодшого Тютюнника. Новела «Чудасія»: «Прийдеш ото вночі на тік. Зерно проти місяця росою блищить. Стерня пахне. Біля курятника лисиця скиглить. А на небо глянеш – Віз уже низенько, так, здається, зараз і поторохтить Беєвою горою».
Оповідання «Гвинт»: «І раптом серед цієї крутої, неторканої тиші гримнув вибух на курному Полтавському шляху, струсонув хати, дужою хвилею наліг на шибки і довго стояв потім у безвітряному степу рудим кущем, наче прип’ятий вихор».    
А ще згадано локальні топоніми: Чебрецевий бугор у повісті  «Облога», Вишневий ярок в оповіданні «Дядько Никін», Безводний колодязь в оповіданні «Устим і Оляна», Писаревий ліс, хутір Пироги та Підозірська полька. що «од назви нашого села» в повісті «Вогник далеко в степу»,  «Броварська гора» в оповіданні «Кізонька». Річка Псьол згадується в оповіданні «Деревій», мале сільце Шепелівка в «Крайнебі», село Бірки та Чернеча слобода в оповіданні «У Кравчини обідають», населені пункти Покрівське, Опішня, Шишаки в оповіданні «Син приїхав»: «Другого дня, як сонце тільки-но стало над опішнянськими крутоярами, Дзякунка й Рита з Борьком на руках, святково одягнені й схвильовані своєю таємницею, вже були на базарі. Скупилися швидко І Дзякунка між ділом розпитала у базарових опішнян, де краще охрестити дитину, – тут, а чи в Покрівському. Баби наввипередки радили їхати в Покрівське: там батюшка молодий. Має добрий бас і молитву читає всю». У незакінченому літературному творі «Житіє Артема Безвіконного», головний герой «…з’їв хлібину сірого м’якого хліба з Лохвицької районної пекарні», адже його прообразом став дядько із хутора Дереківщина на Лохвиччині, зображений на фотографії Володимира Білоуса.
Оповідання «Вуточка»: «На піщаному косогорі, з котрого далеко видно луки, річку й околиці лугового хутора Княжа Слобода, трохи на отшибі від великого нагірного села стоїть хата – верх побіля димаря запав (видно крокви попідгнивали), а вікна подалися до землі так близько, що коли б заманулося комусь зазирнути в них, то нахилятися довелося б, як до копанки води набрати». Варто нагадати, що неподалік Шилівки знаходиться невелике село Княжева слобода.

Майже детально відтворено шлях із Полтави до Шилівки в оповіданні «Поминали Маркіяна»: «Вийшов я удосвіта за Полтаву, думка така – за вечір додому доб’юся. То й іду собі, на ноги налягаю. Вже й Шведську могилу поминув, уже мені й Побиванку ось-ось буде видно».
У цьому творі також колоритно змальовано епізод про перебування війська Нестора Махна в Зінькові: «Якось за Махна пішли ми з ним на базар. Я – товару на чоботи купить, а Маркіян – «подивлюся, що воно за люди, оті махновці, кажуть, що в них порядки інтересні».
Приходимо в Зіньків, а там війська – курці ніде клюнути. І ні одного пішого. Все на конях та на тачанках».
У дослідженні краєзнавця Петра Ротача «Усе покинув би й полинув...» «За листами Григора Тютюнника» (Ротач Петро. І слово, і долі, і пам’ять. Статті, документи, спогади. – Полтава: Верстка, 2000. – С. 234-254) розповідається про один із приїздів письменника до Полтави: «Бував Тютюнник у місті як кореспондент «Літературної України».
...Наприкінці липня 1969 року побував на садибі І. П. Котляревського, яка тоді реставрувалася до поетового 200-річчя. 30 липня ми зустрілися з ним у нас дома. Цим числом датовано його запис в альбомі висловів про Котляревського, які я збирав тоді від учасників свята. Ось цей запис: «Нема у світі нації, яка б не утвердила себе, не відкрила себе через поета – від Гомера і до сьогодні. Я складаю глибоку шану перед Іваном Петровичем Котляревським – відкривачем України і українців, їхньої мови, пісні, слова.
Хай святиться ім’я його в віках!
30  ипня 1969 р. Григір Тютюнник».
Попід дубами старого Яківчанського лісу, що починався на горі й підходив до залізничної колії, вийшли до поля Полтавської битви 1709 р. Стежка повела вздовж насипу. Сонце вже схилялося над захід. Пахло нагріте різнотрав’я, в повітрі розливалась передвечірня втома. На бугрі в садочку стояла садиба залізничника з колодязем.
      Попробуємо й цієї водички, – сказав Григір й опустив відро.
А коли «знімали пробу», я мимохідь сказав щось про особливий смак води з колодязів на полтавських околицях, і Григір раптом витяг з кишені записник.
– Як вода з полтавських колодязів... Повітря, як вода... – бубонів і щось записував. – Це чудово. Повітря, як вода з колодязів на полтавських околицях.
Я вперше бачив як він на ходу записував думку, що раптово прийшла в голову. І згадав про нього наступного року, коли в травневому числі журналу «Україна» з’явилося оповідання Тютюнника «Дядько Никін». Правда, фраза там була дещо трансформована і мала такий вигляд: «Я дивився на небо, приоране рожевими скибами хмар – сонце зійшло, – і уявляю собі хрест на Шведській могилі, що вночі, певно біліє памороззю, а зараз сяє крапельками роси проти сонця, глибоко, аж до дна грудей вдихаю холодне й чисте, як кринична вода з полтавських околиць, повітря».
У записнику Григора Тютюнника зустрічаємо запис: «Повітря, як вода з колодязів на полтавських околицях», що  є підтвердженням нашої гіпотези стосовно її хронології, тобто 60-х років.
У записній книжці Григора Тютюнника читаємо: «Повітря, як вода з колодязів на полтавських околицях» (Григір Тютюнник: «образ України – здавна й по сьогодні»: Щоденники, записники / Передм., упоряд., прим., підгот. текстів, редаг. О. І. Неживого. – Луганськ : Знання, 2005), що теж є підтвердженням нашої гіпотези стосовно її хронології 1969 року.
А ще Петрові Ротачеві запам’яталося загострене чуття справедливості Григора Тютюнника. Так, у 1970 році на сторінках обласної газети «Зоря Полтавщини» була опублікована зловісна стаття «Чортополох», де Петра Ротача звинувачено в українському націоналізмі, що потягло за собою ще більш суворе переслідування. Григір Тютюнник, коли проїжджав Полтаву на шляху до Шилівки чи Мануйлівки завжди зупинявся на нічліг у Ротачів, демонстративно повідомляючи про це телефоном, що прослуховувався. Тому на думку й приходять його слова із останнього інтерв’ю: «Ідеалом для мене завжди були і залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах». Видатним творчим надбанням Петра Ротача є його Шевченківська енциклопедія «Полтавська Шевченкіана» (Полтава, друге видання, 2013),  де в розповіді про Шевченківського лауреата Григора Тютюнника наголошується на автобіографічних мотивах у творчості, описах природи Полтавщини.
Чимало односельців письменника стали прообразами його літературних героїв, нерідко не змінюючи прізвищ, імен чи прізвиськ. Учителька Шилівської школи Марина Заставська в краєзнавчому дослідженні «Де зозулі накували Тютюнникам долю» стверджує, що легко вгадуються в художніх творах вітчим Афанасій Кіндратович Голяченко («Дядько Никін»), Юхим Матяш, по-вуличному Кравчина  («У Кравчини обідають»), бригадир Яків, кіномеханік Чирва, завідуючий кооперацією Тельнов («Грамотний»), лікар Василь Васильович Сивокінь, по-вуличному Базар (лікар Дерид із «Житіє Артема Безвіконного»), сільські музики в новелі «Оддавали Катрю»: скрипаль і гармоніст Іван Данилович Кривобік, баяніст-віртуоз Віктор Олексійович Торопенко, сопілкар Василь Єпіфанович Торопенко, бубніст Михайло Іванович Кривобік: «Прийшли й музики з села: Іванушка-скрипаль, у якого верхня щелепа видавалася вперед, а нижня трохи запала, очі в Іванушки були великі, сірі й дивилися на світ з довірливою добротою; шурко-баяніст і завклубом, білозубий сором’язливий хлопець; Василь Кривобік – сопілкар і конюх в лікарні, що привіз із війни один єдиний трофей – фабричну сопілку добрячої роботи; четвертим музикою був Мишко Мушник, бубніст і колгоспний шофер, що міг вибивати на бубні кийком. Ліктями, коліньми, підборіддям, головою і вигукувати під гопак, червоніючи і витріщаючи очі: «А давай-давай-давай! Гоп-ца! А ца-ца!»
Григір (Григорій) Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району Полтавської області. Прадавня українська земля, на якій не одне століття визрівала національна самосвідомість українців – здебільшого селян-хліборобів. Місто Зіньків ще на початку Визвольної війни українського народу 1648 року отримало статус сотенного містечка Гадяцького полку, а самі зіньківці підтримали гетьмана Богдана Хмельницького. У наступні роки десятиліття й століття ці землі не раз плюндрували дальші й ближні  чужинці.
Мемуарна повість «Коріння» починається з опису рідної хати: «Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна, з плетеним бовдуром і без віконниць, стояла над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі – вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині. Одразу ж за глухою стіною мало не від призьби й до самої річки лежав родючий низовий сінокіс, трава на ньому виганяла ледь не по очкур косареві. По весні, коли розливалася повінь, каламутні грунські води підступали аж до хати, і дід наш Василь Феодулович із трьома синами Павлом, Михайлом та Филимоном боронилися від потопу загатою з гною».
У ХХ столітті ще з більшою силою загострився насильницький і антигуманний характер державної влади, що повною мірою, ще в дитинстві, відчув на собі майбутній письменник Григір Тютюнник.
Його батько Михайло Васильович Тютюнник народився 1897 року. Спершу одружився з молодою учителькою зі свого села Ївгою Федотівною Буденною. Хоча їхнє сімейне життя було недовгим, 6 травня 1920 року народився син.
 Мати – Ганна Михайлівна (до заміжжя Сивокінь) – народилася 16 липня 1912 р. в Шилівці. У 1930 р. вийшла заміж за Михайла Васильовича Тютюнника, про що не раз розповідала Олені Федотівні Черненко, дружині Григорія Тютюнника: «Вродливий був. Роки не старили його. Ото Григорій – вилитий Михайло, тільки Михайло ширший у плечах, темніші очі, виразніша ямка на бороді... Читав багато і задумувався. Трохи повеселішав, коли народився Гриша. А підріс – то дня не було, щоб він щось не зробив для дитини: то свис­ток, то дзиґу, то півника на тину, то гойдалку. А потім із тієї гойдалки змайструє іншу, ліску виплете, а з ліски – кошик. Гриша дуже любив ті цяцьки» .
За рік до їх одруження, тобто 1929-го, в Шилівку прийшла примусова колективізація, знищення споконвічних селянських хліборобських традицій. На цьому злісний експеримент над селом не закінчився. У 1932-1933 роках на Зіньківщину прийшло найстраш­ніше лихо – голодомор. У постанові бюро Харківського обкому КП(б)У (з 1930 р. Зіньківський район входив до складу Харківської області) говорилося, що «листопадове відвантаження товарів їм припинене, ...якщо в ближчі дні не буде досягнуто вирішального перелому в хлібозаготівлі». Зіньківський район у 1933 році виконав план хлібозаготівлі на 100%, це говорить про те, що населення району було приречене на голодну смерть. Зараз уже неможливо навіть сказати скільки померло насильницькою смертю мешканців стародавнього українського села Шилівки. В історичному нарисі Федора Тютюнника «Село Шилівка» говориться: «Щоб забрати хліб, на село зловісною хмарою ринули хижі зграї так званих «буксирних» бригад із комсомольців і партійців, безпосередніх творців голодомору, озброєних кайлами, ломами, лопатами, загостреними залізними штричаками, вони по-бандитськи  «кендюшили» селян: розбивали груби, розкопували дворища, змітали все до зернини-квасолини на горищах, витрушували душу, до­скіпуючись хліба, якого в людей вже не було. Те мордування селян не припинялося всю зиму».
Голодомори XX століття не тільки забрали життя мільйонів українців, а й позначилися на генетичній пам’яті, свідомості, призвели до викривлення світобачення. До того ж тоталітарний режим забороняв усілякі згадки про найбільшу трагедію в житті українського народу. Українські радянські письменники в жорстких лещатах так званого творчого методу, а точніше, однієї ідеології, соціалістичного реалізму, в абсолютній більшості були далекі від реалістичного відображення голоду 1933 та 1947 років. Тільки в літературних творах Григора Тютюнника життєва правда продиралася через показ отого стриноженого й трагічного бачення світу.
Полтавщина – благодатний край, що 1933 року зазнав страхітливого спустошення, а сам письменник в автобіографії писав: «У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер – ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав...».
У багатьох творах Григора Тютюнника голод є тим невимовним болем, що нищить духовну й фізичну силу народу. Усі ці твори були надруковані за життя письменника, тобто в 60-70-ті роки, всупереч засиллю цензури. Однак тоді так і не з’явилася друком новела «Медаль». Уперше її оприлюднив А. Шевченко у виданні (Тютюнник Г. Твори. Книга 2. – К.: Молодь, 1985). Написана в кінці 60-х років, вона повною мірою відображає трагічний голодомор 1947 року, а особливо відчуження офіційної влади від простої людини-трудівника. У спогадах «Коріння» Григір Тютюнник теж не обходить найбільш болючий для нього 1933 рік: «Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклав перед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову, окраєць хліба. Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієві в школу, а другу ще раз розломив – шматочок собі і шматочок мені – й ледве вимовив: «Спасибі, сину. Любий ти в мене ростеш», – і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею».
Які ж ми є українці? Що залишилося в нашому світобаченні та характері ще від прадавніх часів, чого набули впродовж довгої і нелегкої історії, що втратили в ті антигуманні, людиноненависницькі роки голодоморів? Надійною опорою в шуканні відповіді на ці нелегкі питання є літературні твори  Григора Тютюнника.
У 1937 році в Шилівку прийшло нове лихо – репресії. У родині Тютюнників першим заарештували старшого дядька Павла Васильовича Тютюнника. Це сталося 1 жовтня, а вже 13 листопада судова Трійка НКВС по Полтавській області на закритому засіданні оголосила вирок – П. В. Тютюнника розстріляти, майно, що належало йому, конфіскувати.  Двадцять п’ятого листопада смертний вирок було виконано в Полтавській тюрмі. Тільки 31 березня 1965 р. П. В. Тютюнник був реабілітований Полтавським обласним судом.
  У ніч з 29 на 30 листопада того ж зловісного року заарештували М. В. Тютюнника – батька майбутнього письменника. Уже на шостий день слідства, тобто 5 грудня, Особлива трійка УНКВС по Полтавській області винесла ухвалу: «Тютюнника М. В. заключить в исправительно-трудовые лагеря сроком на десять лет». Спочатку його заслали в Сороклаг (м. Сорокськ Кіровської залізниці, в січні на Біломоро-Балтійський комбінат (м. Медвежогорськ, Карелія), перед війною в Усольлаг (м. Усольськ Новосибірської області), тобто в «Сибір неісходиму», як покликався згодом на Шевченка Григір Тютюнник у новелі «Три зозулі з поклоном». Тринадцятого квітня 1943 р. Михайло Васильович Тютюнник помер. До рідного села він так і не повернувся. Реабілітований Полтавським обласним судом 29 грудня 1973 р.
У своєму першому літературному творі –  новелі «В сутінки», Григір Тютюнник устами головного героя, малолітнього хлопчика, який залишився без батька, ймовірно висловив саме свої сподівання: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким».
Трагізмом утраченого в дитинстві батька перейнята новела  письменника «Три зозулі з поклоном», що, починаючи з першодруку, зазнала редакторського й цензурного свавілля і продовжує публікуватися з багатьма текстологічними помилками, тим самим знецінюючи глибину й чистоту письменницького слова. До того ж цей літературний твір вивчається в 11 класі загальноосвітньої школи. Взявши за основний текст авторський аудіозапис, що багато років зберігається в лубенського фотохудожника Володимира Білоуса,  вперше опублікували  новелу «Три зозулі з поклоном» в первозданному вигляді. Письменник продовжує жити в своїх творах. Вислів цей давно став аксіомою, як і те, що кожне посмертне видання видатного письменника є завжди жаданим для читачів. Саме така художня спадщина Григора Тютюнника, бо він назавжди увійшов у літературу як митець, що відобразив національний образ світу, який нерідко насильницьки деформувався, навіть знищувався, однак випростувався до нового життя.
Разом із матір’ю шестилітній Г. Тютюнник приїхав у селище Щотове неподалік теперішнього міста Антрацита в сім’ю дядька Филимона Васильовича Тютюнника. Ще 1929 року Ф. В. Тютюнник одружився із вчителькою початкових класів Наталією Іванівною Рябовецькою, яка була родом із Троянівки Зіньківського району. Переживши голод, розкуркулення, насильницьку колективізацію та початок репресій у рідному селі й передчуваючи їх подальше наростання, вони 1935 року виїхали із Шилівки на Донбас. Там Наталія Іванівна працювала вчителькою початкових класів та української мови і літератури, а Филимон Васильович бухгалтером у місцевій школі. Жорстокий час не міг відібрати людяності й милосердя в добрих людей. Такими й були дядько і тітка, які взяли на виховання малолітнього «ворога народу». Незабаром мати влаштувалася працювати на шахту, та дядько порадив повертатися до села, бо там  лишилися недоглянута хата, город.
 Маленький Григорій залишився в дядька, почав відвідувати школу, тут уперше прочитав книжки українських і російських письменників – у сім’ї Тютюнників любили художнє слово. Дядько працював бухгалтером у школі, по-справжньому був залюблений у літературу, влучне народне слово. Пізніше, в оповіданні «М’який», будуть вдало виведені риси його характеру: «...дядько майже не буває самим собою, він завжди когось грає: Возного, Собакевича, Карася, Обломова, своїх колишніх односельців».
 Коли розпочалася війна, дядька мобілізували в армію, а в тітки 29 жовтня 1941 р. народилася донька, яку назвали Вірою. Жити на Донбасі було дедалі важче, надто ж коли прийшли німці. Отож ви­рішили всі разом добиратися на Полтавщину. Однак Григорій вирушив до Шилівки першим, бо туди теж поспішала їхня сусідка тітка Мотря. Сталося це у вересні 1942 року. А через місяць приїхала й Наталія Іванівна з донькою.
Після звільнення Шилівки Гр. Тютюнник  навчався в місцевій школі. Тоді ж його дитяча пам’ять зберегла кілька епізодів зустрічей із старшим братом Григорієм Тютюнником: «Ось ми, учні п’ятого класу, разом з усією школою, з усіма шилівцями стоїмо біля цементних східців старенького сільбуду. Червоніють прапори, плачуть, сміються люди. А на східцях попереду голови сільради, членів сільвиконкому та голів колгоспів виходить Григорій і виголошує промову. Він у довгій шинелі, затис в одній руці шапку з червоною партизанською стрічкою навскоси, а друга лежить на грудях у перев’язі. День Перемоги».
А в 1946 році після закінчення п’яти класів тодішньої Шилівської семирічної школи Гр. Тютюнник навчається в Зіньківському ремісничому училищі №7. Там він здобував професію слюсаря з ремонту автомобілів і тракторів:  «… пішов я в Зіньківське РУ №7, щоб мати якусь одежину і 700  грамів хліба на день. Вони, оті  700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому в кишені, як порожній гаманець».
Все це діставалося нелегко, адже тодішнє ремісниче училище більше нагадувало виправний заклад закритого, тобто режимного типу, що в мініатюрі нагадувало тоталітарно-деспотичний режим, який остаточно встановився в державі в 30-і роки ХХ століття й ще більше посилився в повоєнний час. Наказ №171 від 20 грудня 1946 р.: «Попереджаю всіх учнів, що при залишенні училища необхідно брати записку про звільнення, ті, хто підуть без записки про звільнення, будуть вважатися дезертирами і до них будуть застосовані заходи стягнення аж до виключення із училища і віддачі справи до суду». Тому в наказі №29 по Зіньківському ремісничому училищі  №7 від 27 січня 1947 р. сказано, що два учні, які пропускали навчання з невідомих причин і самовільно захопили казенний одяг, вважаються за дезертирів. Тому директор училища наказав справи на цих учнів передати до суду.
 Про суспільно-моральні протиріччя, породжені тоталітарною державою й особливо посилені в повоєнні роки, читаємо в оповіданні «Смерть кавалера» і повісті «Вогник далеко в степу». Антигуманізм сталінського режиму щонайперше позначався на тогочасній школі, виховуючи слухняних і здеморалізованих, позбавлених людської гідності людей, яких величаво й облудно називатимуть «будівниками щасливого майбутнього – комунізму». Реалії ж тодішнього життя були далеко не безхмарними.
Життя учнів ремісничого училища також відтворено в повісті Григора Тютюнника «Вогник далеко в степу», значною мірою автобіографічній. Отож, якраз голод є визначальним у рішенні сільських хлопців стати ремісниками, а в майбутньому робітниками заводів, бо «хліба намолотили тільки в державу, і то не хватило до плану». Кожного дня йдуть підлітки до райцентру за дев’ять кілометрів, а в той же час, немовби віддаляються від традиційного способу життя українського селянина, яке систематично руйнувалось і спустошувалось сталінсько-комуністичним режимом.
В училищі ремісники ходять тільки строєм і співають нових пісень:
Стоим на страже, всегда-всегда!
А если скажет страна труда:
Прицелом точным – врага в упор!
Хоча вечорами, збираючись щонеділі, молодь не забуває своїх прадавніх, рідних пісень, як «Чорноморець», «Ой ти, Галю», однак у читача створюється враження, що незабаром зникне й ця, головна ознака українського села, коли, за висловом самого Григора Тютюнника, «не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа…».
Григір Тютюнник цими творами продовжив шевченківську традицію в літературі про згубний вплив чужорідної сили та нищення нею всього національного, тобто українського в Україні…
Наказом по Зіньківському РУ №7 від 14 липня 1948 р. Тютюннику Г. М. присвоєна кваліфікація слюсаря 5 розряду з ремонту автомобілів і тракторів. До 5 листопада 1948 року працював на Хар­ківському заводі транспортного машинобудування імені Малишева слюсарем-шліфувальником. В автобіографії від 30 липня 1966 писав, що працював на заводі, «доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем» і самовільно повернувся додому, тобто не відпрацювавши належних трьох років після закінчення ремісничого училища.
«Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали «ледачі») – важко було, а тут ще й з «коханням не повезло», бо хто ж дозволить дівчинці-школярці сидіти біля червоноармійської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмі».
Далі в автобіографії, адресованій Петру Ротачу – художньо забарвлений епізод про виклик до міліції й судове засідання, яке закінчилося тим, що Гр. Тютюнник  був направлений в одну із сільськогосподарських колоній у Полтавській області на чотири місяці. Треба сказати, що засудженими така категорія осіб не вважалася, а тільки відбувала примусові роботи. До того ж 1949 року Гр. Тютюника прийняли в комсомол. Про це говориться в автобіографії 1957 року, написаній уже при вступі до університету. А ще 1951 р. його забрали служити на флот, куди ті, хто відбував кримінальне покарання, не потрапляли. Ця автобіографія має ознаки художнього автобіографічного нарису, де можливе певне зміщення деяких фактів чи їхня белетризація. Наприклад, тут зазначається: «В 1961 році написав першу новелу «В сумерки», і «Крестьянка» її надрукувала. Більше нічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологіч­ному аналізу Л. М. Толстого – словом, ніколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися, що я й зробив цілком успішно і щасливо». Але ж ту новелу Гр. Тютюнник написав рані­ше, бо на початку березня 1960 р. вже відбулося її обговорення, а одружився 26 вересня 1958 р., коли навчався на другому курсі.
Повернувшись додому із заводу імені Малишева, знову працював у колгоспі, виконуючи тяжкі, а то й принизливі роботи. Коли змушували робити щось дуже важке, то натякали, що не тільки батько ворог народу, а й він тюряжник. Тоді ж прочитав псевдореаліс­тичний твір С. П. Бабаєвського «Кавалер Золотой звезды» (удостоєний Сталінської премії) і зненавидів на все життя за штучність, несправжність, лакування дійсності. Вирішив їхати на Донбас – край дитинства. «Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.».
У 1961 році тяжко переживав Григір Тютюнник  смерть старшого брата, а ще більшої туги додавало те, що його задум продовжити роман «Вир» залишився не здійсненим. Своєрідний лист-сповідь він адресував удові Олені Черненко (Тютюнник): «…я любив Григора щиро, навіть хворобливо-щиро, коли так можна сказати. А суперечки… Тут, мабуть, я дійсно нагірчив твоїм спогадам. Однак скажу тобі й зараз, і через кільканадцять років, якщо доживу до того часу: ми з Григором мали на деякі речі принципово різні погляди, бо прожили різний вік і в різні епохи формувалися – а вони в нас так часто міняються…».
Щоб створити кіносценарій за романом «Вир» Григір Тютюнник пішов на Київську кіностудію імені Олександра Довженка, де працював з 4 березня 1965 по 13 січня 1967 року. Тоді ж він писав, що працює над сценарієм по «Вирові», а газету-цмокаленкіану (від прізвища тодішнього головного редактора – прим. О.Н.) покинув і зараз у сценарній майстерні при кіностудії під правицею О.Левади, разом з Павличком і Драчем.
Підтвердженням того, що робота над сценарієм була наполегливою і успішною, є висновок сценарно-редакційної колегії та першого творчого об’єднання, які 23 лютого 1967 р. розглянули і обговорили третій варіант літературного сценарію «Вир» і відзначили, що з нього постає правдива і глибока картина життя передвоєнного українського села з самобутніми характерами людей, з цікавими нелегкими долями, картина, що вражає своєю достовірністю і неторканою красою. «Авторові сценарію вдалося не тільки зберегти справжню (немов би підтекстову, приховану) поетичність роману «Вир», а подекуди ще й підсилити її, акцентувати уже в суто зоровому відтворенні».
Але ж наступний документ, датований 26 листопада 1968 р., вражає своїм небагатослівним і жорстоким висновком з єзуїтською логікою: «Літературний сценарій «Вир» Гр. Тютюнника, написаний за мотивами відомого твору української радянської літератури роману «Вир».
Автор проробив значну, наполегливу й добросовісну роботу над ним, щоб створити сценарій на основі першоджерела. Він написав чотири варіанти сценарію, але всі вони, на жаль, виявилися непридатними для постановки.
Сценарно-редакційна колегія та І-е творче об’єднання вважають, що автор віднісся до роботи добросовісно, але повністю вичерпав свої можливості. Тому літературний сценарій «Вир» є творчою невдачею автора».
Чому так сталося? Більш ніж вірогідно, що на офіційну думку мало вплив те, що уривок із роману «Вир» був надрукований за кордоном у книжці «Панорама найновішої літератури в УРСР» (Мюнхен: Пролог, 1963) і супроводжувався коментарем упорядника: «На відміну від всіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався «розширенням творчих меж соціалістичного реалізму» в той спосіб, що замість давати клясові мотивації вчинків своїх героїв, умотивував їх з чисто природного людського погляду. Суцільного твору не вийшло, бо примусова тенденція мусіла бути, але окремі його частини вражають читача щирою правдою».
Екранізація «Виру» все ж таки відбулася. У 1984 році на тій-таки кіностудії імені О. Довженка було знято однойменний кінофільм, автором сценарію якого став Олександр Сацький, режисером Станіслав Клименко, художнім керівником – Тимофій Левчук. Подією в українському кіно він не став. Не вдаючись до порівняльного ана­лізу, стверджуємо, що літературний сценарій Григора Тютюнника має право і на нову екранізацію, і на самостійне життя, тобто на опублікування. Пам’ятаємо головне, його писала не тільки рука майстра – талановитого письменника, але й серце люблячого брата. Тому й прийшов уперше кіносценарій роману «Вир» до читача в журналі «Бахмутський шлях» (2005 р., №1-2), хоча  пройшло майже сорок років після його написання.


У рідному селі Григора й Григорія Тютюнників особливо хочеться побувати весною. Бажання це зумовлене також враженнями від кореспонденції молодшого Тютюнника, що була надрукована в газеті «Літературна Україна» 14 квітня 1964 року за підписом Микола Ташаненко (таким псевдонімом Гр. Тютюнник підписував деякі газетні матеріали, а походить від назви річки Ташань). Отож «Прозелень» починається із ліричного зачину «Весняне грайво»: «Вечорами, коли на розм’яклі, пухкі ріллі наповзають змішані з туманом сутінки, в небі над селом чути тривожний клекіт: то летять гуси…
А ранками, коли крізь туман проціджується скупе сонячне тепло і в селі, і на полях стає веселенько: пахне стужавіла за ніч земля, пахнуть пріллю ожереди торішньої соломи, шумить вода, пробиваючись ярками до річки, на низові сінокоси».
Як завжди приязно зустрічають директор школи Надія Кащенко та вчитель української мови і літератури Зінаїда Вербич. Саме завдяки їх ентузіазму в школі з 2002 року діє літературний музей письменників-земляків, тобто братів Григорія та Григора Тютюнників та їх далекого родича (двоюрідного племінника) Федора Тютюнника. До речі, саме Ф. Тютюнник передав до музейної кімнати багато оригінальних матеріалів, а серед них і адресовані йому листи Григора Тютюнника, що були вперше оприлюднені нами ще в 2004 році.
Щодо шкільного літературного музею то слово «ентузіазм», на мою думку, найбільш точно відображає його сьогодення, адже жодний бюджет не передбачає ніяких коштів на його утримання. Тому й діє він, як говориться, на громадських засадах: зберігає наявні фонди (тобто те, що вмістилося в маленькій кімнаті), в міру можливостей знаходить нові експонати, веде краєзнавчу й екскурсійну роботу. І все це, наголошую, у вільний від основної роботи час директора школи й учителя-словесника.
Чи є в Шилівці можливість створити справжній літературно-меморіальний музей братів Григорія й Григора Тютюнників – лауреатів Шевченківської премії? Розмови про необхідність матеріалізації цього самобутнього джерела української національної культури йдуть уже давно. Але розмовами поки що все й закінчується. У 1987 році померла мати Григора Тютюнника Ганна Михайлівна, тому її будиночок невдовзі продали стороннім людям, потім перепродали ще раз і ще раз… Але саме сюди щоліта приїздив письменник, тут з’явилися задуми літературних творів, як наприклад, «В сутінки», «Зав’язь», «Син приїхав», «Дядько Никін», «Коріння»… Якраз у Шилівці жили прообрази багатьох літературних персонажів. Саме в Шилівці ще в студентські роки розпочав Григір Тютюнник записувати народнопоетичні твори, а з часом український фольклор стане основою його мистецького світобачення. А хата в якій мешкала мати талановитого письменника знаходиться неподалік від тої сосни про які в новелі «Три зозулі з поклоном» сказано «ті, що твій тато садив»… На жаль, немає в Шилівці й пам’ятника, чи хоча б меморіальної дошки братам Тютюнникам, не проводиться літературно-мистецьке свято навіть обласного рівня.
Хата матері Григора Тютюнника в Шилівці
Знову й знову вдивляємося в самобутній художній світ Григора Тютюнника, де Шилівка була головною дієвою силою, його основою: «Кочовий мій спосіб життя привів мене до рідного села Шилівки, до тихої, майже без течії річечки Груні, соснових борів та вільхових лугів, у яких зараз душно від вогкості й пахне опалими у воду вільховими вітами сухими. Це моя вітчизна, батьківщина, тут жив коло мосту, майже біля самісінької річки мій дід Василь Феодулович (по його батькові нас і досі прозивають Хтудулами), тут столярував, любив природу і освіту – особливо літературу – мій незабутній батько Михайло Васильович, який обдарував нас із братом цією любов’ю… Одне слово – батьківщина», – так написано в «Корінні».
Із Шилівки виїжджали надвечір… Чомусь хотілося мовчати і тільки дивитися на такі знайомі краєвиди, бо рідними вони стали вже давно з літературних творів Григора Тютюнника. А літературні й публіцистичні твори письменника, листи, щоденникові записи, нотатки повсякчас відкривають нові ознаки його художнього мислення, світовідчуття, що вистраждані життєвими і мистецькими ідеалами. Село все віддалялося, однак залишалася незмінною в просторі й часі та весна, про наближення якої тут, у Шилівці, писав Григір Тютюнник: «І вже, як гарненько придивитись, можна помітити у гіллі, на лугових деревах, новий, по-літньому теплий відблиск: то – прозелень».

Олексій Неживий,
доктор філологічних наук,
професор
Читати більше

3.3.16

Дата: 3.3.16 ● Час: 21:54 ● Мітки: , ,    Коментарів немає

Cьогодні в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася церемонія вручення цьогорічної Шевченківської премії. Про це інформує прес-служба Глави держави.
Премію вручав Президент України Петро Порошенко, відповідно до Указу якого найвища мистецька нагорода України присуджена:
      художникові Гуйді Михайлу Євгеновичу – за цикл живописних творів «В єдиному просторі»;
      публіцистові Лук’яненку Левку Григоровичу – за твори у 13-ти томах «Шлях до відродження»;
      балетмейстерові Поклітару Раду Віталійовичу – за балети «Лебедине озеро», «Жінки в ре мінорі», «Довгий різдвяний обід» та балет-триптих «Перехрестя»;
      режисерові Сенцову Олегу Геннадійовичу – за художні фільми «Гамер» і «Носоріг»;
      артистці Швачці Анжеліні Олексіївні – за виконання провідних партій в оперних виставах та популяризацію української музичної спадщини.
Також під час виступу Президент запропонував Юрієві Щербаку очолити Шевченківський Комітет замість Бориса Олійника.

За матеріалами інтернет-представництва Президента України
Права на світлину належать Адміністрації Президента України

Нагадаємо, раніше повідомлялося про феномен цьогорічної Шевченківської премії
Читати більше
Дата: ● Час: 10:11 ● Мітки: , ,    Коментарів немає

3 березня  Всесвітній день письменника (повна назва  Всесвітній день миру для письменника).
Вітаємо всіх, хто творить чесне талановите художнє слово, хто достойний носити це почесне звання! Нехай у вашому житті будуть вірні музи, істинне натхнення і вдячні читачі.
Прес-служба ПОО НСПУ

Довідка. Рішення оголосити 3 березня «Всесвітнім днем миру для письменника» було прийняте 1986 року на міжнародному конгресі ПЕН-клубу. В деяких країнах це свято називається просто «День письменника» і є приводом для вшанування літературних діячів.
Читати більше