Продовжується прийом робіт на здобуття Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара!

Уже 25-й рік поспіль оголошується конкурс на здобуття знакової нагороди для молодих письменників – Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара, заснованої 1996-го німецькими меценатами Тетяною Куштевською і Дітером Карренбергом і Національною спілкою письменників України. Про це повідомляє оргкомітет Премії.

Читати більше

Відійшов у засвіти письменник Володимир Карпенко...

17 лютого на 87 році життя помер відомий український письменник Карпенко Володимир Пилипович (псевд. Влад Землянин).

Читати більше

Визначили переможців Премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача – 2020

Журі Премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача відкритим голосуванням визначило переможців.

Премією Полтавської обласної ради імені Петра Ротача нагороджуються краєзнавці за кращі документально-публіцистичні і науково-популярні твори з історії рідного краю та літератури, які оприлюднені на момент засідання журі. Номінації Премії: «Історичне краєзнавство», «Літературне краєзнавство».

Цьогоріч у номінації «Літературне краєзнавство», за одноголосним рішенням журі, переміг ректор Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка, доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко. Премію йому присудили за енциклопедичні видання «Літературно-мистецька Полтавщина», «Мовознавча Полтавщина», «Літературознавча Полтавщина» та довідник «Сучасні письменники Полтавщини». 

Щодо переможців у номінації «Історичне краєзнавство», то тут думки журі розійшлися. На премію претендували доктор культурології, кандидат історичних наук Анатолій Щербань та краєзнавець, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин. Подискутувавши, з другої спроби шестеро з 11 присутніх членів журі підтримали кандидатуру Віктора Міщанина – автора книг про традиційну побутову культуру України: «Мотрона Назарчук: життя і творчість» та «Віра Мордіна: про гончарство, вишивання і не тільки…».

Нагородження переможців вирішили урочисто провести у Полтавському краєзнавчому музеї 25 січня (з нагоди Дня народження Петра Ротача, яке відзначають 24 січня). Розмір премії у кожній номінації становить 5 000 грн.

Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України

щиро вітає Миколу Івановича Степаненка з відзнакою та бажає невичерпної наснаги й подальших творчих злетів!

Пресцентр Полтавської обласної організації НСПУ

Читати більше

Кружка криничної води

Тримаю в руках чергові номери літературно-художнього видання «Полтавська криниця». Відпиваю бережно – ковток за ковтком. Смакую повільно. За всіма оцими карантинами-коронами-дистанціями скучила за теплим спілкуванням, за гарними людьми. Проте, від Слова дистанціюватися не потрібно. Воно, чим ближче до серця, тим більш глибоко проникає в душу, живить серце, радує теплом.

У кожному номері – цікаві автори, безмір сторінок великих та малих історій. Краплина до краплини постають письменники та журналісти, науковці й редактори, викладачі та священники, більшість із яких – члени Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України.

Окрім поетичних та прозових сторінок журнал має цікаві та вкрай потрібні рубрики: Книжковий хронограф, Гостьова світлиця, Малим читачам, Наголос, Літмайдан. А це – огляди та рецензії (напрямок літературознавства нині майже вимираючий), ґрунтовні, неупереджені інтерв’ю, критика, статті про письменників і для письменників, за якими – безмір відер колодязної води, яку витягала й витягує редакційна колегія. І чи не найбільше довелося крутити коловорот голові Полтавського осередку та ініціатору відродження видання Наталії Трикаш. З її слів, початок нової «Криниці» – це як полив’яне небо, коли стукала в усі двері, а вони – зачинені. Ось уже третій рік поспіль Криниця виходить за підтримки департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.

Зачерпую кружку смачної, криничної води. Ось неймовірно теплі баба Мотя й баба Ганя Світлани Фільчак. Перша понаклеювала біля плити, яка дивилася у вікна її світу, Камчатку та Чукотку, бо завжди мріяла стати метеорологом і поїхати на крайсвіття. Друга ходила до церкви у Мальці почути на старість голос своєї першої любові: «Завмирає Ганине серце. Чекає вона у церковному багатоголоссі на один-єдиний голос із тисяч інших, скільки б років не минуло… Голос заради якого вона б подолала не лише Миргород, а як треба, країни й моря…». Далі – чудові оповідання Любові Пономаренко. У кружці води: «Стежка до порогу була, як волосина, ніби душа його простувала на милицях і не м’яла трави». Наступний ковток – оповідання «З хреста знята» Афанасія Шкурупія. Де люди падали, мов мухи у приморозок, де героїня бліда, мов у крейду вимазана, а сонце… «Сонце ховалося за лісом, останніми променями гладило верхів’я дерев і вони відсвічували золотавими пасмами, що тяглися до неба, зливалися з його голубизною і разом творили грайливе марево, яке легкою смугою тремтіло над усим небокраєм».

І ось я пірнаю у місячну ніч полтавської поезії. «…А ти визираєш місяця: серпик? повня? А ти нервуєш: та де ж оті треті півні, що витягнуть сонце за линву отого променя?» – питається у читачів Наталка Фурса й наливає у небо молока. Чому в небо? А тому, що в кружках уже розлита кринична вода! «Хто запалить свічку пелехату, Проти ночі піде хто один? Світло вкрадеш із чужої хати – Голіруч не втримаєш жарин…» – долучається до розмови Вікторія Кіченко. По тім з іншого боку Карпат озивається Олена Гаран: «До світанку затерпла мурована піч, Розбігаються стежки в світи усебіч. Де ти, доле-недоле? Чи добра, чи зла… Трісне шибка, на скалки розіб’ється скло. Розкажіть свою правду про те, як було… Доки в домі прокинуться всі дзеркала».

Неймовірні есеї Лідії Віцені: «До війни звідси – триста кілометрів. Хлопці на броньовиках будуть на сході вже на світанку. Господи, рукою владики захисти їх…» або: «Картопляне бадилля ще диміло на городі нашої Лесі, звіддаля гірчило, вечір догорав поміж сосен, яскраво, мов багаття, сяяли червоні хмари…» Знаходжу у віддзеркаленні криничної води своїх земляків та землячок. Олександр Міщенко і його щемлива «Баночка меду», де зметені з прилавку крихти і мед, який розлито тільки в літрові і трилітрові банки, тож для матері – шкода. 

Далі – чудова рецензія літературознавця, наукового співробітника Інституту літератури Алли Диби на історичний роман «Реквієм для Рози»: «Раїса Плотникова в романі майстерно говорить на різні голоси. Створені нею герої – це часто антиподи одне одного. /…/ Тут безліч символічних епізодів-кадрів, які кількома важливими штрихами змальовують епоху знавіснілого зародження більшовицького режиму».

На черговому ковтку впізнаю себе й не себе – містичну «Попову Яму», яку писали й згадували разом із трьома поколіннями мгарців. Згадалося, як у темній воді цього озера, яке все ще живе у моїй пам’яті, відшукувала забуті слова: полик, синьоглазка, лукаву бабу Мокрину й клуню діда Пантелія, лютого князя Ромоданівського й срібну зоряну тінь монаха, що зринає над водою світлої місячної ночі.

У «Гостьовій світлиці» щедро напуває нас джерельним спокоєм і спогадами Інна Дідик. Її інтерв’ю з письменником Юрієм Роговим захоплює самими назвами: «Дещо про волів», «Про долю, віру та дуба-неленя» (нелень – бо восени листя не скидає), «Як Юрій Роговий став палеонтологом» та «Про вишитого Шевченка». Гарно написано: ковтаєш і не маєш сили відірватися – хочеться допити цю кружку до кінця!

Тож влучно зазначає у своєму вступному слові редактор видання Афанасій Шкурупій. «Високе письмо тому й цінується, що кожне слово несе в собі максимальну глибину змісту, а не написане заради того, щоб лише писати /…/ Проза, яка надрукована в «Полтавській криниці», засвідчує, що маємо справу з літературою високо гатунку, добротно виписаною, яка вигідно відрізняється майстерністю тексту». 

Приємно, що кожне нове число журналу відкриває нам нові імена, по краплі додає живої води із невсипимого джерела творчості: чистого, світлого, незамуленого…

Дочитала до кінця … і лише нині зрозуміла чому так легко писалося – он скільки друзів маю на ФБ. Всі поважаю, всіх ціную, смакую по краплині живу джерельну воду вашої праці!

Ганна КРЕВСЬКА

Читати більше

Вручено премію імені Феодосія Рогового 2020 року

У Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Котляревського відбулася урочиста церемонія нагородження лауреатів Премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового.

Премія заснована два роки тому Полтавською облрадою для відзначення письменників за вагомі творчі здобутки, громадян – за активну громадську позицію і присуджується до дня народження нашого земляка, письменника Феодосія Рогового – 27 серпня.

На урочистості завітали заступник голови обласної державної адміністрації Катерина Рижеченко, депутат обласної ради Руслан Рогов, члени журі премії, представники творчої інтелігенції міста, директорка ПОУНБ ім. І. П. Котляревського Тетяна Зеленська.

«Приємно вітати цьогорічних лауреатів премії імені Феодосія Рогового. Дякую митцям за вклад у розвиток літератури, популяризацію творчості полтавських письменників на теренах області та всієї України. Бажаю митцям натхнення, а головне – вдячного читача», – сказала Катерина Рижеченко.

«У день народження Феодосія Рогового нагороджуємо письменників, які своєю творчістю зберігають українське слово, українську писемність. Загалом заявки подали більше 10 учасників», – розповів Руслан Рогов.

Лауреатами Премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового 2020 року стали:

– у номінації «Сучасна проза» – Володимир Шкурупій (Преосвященний Афанасій), архієпископ Харківський і Полтавський Харківсько-Полтавської єпархії Православної церкви України, член Національної спілки письменників України – за книгу прози «Останній поріг»; Володимир Карпенко (псевдонім – Влад Землянин), член Національної спілки письменників – за епічний роман «Амба»;

– у номінації «Громадська діяльність» премію розділили – Наталія Кірячок, голова Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України, поетка, прозаїк, лідерка громадських проєктів – за вагомий особистий внесок у збереження та популяризацію літературної спадщини письменників-полтавців шляхом створення літературно-краєзнавчих туристичних маршрутів на Полтавщині.

Прес-служба ПОО НСПУ

Джерело: «Полтавська ОДА»

Читати більше

«Копірайтер – професія з майбутнім. Майстерні з творчого письма»: угода про партнерство

Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України спільно з Товариством Творчих Ініціатив FRAM в рамках програми Erasmus+ реалізовує проєкт польсько-українського молодіжного обміну «Копірайтер – професія з майбутнім. Майстерні з творчого письма».

Обмін відбудеться 15-30 липня 2020 року в Польщі у селі Пжешєтніца підкарпатського воєводства.

Читати більше

Осінь – пора нових відкриттів

«Збираю на зиму теплі слова. Підсушую. Перебираю. Додаю то дрібку печалі, то радості пізньоцвітньої. Ото прийдуть до мене гості. Замерзнуть дорогою. А я їм: драстуйте, мої хороші, добрий вечір, мої приспані. Сідайте до вогню погрітися. Давайте, витрушуйте з кишень, що в кого є. Може, сухарик житній, сонцем надломлений, може, перстеник із циганського золота осіннього, а може…. Тиша вечірня терпка, навхрест нитками перев’язана… Мовчать гості. Не озиваються. Лише багаття потріскує. А що то у нім? Та то… слова горять! Того й тепло кругом усім…»

Мабуть, цими рядками письменниця з Лубен Ганна Кревська (Марина Володимирівна Кононенко) означує свій сьогоднішній настрій. І кличе нас до затишного вогню своєї творчості – погрітися в душевному теплі. І привід є хороший: нещодавно вона зустріла свої ще молоді 40 років і видала нову книжку – «Ситцеве щастя». Відбулося кілька її презентацій у Полтаві та Лубнах. На сайті обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара читаємо розповідь про зустріч із авторкою: «Осінь – пора нових відкриттів. Одинадцятикласники СШ № 27 6 вересня 2019 року «відкрили» для себе Ганну Кревську – члена Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, лауреатку двох регіональних премій: імені Василя Симоненка та Володимира Малика, обласної премії імені Івана Котляревського, авторку трьох поетичних збірок. Щойно з друку вийшла перша її прозова книга, яка має назву «Ситцеве щастя». Вона містить 8 оповідань та повість. Це – художнє відтворення історії полтавського краю 30–60-х років ХХ століття».

Ганна Кревська про свою книгу зокрема розповідає так: «Більшість історій, описаних у «Ситцевому щасті», насправді відбулися з моїми героями. Деяка частина фактів – знайшлася в газетах того часу, піснях, легендах, переказах. Що було у сувої ситцю, а що туди дошив меткий кравець – то розгадувати тобі, шановний читачу. Зазначу лише одне: найбільш неймовірні та фантастичні сюжетні стьожки не довелося вигадувати – вони справжні… Сподіваюся, шановні читачі, що в моїх ситцевих історіях кожен знайде щось своє. Можливо, витягне зі скрині спогадів сувій ситцевого щастя, котрим захоче поділитися з близькими.

Ситець – легкий, празниковий, коленкоровий, до тіла ловкий, набивний, кульбабовий, лагідний, літній, полинялий, рідний, незабутній, свій…

А який ваш СИТЕЦЬ? Погортайте, подумайте, оберіть».

Наші читачі матимуть таку змогу – обрати, прочитавши уривки з кількох оповідань.

«Ситець у кожного свій…»

Окраєць хліба

Іван Зозуля сидить біля шорсткої стіни і пригадує хліб. Його вигляд чоловік знає напам’ять – важкий, чорний, із трішки порепаною шкоринкою. Мама Мокрина пекли височезні хліби. Їхня сім’я мала семеро їдців, отож мати навчилися пекти такі паляниці, що, урізавши скибку та намазавши її здором із часником, можна було наїстися навіть у жнива. Іван завжди змагався з меншими братами та сестрами за ті окрайці, а отримавши бажане, ділився, бо ж разом – смачніше…

Минулого тижня Зозулі виповнилося двадцять. Він зустрів їх далеко від тихого рідного села Хорошки – в німецькому гестапо. А потрапив сюди Зозуля саме через хлібину. На чужині, у провінції Вайденау, домашнім хлібом навіть не пахтіло. Тут був зовсім інший коленкор: якась подоба на хліб з дертю, міцно зліплена у темний, аж чорний кавалок. Але наші остарбайтери, які жили в бараках і працювали, наче каторжні, не наїдалися і його. Хліб давали раз на день – в обід. Один буханець ділили на п’ятьох, а це – триста грамів. Часто, поки Іван доходив до баланди з брукви, в руках уже не лишалося нічого з відкраяної скибки – самі крихти…

Усе почалося з посилки. Зозуля отримав її кілька тижнів тому. Рідні відправили не один десяток тих посилань на інший кінець світу, але за два роки до Івана дійшли одиниці. У цій, сьомій, посилці, що невідомо скільки часу подорожувала з України, був лист від матері, коржики, які за час мандрів стали потертю, і добротна сільська махорка. Махорці Іван зрадів. У Третьому рейхові, знаєте, куриво, кава та чай стали конкретним дефіцитом, отож – товаром. Хлопці-щасливці, які теж отримували посилки, тайкома обмінювали їх на хлібні картки, проносили в барак і ділилися. Іван за свою махорку теж виміняв у чеха картку на 2 хлібини і ось несе їх назад до барака. Але тоді наче вгрузає ногами у землю. На вході височіє Ціп. Охоронця так прозвали за зріст – високий, худющий, а ще він за кожну провину, немов ціпом, вимолочує свою жертву палицею. Ціп тонкими кістлявими пальцями відразу намацує під одягом Івана хлібину, а після більш ретельного обшуку знаходиться неотоварена картка…

– Де взяв? Хто посмів дати? – репетує начальник табору.

Мовчить Іван. Знає, що за картку людину можуть посадити або й відправити у концтабір, а звідти – не вертаються. Чеха шкода. У чеха – діти. В Івана їх не було, а тепер навряд чи й будуть…

Чорнобривці

(Перший приїзд Малика в Лубни)

…Володимир приїде в Лубни погостювати до брата. Михайло нещодавно одружився на місцевій дівчині. Обидва Сиченки закінчили навчання. Володимир вчителює на Київщині, Михайло – лікує на Полтавщині. Молодший брат ставить на ноги себе та все хірургічне відділення Лубенської лікарні, якій катастрофічно не вистачає препаратів, приміщення, а найбільше – лікарів.

Літнього вечора у хату, де на кілька тижнів оселився Володимир, зайде тендітна дівчина із неймовірно гарними великими очима. Здається, такі очі він бачив на фресках Софіївського храму, святих якої писали з київських князівен. Дівчина зазирне тими очиськами у саме осердя його чоловічої душі.

– Добрий вечір, – вітається постоялець. – Мене Володею звуть. А вас?

– А я – Галя, – каже дівчина і несміливо додає: – Галя Малик.

– Яке красиве прізвище! – вихоплюється у юнака. – Ніколи такого раніше не чув.

Вони довго будуть гуляти зеленими лубенськими вулицями. Вона щойно закінчила медінститут і мріє лікувати людей. Він уже кілька років учителює і мріє лікувати людські душі. Увечері, перевіривши під гасовою лампою купу учнівських зошитів, Володимир Кирилович відкриває свій зошит і починає писати вірші про болі українського народу. А потім тайкома ховає написане під стріху.

Вони прийдуть до Сули в напівтемряві. Денна, аж тягуча, задуха зміниться раптовою прохолодою, як це часто буває наприкінці серпня. Внизу великим чорним дзеркалом стоятиме нерушиме плесо, в яке обриватимуться перші, жовтогарячі метеори. Він напатрає на чиїйсь клумбі цілий букет айстр та чорнобривців, а тоді несміливо спитає:

– А чорнобривці тобі подобаються?

– Подобаються, – відповість дівчина і зашаріється.

– І нам із братом… і мені – теж подобаються! – скаже юнак, накидаючи на її плечі свій піджак. А тоді аж так осміліє, що пригорне і дівчину, і чорнобривці до свого серця.

Бутлик молока

Вранці Петрусь бере на плечі кошики і несе їх в Лубни на базар. У кошиках – картопля і бутлики із запашним свіжим молоком. Від села до Лубен – сімнадцять кілометрів навпрошки, тож самого Петруся не пускають. Він іде базарювати разом із тіткою Дунькою. Терешко (і швець, і жнець, і на дуді грець) пошив Дуньці модельний піджак, що зветься халадайка. Тож тітка радо бере Петруся з собою базарювати. У полі на Чорницях Дунька зупиняється і натирає щоки квасним буряком.

– Тьотю, а нащо ви оте робите? – питається Петрусь, перемінюючи кошики.

– А може, собі якого дядька в Лубнах найду! – осміхається базарниця.

Пастухи бджіл

Ох, ця Палажка! Кров із молоком, наливка вишнева вистояна, клята, клята, тричі на дню клята і головихою, і бригадиршею, і всією колгоспною ланкою ПА-ЛАЖ-КА.

З якого татаро-козацького замісу ти вродилася отака на Богом забутому хуторі? Із вигнутою дугою бровою, якою поводиш так зверхньо, немов ти – онука бунчкового товариша? Із очима… очиськами зеленими, які зиркають, припікають мужикам серце, непогашеною цигаркою. А ота кохта… кохта, що аж тріщить на високих, тугих, із війни ніким не цілованих грудях… Чи цілованих?.. А якщо цілованих, то ким і коли? От скільки їх у тебе там було? Га? Чи не було… А тобі все мало! Чого, от чого, коли ти, Палажко, йдеш у лавку, а чорні коси зміями в’ються, визирають, вилазять з-під твого квітчастого платка, у бригадира зупиняється бричка на дорозі, конюхи починають обтирати об лопухи кізяки з чобіт, а голова колгоспу… Голова колгоспу – один на три села! Отой, вражий син Опанас, починає гарцювати навкруги тебе на казьонному жеребці, немов малолітній пацаньонок, теряючи, так сказать, не просто своє достоінство, а достоінство і ліцо совєцької власті.

Оця клята Палажка була у війну «на Германіях». Тричі увозили, тричі тікала. Чоловіка, якраз перед німцями, вивіз уночі воронок (щось десь ляпнув про голодовку), а дітей не було…

Треба ж було тобі, Палажко, гнути свою спину в ланці. Може, хоч би поле бурякове випило, виїло твою красу. Так ні – запала ти до самої печінки нашому голові. Послав тебе, кляту бабу, у Гадяцький технікум – вчиться, а тоді… зробив завідуючою колгоспної пасіки.

Щоночі прилітав Опанас шершнем до твоєї закритої на дві засувки хати і гудів, низько гудів, як саме небо грозове гуде громом:

– Одкрий, ну, одкрий, Палазю! Моя Палажечко, моя солодкая, моя медовая, одкрийся! Прошу тебе! Ні перед ким на коліна не ставав, а перед тобою стану – тільки отвори!

А ти двадцять ночей стояла по той бік дверей і м’яла, сіпала на собі коси. Бо ж голова – жонатий, твій Петро (є чи нема) у Сибіру, а у хаті, Палажко, лише ти і радіо.

На двадцять першу ніч, зрозумівши, що не зняти з оцієї оси ні меду, ні стружки, Опанас осатанів. То не дає бідони на мед – куди хоч його, туди й качай. Бач, бідони в колгоспі – дефіцит. То заставить Палажку робити рамки на всю пасіку. Отих рамок треба штук чотириста, а руки у Палажки лише дві. Вона вже порізала пальці до крові дротами, а роботи – ні кінця, ні краю.

– Дайте мені хоч кого-небудь в поміч! – просить пасічниця.

– Де я тобі їх возьму? Хіба намалюю?! В мене всі мужики при ділі! – сичить голова, а сам поводить налитими кров’ю очима – чи не збирається хто помогти клятій бабі.

Не поміг ніхто… Село дивилося сотнею безсонних очей на Палажчин двір. Село співало «Чому бджоли не йдуть в поле, чому не рояться…» І то, мабуть, село (аж ніяк не головиха) вимазало похилені ворота Палажки коров’ячими кізяками.

Якось Олексій, поки жінка не вернулася з ферми, зайшов покликати Палажку переслати матері постіль. Зайшов і почув, як у дровнику не по-людськи плаче-завиває його рідна тітка.

Наступного вечора небіж прийшов робити їй рамки, тоді – вулики, а весною через день унадився вештатися до Палажки на пасіку. І чиясь, таки дійсно клята, душа ляпнула голові, що вчащає Олексій до тітки не як родич, а має на неї конкретні, так би мовити, види. З тих пір і пішло – у сусідньому селі коси клепають за 2 карбованці і 80 копійок, а Олексію – тільки 90 копійок. Усім дерево на хату дають, а Олексію – нема!..

Коржики

У селі ніхто не вірить, що німці вже в Лубнах. З Марусі сміються навіть домашні.

– Та їх іще під Києвом остановили! Радіо слухати треба! – сердиться Галя.

– Та ні в жизнь вони сюди не доберуться! Наші оборонять! – піддакують інші.

А вже наступного ранку Мгар побачив перші німецькі танки. Вони важко котилися селом, піднімаючи собачий ґвалт і курячий лемент. Ось перший оминув хати та ворини і рушив за край села – на Мостище. Якби той танк спитався у Марусі: що там, далі, за густим килимом трави, таким смарагдовим, що аж очі ріже? То вона, мабуть, відказала б: «Поїдь, та й узнаєш!» Танк рушив на лугову зелень і… провалився. Адже Маруся, увесь Мгар, Вільшанка, Лука і Тишки знали, що за Мостищем стояла така драговина, куди навіть кіз пускати не можна було, не те що – танки! Того й назвали Мостищем – у жнива й сівбу навіть на дорозі треба було підмощувати баюри, аби вози не в’язнули в баговинні.

Німецький «Фламінго», дарма, що легкий, відразу осів по самісіньку свою трансмісію у болотну жижу. Перелякані німці відкрили люк і повискакували геть, досадно лаючись на весь Мгар. Інший танк після такої оказії лишився поруч на дорозі, а третій повернув назад і став напроти колгоспної контори, розвернувши дуло на переправу. Він простояв там самотиною аж до самого полудня.

Дід Галайда, чия хата крайня на кутку, питається у своєї баби:

– Ксеню, а мо’, вони там подохли?

– А Бог же їх знає, іродові душі! – перехрестившись на монастир, одказує та.

По обіді до Галайдиного двору прибилися медсестра і троє солдатів. Всі поранені, один – не здужає стояти на ногах, тож його тримають-підпирають плечима товариші.

– Дідусю! Ми ярами сюди вийшли. Нас під Лубнами у якомусь ліску в кільце взяли. У нас – два протипіхотних, снаряди скінчилися, а вони – як саранча, лізуть і лізуть… Нам на той бік треба…

– Он мій човен під вербою припнутий стоїть – беріть! Тільки ж угорі, під конторою, їхній танк окупірувався…

– А німців ніде більше нема?

– Та вроді нема!

– Ми вище попливемо. Може, не встрелить? Я ж із раненими…

Солдати відв’язують човен, а медсестра чіпляє на лозину хустину баби Галайдихи – стару, ситцеву, давно вибілену сонцем. Ось на дно кладуть пораненого, ось дужі солдатські руки відштовхують човна від берега. Тріснуте вербове весло входить у воду, борючись із течією, але та невмолимо зносить поранених униз – ближче до контори.

Мовчить дід Галайда, приклавши руку човником до лоба. Мовчить баба Ксеня, дивлячись, як по воді пливе її ситець. Мовчить Мгар, і танк теж мовчить. Але ось над Сулою лунає невмолиме «Гух!», і човен розлітається посеред річки на друзки. Кричить вороння, злітаючи із безхресної монастирської дзвіниці. Скрикує баба Галайдиха. Хреститься дід Галайда, повільно вдавлюючи пучки в лоба і груди, а по тім – знову тиша. Лише баговиння з трісками пливе за течією.

Через тиждень у Мгар знову в’їжджають німці. Цього разу на мотоциклах. Вони зривають із сільради кумачевий прапор і розстрілюють під фермою комуністів. Страчених викладають проти скупого осіннього сонця на солому з коржиками коров’ячого посліду – аби всі бачили. Правда, не всі з убитих комуністи, але за дивним збігом – усі шестеро ходили у 33-му і забирали в людей останню їжу. Виходить, гарну пам’ять має Мгар. Не сховали її ні сливники, ні вишняки, ні левади із похованими у ряднах людьми.

Ганна КРЕВСЬКА
Джерело: «Зоря Полтавщини»

Читати більше

УРОЧИСТА АКАДЕМІЯ: до ювілею архієпископа Афанасія

У ПОЛТАВСЬКОМУ КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ ВІДБУЛАСЯ УРОЧИСТА АКАДЕМІЯ, ПРИСВЯЧЕНА 65-ЛІТНЬОМУ ЮВІЛЕЮ КЕРУЮЧОГО ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ АРХІЄПИСКОПА АФАНАСІЯ.

Розпочався захід із молебня за Україну.

Архієпископ Афанасій (в миру – письменник Володимир Шкурупій) – уродженець Решетилівщини. З 1990 року – засновник, видавець і головний редактор духовно-культурологічного альманаху «Великдень», з 1992 – всеукраїнських видань «Добродій» та «Чаша Агапіта», громадсько-політичної газети «Решетилівський час». У 2005 прийняв чернечий постриг та заснував чоловічий монастир у с. Білики Житомирської області, був його намісником. З 2009-го – керівник Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (нині ПЦУ). В 2012 році закінчив Національний університет “Острозька академія” та здобув кваліфікацію магістра богослов’я (теологія).

Привітати ювіляра зібралися Архієпископ Полтавський та Кременчуцький Федір, духовенство з Полтавської та інших єпархій, шанувальники його творчості, прихожани та громадськість. В рамках свого візиту на Полтавщину в урочистій академії взяв участь Предстоятель Православної Церкви України Митрополит Епіфаній. Він відзначив Архієпископа Афанасія орденом святого Архістратига Михаїла І-го ступеня, подарував ікону та побажав натхнення й Божого благословення на ниві керування ввіреною йому єпархією.

«Кожен мусить на своєму місці робити те, що йому довірено, щиро і належно. Якщо людина так трудиться, і дякує Богові, то неодмінно досягає благословенних духовних успіхів. Ви їх досягли. Господь дав вам ці роки використати найперше для свого спасіння, а разом і приводити до спасіння оточуючих, бо кожен пастир, архіпастир веде за собою духовенство і народ» – звернувся Блаженніший Епіфаній до ювіляра.

Поважних гостей привітав заступник голови Полтавської ОДА Микола Білокінь та подякував їм за внесок у розвиток духовності. Директор Департаменту культури і туризму Полтавської ОДА Валентина Вождаєнко розповіла про співпрацю з єпархією та запросила на фестиваль духовної музики, що відбудеться 19 жовтня.

Архієписокп Афанасій представив свою нову книгу «Останній поріг», яка включає твори з попередніх збірок «Жива роса», «Осіння горішина» та ін.

«Мене часто запитують – «чому у вас така важка проза, подекуди трагічна, її важко читати». У мене нема творчої лабораторії, де письменник сидить, щось вигадує. Воно само приходить. Творчість – це те саме, що й молитва. Я пишу серцем, хоча це і страшно – писати серцем. Відбуваєтся щось незбагненне, несусвітнє, що важко передати словами», – зізнався він.

Музичне обрамлення заходу втілили ансамбль «Лтава» Полтавської обласної філармонії та ансамбль народного танцю «Барви» Полтавської ДМШ №1 ім. Платона Майбороди.

Прес-служба ПОО НСПУ

Джерело: «Новини Полтавщини»

Читати більше

Медіашкола в Полтавській області

Друзі! Майбутні медіаволонтери!

Якщо ви згодні з тим, що в сучасному світі вміння аналізувати, оцінювати, перевіряти медійну інформацію,  ідентифікувати дезінформацію, пропаганду, різновиди маніпуляцій  є одними з найважливіших.

Якщо ви намагаєтеся постійно вдосконалювати свої навички  свідомого медіаспоживання та критичного мислення.

Якщо ви впевнені, що медіаграмотність  це must have сучасного українця.

Якщо ви готові поширювати знання з медіаграмотності в своїх спільнотах, покращувати навички громадян щодо визначення якісного медіа-контенту, сприяти зростанню суспільного попиту на якісну інформацію.

Цей проект саме  для вас!

Ви отримаєте можливість пройти навчання у триденній Медіашколі в Полтаві, отримати спеціальні знання та навички для проведення заходів з медіаграмотності у своїх громадах, а також долучитися до створення спільноти медіаволонтерів та розвитку медіаволонтерського руху у Луганській та Полтавській областях.

Ви вже бачити себе частинкою нашої майбутньої потужної медіа волонтерської команди? Тоді  заповнюйте анкету до  29 вересня 2019 року!

До проекту запрошуються журналісти, вчителі, бібліотекарі, студенти, молодіжні працівники (учасникам має виповнитись 18 років). Перевага надаватиметься мотивованим учасникам з невеликих міст Полтавської та Луганської областей.

Підтвердження про участь у проекті  та запрошення на Медіашколу відібраним учасникам будуть  надіслані 30 вересня 2019 року.

Організаторами проекту компенсуються витрати на проїзд, проживання в готелі та харчування.

Контактна особа: Наталія Кірячок, +380668833514, poonspu@gmail.com

---

Анкета: Anketa-MediaSchool-Poltava2019.doc

---

Проект "Підвищення рівня медіаграмотності в Полтавській та Луганській областях" впроваджується Полтавською філією Суспільної служби України за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.

Читати більше