Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

23.5.20

Дата: 23.5.20 ● Час: 12:05 ● Мітки: , ,    1 коментар
Письменницька праця завжди на виду. Нові твори обговорюють, над ними сперечаються, їх аналізують і вивчають. Так було раніше. Так є і зараз. Але твори не кожного автора викликають резонанс у суспільстві. Одна зі щасливих виключень – наша землячка, член Національної спілки письменників України Раїса Плотникова. Пропонуємо інтерв’ю з Раїсою Василівною.
– Шановна Раїсо Василівно, добрий день. Шлях кожного автора до письменства дуже індивідуальний і непростий. Поділіться найважливішими поворотними моментами у Вашому житті, які спрямували Вас на творчу стезю.
– Вітаю. Дійсно, кожен іде до цілі своєю дорогою… Особисто в мене вона була занадто довгою, можна сказати, звивистою. Я рано приохотилася до літератури, рано почала віршувати чи, точніше, просто римувати. Але ті рядки не можна було назвати літературою і підсвідомо відчуваючи недосконалість, шукала себе де інде, ні на мить не полишаючи власного творчого процесу. Пізніше було знане у Лубнах літературне об’єднання, значно пізніше – Клуб ім. Василя Симоненка. Спілкування із тогочасною творчою елітою зіграло свою роль, але не вирішальну. Вирішальним поштовхом до переосмислення стала хвороба. Долаючи її, вже твердо знала, що не залишатиму на потім бажання писати так, як бачу й відчуваю цей світ. Нашкрябала тоді в щоденнику кривими, не схожими на мій почерк літерами: житиму – писатиму й піду з своїми творами до людей. Так і сталося…
– Що для Вас означає письменство – можливість висловитися, здобути визнання, бути у центрі уваги, поділитися наболілим, отримати задоволення від процесу написання чи результату творчості?
– Ніколи не думаю під час писання про здобутки чи визнання. Пишу і отримую від того неймовірну насолоду, особливо тоді, коли відчуваю, що твір іде в руку. Це трохи схоже на транс, під час якого все інше не має значення. Але творчість – дійсно – ще й можливість сказати те, що в буденній розмові просто неможливо проговорити. Варті уваги монологи мені подобається слухати, а не прорікати. Дивись, із чиєїсь оповіді й вихопиться помітна зернина для художнього твору.
– Кожна господиня має свою кухню, свої рецепти для приготування їжі. А що таке «творча кухня» митця? Який шлях проходить від задуму до втілення твору? Чи всі задуми реалізуються?
– «Творча кухня», на якій твориться вірш, дуже відрізняється від тієї, на якій пишеться роман. Поезія – це емоція, лаконічність, глибина, метафора, образ…. Вірш можна вихлюпнути, а потім доопрацювати. Принаймні у мене так. А роман можна писати до безкінечності, хоча бажано іноді зупинятися. Саме так зараз у мене відбувається з дилогією «Реквієм для Рози» та «Непманша». Вже не я планую писати, а читачі замовляють продовження. Розмірковую… Але спочатку треба начитатися, наслухатися людей, переосмислити, а тоді творити власне. Це – своєрідний симбіоз. А в часі – все неоднозначно. Якщо «Реквієм…» писала майже 3роки з перервою на замовну роботу, то «Непманшу» сіла писати на день свого народження (зробила собі подарунок) і за рік завершила. На певному етапі роботи круто змінила сюжет, хоча й шкода було напрацювань. Виходить, не всі задуми залишаються незмінними. 
– Письменник і суспільство. Тема вічна і філософська. Як Ви вважаєте, ким повинен бути письменник для людей безпристрасним критиком, стороннім спостерігачем, аналітиком, ремісником на похваті у держави, вільним художником, відірваним від життя в ім’я вищого мистецтва, порадником, який розрадить у скрутну хвилину, вихователем художнього смаку у дорослих і підростаючого покоління, а чи провідником передових ідей? 
– Багатогранне питання, і саме не нього відповім словами героїні свого роману, тобто по-своєму: «… подумки просила Господа пробачити мені сміливість занотувати свою думку на папері. Та думаю, Всевишній не буде гніватися, бо ми всі створені Ним по подобі Його. А якщо Він – Творець, то ми всі трохи творці: хтось творить сад, хтось – хліб, хтось – музику чи картину, а я творю текст, який нікого не має повчати; він тільки може розбудити душу до почуття. У своєму думанні я не суддя, не прокурор і навіть не адвокат – я можу стати лишень свідком свого сутужного часу.» Звичайно, я не героїня свого роману, і якщо формую якісь ідеї, то найперше – це ідея людськості. Важливо, щоб читач умів відчувати, мріяти, думати врешті-решт… Він може не погоджуватися зі мною. Це його право і вибір. І про художні смаки у всі часи сперечалися як цінителі літератури так і звичайні відвідувачі бібліотек. Вручення цьогорічної Шевченківської премії – доказ тому. Отож, письменник насамперед має творити якісний художній текст…Усе інше – похідне. 
– Дуже часто читач знаходить у творі те, що дивує самого автора, робить несподівані і навіть непрогнозовані висновки із прочитаного. Чи стикалися Ви у своєму спілкуванні із такими випадками? Як Ви до них ставитеся? 
– Зрозуміло, що кожен має право на власне прочитання мого твору, і якщо я виставила на загал свій роман, оповідання чи вірш, то вже нікому рота не стану закривати. Можуть сперечатися тільки аргументи, та й тут в пріоритеті – кожному своє. Часто при написанні твору народжується збираний образ, і коли відображається сучасність, хтось може вгледіти конкретну людину. Довести зворотне неможливо, та й не варто, бо головне – цілісний і вартий прочитання твір. Ціную кожного вдумливого читача і не розчаровуюся, навіть втішаюся, якщо хтось кмітливіший за мене знайде там більше, ніж формувала. Це – вищий пілотаж. Це – винагорода. А для того, щоб менше реагувати на викривлені тлумачення, коло близьких друзів навмисно обмежила. Виходить, що у друзі обрала літературу і була б рада-радісінька, якщо й вона відповість мені взаємністю. 
– Чергові Ваші найсвіжіші романи «Реквієм для Рози» та «Непманша». Поділіться, будь ласка, з читачами, яку мету Ви переслідували, як письменниця, створюючи художні полотна історичного спрямування? І чи взагалі є попит на осмислення минувшини? 
– Основна мета при написанні дилогії – створити вартий прочитання й осмислення текст і спробувати донести до читача глибину переживань героїв роману на тлі буремних 1920-х років, про які мені вдалося щось дізнатися з історичних книжок, із спогадів, які залишили після себе очевидці. Події сторічної давності, як не дивно, багато в чому перегукуються із сучасністю, особливо в нашому, такому мінливому і хиткому суспільстві. Іноді хороша історична проза здатна відобразити достовірність доби не гірше, а може, навіть правдивіше, ніж історик, якому хтось щось замовив і непогано заплатив. Україна так довго виборює свій простір і саму себе, що без повторень і паралелей – ніяк. А про попит на таку літературу свідчать відгуки читачів різних поколінь із різних регіонів. І це при тому, що я не вважаю себе «розкрученою» на теренах української літератури. До того ж – мої романи аж ніяк не осторонь сучасності, вони багатоскладові. 
– Як написання широкомасштабного твору впливає на внутрішній світ самого автора? Чи лишаєтеся Ви тією ж за світосприйняттям, що і до початку роботи, чи проживаєте разом із героями їх життя і змінюєтеся в реальному світі разом з ними? 
– Чим більше пишу, тим ширшим стає світогляд. Для того, щоб відтворити історичну подію чи ввести в роман факт теперішнього буття, треба назбирати якомога більше інформації; знайти, перечитати, співставити із своїм твором. Це захоплює. Під час таких робочих моментів ти не просто переживаєш разом із героєм, ти перевтілюєшся з образу в образ. Можеш бути ким завгодно і по характеру, і за професією, і за національністю… Це дійсно, змінює мене, я б сказала, збагачує. 
– В якому напрямку, на ваш погляд, рухається новітня українська література? Які теми користуються найбільшим попитом у читача? Чи повинен письменник торкатися сучасних проблем, чи можна відбутися як творча людина, змальовуючи минуле або пишучи фантастичні твори із сфери майбутнього, гумор, казки? 
– Зовсім не погоджуюся, коли хтось каже, що українська література не має перспективи, нікуди не рухається і т. д. Не так давно у моєму житті трапився випадок, і не виключаю, що нашу з Вами розмову прочитає безпосередній учасник діалогу. Досить вибагливий читач спробував запевнити, що у нас немає літератури достойної уваги, тоді я запропонувала йому для прочитання книжку «Криничар» Мирослава Дочинця. І чоловік уже після ознайомлення із одним твором змінив свою думку про українську літературу. 
Найбільше за статистикою українці читають детективи, історичні й любовні романи, трилери. Цим ми мало відрізняємося від читацького світового загалу. Значніше ми відрізняємося від прогресивних країн мізерною кількістю прочитаних книжок, на жаль. 
Гадаю, що для письменника не існує теми, на яку накладено табу. Писати можна про все, і в будь-якому жанрі є шанс стати популярним, якщо тексти творів якісні. Але якщо розхожа фраза «не важливо про що писати – важливо як писати», майже аксіома, то вийти на певний рівень популярності не так просто. Ім’я автора, якщо воно на слуху, часто стає вирішальним у виборі книги. Та іноді візьмеш книжку до рук, а читати нічого. Мабуть, саме після такого чтива мій знайомий розчаровано говорив про українську літературу. І тому прикро, що вартісні твори сучасних письменників України часто у затінку, про них мало хто знає. Особисто я дивуюся, що навіть твори Валерія Шевчука не набули належного розголосу, адже це письменник світового рівня. 
– Наскільки близьким повинен бути письменник до читача? Чи має він обов’язково нести іще й просвітницьку, пропагандистську місію? Мається на увазі щодо мови, моральних категорій, головний дискусійних моментів в історичному розвитку держави. А чи бути відстороненим і жити за принципом: читайте мої твори – у них сказано все, і жити затворником. Тобто чи має бути літературний образ – окремо, а письменник-людина - окремо? Раїсо Василівно, прошу Вас.
– Це питання тісно пов’язане з попереднім, та однозначної відповіді на нього у мене немає. Є письменники, які йдуть до людей, бо це їм необхідно, а особисто мені комфортніше зараз було б писати і знати, що книги будуть прочитаними. Тобто, я обираю читача, але… Так складається у читацькому колі, що того, хто вийшов із-за свого письмового столу, читатимуть більше. Після з’яви роману «Реквієм для Рози» я погодилася тільки на одну скромну презентацію в Полтаві й у рамках літературного форуму на презентацію у Львові. З виходом роману «Непманша» вирішила не відмовлятися від запрошень і подивитися, як будуть розвиватися події. Після першої презентації в Хоролі, отримала запрошення на дві презентацій у Полтаві, а слідом ще на три у тій же Полтаві… До чого веду мову? Письменник іде до людей і таким чином відбувається розголос про його твори. Та якщо десь назбируєш, то там же доводиться й втрачати, адже зустрічі на якийсь час відокремлюють від творчого процесу, від написання недописаного, яке іноді просто таки неволить. Отож, у кожного свій вибір… А мені, коли під пером роман, важко відриватися на безпосереднє спілкування. Та попри все, зустрічі із читачами рідного міста були заплановані й, сподіваюся, після завершення карантину відбудуться в Лубнах. 
Часто дискусійні питання виринають у літературних творах так чи інакше і навіть мимоволі. На львівському книжному форумі помітила, що біля роману «Реквієм для Рози» на прилавку видавництва Фоліо стояла табличка з написом «Я не боюся сказати». Мабуть, у моїх романах є та правда сучасного життя, про яку не завжди хотілось би говорити в художньому творі, але вона сама говорить за себе, проривається і навіть волає. Виходить так, що література проникає у всі сфери людського буття, впливає на світогляд, та словосполучення «письменник повинен» особисто мене обмежує. Коли хороший письмак пише брутально, ніхто не знає, як відгукнеться цей текст. А може, він викличе відразу до моменту чи персонажу твору і зорієнтує читача. 
Що ж до мови? Я, на жаль, володію тільки двома мовами, та література, на щастя, володіє всіма мовами світу. Уже не раз переконувалася, не можна любити те, чого не знаєш або те, що знаєш поверхнево. Після того, як почала наполегливо вивчати українську мову, закохалася назавжди і вклоняюся кожному рідному Слову доземно…

Інтерв’ю вів Олександр МІЩЕНКО
Читати більше