«Колізеї душі»: роздуми над поезією Олександра Пушка

Про поезію так само складно писати як про музику, живопис, коли читач не має змоги твір почути чи побачити. Поезію треба читати, осягати, і в кожного будуть свої відчуття, свої враження. Щодо віршів Олександра Пушка (розгорнута добірка; Українське слово. – №35. – 2-8 вересня 2015. – c. 12), то його система поетичного мислення, логіка добору зображувальних засобів потребує копіткого розшифрування, подібного до розв’язування математичної задачі. Ось, приміром, – «слова виростають вночі переплаканим зіллям», чи – «колізеї душі очі на світлі мружать»… Щоб пройнятися розумінням цього, треба настроїтися на відповідний лад автора, сказати б, – побути ним самим. І тоді стане зрозумілим, що слова, які виростають вночі, – рятівні й заспокійливі водночас для ліричного героя, який свою душу уподібнює з лабіринтами римського Колізею.

Земляк Олександра Пушка Микола Гоголь вважав Колізей живою істотою, а оті лабіринти, оті лави, ходи-виходи, стіни називав його зморшками. І живий Колізей, залежно від настрою, то розгладжував ті зморшки, радіючи, то стулював, сердячись, що його давно не відвідували… Але в тих лабіринтах, у тих закутках-колізеях поетової душі, що, молода, лише пізнає світ і «очі на світлі мружить», чимало яскравого, естетично довершеного. Його вже не треба розшифровувати, а просто насолоджуватися, читаючи: «б’є в литаври вогонь», «жовте яблуко сонця знову мене стріча». Блискавка в поета Пушка не пече, не вражає, а «плаче на землю пекучо», тож уявляєш уже не її вогненний спис, що шмагає і карає, а яскраві сльозини, які обпікають і ранять, здатні розірвати навіть «аорту неба». Звернення до неба, до божественних сил у автора теж своєрідне… Після вірша з блискавкою раптом проступає образ Діви Марії, в якої ліричний герой наважується запитати: «Куди ти ідеш?» і сам дати відповідь: «ти приходиш як день / ти чекаєш свого Месію / і щораз намагаєшся / словом у нім зійти…».

Поет Олександр Пушко чи не в кожному творі нагадує, що поезія, процес творення – річ інтимна, індивідуальна, наче в мушлі захована. І ось десь там вона в нього нуртується, гартується, міниться, а часом і вихлюпується назовні, боячись, аби не обпекти когось, не вразити, та й самій не стати банальною. Тому й запитує його ліричний герой: «просто́рі розмови у про́сторі мушлі – / навіщо виносить усе на загал?». А щодо того, що вже винесено на загал, що вже поціноване схвально чи не схвально, автор теж має свою думку, не за роками зрілу: «будуть злети і зойки буде віра й зневіра / доки пройдеш усі круті лабіринти долі»…

Чи не найбільше у цій короткій добірці нових віршів Олександра Пушка мене вразила поезія «Синай», – і вправністю віршування, і музичністю. Невідомо, чи встиг побувати автор на цій біблійній землі, але відчувається незрима присутність його на півострові див, до якого звертається не інакше як до давнього знайомого: «столика стара Синай». Де гора Мойсея, який таки позбавив свій народ рабства; де Неопалима купина і монастир шанованої в усьому християнському світі святої Катерини. Ліричний герой не лише сам відчуває, як Синай «дихає небом і ладаном», як «з кожним із нас / в підсвідомості / веде перемовини», а й спонукає до цього відчуття інших, – музи́ку, який має йому заграти («заграй мені, хлопче, / благаю тебе, заграй»), та й усіх, хто торкається незвичного й часом незбагненного світу поезії Олександра Пушка.

Олександр БАЛАБКО,

Київ, 2015