Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

31.12.20

Дата: 31.12.20 ● Час: 17:40 ● Мітки: ,    Коментарів немає

Наближається пора див, час, коли всім, і дорослим, і найменшим, віриться в казку, у чистий сніг за вікном, яскраві подарунки під ялинкою. Зима запалює різдвяну зірку, і в кожному вікні сяє теплий вогник віри, надії та любові. А в новорічну ніч та в надвечір’я Різдва Христового ми всі загадуємо найсокровенніші бажання. Тож нехай позитивна енергетика втілиться у життя і здійсняться всі добрі наміри та мрії!
Зичимо міцного здоров’я й щирої радості, миру й затишку в родинах, наснаги й натхнення всім у прийдешньому роціНехай у кожній оселі завжди панують злагода, любов і добробут, а дні повняться добрими справами в ім’я процвітання незалежної України!
Вітаємо з Новим 2021 роком та Різдвом Христовим!
Бажаємо всім радісних свят і щасливого року!

З повагою – Правління Полтавської обласної організації
Національної спілки письменників України
Читати більше

25.12.20

Дата: 25.12.20 ● Час: 14:42 ● Мітки: , , ,    Коментарів немає

Віслава ШИМБОРСЬКА 
Переклад Олени Гаран
Читати більше
Хуан Фернандес. «Чотири грона винограду» (ісп. «Cuatro racimos de uvas colgando»), XVII ст. 

Низку німецьких віршів для перекладу я вибрав з цікавого, на мій погляд, видання «Найкращі історії про вино» («Die schönsten Geschichten vom Wein»). Врешті, таку тематичну добірку, саме – про вино, я зустрів уперше. До того ж, у гарному оформленні, можна сказати – любовному. 
У невеличкій крамничці Червоного Хреста, на повороті кам’яних сходів, які ведуть з верхньої частини міста до історичного центру, можна було придбати найнесподіваніші предмети: від ручної вишивки і домашнього начиння до одягу і книжок. Люди здавали сюди речі, власне, віддавали задарма, знаючи, що виручені гроші підуть на допомогу хворим, нужденним, просто біднякам у інших країнах. 
У крамничці все було дешево. Принагідно я купив ще одну книжку – основний труд Отто Вайнінгера «Стать і характер». Я чув прізвище цього психолога ще за радянської доби. Але тоді було досить важко роздобути щось цікаве для читання, окрім хіба що творів з марксизму-ленінізму. 
Якось так вийшло, що книжку про вино я прочитав, а Отто Вайнінгера – тільки «надгриз». Як сказала б моя знайома вчена філологиня: «Це переконливо свідчить про ваші схильності.» 
Нижче крамнички, власне, й починалося старе місто. З нашого погляду, навіть дуже старе. В ньому збереглися в доброму стані церкви, монастирі і приватні будинки 12-14 століть. Місто Швебіш Галль мало_щастя. У Другій світовій війні його не розбомбила союзницька авіація. У ньому не було військових об’єктів і виробництв. Воно затаїлося в межигір’ї Швабських Альб, і потужні американські й англійські ескадрильї бомбардувальників проскакували далі, на схід і північ Німеччини. 
Середньовічний колорит, неторканність давньої архітектури приваблюють багато туристів, місто є бажаним для поселення серед науковців на пенсії, державних службовців у відставці, просто – заможних людей. Не зважаючи на свій скромний розмір (як наш райцентр), у місті багато культури. Згадаю хоча б два музеї: Старих майстрів (там я вперше побачив у оригіналі Лукаса Кранаха-Старшого, причому не в одному примірникові). І неподалік – музей сучасного мистецтва, включно з модерністами. 
Тут я відчув різницю між фразами «відвідувати музей» і «ходити до музею». Остання фраза, мені здається, ближча до тривалого, повторюваного процесу. Саме він пасує до цих прекрасних музеїв, де великі експозиції дбайливо оформлені й ретельно періодизовані. 
Прикметно, що музеї створені коштом місцевого уродженця пана Вюрта, який видає солідні суми на культурне просвітництво своїх земляків. До речі, пан Вюрт чи не найбільший у світі виробник різних кріплень, з’єднань, метизу і різноманітних саморізів. Цей виріб відомий усім сучасним чоловікам. Від церкви Святого Михаїла, розміщеної на узвишші, донизу, утворюючи природний амфітеатр, спадають важкі кам’яні сходи – ідеальне місце для облаштування концертів, вистав, різних імпрез. 
У цьому місті почуваєшся затишно, попри те, що ти – іноземець. Мені доводилося прогулюватися вночі – без жодної остороги на «человеческий фактор». І високі зорі над Швабськими Альбами цілком приязно спо- стерігали за моїми пересуваннями. 
Утім, повернемося до віршів. Як написали на суперобкладинці укладачі книжки про вино: «Читайте і насолоджуйтесь!»

* * *
Серед напоїв вино найкорисніше, 
Серед ліків – найсмачніше, 
Серед продуктів – найприємніше. 
                            Плутарх 

* * *
Хоч грішник я уже старий, 
Та розрізняю суті. 
Не зношу я стакан пустий. 
Щось в ньому має бути. 

Чом дзенькіт знов такий сухий? 
Де кельнер? Озовися! 
В стакан вина мерщій налий, 
Зволож його по вінця. 

Отак мене між двох стихій 
Хита багатократно. 
Стакан – по вінця – знов сухий… 
Не можу довго ждати! 
                        Вільгельм Буш 

* * *
Не впивався врешті з нас? 
Юність – це сп’яніння без вина. 
П’ють літні, щоби молодими здатись 

І це вина чудова здатність.
Життєві клопоти розвіє, 
Це виногрона здавна вміють. 
                       Йоганн Вольфганг Гeте 

* * *
Дівчата й скляночка вина 
Лікують від всіх бід. 
А хто не п’є й не обійма, 
Й собі,мабуть, обрид. 
                       Йоганн Вольфганг Гeте 

* * * 
Чи я буду завтра жити, 
Ще не знаю я. 
Та якщо це припустити, 
Знаю точно: буду пити, 
Хто б не зупиняв. 
                        Готтгольд Ефраїм Лессінг 


З Вюрцбургерських наспівів 

Коли я гладжу твої щічки 
І пальчики цілую милі, 
Садова лава невеличка 
Здається м’якшою за килим. 
А під сорочкою твої 
Звабливі груденята. 
Як стиглі кетяги вони 
Принишкли у руках моїх. 
…Мойсей так і юдеї з ним 
Землі раділи благодатній. 
                        Макс Даутендей 


Про склянку місцевого вина 

Ясне вино… 
Приємне нам воно: 
І душу освіжає, 
Й турботи всі знімає. 
Вино із цих долин 
Поетові, як кінь. 
Нове життя дає нам 
Вино благословенне. 
                        Ганс Якоб Хрістоффель 
                        фон Гріммельсхаузен 


Одружені вина 

Рідні винА, його друзі бувалі! 
В надії на більше маємо мало; 
Губи облизуєм, та добре знаєм: 
Любі нам вина уже дозрівають. 
Вина з Угорщини будуть в нас знані, 
З Австрії також. Вони для кохання. 
Якщо їх щоденно не парувати, 
То що про хрестини ти можеш знати? 
                        Фрідріх фон Логау 


Сілезький пияк 

На горах сілезьких зріє вино, 
Спека чи мряка – йому все одно. 
Чи рік не вдавсь, чи добрий рік, 
Радо п’є кров виногрон чоловік. 

В погріб зайшов. Ось бочка моя. 
«Хтось з неї вип’є більше, ніж я? 
Нехай це буде хоча б сам біс, 
Не переп’є мене, як не пнись!» 

Ледве останній звук пролунав, 
В погребі чорт ураз постав. 
«Ну що, дружище, тепер ти мій, 
Виклик приймаю. Бери і пий!» 

По кілька кухлів випили ми. 
Зорі зійшли вже в нічній пітьмі. 
Й тут біс ледь чутно промурмотів: 
«З мене вже досить. Сто чортів!.. 

В Празі якось, згадалось мені, 
Пив зі студентами кілька днів… 
Та щоб кислятину цю жлуктать, 
Треба сілезцем спочатку стать». 
                        Август Копіш 

* * *
П’ю їх – лоз прекрасних соки, 
Й розтають мої печалі, 
І мій відчай, і турботи 
У морській зникають далі. 

П’ю їх – лоз прекрасних соки 
І плету вінок із квітів, 
Прикрашаюсь ним, співаю 
Про щоденне тихе щастя. 
                        Едуард Мьоріке

Джерело:
Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019
Читати більше

 

Як повідомляє Секретаріат Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, відбувся другий тур конкурсу на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року.
У засіданні Комітету взяли участь: Юрій Макаров – голова Комітету, Тамара Гундорова – заступник голови Комітету, Дмитро Богомазов, Володимир Войтенко, Майя Гарбузюк, Ростислав Держипільський, Римма Зюбіна, Тетяна Кочубінська, Любов Морозова, Ігор Панасов, Влада Ралко, Михайло Рашковецький, Юлія Сінькевич, Ірина Славінська, Остап Сливинський, Євгеній Стасіневич.
Члени Комітету, за результатами таємного голосування, сформували список творів у кожній з номінацій, допущених до третього туру.

«Короткий» список творів, допущених до участі у третьому турі:

ЛІТЕРАТУРА

Герасим'юк Олена. Книга поезій «Тюремна пісня»

Луцишина Оксана. Роман «Іван і Феба».

Махно Василь. Роман «Вічний календар».

Рафєєнко Володимир. Роман «Мондегрін (пісні про смерть і любов)».

ПУБЛІЦИСТИКА, ЖУРНАЛІСТИКА

Асєєв Станіслав. Книга есеїв «В ізоляції».

Білозерська-Воронова (Білозерська) Олена. Книга «Щоденник нелегального солдата».

Кіпіані Вахтанг. Книга «Справа Василя Стуса».

МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО

Андрусик Олександра (директорка агенції), Шимальський Євген (співзасновник агенції), Сула Катерина (виконавча продюсерка) ‑ Музичне агентство «УХО»Цикл «Архітектура голосу».

Козаренко Олександр (піаніст). Цикл концертів: «Фортепіанна музика Миколи Лисенка у виконанні Олександра Козаренка», «Фортепіанна музика Анатолія Кос-Анатольського у виконанні Олександра Козаренка», «Фортепіанна музика Бориса Лятошинського у виконанні Олександра Козаренка».

ВІЗУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Вайсберг Матвій (художник), Живкова Олена (куратор, заступник з наукової роботи). Виставка «Матвій Вайсберг у музеї Ханенків».

Михайлов Борис (художник). Відеопроекція та фотоінсталяція «Випробування смертю».

Семенюк Василь (художник). Графічне оформлення книги «Кобзар», цикл живописно-графічних творів «Мій Шевченко».

Федірко Анатолій (художник). Арт-проєкт «Арт фабрика ім.prof.К.Малевича».

КІНОМИСТЕЦТВО

Васянович Валентин (автор сценарію, режисер-постановник, оператор-постановник), Одуденко Владлен (художник-постановник). Художній фільм «Атлантида».

Ворожбит Наталя (режисер, автор сценарію). Фільм «Погані дороги».


ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Білоус Андрій (режисер, автор інсценізації (лібрето), перекладач), Колеснікова Ніна (хореограф-постановник), Бекіров Усеін (композитор), Орлов Борис (художник-постановник, виконавець головної ролі). Вистава «Шинель» за однойменною повістю Миколи Гоголя Київського національного академічного Молодого театру.

Вовкун Василь (режисер), Небесний Іван (композитор), Іпатьєва Ганна (художниця костюмів). Опера «Лис Микита» Івана Небесного Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Лавренчук Євген (режисер). Опера «LaTraviata» Одеського національного академічного театру опери та балету.

Маслобойщиков Сергій (автор інсценізації, режисер-постановник, художник-сценограф), Рудюк Наталія (художник по костюмах), Бегма Олександр (композитор). Вистава «Verba» за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Третій тур конкурсу на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року заплановано провести у лютому місяці наступного року.

Пресцентр Полтавської обласної організації НСПУ

Читати більше

23.12.20


Плотникова Р. Реквієм для Рози: роман / Раїса Плотникова. – Харків: Фоліо, 2016. – 251 с. 
«Реквієм для Рози» – четвертий роман письменниці Раїси Плотникової. За жанром це гостросюжетний авантюрний історичний роман.
Читати більше

20.12.20

Дата: 20.12.20 ● Час: 20:54 ● Мітки: , , ,    Коментарів немає
Читати більше

Україна пишається своїми титанами духу, своїми будителями людських душ – Тарасом Шевченком, Григорієм Сковородою, Іваном Котляревським, Миколою Гоголем. Чільне місце в цьому преславному ряду посідає і наш земляк, славетний письменник Панас Мирний (Панас Якович Рудченко).
З юнацьких літ, служачи по різних чиновницьких канцеляріях у Гадячі, Прилуках, Миргороді, а пізніше у Полтаві, він стикається з неправдою, з приниженням людської гідності, з болями і стражданнями народними. Це потрясає юнака до глибини душі. І він вирішує красним словом захищати уярмлений народ, розвінчувати його гнобителів.
Серце хвилювала велика любов до рідного краю, до України, до її голубих степів і видолинків, чистих річок і озер. А очі бачили інше…
«Переселенці! – б’є у вашу голову. – Серед цього розкішного, серед цього достатку безмірного народилися переселенці? Чого їм тут не доставало? Чого їм ще кращого треба? Якого добра вони шукають на світі?
І потемніла перед вами краса світова, полиняла її врода пишна, покрилася якимсь густим туманом та розкішна долина, серед якої ви недавно так раділи, такі любі почування гріли ваше серце». («Серед степів»).
Чи не оця пломеніюча любов до знедолених, до потьмареної України породила панорамні, людинолюбні й водночас гнівні твори «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Лихо давнє і сьогочасне», «Лихі люди», «Повія», в яких з такою правдою і виразністю змальоване життя дореформеного українського села?
Панас Мирний, неперевершений, чудодійний майстер літератури, завжди рівнявся у правдивому зображенні народного життя на своїх великих попередників – Тараса Шевченка і Миколу Гоголя. Зокрема у листі до Михайла Коцюбинського від 25 грудня 1902 року він високо поціновує Миколу Гоголя: «Гоголь хоч мистець чужої мови, оже по духу і природі рідний нам; його навіть невмирущі типи «Мертвих душ» – це зразки з наших панів. Що не кажіть, а Гоголь душею і натурою наш. Через це слід би його нам ушанувати. Це мало б тим більшу вагу, що наші вороги не мусили б попрікати нас нелюбов’ю до Гоголя».
Панас Мирний пам’ятав і слова Гоголя про свою творчість: «Я краще умру з голоду, а не пущу у світ, між люди свій недолугий твір». Про те, з якою вимогливістю працював, зокрема, над своїм романом «Повія» Панас Мирний, свідчить уривок з його листа до Михайла Старицького від 26 березня 1882 року: «Уже й підкінечна робота показує, що треба багато дечого переробити у другій частині, а як прийдеться звести усе докупи – то тоді знову треба все переробити та перетрусити».
Який же мудрий урок тяжкої, чорнової роботи над творами подає класик деяким сьогоднішнім письменникам в Україні, які пишуть так звані тексти, довжелезні й холодні, в яких немає ні трепету серця, ні хвилювання душі!
Цікаві висловлювання Панаса Мирного і про літературну критику. На скаргу Михайла Коцюбинського, що доводиться працювати без критики, він говорить: «Хіба Пушкін, Грибоєдов або Лєрмонтов, та й наш Гоголь, творили й робили за проводом критики?.. Самі набирали у своїй душі і снаги, і сили; а критика уже потім їх оцінила і піднесла геть високо угору. Отак і з нами повинно бути. Як більше нас буде, то і критика з’явиться і розкаже, хто що з нас доброго вчинив, а в чому помилявся».
Великий полтавець був оригінальним стилістом, майстром добірного, чудовного, образного літературного слова. Він збирав його по іскорці, по крихітці в гущі народній і в Гадячі, і в Миргороді, і в Полтаві, і в себе на зелених Кобищанах. Коли читаєш його романи, повісті та оповідання, то, мов у хвилі кипучого, виблискуючого океану, поринаєш у мовну квітчасту стихію, що пахне сонцем і грозами.
Як актуально і нині звучить таке його застереження: «Мова, – писав він, – така ж жива істота, як і народ, що її витворив. І коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей. Він повинний буде згинути – стати іншим народом».
За роки багатолітньої бездержавності ми занехаяли свою рідну мову. Як перекинчики, бездумно відмовляємося від неї, соромимося її і «щьолкаємо» чужою, сусідською мовою, бо вона, бачте, «великая и могучая». А сусіди тільки й думають про те, як, відібравши у нас рідну мову, повністю закріпити за нами статус нікчемного, недолугого хохла, назавжди зробити з нас таких собі крикливих, вертихвостих Вєрок Сердючок. Хіба не про це свідчить навала російськомовного сексуально-розбійницького чтива на книжкові прилавки наших міст і містечок?
Поки живе мова – живе й народ. За це вболівав великий Панас Мирний.
Ще за життя над Панасом Мирним уже сіяла зоря слави. Високо оцінювали його талант Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський. Та не про себе думав письменник, а про славу рідної землі, своєї прекрасної України.
«Дуже б мене уразило, – писав він, – коли б хто сказав, що це я вже про славу дбаю. Не втаюся: про славу, тільки не свого ймення, а про славу самого діла. У мене одна думка: як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні. А чи я се зроблю, чи другий – для мене байдуже».
Шануймо ж пам’ять великого подвижника духовності Панаса Мирного, читаймо, вивчаймо його невмирущі твори і передаваймо його любов до України від покоління до покоління.
Володимир МИРНИЙ,
член Національної спілки письменників України,
лауреат обласної премії імені Панаса Мирного

Джерело:
Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019
Читати більше
Дата: ● Час: 13:27 ● Мітки: ,    1 коментар
Читати більше

19.12.20

Дата: 19.12.20 ● Час: 14:07 ● Мітки: , ,    Коментарів немає
Читати більше

18.12.20


Журі Премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача відкритим голосуванням визначило переможців.
Премією Полтавської обласної ради імені Петра Ротача нагороджуються краєзнавці за кращі документально-публіцистичні і науково-популярні твори з історії рідного краю та літератури, які оприлюднені на момент засідання журі. Номінації Премії: «Історичне краєзнавство», «Літературне краєзнавство».
Цьогоріч у номінації «Літературне краєзнавство», за одноголосним рішенням журі, переміг ректор Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка, доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко. Премію йому присудили за енциклопедичні видання «Літературно-мистецька Полтавщина», «Мовознавча Полтавщина», «Літературознавча Полтавщина» та довідник «Сучасні письменники Полтавщини». 



Щодо переможців у номінації «Історичне краєзнавство», то тут думки журі розійшлися. На премію претендували доктор культурології, кандидат історичних наук Анатолій Щербань та краєзнавець, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин. Подискутувавши, з другої спроби шестеро з 11 присутніх членів журі підтримали кандидатуру Віктора Міщанина – автора книг про традиційну побутову культуру України: «Мотрона Назарчук: життя і творчість» та «Віра Мордіна: про гончарство, вишивання і не тільки…».


Нагородження переможців вирішили урочисто провести у Полтавському краєзнавчому музеї 25 січня (з нагоди Дня народження Петра Ротача, яке відзначають 24 січня). Розмір премії у кожній номінації становить 5 000 грн.

Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України
щиро вітає Миколу Івановича Степаненка з відзнакою та бажає невичерпної наснаги й подальших творчих злетів!

Пресцентр Полтавської обласної організації НСПУ

Читати більше

16.12.20

13.12.20



Минулого року виповнилося 130 років, як 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва неподалік села Грунь Зіньківського повіту Полтавщини народився Остап Вишня — борець за незалежність України 20 століття, начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць Української Народної Республіки, в’язень комуністичних сталінських концтаборів, письменник-сатирик, гуморист, перекладач. Остап Вишня започаткував новий гумористичний тип фейлетону — «усмішку». Справжнє ім’я — Павло Губенко.

Дитинство і юність

«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». «Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси». Так із гумором описував своє народження і життєвий шлях Остап Вишня у гуморесці «Моя автобіографія».


З дитинства захоплювався творчістю земляка — Миколи Гоголя, «Тараса Бульбу» зачитав до дірок. Ім’я одного з синів головного героя узяв за псевдо, а Вишня — бо любив вишні. А ще на Полтавщині майже біля кожної оселі ростуть вишневі дерева. Родина Губенків виростила сімнадцятьох дітей, другим з яких був Павло. «Батьки гарно молилися Богові, якщо він їм подарував стількох дітей», — писав у автобіографії Остап Вишня. У Зіньківській школі вчився разом з майбутнім поетом-неокласиком Миколою Зеровим. У 10 років залишився сиротою, проте закінчив початкову школу і фельдшерсько-військове училище в Києві, де навчався безкоштовно, як син колишнього унтер-офіцера. Під час Першої світової війни працював у хірургічному відділенні Південно-Західної залізниці. Тяга до освіти була такою сильною, що в неспокійному 1917 році фельдшер Губенко екстерном склав весь гімназійний курс і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

Павло Губенко — петлюрівець

А далі стає петлюрівцем, долучається до національно-визвольної боротьби за незалежність: вступає до партії лівих соціал-демократів (есерів) і товариства «Просвіта» , із захопленням вітає появу Центральної Ради, і взагалі стоїть горою за неньку-Україну, де тільки міг. В автобіографії згодом писав: «Як ударила революція — закрутився. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету — до Центральної Ради. Тоді до св. Софії, зі св. Софії — до «Просвіти», з «Просвіти» — на мітинг, з мітингу — на збори, зі зборів — до Центральної Ради, з Центральної ради — на з’їзд, зі з’їзду — на конференцію, з конференції — до Центральної Ради. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я. Державний муж, одне слово». Павло Губенко як великий патріот Української Народної Республіки (УНР) докладав чимало зусиль до розбудови нової держави. На 1919-й був начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. Там він зблизився з багатьма офіцерами Української Галицької армії та Дієвої Армії УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі захисники УНР. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Рятував як міг життя українських петлюрівських офіцерів і вояків, котрі знемагали від ран, отриманих в боях із російськими окупантами. як білими, так і червоними, більшовицькими. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними історіями, які сам і вигадував. 1919 рік. Триває війна більшовицької Росії на чолі з Лєніним та білогвардійської Росії на чолі з Денікіним з армією Директорії УНР, яку очолював Симон Петлюра. Відстоюючи інтереси УНР, у цьому році Павло Губенко опиняється у Кам’янці-Подільському. У складі Міністерства шляхів УНР евакуювався до цього міста, де і були опубліковані його перші літературні праці — фейлетони і памфлети. Про початок літературної біографії згадував так: «Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до «Народної волі». Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував». За підрахунками дослідників, за період з листопада 1919 до лютого 1920 року гуморист-початківець опублікував 37 творів — в основному під псевдонімом Павло Грунський. Навесні 1920 року Павло Губенко повертається до Києва, але ж відразу потрапляє до пазурів більшовицьких окупантів. його відразу ж заарештовують чекісти. У катівнях ЧК поневірявся півроку, аж доки йому не допоміг вибратися з більшовицької в’язниці поет Василь Блакитний. З його легкої руки Павло з’явився в столиці — Харкові, де з квітня 1921 працював у республіканській газеті «Вести ВУЦИК».

Антирусифікаторські гуморески Остапа Вишні

22 липня 1921 року народився на світ гуморист Остап Вишня — в «Селянській правді» було опубліковано фейлетон «Дивак, їй-богу!» з таким підписом.
Псевдонім швидко став настільки відомим, що справжнє ім’я письменника згадували вкрай рідко — тільки в офіційних паперах. Вишні дали кімнату в комунальній квартирі, а згодом він переїхав у будинок «Слово», побудований спеціально для письменників.
Зі спогадів Володимира Куліша «Слово про будинок «Слово»: «Зросту вище від середнього, виглядав він як «добрий дядько». Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати... Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця — пес завбільшки з доброго теляти... Дружина Вишні — така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька Леся — образ своєї мами... Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під’їзді того ж будинку. — Авт.), то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав».

Вірна подружня пара – Павло Михайлович Губенко і дружина Варвара Олексіївна Маслюченко (1902-1983)

Він набуває величезної популярності, у пресі один за одним виходять збірки його «усмішок»: «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)» (1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi» (1927), «Ну й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930); двома виданнями (у 1928 і в 1930 році) вийшли у світ чотири томи «усмішок». Їх головна тема — розвінчання недоліків людини й суспільства.
З фейлетону «Українізація» (1926 рік, серед дійових осіб — голова комісії з українізації, два її члена і «радянська панна», звітують перед цією комісією): «А скажіть, будь ласка, навіщо проводиться українізація?» — «Українізація проводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти». «Чим славна наша Україна?» — «Борщем і галушками». «Як буде по-українському: В виду того, что...? — «Позакак». «Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?». Панна мнеться: «Не знаю... Не знаю». Голова, до дирижера: «Маестро, допоможіть!». (Музика починає грати гопака.) Панна (радісно скрикує): «Гопак!». І вердикт комісії: «Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд. Іспит складено на відмінно. Ви вільні». У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку «Українізуємось», що користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив — відродження національної гідності українського нації і розвиток української мови. Частина усмішок Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх вияснень пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Вже Вишня давно сидів у найвіддаленішому концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало. Письменник критикував, гостро висміював злободенне, віджиле, чуже й вороже народові. «Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність, — писав у щоденнику Остап Вишня. — Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!».

В’язень комуністичних сталінських концтаборів

Втім такі його погляди не сприймала тодішня окупаційна російсько-комуністична влада. 1933 рік. Розкручується виток сталінських репресій проти української інтелігенції. 13 травня покінчив з собою близький друг Вишні і сусід по будинку «Слово» Микола Хвильовий. Розповідають, що Вишня три дні, зачинившись у будинку, плакав і повторював: «На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?». Через півроку, 26 грудня, заарештували і самого Вишню. У цей час ішов процес «Української військової організації», і до нього «підключили» трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Лише Остапа Вишню було «помилувано». Інших дев’ять осіб, обвинувачених у справі УВО (ще не завершеній — усього було заарештовано 148 осіб), розстріляли.

В’язень сталінського концтабору

Письменника засудили до 10 років таборів за «терористичну змову». Начебто він готувався здійснити замах на українофоба, ІІ секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. На допитах, відкидаючи безглузді звинувачення, Остап Вишня жартував, що «в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін». Покарання відбував в Ухтимсько-печорському таборі. 1937-го його мали розстріляти. Для цього етапували до іншого табору через річку Печору. Оскільки крига вкрила річку, заарештованих довго не могли доправити до місця призначення. За цей час начальника табору розстріляли, а наказ про страту Остапа Вишні загубився.

Творчість в умовах рабського суспільства і «тюрми народів» СССР

1943-го Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби він своєю творчістю надихав на боротьбу УПА. Він написав збірку памфлетів про «буржуазних націоналістів» «Самостійна дірка», що врятувало письменника від подальших репресій. Однак воїни УПА привітали повернення з таборів Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели («Мисливські усмішки», «Кримські усмішки»). У «Мисливському оповіданні» він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої «знімає» весь попередній витончено-ліричний сюжет. У «Ярмарку», що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри змальовує барвисто-співуче море українського ярмарку.
Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити», — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!». Тут Вишня завуальовано пише про «Розстріляне Відродження» і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачить і себе. Москва в 30-их роках знищила українську літературу за «націоналізм». «Оті дурні, — пише Вишня в згаданому щоденнику, — що кричать «Націоналісти!», не розуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!». І далі: «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!».
Точно в 15-ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: «Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за «провалля» в літературі... Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потім читав».
У 1955 році Остапа Вишню реабілітували. Комуністичні концтабори підірвали здоров’я письменника. 28 вересня 1956 року гуморист-мученик помер від розриву серця. Похований на Байковому кладовищі. На знак вшанування пам’яті його ім’ям було названо вулицю у Полтаві.
«Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!».

Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП


Читати більше

У листопаді для вчителів та бібліотекарів області відбулася презентація літературно-мистецького журналу "Полтавська криниця" (№1(3) і №2(4) 2019 року), що його започаткували письменники Полтавщини – члени обласної організації Національної спілки письменників України. Організаторами зустрічі з редакційною колегією виступили Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти ім. М. В. Остроградського та обласна письменницька організація.
Читати більше