Продовжується прийом робіт на здобуття Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара!

Уже 25-й рік поспіль оголошується конкурс на здобуття знакової нагороди для молодих письменників – Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара, заснованої 1996-го німецькими меценатами Тетяною Куштевською і Дітером Карренбергом і Національною спілкою письменників України. Про це повідомляє оргкомітет Премії.

Читати більше

Алла Диба. Вони пройшли мінне поле: Раїса Плотникова про незнищенність української душі

Плотникова Р. Реквієм для Рози: роман / Раїса Плотникова. – Харків: Фоліо, 2016. – 251 с. 

«Реквієм для Рози» – четвертий роман письменниці Раїси Плотникової. За жанром це гостросюжетний авантюрний історичний роман.

Читати більше

Володимир Мирний. «Мова – така ж жива істота, як і народ, що її витворив...». До 170-річчя Панаса Мирного

Україна пишається своїми титанами духу, своїми будителями людських душ – Тарасом Шевченком, Григорієм Сковородою, Іваном Котляревським, Миколою Гоголем. Чільне місце в цьому преславному ряду посідає і наш земляк, славетний письменник Панас Мирний (Панас Якович Рудченко).

З юнацьких літ, служачи по різних чиновницьких канцеляріях у Гадячі, Прилуках, Миргороді, а пізніше у Полтаві, він стикається з неправдою, з приниженням людської гідності, з болями і стражданнями народними. Це потрясає юнака до глибини душі. І він вирішує красним словом захищати уярмлений народ, розвінчувати його гнобителів.

Серце хвилювала велика любов до рідного краю, до України, до її голубих степів і видолинків, чистих річок і озер. А очі бачили інше…

«Переселенці! – б’є у вашу голову. – Серед цього розкішного, серед цього достатку безмірного народилися переселенці? Чого їм тут не доставало? Чого їм ще кращого треба? Якого добра вони шукають на світі?

І потемніла перед вами краса світова, полиняла її врода пишна, покрилася якимсь густим туманом та розкішна долина, серед якої ви недавно так раділи, такі любі почування гріли ваше серце». («Серед степів»).

Чи не оця пломеніюча любов до знедолених, до потьмареної України породила панорамні, людинолюбні й водночас гнівні твори «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Лихо давнє і сьогочасне», «Лихі люди», «Повія», в яких з такою правдою і виразністю змальоване життя дореформеного українського села?

Панас Мирний, неперевершений, чудодійний майстер літератури, завжди рівнявся у правдивому зображенні народного життя на своїх великих попередників – Тараса Шевченка і Миколу Гоголя. Зокрема у листі до Михайла Коцюбинського від 25 грудня 1902 року він високо поціновує Миколу Гоголя: «Гоголь хоч мистець чужої мови, оже по духу і природі рідний нам; його навіть невмирущі типи «Мертвих душ» – це зразки з наших панів. Що не кажіть, а Гоголь душею і натурою наш. Через це слід би його нам ушанувати. Це мало б тим більшу вагу, що наші вороги не мусили б попрікати нас нелюбов’ю до Гоголя».

Панас Мирний пам’ятав і слова Гоголя про свою творчість: «Я краще умру з голоду, а не пущу у світ, між люди свій недолугий твір». Про те, з якою вимогливістю працював, зокрема, над своїм романом «Повія» Панас Мирний, свідчить уривок з його листа до Михайла Старицького від 26 березня 1882 року: «Уже й підкінечна робота показує, що треба багато дечого переробити у другій частині, а як прийдеться звести усе докупи – то тоді знову треба все переробити та перетрусити».

Який же мудрий урок тяжкої, чорнової роботи над творами подає класик деяким сьогоднішнім письменникам в Україні, які пишуть так звані тексти, довжелезні й холодні, в яких немає ні трепету серця, ні хвилювання душі!

Цікаві висловлювання Панаса Мирного і про літературну критику. На скаргу Михайла Коцюбинського, що доводиться працювати без критики, він говорить: «Хіба Пушкін, Грибоєдов або Лєрмонтов, та й наш Гоголь, творили й робили за проводом критики?.. Самі набирали у своїй душі і снаги, і сили; а критика уже потім їх оцінила і піднесла геть високо угору. Отак і з нами повинно бути. Як більше нас буде, то і критика з’явиться і розкаже, хто що з нас доброго вчинив, а в чому помилявся».

Великий полтавець був оригінальним стилістом, майстром добірного, чудовного, образного літературного слова. Він збирав його по іскорці, по крихітці в гущі народній і в Гадячі, і в Миргороді, і в Полтаві, і в себе на зелених Кобищанах. Коли читаєш його романи, повісті та оповідання, то, мов у хвилі кипучого, виблискуючого океану, поринаєш у мовну квітчасту стихію, що пахне сонцем і грозами.

Як актуально і нині звучить таке його застереження: «Мова, – писав він, – така ж жива істота, як і народ, що її витворив. І коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей. Він повинний буде згинути – стати іншим народом».

За роки багатолітньої бездержавності ми занехаяли свою рідну мову. Як перекинчики, бездумно відмовляємося від неї, соромимося її і «щьолкаємо» чужою, сусідською мовою, бо вона, бачте, «великая и могучая». А сусіди тільки й думають про те, як, відібравши у нас рідну мову, повністю закріпити за нами статус нікчемного, недолугого хохла, назавжди зробити з нас таких собі крикливих, вертихвостих Вєрок Сердючок. Хіба не про це свідчить навала російськомовного сексуально-розбійницького чтива на книжкові прилавки наших міст і містечок?

Поки живе мова – живе й народ. За це вболівав великий Панас Мирний.

Ще за життя над Панасом Мирним уже сіяла зоря слави. Високо оцінювали його талант Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський. Та не про себе думав письменник, а про славу рідної землі, своєї прекрасної України.

«Дуже б мене уразило, – писав він, – коли б хто сказав, що це я вже про славу дбаю. Не втаюся: про славу, тільки не свого ймення, а про славу самого діла. У мене одна думка: як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні. А чи я се зроблю, чи другий – для мене байдуже».

Шануймо ж пам’ять великого подвижника духовності Панаса Мирного, читаймо, вивчаймо його невмирущі твори і передаваймо його любов до України від покоління до покоління.

Володимир МИРНИЙ,

член Національної спілки письменників України,

лауреат обласної премії імені Панаса Мирного

Джерело:

Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019

Читати більше

Визначили переможців Премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача – 2020

Журі Премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача відкритим голосуванням визначило переможців.

Премією Полтавської обласної ради імені Петра Ротача нагороджуються краєзнавці за кращі документально-публіцистичні і науково-популярні твори з історії рідного краю та літератури, які оприлюднені на момент засідання журі. Номінації Премії: «Історичне краєзнавство», «Літературне краєзнавство».

Цьогоріч у номінації «Літературне краєзнавство», за одноголосним рішенням журі, переміг ректор Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка, доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко. Премію йому присудили за енциклопедичні видання «Літературно-мистецька Полтавщина», «Мовознавча Полтавщина», «Літературознавча Полтавщина» та довідник «Сучасні письменники Полтавщини». 

Щодо переможців у номінації «Історичне краєзнавство», то тут думки журі розійшлися. На премію претендували доктор культурології, кандидат історичних наук Анатолій Щербань та краєзнавець, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин. Подискутувавши, з другої спроби шестеро з 11 присутніх членів журі підтримали кандидатуру Віктора Міщанина – автора книг про традиційну побутову культуру України: «Мотрона Назарчук: життя і творчість» та «Віра Мордіна: про гончарство, вишивання і не тільки…».

Нагородження переможців вирішили урочисто провести у Полтавському краєзнавчому музеї 25 січня (з нагоди Дня народження Петра Ротача, яке відзначають 24 січня). Розмір премії у кожній номінації становить 5 000 грн.

Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України

щиро вітає Миколу Івановича Степаненка з відзнакою та бажає невичерпної наснаги й подальших творчих злетів!

Пресцентр Полтавської обласної організації НСПУ

Читати більше

Гуморист чи мученик? До 130-річчя з дня народження Остапа Вишні

Минулого року виповнилося 130 років, як 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва неподалік села Грунь Зіньківського повіту Полтавщини народився Остап Вишня — борець за незалежність України 20 століття, начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць Української Народної Республіки, в’язень комуністичних сталінських концтаборів, письменник-сатирик, гуморист, перекладач. Остап Вишня започаткував новий гумористичний тип фейлетону — «усмішку». Справжнє ім’я — Павло Губенко.

Дитинство і юність

«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». «Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси». Так із гумором описував своє народження і життєвий шлях Остап Вишня у гуморесці «Моя автобіографія».

З дитинства захоплювався творчістю земляка — Миколи Гоголя, «Тараса Бульбу» зачитав до дірок. Ім’я одного з синів головного героя узяв за псевдо, а Вишня — бо любив вишні. А ще на Полтавщині майже біля кожної оселі ростуть вишневі дерева. Родина Губенків виростила сімнадцятьох дітей, другим з яких був Павло. «Батьки гарно молилися Богові, якщо він їм подарував стількох дітей», — писав у автобіографії Остап Вишня. У Зіньківській школі вчився разом з майбутнім поетом-неокласиком Миколою Зеровим. У 10 років залишився сиротою, проте закінчив початкову школу і фельдшерсько-військове училище в Києві, де навчався безкоштовно, як син колишнього унтер-офіцера. Під час Першої світової війни працював у хірургічному відділенні Південно-Західної залізниці. Тяга до освіти була такою сильною, що в неспокійному 1917 році фельдшер Губенко екстерном склав весь гімназійний курс і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

Павло Губенко — петлюрівець

А далі стає петлюрівцем, долучається до національно-визвольної боротьби за незалежність: вступає до партії лівих соціал-демократів (есерів) і товариства «Просвіта» , із захопленням вітає появу Центральної Ради, і взагалі стоїть горою за неньку-Україну, де тільки міг. В автобіографії згодом писав: «Як ударила революція — закрутився. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету — до Центральної Ради. Тоді до св. Софії, зі св. Софії — до «Просвіти», з «Просвіти» — на мітинг, з мітингу — на збори, зі зборів — до Центральної Ради, з Центральної ради — на з’їзд, зі з’їзду — на конференцію, з конференції — до Центральної Ради. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я. Державний муж, одне слово». Павло Губенко як великий патріот Української Народної Республіки (УНР) докладав чимало зусиль до розбудови нової держави. На 1919-й був начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. Там він зблизився з багатьма офіцерами Української Галицької армії та Дієвої Армії УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі захисники УНР. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Рятував як міг життя українських петлюрівських офіцерів і вояків, котрі знемагали від ран, отриманих в боях із російськими окупантами. як білими, так і червоними, більшовицькими. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними історіями, які сам і вигадував. 1919 рік. Триває війна більшовицької Росії на чолі з Лєніним та білогвардійської Росії на чолі з Денікіним з армією Директорії УНР, яку очолював Симон Петлюра. Відстоюючи інтереси УНР, у цьому році Павло Губенко опиняється у Кам’янці-Подільському. У складі Міністерства шляхів УНР евакуювався до цього міста, де і були опубліковані його перші літературні праці — фейлетони і памфлети. Про початок літературної біографії згадував так: «Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до «Народної волі». Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував». За підрахунками дослідників, за період з листопада 1919 до лютого 1920 року гуморист-початківець опублікував 37 творів — в основному під псевдонімом Павло Грунський. Навесні 1920 року Павло Губенко повертається до Києва, але ж відразу потрапляє до пазурів більшовицьких окупантів. його відразу ж заарештовують чекісти. У катівнях ЧК поневірявся півроку, аж доки йому не допоміг вибратися з більшовицької в’язниці поет Василь Блакитний. З його легкої руки Павло з’явився в столиці — Харкові, де з квітня 1921 працював у республіканській газеті «Вести ВУЦИК».

Антирусифікаторські гуморески Остапа Вишні

22 липня 1921 року народився на світ гуморист Остап Вишня — в «Селянській правді» було опубліковано фейлетон «Дивак, їй-богу!» з таким підписом.

Псевдонім швидко став настільки відомим, що справжнє ім’я письменника згадували вкрай рідко — тільки в офіційних паперах. Вишні дали кімнату в комунальній квартирі, а згодом він переїхав у будинок «Слово», побудований спеціально для письменників.

Зі спогадів Володимира Куліша «Слово про будинок «Слово»: «Зросту вище від середнього, виглядав він як «добрий дядько». Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати... Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця — пес завбільшки з доброго теляти... Дружина Вишні — така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька Леся — образ своєї мами... Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під’їзді того ж будинку. — Авт.), то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав».

Вірна подружня пара – Павло Михайлович Губенко і дружина Варвара Олексіївна Маслюченко (1902-1983)

Він набуває величезної популярності, у пресі один за одним виходять збірки його «усмішок»: «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)» (1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi» (1927), «Ну й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930); двома виданнями (у 1928 і в 1930 році) вийшли у світ чотири томи «усмішок». Їх головна тема — розвінчання недоліків людини й суспільства.

З фейлетону «Українізація» (1926 рік, серед дійових осіб — голова комісії з українізації, два її члена і «радянська панна», звітують перед цією комісією): «А скажіть, будь ласка, навіщо проводиться українізація?» — «Українізація проводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти». «Чим славна наша Україна?» — «Борщем і галушками». «Як буде по-українському: В виду того, что...? — «Позакак». «Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?». Панна мнеться: «Не знаю... Не знаю». Голова, до дирижера: «Маестро, допоможіть!». (Музика починає грати гопака.) Панна (радісно скрикує): «Гопак!». І вердикт комісії: «Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд. Іспит складено на відмінно. Ви вільні». У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку «Українізуємось», що користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив — відродження національної гідності українського нації і розвиток української мови. Частина усмішок Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх вияснень пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Вже Вишня давно сидів у найвіддаленішому концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало. Письменник критикував, гостро висміював злободенне, віджиле, чуже й вороже народові. «Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність, — писав у щоденнику Остап Вишня. — Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!».

В’язень комуністичних сталінських концтаборів

Втім такі його погляди не сприймала тодішня окупаційна російсько-комуністична влада. 1933 рік. Розкручується виток сталінських репресій проти української інтелігенції. 13 травня покінчив з собою близький друг Вишні і сусід по будинку «Слово» Микола Хвильовий. Розповідають, що Вишня три дні, зачинившись у будинку, плакав і повторював: «На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?». Через півроку, 26 грудня, заарештували і самого Вишню. У цей час ішов процес «Української військової організації», і до нього «підключили» трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Лише Остапа Вишню було «помилувано». Інших дев’ять осіб, обвинувачених у справі УВО (ще не завершеній — усього було заарештовано 148 осіб), розстріляли.

В’язень сталінського концтабору

Письменника засудили до 10 років таборів за «терористичну змову». Начебто він готувався здійснити замах на українофоба, ІІ секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. На допитах, відкидаючи безглузді звинувачення, Остап Вишня жартував, що «в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін». Покарання відбував в Ухтимсько-печорському таборі. 1937-го його мали розстріляти. Для цього етапували до іншого табору через річку Печору. Оскільки крига вкрила річку, заарештованих довго не могли доправити до місця призначення. За цей час начальника табору розстріляли, а наказ про страту Остапа Вишні загубився.

Творчість в умовах рабського суспільства і «тюрми народів» СССР

1943-го Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби він своєю творчістю надихав на боротьбу УПА. Він написав збірку памфлетів про «буржуазних націоналістів» «Самостійна дірка», що врятувало письменника від подальших репресій. Однак воїни УПА привітали повернення з таборів Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели («Мисливські усмішки», «Кримські усмішки»). У «Мисливському оповіданні» він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої «знімає» весь попередній витончено-ліричний сюжет. У «Ярмарку», що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри змальовує барвисто-співуче море українського ярмарку.

Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити», — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!». Тут Вишня завуальовано пише про «Розстріляне Відродження» і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачить і себе. Москва в 30-их роках знищила українську літературу за «націоналізм». «Оті дурні, — пише Вишня в згаданому щоденнику, — що кричать «Націоналісти!», не розуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!». І далі: «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!».

Точно в 15-ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: «Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за «провалля» в літературі... Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потім читав».

У 1955 році Остапа Вишню реабілітували. Комуністичні концтабори підірвали здоров’я письменника. 28 вересня 1956 року гуморист-мученик помер від розриву серця. Похований на Байковому кладовищі. На знак вшанування пам’яті його ім’ям було названо вулицю у Полтаві.

«Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!».

Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП

Джерело: інтернет-видання «Полтавщина»

Див. також: «Поборники Незалежності». Остап Вишня

Читати більше

Відбулася презентація чергових номерів «Полтавської криниці»

У листопаді для вчителів та бібліотекарів області відбулася презентація літературно-мистецького журналу "Полтавська криниця" (№1(3) і №2(4) 2019 року), що його започаткували письменники Полтавщини – члени обласної організації Національної спілки письменників України. Організаторами зустрічі з редакційною колегією виступили Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти ім. М. В. Остроградського та обласна письменницька організація.

Читати більше

На Полтавщині увічнили Василя Барку – автора роману про голодомор-геноцид «Жовтий князь»

З ініціативи всеукраїнської громадської організації «Світанок» та Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) цими днями у селі Солониця Засульської ОТГ Лубенського району на фасаді місцевого будинку культури відкрили меморіальну дошку уродженцю села, видатному поету і перекладачу, письменнику, номінанту Нобелівської премії, Василю Костянтиновичу Барці (справжнє ім’я митця – Василь Костянтинович Очерет). Автором меморіальної дошки став член Національної спілки художників України, лауреат літературно-мистецьких премій ім. Василя Симоненка та ім. Володимира Малика Володимир Мірошніченко. Про це повідомляє ukrpohliad.org.

«Нарешті у рідному селі Василя Барки встановлено меморіальну дошку. Рік тому ми разом із Інститутом нацпам’яті просили очільників ОТГ це зробити, і от нас почули. Далі, на мою думку, має бути й пам’ятник у Лубнах», – прокоментував подію один із ініціаторів відкриття, голова ГО «Світанок» Вадим Поздняков.

«Створення місця пам’яті Василя Барки на його малій батьківщині – це ще один вагомий крок з увічнення його пам’яті на Полтавщині. У 2016 році з ініціативи Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної групи, у якій мав честь і нагоду реалізувати низку важливих ініціатив, ім’я більшовицько-радянського військового діяча Миколи Щорса у межах декомунізаційних процесів зліквідовано з топонімічної мапи: вулицю неподалік «залізничних воріт Полтави» – Київського вокзалу було перейменовано на честь Василя Барки. А ще вдячний долі , що мав честь у 2014 році як керівник Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА на той час реалізувати проєкт «Поборники незалежності». Серед 22 короткометражних фільмів про долі героїв, які народилися на Полтавщині, створено й історію про Василя Барку», – так відгукнувся на подію один із ініціаторів відкриття, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар.

Олег Пустовгар висловив вдячність голові ОТГ Сергію Бондаренку та депутатам місцевої сільради, які підтримали ініціативу громадськості й УІНП, проголосувавши за виділення коштів на увічнення свого земляка.

Учасники урочистостей пройшли стежками життя та гідно пошанували Людину глибокої самотності, оригінального мислителя, письменника і поета, перекладача, діяча української діаспори у Сполучених Штатах Америки, літературознавця та філософа, двічі номінованого на здобуття Нобелівської премії. До нового місця пам’яті в Засульській ОТГ лягли живі осінні квіти. Щирі та теплі слова, пісні та музику присвятили земляку, який здобув величезний авторитет, шану і повагу в односельчан. «Сьогодні визначна подія у культурному житті мальовничого козацького села Солониця на Лубенщині! Села з багатовіковою минувшиною! Села, яке має свої героїчні і трагічні сторінки, на яких, мов вишивка червоним і чорним на українському рушнику переплелися людські долі! Це долі достойників і талантів посульського краю, чиї імена назавжди на скрижалях історії. Відомо, що «історія – не вчителька, вона – наглядачка. Не повчає, а боляче карає за незнання своїх уроків». Відродити в пам’яті народній та направити на шлях пошуку історичної справедливості молоде покоління – це той мізерний внесок, що можемо зробити ми. Щемно та надзвичайно приємно, що цю вдячну місію можемо здійснити саме ми, сучасники», – сказав очільник Засульської ОТГ Сергій Бондаренко. Також на церемонії відкриття промовляли Григорій Угляниця – голова Лубенської районної ради, співробітники виконавчого комітету Засульської сільської ради та місцеві жителі.

У 2018 році з нагоди 85-ї річниці пам’яті жертв Голодомору відділ культури, туризму та охорони культурної спадщини виконавчого комітету Засульської сільської ради видав книгу «Дзвін вічної пам’яті». У ній опубліковано, окрім свідчень очевидців про ті страшні події, також і уривок з роману «Жовтий князь» Василя Барки. Його на церемонії відкриття проникливо зачитала місцева бібліотекарка Марина Пархоменко. Як митець Василь Барка тонким пером слугував неньці Україні, так і народний аматорський фольклорний колектив «Яворина» Солоницького сільського будинку культури свідомо став оберегом народної пісні. Тож саме цього дня від «Яворини» звучали пісенні дарунки славному земляку. Піснею закликала до єднання українців директор комунального закладу «Центральна сільська бібліотека Засульської сільської ради» Інна Сизоненко. Виваженене кожне слово ведучої урочистостей, головного спецаліста відділу культури Оксани Радченко, зворушило серця присутніх та спонукало до глибоких роздумів про наше сьогодення. На знак глибокої пошани під час урочистостей запалено свічку пам’яті Василя Барки (Очерета), що спостерігає сьогодні за нами з висоти Вічності, та пролунали слова з молитвою за невинно убієнних кремлівським голодом-геноцидом 1932-33 рр.

Хто ж такий Василь Барка? Палкий шанувальник історії рідного краю, директор Засульського навчального ліцею Анатолій Савенков повідав про життєвий шлях митця. Народився Василь Барка 16 липня 1908 року у с. Солониця, навчався в Лубенському духовному училищі, у 1927 році закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики і математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 році в Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи», за яку комуністичний режим «винагородив» публічними звинуваченнями у пресі за «буржуазний націоналізм» й «спроби відновити релігійний пережиток капіталізму».

Друга книжка «Цехи» виходить 1932 році у Харкові, вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчому відрядженні». У 1940 він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури.

У 1941 письменник добровольцем іде у «народне ополчення». Під час одного із кровопролитних боїв з німецькими нацистами у 1942 його тяжко поранено. Після розгрому Берліна здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Ді-Пі» (табори «переміщених осіб» на території Західної Німеччини й Австрії, визволених від німецьких нацистів у 1945 році американськими, британськими й французькими військами – авт.). У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури («Хліборобів Орфей, або кларнетизм», «Правда Кобзаря»). Працював редактором на радіостанції «Свобода». Великий успіх мала проза: романи «Рай» (Нью-Йорк, 1953), роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981). Ніщо не перешкодило пронести Василю Барці у своєму серці рідну Україну і повідати світу про мільйони загиблих страшною мученицькою смертю. Це він, свідок голодоморських літ, є автором високохудожнього твору «Жовтий князь» – достовірного відбитку вражаючої української дійсності 30-х років XX ст., першого у світовій літературі професійного прозового твору, який присвячений Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм «Голод-33», прем’єра фільму якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив Незалежність України. Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року у американському містечку Глейн Спейн. Загалом літературну спадщину Василя Барки представлено в понад 20 книгах поезій, романів, повістей, перекладів та літературної критики. З перших кроків у літературі він заявив себе як «чужорідне тіло», котре комуністична система без вагань прагнула виштовхнути геть. Тож твори Барки у період СРСР були невідомі на рідній землі — на них комуністичні цензори наклали «табу». Але ім’я українського письменника з діаспори прийшло до України після відновлення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле.

Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП

(за матеріалами офіційного сайту Засульської ОТГ)

Світлини: Засульська ОТГ

Джерело: Український погляд

Див. також: «Поборники Незалежності». Василь Барка

Читати більше

«Жива роса» Володимира Шкурупія

Повість Володимира Шкурупія «Жива роса» – болюча розповідь про бездумну меліорацію земель, а по суті її нищення – у вогні, спричиненому людською безвідповідальністю, на болоті горить не тільки сухий очерет та осока, а й гине все живе. Ця невелика повість про споживацьке відношення до природи, бездумне втручання в її незмінні закони. Власне, гине середовище буття не просто героя твору Вершка, а людини взагалі. Автор просто й невимушено розкриває душевний стан людини, яка зіштовхується із катастрофою свого життя, ставлячи героя перед моральним вибором, в якому він стає переможцем, бо «Нічого не беру із собою. Навіть душу залишаю з вами. Беру тільки твою пісню…».

Придбати книгу Володимира Шкурупія «Останній поріг» можна за посиланням: https://dobrodiy.org.ua/shop/

Джерело: Книгарня Добродій

Читати більше

«Монастир і село Мгар славилися своїми сливами...»

Розмова з авторкою книги "Монастирські сливи" (Лубни, 2020) Ганною Кревською.

– Як писалися “Монастирські сливи”?

– Основна робота над книгою, сам процес написання тривав 3,5-4 місяці (без художніх поправок, огранення). Назбирала досить багато цікавого матеріалу про історичне минуле Мгарського монастиря, про нелегкі й непрості 20-ті. Це – матеріали слідчої архівної комісії Денікінської армії, матеріали кримінальних справ, які велися в Лубенській тюрмі вже радянською владою. Це – історичні факти, спогади моєї родини: бабусі, прабабусі – себто те, що передавалося з покоління в покоління. Книжка починається спогадами моєї прабабусі, які моя бабуся Марія записала в останні роки свого життя (її власний щоденник). Піднявши його, я захотіла описати карколомні 20-ті такими, якими вони були: без політичних партій, без прикрас, без купюр – просто очима тих людей, які тоді жили. А людей було багато й історія була цікавою, наш рід – величезний, себто мої пращури володіли половиною села: землі мого прапрадіда Наума простягалися до Гришакової Левади й униз. На той час вони були дуже багатими людьми. І весь цей рід було знищено в 30-ті роки голодом і розкуркуленням. Але спогадів рідних виявилося замало, і я почала шукати людей, які жили в той час і писали про нього, – це були щоденники очевидців: полтавського лікаря Несвітського й лубенського лікаря Тимофєєва. Я довіряю лікарям: вони говорять лише про те, що бачили, працюють із фактами й досить безпосередні у своїх судженнях, у них немає викривлень. Дуже багато довелося перечитати, щоб увійти в цей стиль, передати дух епохи – що вони їли, у що одягалися, як говорили, як діяли, чому діяли. Безліч повстань було на той час – і великих, у масштабі всієї України, і маленьких, наприклад, таких, що зачепили лише Лубенську в’язницю. У мене була ситуація: увечері я читаю, десь до 22-23-ї години, а о 4:30 вже пишу, пишу небагато, те, що начитала на ніч, виводжу сюжетну канву. Героїв у мене багато – 12, окрім трьох основних сюжетних ліній, вийшло ще кілька додаткових…

– Чи є такі герої, що викликають найбільш сентиментальні почуття?

– Так, у мене навіть була творча пауза – півроку я не знала, що буду з ними робити, тож просто облишила на певний час, щоб зрозуміти, що має бути далі, аби не відійти від історичних фактів і об’єднати їх так, щоб читачеві було цікаво. Найперше хотіла написати про свою прабабусю, Єфросинію Наумівну, і про її чоловіка Миколу, але, як це часто буває з романістами, під час роботи над книгою я зрозуміла, що мій другорядний герой “забиває” головних, і в мене з’явилася паралельна сюжетна лінія – це мій прапрадід Наум Третяк – багатий, заможний, в родині його називали Наум “пришелепкуватий”. Мене він зацікавив у першу чергу як особистість. Він був дуже лютий, швидкий на розправу, нещадний: пройшов повстанські загони (воював за Григор’єва, але не точно), був на Першій світовій, і під час затяжних громадських протистоянь, коли його кілька років не було вдома, його дружина завагітніла від іншого. Мене здивувало те, що, повернувшись, він пробачив усе це своїй жінці. Тобто, маючи такий лютий характер, він не вигнав її, розуміючи, що їй нікуди подітися з п’ятьма дітьми, але потім вона ще показала, на що здатна, проте він її не кинув, вони прожили у шлюбі до його смерті у 33-му році. Найбагатша людина на селі, найбільший землевласник помер від голоду…

– Розкажи, будь ласка, і про інших…

– Мене питали: “А любов у вашій книжці є?” Є! Насправді ця книжка не лише про важкий період протистоянь, а ще й про любов. Одним із героїв книги постає Мгарський монастир – він уособлює не тільки любов одне до одного, а й любов до Бога. Питання віри не просто так виникає в наших душах. Мій приятель казав: “Людина – то така тварина, що в неї природою закладено у щось вірити. Ти не уявляєш, але навіть атеїсти вірять у те, що Бога немає!” Питання віри: хто в що вірить? У моїй сюжетній лінії – дві родини: родина мого прадіда, його рідного брата Василя. Вони – великі землевласники, куркулі, хазяї, такі, з пучок, з крові, з поту, копійку до копійки все життя рахували і саме цим всього й досягли, у них любов до землі, до свого. Але в той момент, коли вони розуміють, що все руйнується і того Бога, якому вони давали десятину й ставили свічки, нівелюють, їх віра почала вбивати в них усе краще. На якомусь шляху вони втратили себе взагалі, в них з’явилося щось таке, коли герой дивиться в дзеркало і бачить там не себе, бо бачить в своєму погляді щось не людське, а вовче. Коли вбиваєш, у тобі прокидається звір, коли йдеш дорогою люті, вона перетворює тебе на нелюдя. У мене є друга сюжетна лінія, де чоловіки були поставлені в таку саму ситуацію. Мій другий герой – мій прадід Микола, який теж був змушений піднімати хазяйство з нічого, який після Першої імперіалістичної війни, де вбивав, одразу потрапив на Першу російсько-польську війну, де теж змушений убивати. Більше того, повернувшись з війни, він не може знайти роботу і, щоб прогодувати родину, змушений іти працювати у Лубенську в’язницю, бо там добре платять, можна витягнути свою сім’ю. І в момент, коли він розуміє, що він охоронець, який не вбиває, а бачить, як карають інших людей. У цей момент він раптом усвідомлює, що в нього залишилося вже мало чого людського, що він себе втрачає і він дозволяє в’язню втекти з-під охорони. Після цього його звільняють, він лишається без роботи. Це трагічний 33-й, вони вирішують будувати нову хату, не знаючи, що буде восени. Але факт той, що після цього всього він лишається людиною. Проблема вибору постає перед нами щодня, але ми не завжди це усвідомлюємо: вибрати каву з вершками чи без них, вибрати посміхнутися життю чи пустити зло в своє серце. Вона не оминула й моїх героїв. Є такі вічні поняття, які не закінчуються для нас ніколи. Ми повинні, попри те, що трапляється на нашому шляху, великі повороти долі, витримати. І коли мене питають, що для мене витримка, я завжди згадую історію свого роду і думаю: моя прабабуся з трьома дітьми вижила в голод, мій прадід пройшов п’ять воєн, вижив, поховав сина, але підняв на ноги інших дітей, онуків, дочекався правнуків. Це дало йому певні сили, він не лишився таким, яким був до цього, щось однозначно втративши не лише в фізичному, а й в моральному плані, але, попри все, він лишився людиною.

– Як сформувалася назва “Монастирські сливи”?

– Склалося так, що один із героїв роману – монастир. Він у мене живий, він у мене дихає, функціонує, він є повноцінним героєм моєї книжки. І безліч подій, що відбувалися в його стінах, потім позначаються на житті інших героїв. А монастир і село Мгар здавна славилися своїми сливами. Сливи ці називалися угорки, вони є і зараз, раніше їх возили аж до царського двору. Раніше ними торгували, і мій рід, можна сказати, сколотив свої статки саме на сливах, бо землі були бідні і їх було мало. Землі в них було трошки, але заробляли вони саме на сливах. Вони ходили на станцію Ромодан, продавали їх, і це було гарним виторгом для всіх мгарців, тому й “Монастирські сливи”.

– Як ти зрозуміла, що книжка вже дописана, що це є останнє речення?

– Я не зрозуміла, я прийшла до свого видавця й з переляку принесла їй недописану книжку, в мене не вистачало 20 сторінок. Я не знала, що вона скаже, адже це не перша моя книжка, але я була дуже невпевнена у собі. Я сказала їй, що не знаю, що із цим робити, але дуже сподівалася, що в нас був шанс зробити із цього щось гідне. Вона зателефонувала мені через тиждень, сказала, що терміново потрібно дописувати книгу й за два тижні подати її до видання. Ця книжка повинна бути! Я взяла відпустку, за тиждень дописала книгу, вичитала її, за дві ночі дизайнер зробив оформлення, й ми подали її до видання…

Наталя КІРЯЧОК

Джерело: Зоря Полтавщини

Читати більше

Співець латини й України: до 130-річчя від дня народження Миколи Зерова

У 1925 році в Україні з подачі Миколи Хвильового розгорілася палка полеміка, якою бути новітній українській літературі? Що має бути головним для письменника: пролетарське чи «від плуга і землі» походження, бажання писати чи все ж таки передусім освіченість, заглиблення у світовий досвід і вміння поводитися зі словом, відчувати його, передавати сенси? Своє питання Хвильовий озвучив просто: що більше потрібно українській літературі: Зеров чи Гаркун-Задунайський (останній – персонаж оповідання Володимира Винниченка, уособлення провінційної обмеженості і шароварництва). Розвиваючи тему, Хвильовий пішов іще далі, намагаючись довести, що українська література може і має розвиватися окремо від російської, орієнтуючись передусім на Європу. До дискусії підключився і сам Зеров, який кинув клич Ad Fontes («До джерел»), стимулюючи літераторів до глибокого вивчення власних і світових культурних традицій.

Микола Зеров. Київ. 1915 рік. Фото: uk.wikipedia.org

Все це так і лишилося б інтелектуальною літературною дискусією, якби у 1926 році на неї не звернув увагу сам диктатор Сталін. Ідеї якогось окремішнього, відмінного від російського, шляху української культури і нації загалом видалися для нього загрозливими, а всі апологети курсу «на Європу», «Геть від Москви» були взяті на олівець. У 1928-му літературна дискусія була згорнута. У 1930-му відбувається показовий суд над українськими інтелектуалами у справі СВУ. У 1933-му пострілом у скроню поставив крапку у своєму житті і творчості комуніст Микола Хвильовий. Через чотири роки таку саму крапку в урочищі Сандармох капітан держбезпеки Матвєєв поставить і в житті Миколи Зерова та десятків інших представників української наукової і культурної еліти, які мріяли про європейський шлях України – Леся Курбаса, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Марка Вороного, Володимира Чехівського, Сергія Грушевського, Антіна Крушельницького…

Микола Зеров, як і інші інтелектуали, для радянської влади посередностей становив небезпеку уже самим фактом свого існування. Хоча все життя його цікавили лише дві речі: антична культура і українська література.

Зіньківський «бібліофаг»

Народився майбутній лідер неокласиків 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині, старшим серед одинадцяти дітей вчителя місцевої двокласної школи. До повноліття дожили тільки семеро, але троє з них стали відомими діячами: Дмитро Зеров – ботаніком, академіком АН УРСР (про роботу з ним згадував відомий дисидент Євген Сверстюк). Микола і його молодший брат Михайло — поетами і перекладачами (останній відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест).

Родина Зерових. 1918 рік. Стоять: Дмитро, Михайло, Костянтин, Олена. Сидять: Євгенія (перша дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна, Микола. Малі діти: Георгій, Валерія. Фото: uk.wikipedia.org

Любов’ю до науки, до отого Ad Fontes, Зерови завдячують педагогічному таланту батька. Костянтин Іраклійович Зеров був «из крестьянского звания», родом із Брянщини, однак закінчив Глухівський учительський інститут, викладав історію та географію у Зіньківській жіночій гімназії, згодом – був призначений інспектором народних шкіл. Саме він першим прищепив Миколі інтерес до античних мов і літератур, а ще – до географії та астрономії. І до літератури, оскільки сам писав «Рассказы для детей», які потім читав у родинному колі.

Цікаво, що сам батько як росіянин і чиновник Російської імперії розмовляв у родині російською і того ж вимагав від своїх дітей. Українську ж хвилю в родині підтримувала мама, Марія Яківна. «Мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство», - писав пізніше Зеров в автобіографії. Мама знала багато народних пісень, як козацьких, так і весільних, жартівливих, у розмовах із прислугою та місцевими селянами завжди переходила на «народну». А ще, за зізнанням самого Зерова, своєю «національною свідомістю» в дитинстві він зобов’язаний впливу зіньківського знайомого родини Андрія Лещенка та рідного дядька Петра Яреська.

Читати Микола навчився в 4 роки і з того часу став, як пізніше сам називав себе – «бібліофагом», пожирачем книг. У двокласній Зіньківській школі, куди його прийняли у 1898-му, його однокласником був іще один майбутній класик української літератури, Павло Губенко (Остапом Вишнею він стане у 20-х роках наступного століття). Після Зінькова було три роки навчання в Охтирській гімназії, але в 1903 році Костянтина Іраклійовича призначають інспектором Переяславського міського училища і Микола переїжджає до Києва.

Від «абсолютной беспринципности» до «глибоко свідомого українця»

Ще цікавішим було оточення Миколи Зерова в Першій Київській гімназії, куди його зарахували в жовтні 1903 року. Серед його однокласників виявилися два майбутні члени Центральної Ради – Олександр Шульгін та Олексій Гольденвейзер. У цій же гімназії вчився колега Зерова по гуртку неокласиків Освальд Бургардт (відомий під псевдо Юрій Клен), Михайло Булгаков. А ще у гімназії Зеров зустрів учителя латини та давніх мов Станіслава Трабшу та викладача історії Миколу Лятошинського (батька композитора Бориса Лятошинського), які зачарували його своїми предметами і багато в чому вплинули на предмет його наукового зацікавлення.

Микола Зеров із сестрою Валерією. Кролевець, 1917 рік. Фото: uk.wikipedia.org

І все ж у гімназії Микола Зеров складав враження «речі в собі». На відміну від соціально активного Шульгіна, він навіть у бурхливі 1905-1907 роки здавався «байдужою до громадських справ молодою людиною» - таку характеристику Зерову дасть сам Шульгін. На випуску в 1908-му Зеров подарує Шульгіну своє фото із жартівливим написом «Борцу и оратору от абсолютной беспринципности». При тому, що зовсім пасивним він не був – у восьмому класі разом з однокласниками взявся видавати рукописний журнал «Скучающий осьмокласник», у якому публікувалися сатиричні пародії та епіграми на вчителів. Схоже, вони були дуже дошкульними, оскільки, попри блискучі знання Зерова, грамоти він так і не отримав – «зрізали» на математиці.

Україна по-справжньому захопила Зерова на межі 1910-х, коли він став студентом історико-філологічного факультету Київського Університету імені Святого Володимира. Він відвідує засідання Українського клубу «Родина», які організовують члени «Старої громади» - передусім Микола Лисенко, Косачі, Старицькі. У 1910-му саме Зеров «за дорученням студентства» читає прощальне слово над могилою Бориса Грінченка – цей виступ Сергій Єфремов включить до збірника «Над могилою Б.Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті». Пише жартівливу повість «Запорожці ХХ століття» (на жаль рукопис не зберігся – він зберігався у Кролевці в столі університетського друга Зерова Петра Горецького, але в грудні 1918 року цей стіл «було реквізовано для якоїсь установи» і він безслідно зник). Темою курсової роботи обирає «Літопис Грабянки, як історичне джерело і літературна пам’ятка». «Я побачився з Миколою і вже тоді ясно помітив, що «принципи» свої він таки знайшов, що він став глибоко свідомим українцем», - писав Олександр Шульгін про зустріч із Зеровим у 1910 році.

Війна, антична поезія й неокласична Баришівка

Революційна хвиля 1917-го застала Миколу Зерова викладачем історії у Златопільській чоловічій та жіночій гімназіях. Саме в такому статусі він бере участь в Українському педагогічному з’їзді, який відбувся в Києві на початку квітня 1917-го, і навіть стає одним із його секретарів. Із вересня 1917-го він уже призначений викладачем латини у щойно відкритій 2-й державній гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Серед його учнів – майбутні крутяни Ігор Лоський, Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич та інші.

Самого Зерова революційні зміни 1917-1921 років захопили мало. Його кредо – попри всі політичні пертурбації та загальне божевілля творити вічні, украй важливі для національної перспективи, цінності. Його українство було не стільки бойовим, скільки «просвітницьким» - він до останнього тримається за науку, скурпульозно веде діловодство в гімназії як секретар педагогічної ради. Хоча в липні 1919-го більшовики його ледь не мобілізували до війська, але гімназії вдалося його відстояти. Крім гімназії він викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгар», займається перекладами та літературознавчими розвідками, готує до друку «Антологію римської поезії» та збірник «Нова українська поезія», що побачили світ у 1920 році і стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. В оформленні збірок допомагає Георгій Нарбут, навколо якого на той час сформувався елітарний гурток діячів української культури, в якому обговорювалися шляхи розвитку української літератури, малярства, графіки. Активним учасником цих зібрань був і Микола Зеров.

У 1920-му стається іще одна важлива подія в житті Миколи Зерова – він наважується попросити руки однієї з трьох доньок професора Федора Лободи, Софії, з якою був знайомий ще з 1912-го року. Їхнє спілкування обірвала Перша світова війна, коли учорашня курсистка Софія Лобода пішла на фронт «за сестру-господиню на харчувальному пункті для робітників, що копали окопи». Спілкування із Зеровим відновилося в 1918-му. У Софії, правда, була своя пасія, Сергій Назимов, який у 1919-му пішов воювати з армією Денікіна. Однак її подруга, Ксенія Різниченко, резонно зазначила, що «Сергій – це чоловік для вітальні, а тепер не такі часи: віталень у нас більше не буде».

Група неокласиків у Баришівці. Стоять: Віктор Петров-Домонтович, Микола Зеров. Сидять: Освальд Бурґгардт, Павло Филипович, Борис Якубський, Максим Рильський. Фото: uain.press

Із охопленого голодом та розрухою Києва подружжя їде до Баришівки – туди Зерова запрошує його гімназійний товариш Освальд Бургардт. Тут за викладацьку роботу в Баришівській соціально-економічній школі платили продуктовим пайком, що в ті часи було за розкіш. Крім Зерова і Бургардта у Баришівці працює Павло Филипович, часто навідуються Михайло Драй-Хмара та Максим Рильський. Саме в Баришівці формується те коло, яке буле назване неокласиками. Їх об’єднувала любов до культури і до античної класики зокрема. Оскільки книгодрукування у цей час було в занепаді, неокласики свої твори часто оформляли у вигляді рукописних збірок – за влучним висловом самого Миколи Зерова «гутенбержили».

«Микола Золотоуст» – кумир столичного студентства

З осені 1923 року Зерови повертаються до Києва — Микола Костьович отримує посаду професора української літератури Київського інституту народної освіти (тодішня назва Київського університету ім. Шевченка). Одночасно він викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі, інших закладах Про лекції Зерова серед студентів ходять легенди. «В художньому інституті захоплення слухачів було таке велике, що під час лекцій М.Зерова лекції з інших предметів не могли відбуватися: всі викладачі йшли слухати лекції з української літератури. Щоб не «зривалися» інші лекції, вирішили перенести предмет М.Зерова на останні години в розкладі», - згадував один із очевидців. «Він був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом, а за вміння відгукуватися на кожну важливу подію – «живим сріблом». Часто студенти зустрічали і проводжали його аплодисментами, що, очевидячки, подобалося Миколі Костьовичу, і він приходив додому в гарному, піднесеному настрої», - писала дружина Зерова Софія Федорівна.

Микола Зеров із дружиною Софією. Фото: litakcent.com

Це був золотий час Миколи Зерова. Він викладає, пише, перекладає, бере участь в літературних диспутах, публікує глибокі розвідки про сучасну літературу. Тоді ж на повен голос заявляють про себе неокласики. Народжується син Костянтин-Котик, який наповнює життя Зерова новим сенсом.

У грудні 1923 року Зеров знайомиться з Миколою Хвильовим, який приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Обоє тяжіють до інтелектуалізму, до модерних європейських тенденцій, обоє мріють бачити українську літературу в загальноєвропейському (а то й – загальносвітовому) контексті. За два роки Зеров підтримає позицію Хвильового в рамках літературної дискусії. Він декларував правило здорової літературної конкуренції в письменницькому середовищі. «Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе», — писав Зеров.

Зустріч українських митців із Миколою Хвильовим (у центрі). Київ. 1923 рік. Фото: uk.wikipedia.org

Проте прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу в Україні багатьма письменниками кваліфікувалася як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, а глибокі академічні знання і проєвропейський вектор розвитку української культури – як «буржуазний націоналізм». Після закулісного втручання в дискусію Сталіна над головою Зерова починають згущуватися хмари.

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав старт кампанії засудження неокласиків, звинувативши їх в «антипролетарських настроях». Для Зерова ця постанова фактично означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова, залишаючи (і то не надовго) лише один напрямок —- історико-літературні студії.

Справа СВУ і наступ на культуру

Переламним для української культури став 1930-й рік, коли відбувся інспірований «червоними жандарями» (вислів Сергія Єфремова) показовий суд по справі «Спілки визволення України». По цій справі пройшло майже півтисячі представників української інтелігенції (із них більше половини було засуджено до таборів чи вислано за межі України, а 15 пізніше було розстріляно). «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Кого не поставимо – розстріляємо» - не приховував своїх намірів слідчий у справі Соломон Брук.

45 обвинувачених, які опинилися на судовій лаві під час процесу в Харківському драматичному театрі – верхівка української інтелігенції: вчені, письменники, культурні діячі, священики УАПЦ, викладачі вузів і шкіл, студенти. ГПУ пред'явило їм обвинувачення у підготовці до повалення радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури. Очільником СВУ «жандарі» призначили колишнього члена Центральної Ради, віце-президета Всеукраїнської академії наук, літературозавця Сергія Єфремова.

Микола Зеров виступав на цьому процесі як свідок. Він ішов на процес із впевненістю, що це все абсурд і йому вдасться легко це довести. Однак судді втягли його в літературознавчу дискусію із Сергієм Єфремовим, з яким Зеров сперечався щодо методології, і на запитання судді «Ви вважаєте, що праці Єфремова є шкідливими для радянської молоді?» спантеличений Микола Костьович відповів: «Я з ними не погоджуюся». «Значить, ви вважаєте їх шкідливими», - поставив крапку в дискусії суддя.

Справа СВУ була пробним каменем. Репресії лише набирають обертів. 19 березня 1931 року заарештовують Максима Рильського, який після піврічних допитів розкаюється у тому, що робив і що не робив. 13 травня 1933 року пускає кулю в скроню Микола Хвильовий. У 1934-му у звинуваченні у причетності до вбивства Сергія Кірова приговорюють до розстрілу Григорія Косинку, Костя Буревія, Олексу Влизька, Дмитра Фальківського... 

Стискався зашморг і навколо Миколи Зерова На початку 1934-го у журналі «За марксо-ленінську критику» з’являється стаття одного з улюблених учнів Зерова Петра Колесника «Плач Ярославни або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени» (натяк на першу збірку віршів Миколи Зерова «Камена», що побачила світ 1924 року). Зеров узагалі замовкає, але від нього тепер вимагають не мовчання, а покаяння. Зеров же просто не розуміє, в чому його вина і в чому він має каятися.

Родина Зерових, Київ, серпень 1934 року. Верхній ряд: Дмитро, Костянтин із дружиною Вірою, Микола. Середній ряд: Іван Іщенко (чоловік Валерії), Георгій, Марія (дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна. Нижній ряд: Олена, Костик (син Миколи і Софії), Валерія, Софія (дружина Миколи), Михайло. Фото: uk.wikipedia.org

Можна лише уявити, що відчував Микола Зеров – учений енциклопедичних знань, широкої ерудиції, із тонким аналітичним розумом, якого ще донедавна зустрічали аплодисментами на кожній сцені і кафедрі і який був для багатьох беззаперечним авторитетом, дивлячись, як руйнується його світ – світ, який він знав і любив, у який вірив і на який спирався. До всього додається особиста драма – у Софії Федорівни зав’язується роман із його близьким другом Віктором Петровим (Домонтовичем). Але й це ще не фінал – 1 вересня Миколу Зерова звільняють із викладацької роботи в університеті, а через два місяці йому забороняють займатися й науковою працею.

Останньою крапкою в шерегу випробувань 1934-го року для Зерова стала несподівана смерть від скарлатини єдиного сина і єдиної надії письменника, десятирічного Костика-Котика. На його похоронах був лише сам Зеров, двоє колег з університету та двоє його студентів – Софія Федорівна у важкому стані лишалася в лікарні. Над могилою сина Зеров раптом виголосив довгу промову латиною, цитуючи античних авторів. На здивовані погляди присутніх він згодом відповів: «Вам здалося це недоречним? А хіба не можна зрозуміти, що я ховаю не лише Котика, але й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться?». Як у воду дивився.

«Терористична група Миколи Зерова»

Становище Зерова в Києві – без роботи і без засобів для існування – стає нестерпним. Як за останню соломинку, він хапається за Москву – там був значно менший тиск і більша свобода творчості. Туди свого часу втік Довженко, там спробував знайти себе Лесь Курбас.

У Москві Микола Зеров прожив півроку. Спробував прилаштуватися в кіноуправлінні, потім перебрався в Підмосков’я, в Пушкіно, де взявся за переклад російською «Поетичного мистецтва» Горація для видавництва «Академія». Тут, у Пушкіно, його і заарештували 27 квітня 1935 року.

Підставою для обшуку стало вибите із бориспільського письменника Сергія Жигалка зізнання, що він був на квартирі Максима Рильського за кілька днів після розстрілу Григорія Косинки на «траурному зібранні», де присутні читали вірші і висловлювали співчуття з приводу смерті письменника. Серед присутніх було назване й ім’я Миколи Зерова. Під час обшуку чекісти знайшли «речові докази» - книгу «Політика» з дарчим написом Григорія Косинки та історичний роман «фашиста» Пантелеймона Куліша «Чорна Рада».

Постанова про арешт Миколи Зерова. Фото: tsn.ua

«Слідство» тривало майже рік. Практично щодня Зерова викликали на допит. НКВД звинуватили письменника в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Спочатку він опирався, пояснював, заперечував. Але з ним гралися, як кіт із мишкою, професійні психологи-маніпулятори. Остаточно виснажений морально письменник під кінець був готовий на все, аби це закінчилося. Іншим він теж радив, що «нужно хоть что-нибудь клеветать на себя, иначе нас всех расстреляют».

В обвинувачувальному висновку значилося (правопис збережено):

«ЗЕРОВ Николай Константинович, 1890 г. рождения, уроженец м. Зиньково, Харьковской области, украинец, беспартийный, с высшим образованием, профессор-литературовед, не судим, снят с работы в ВУЗе за националистическую деятельность, - обвиняется в том, что:

а) Входил в состав руководства контрреволюционной организации, ставившей перед собой задачу свержения Советской власти на Украине и создание буржуазной независимой украинской республики.

б) На протяжении ряда лет активно проводил работу по воспитанию и подготовке контрреволюционных националистических кадров с целью вооруженного захвата власти и отторжения Украины от СССР.

в) Свою работу проводил под лозунгами и в целях фашизации Украины, являлся вдохновителем идей террора, организовал террористические группы с целью совершения террористических актов над руководителями Коммунистической партии и Соввласти.

При обыске у обв. Зерова изъята книга «Политика» с автографом расстрелянного террориста КОСЫНКО, «Черна рада» КУЛИША и другая националистическая литература. Изъято также письмо высланного за к/р деятельность ЧАПЛЕНКО, свидетельствующее о связи с репрессированным к/р элементом».

«Групу Зерова» в кінцевому варіанті слідча група визначила в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Зеров, Филипович та Лебідь отримали 10 років таборів із конфіскацією майна, Вороний – вісім років, Митькевич та Пилипенко – по сім. До реабілітації дожив лише Митькевич.

Фатальний Сандармох

Остання сторінка драми життя Миколи Зерова писалася на теренах сумнозвісного СЛОНа – Соловецкого лагеря особого назначения, куди він прибув у червні 1936 року. За станом здоров'я Зеров не міг працювати на лісоповалі та інших важких роботах, тому йому доручили прибирання кімнат господарської служби. Це, крім усього, давало достатньо багато вільного часу, який Зеров використовував по-своєму: закрившись в кімнатці сторожа, він перекладав українською Вергілієву «Енеїду». Цю роботу він почав ще під час слідства в Києві і дуже сподівався, що його рукописи будуть передані дружині, Софії Федорівні. Із листів, які збереглися, відомо, що він закінчив цю роботу. Однак сліди цього безцінного рукопису досі не знайдені.

А тим часом, наближалася 20-та річниця більшовицької революції. З цієї нагоди було прийнято рішення провести «чистку» суспільства від елементів, «непридатних для будівництва комунізму». 9 жовтня 1937 року справа Зерова, як і багатьох інших, була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Його було засуджено до розстрілу.

3 листопада 1937 року Миколу Зерова та ще 133-х «украинских буржуазных националистов» повантажили на вантажівки і повезли в урочище Сандармох, де на них уже чекав капітан держбезпеки Михаїл Матвєєв. Усього ж за чотири дні свою смерть в Сандармосі від його руки знайшли 1111 в’язнів Соловецького етапу. Можна лише гадати, якою була б Україна, якби всі вони продовжували працювати на благо її культурного та історичного розвитку.

Акція-реквієм «Читання імен. Сандармох» проходять в різних містах. Львів. 2019 рік. Фото: radiosvoboda.org

Довгий час Сандармох, як і київська Биківня та десятки інших місць масових розстрілів «ворогів народу» була таємницею за сімома печатками. 23 січня 1957 року в Ленінградському РАГСІ в книзі актів громадського стану з'являється запис: «Зеров Николай Константинович умер 13 октября 1941 года, возраст 51 год. Причина смерти: паралич сердечно-сосудистой системы». Спроби Софії Федорівни дізнатися правду і знайти могилу чоловіка були безрезультатними.

Миколу Зерова було реабілітовано у 1958 році. Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВД по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року були скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину». У приписці значилося: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принцимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКВД Лихман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера». За «перевищення службових повноважень» 1939 року до 10 років таборів був засуджений і капітан Матвєєв (що не завадило йому дожити до 1971 року на пенсії шанованим ветераном).

У Сандармосі щороку проводяться акції пам’яті за тисячами жертв радянського свавілля, жертвою якого став і Микола Зеров. У Києві є його символічна могила, де захована земля із Сандармоху – на Лук'янівському кладовищі (ділянка 12), поряд з могилою його сина Котика.

Кенотаф Миколи Зерова на Лук'янівському кладовищі в Києві. Фото: uk.wikipedia.org

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО

Матеріали:

1. Панченко Володимир. Повість про Миколу Зерова. – К. Дух і Літера. 2018. – 624 ст.

2. Сергій Білокінь. Микола Зеров. – режим доступу: https://www.s-bilokin.name/Personalia/Zerov/10.html

3. Розстріляне відродження. Невідома історія письменників із розсекречених архівів КДБ. – режим доступу: http://tsn.ua/special-projects/kdb/

Джерело: УІНП

Див. також: телефільм «Соловецькі в’язні з України. Микола Зеров»

Читати більше