Як «здобрюють коріння» Полтавщини в журналі «Українська культура»

Отож, почнемо із самого початку, тобто із вступного слова-звернення  редакції журналу «Українська культура»: «Чи можна жити сучасним ритмом і вловлювати майбутні вібрації, не шукаючи витоків, не здобрюючи коріння, проносячись життям галасливим болідом або просуваючись інертним тілом?» Йдеться тут про №6 2014 року щомісячного всеукраїнського  журналу «Українська культура», де вміщено матеріали для теж всеукраїнського і культурологічного  проекту «Ми –  Україна: Полтавщина». Скориставшись риторичними закликами редакції, не просуватись інертним тілом і шукати витоків, відкриваю журнал на с. 34 – 35. Зачарований назвою «Із полтавських плеяд» (!?), вдивляюся у знайомі обличчя славетних полтавців, де під овальними фото вміщено не тільки ім’я, прізвище, але й коротка розповідь про заслуги на ниві вітчизняної культури. Ось і Віра Роїк – талановита народна вишивальниця, Герой України. Дивлюся і, як кажуть, очам не вірю, адже на фотографії сучасна письменниця з Лубен Наталя Баклай…

Читаю короткий текст про Марію Башкирцеву й дізнаюсь, що «талановита дівчина-художниця з полтавського села Гайворон». Однак, пам’ятаючи заклик редакції щодо шукання витоків, згадую, що та народилася в селі Гавронці (тепер Диканський район Полтавської області).

Про Раїсу Кириченко зазначено, що вона заслужена артистка України і лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка. Тут теж потрібне уточнення, адже ще в 1979 році талановита співачка стала народною артисткою. Є тут і правописний недогляд, бо слово заслужена пишеться з маленької літери, а от Державна премія з великої.

Письменника Євгена Гребінку названо «українсько-російським письменником», а про Миколу Гоголя сказано: «Видатний прозаїк і драматург, творчість якого однаковою мірою належить російській та українській літературі».

– От би ще дізнатися, хто, як і навіщо оту однакову (!) міру визначав, – думаю.

А Іван Котляревський, за оцінкою журналу «Українська культура» – «Письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури…». Тут для пояснення згадаємо, що поети й драматурги це ж і є письменники, а зачинателів сучасної літератури взагалі не буває в світі, бо є тільки сучасні письменники, або творці сучасної літератури, її представники і т.д.

Для подальшого натхнення знову процитуємо закличне слово редакції: «Чи вистачить духу не тільки мати власну позицію, а ще й відстоювати її?» Тому не дивуємося, що Олесь Гончар, на їх думку, був редактором журналу «Всесвіт» (насправді редактором журналу «Вітчизна»), фотохудожник з Лубен Володимир Білоус – літературознавець (жодного літературознавчого джерела так і не вдалося знайти, окрім того, що фотографував письменників і розповідав про це в інтерв’ю). Перебільшеним є твердження, що приятель майбутніх декабристів Василь Капніст «намагався вивести Україну з-під ярма Російської імперії», однак в його найвідомішому драматичному творі – комедії «Ябеда» – тільки сатирично відображено аморальні вчинки тодішнього чиновництва, а «Ода на рабство» мала антикріпосницький зміст.

Зараховуючи до полтавської плеяди деяких митців, чомусь не говориться про їх зв’язки з полтавським краєм, як наприклад, Іван Кавалерідзе (автор пам’ятника Тарасові Шевченкові в Полтаві (1926), письменниця Оксана Іваненко (народилася в Полтаві), чи Григір Тютюнник (народився в с. Шилівка Зіньківського району). А про його старшого брата Григорія Тютюнника, теж Шевченківського лауреата, в плеяді не згадується зовсім.

– Може тому, що говориться в окремій публікації, –  думаю.

Промовистим свідченням того, як не треба «здобрювати коріння» є стаття в журналі «Українська культура» такого собі автора KAIROS під назвою «Вир недоговореного» (с. 40 – 41). Йдеться у ній про історію написання Григором Тютюнником кіносценарію за романом «Вир» старшого брата Григорія Тютюнника. Читаю текст і без особливих труднощів знаходжу добре знайомі слова, вислови, речення, абзаци, навіть цитати із джерельних матеріалів, інколи в скороченому вигляді, однак без жодних бібліографічних посилань, навіть згадки про їхні назви. Наприклад, при цитуванні тексту із книжки «Панорама найновішої літератури в УРСР  (Мюнхен: Пролог, 1963), KAIROS (не хочеться називати цього «культурного» плагіатора автором) згадує тільки про якесь мюнхенське видавництво, хоча цитату із коментаря упорядника наводить, а потім переказує її своїми словами.

Для підтвердження процитуємо первісний текст: «На відміну від всіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався «розширенням творчих меж соціалістичного реалізму» в той спосіб, що замість давати клясові мотивації вчинків своїх героїв умотивував їх з чисто природного людського погляду. Суцільного твору не вийшло, бо примусова тенденція мусіла бути, але окремі його частини вражають читача щирою правдою».

Порівняємо тепер із його запозиченням у журналі «Українська культура»: «На відміну від усіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався розширенням творчих меж соціалістичного реалізму». Цю особливість «Виру» дуже тонко відчував і Григір. Тож у своїй сценарній версії роману він робив акцент саме на природних, а не класових мотивах вчинків героїв роману». [c. 40]

Уперше уривок із кіносценарію Григора Тютюнника за романом Григорія Тютюнника «Вир» було опубліковано саме в газеті «Літературна Україна» (11 серпня 2005 року) із моїм переднім словом «…Щоб вирости їм у поему краси…», далі з’явилося   наукове  дослідження: «Кіносценарій Григора Тютюнника за романом Григорія Тютюнника «Вир» (журнал «Бахмутський шлях», 2005. − № 1-2. − С. 18-20). І тільки в 2013 році цей мистецький твір вийшов друком в окремому міні-форматному виданні: Тютюнник Г.М. Кіносценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир» / Григір Тютюнник; підготовка тексту, передм. О.І.Неживого. – Луганськ: Янтар, 2013. – 184 с. Публікацію здійснено за автографом, який зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України.

Отож, на завершення знову звертаюсь до пафосної, а тому безпредметної риторики  цього числа журналу «Українська культура»: «Чи є потреба витрачатися на роз’яснення ніби очевидного й безсумнівного, гупаючись у стіну байдужості?». Вважаю, що байдужими не тільки до культурних надбань Полтавщини, але й професійної етики журналіста  виявилися самі працівники журналу із такою багатообіцяючою назвою. Хіба не так?

Олексій НЕЖИВИЙ