Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

30.10.17

Дата: 30.10.17 ● Час: 20:33 ● Мітки: ,    Коментарів немає
Про музиканта Юрія Фединського написані сотні статей, відзнято кілька документальних фільмів, він частий гість теле- та радіопрограм. Юрій громадянин США, народився у заможній родині емігрантів, навчався в університеті Східної Кароліни, а потім у 1998 році поїхав до України, де живе і донині. Фединський – активний учасник культурного життя, грав у кількох популярних гуртах, таких як «Гайдамаки», «Карпатіянs», «Хорея козацька».
Сім років тому він оселився у селі Крячківка Пирятинського району, і є учасником гурту «Древо». А ще виховує чотирьох дітей, влаштовує кобзарський табір та фестиваль. На перший погляд – абсолютно ідилічна картина. Але тільки на перший. Насправді доводиться долати чимало перепон. Про все це Юрій Фединський розповів під час розмовного кафе, що його провели у рамках проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки» Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України спільно з газетою «Події та коментарі».
Я відчував, що буде нова революція, і хотів поселитися недалеко від Києва…
Я прожив десять років у Києві, коли зрозумів, що мені пора вже десь осісти. Саме тоді одружився. Страшенно стомився платити непомірну оренду за квартири, а також від постійного пошуку грошей. Адже разом з Тарасом Компаніченком ми дуже часто грали концерти безкоштовно. Крім того, я дуже не хотів, аби мої майбутні діти зростали у гамірній і брудній столиці. Спочатку як один з варіантів розглядав Полтаву. Але зрештою подумав, що треба оселитися неподалік від Києва на випадок нової революції. На думку спало село Крячківка, куди я приїздив, аби познайомитися з бабусями гурту «Древо». Незабаром ми придбали там хату, пустили коріння. Тепер там зростають четверо моїх дітей.Світлина від Події та коментарі.
Живучи у Крячківці, ми з жінкою незабаром зрозуміли, що перебуваємо у певній культурній ізоляції. Вирішили, що тут має бути табір, де охочі зможуть безкоштовно вчитися грі на бандурі. Табір мав бути на кшталт того, який я колись відвідував в Америці. І якщо у США такі заклади є, то чому їм не бути в Україні? І ось уже сім років поспіль ми проводимо кобзарський табір. Згодом виникла потреба провести й мистецький фестиваль. Утім, я навіть не уявляв, скільки перепон доведеться подолати.
З часів радянського союзу в управліннях культури, переважно, змінилася тільки вивіска, методи роботи лишилися «совкові».
Мені постійно казали різні люди: «Юрко, люди повинні бачити ваше мистецтво, давайте зробимо етнофестиваль, назвемо його «Пирятин». У мене вже був досвід фестивального руху. Але тут ніяк із цим не складалося, бо треба ж було співпрацювати з державними установами та управліннями культури. А ми з ними – на різних хвилях, не могли знайти порозуміння. І мені сказали: «Тоді не буде фестивалю». Мені було дуже жаль. І я сказав: «Тоді я зроблю без держави». Мене лякали: «Не буде ж ні коштів, ні місця». Але я все одно почав готувати перший фест «Древо роду кобзарського».
Він не був масовий. Це дійство для поціновувачів фольклору. Можливо, хтось подумає, що він для дуже обмеженого кола. Але якщо ви не розумієте цієї музики, значить, вона просто не ваша. Фестиваль існує вже три роки. Чи не вперше в історії участь беруть і жінки. Мене спершу дуже за це критикували колеги по цеху. Мовляв, як же так, це порушення вікових традицій. Але ж ми живемо у двадцять першому сторіччі. Тут немає місця чоловічому шовінізму, та і будь-якому шовінізму взагалі. Адже серед учасників фестивалю та учнів було і чимало іноземців Серед них навіть японець – один із найстаранніших учнів.
Мені часто кажуть про мою «інакшість». Можливо, і справді, я інакший, бо постійно прагну до змін. Зокрема, до змін у культурі. Наші діти повинні йти до клуба, співати гарних автентичних пісень. А не пісень про сало і горілку. От наше пирятинське управління культури організувало «Свято сала». Часто думаю – хто цим керує? Так, в ідеалі має держава керувати культурою. Бо якщо не буде наша цього робити, то швидко запанує культура іншої країни. Скажімо, московитська. Тому я не хочу з ними конфліктувати. Хоча конфлікти постійно є.
Управлінці сфери культури мали би більше думати про фестивалі та концерти, аніж супроводжувати збори можновладців.
Управління культури можуть бути прекрасною інституцією. Проблема в тім, що ці управління були започатковані в СРСР. На сьогодні часто бачимо, що змінилася тільки вивіски. А методи роботи лишилися тими ж. У багатьох працівників і досі радянський світогляд. Знаю одну очільницю, яка була затятою регіоналкою і постійно з пієтетом говорила про Росію-матінку. Таких прикладів безліч. Тому вони мене і не сприймають. Якщо б я співав про горілку і сало – будь ласка, виступай. Для кобзаря ж місця на сцені немає. Бо кобзарство як явище їм глибоко чуже та не зрозуміле. Набагато зручніше і зрозуміліше щось на кшталт «Лісапетного батальйону».
Напередодні нашого першого фестивалю до мене зателефонували з управління культури й кажуть: «Яке право ви маєте на нашій території влаштовувати міжнародний фестиваль?». Відповідаю: «Я не тільки маю право, я зобов’язаний це зробити». Я довго намагався запевнити людину, що я з нею не ворогую, навпаки, запрошую подивитися наше дійство, побачити, чим ми займаємося. Уявіть моє здивування, коли ця «посадова особа» не спитала, хто з музикантів у нас виступить, натомість цікавилися, хто з політиків буде брати участь. Тієї миті я збагнув – головне завдання для управлінь культури – не організовувати концерти чи фестивалі. Їхня головна справа – влаштовувати й обслуговувати політичні збори. Цікаво, що ми знайшли спільну мову з мером Пирятина, багатьма іншими посадовцями. Але маємо конфлікти з управлінням культури. Сподіваюся, так буде не завжди. Совкове насліддя обов’язково кане в Лету. Як і все несправжнє і неприродне.
От, скажімо, нещодавно був у нас показовий випадок. Усі знають гурт «Древо» не тільки за піснями, вони вирізнялися з поміж інших ще й одностроями – автентичними, старовинними, саме такими, які носили їхні мами та бабусі. Їх багато разів намагалися «підігнати» під стандарт різних «заслужених» фольклорних колективів, вдягти у костюми, що належать до радянської естетики. Вони навідріз відмовлялися. І в цьому була їхня унікальність, це вирізняло з-поміж сотень інших. Зовсім нещодавно оновлений склад «Древа» вирішив придбати нові костюми. Так би мовити «синтетичні». І на фестивалі «Свіччине весілля» у Березовій Рудці їх… не впізнавали. Відтак артистки тепер знову в пошуках автентичних одностроїв.
Наше страхування – небесне. Що може бути краще?
У селі до нас ставилися по-різному. Спочатку ми там знали тільки учасниць гурту «Древо». Згодом же почали роззнайомлюватися. Люди різні, як і скрізь. Є такі, що трохи вживають оковиту. Є ті, що дуже вживають.
Утім, зауважу, що у нашому селі не багато питущих. Загалом люди культурні та доброзичливі, завжди вітаються. А для мене це багато важить. Однак більшість нас із дружиною все-таки не розуміє. Уявляєте ситуацію? До них прийшов нахабний янкі й каже: «О, у вас культура не на дуже високому рівні, я хочу вам допомогти підняти її на вищий щабель». Місцеві жителі мають свої поняття про культуру. У декого вона немає нічого спільного з українською. Це культура споживача, любителя цигарок і дискотек.
А я роблю фестиваль із вечорницями, де ми танцюємо, співаємо та граємо, на цей фестиваль мої противники, звісно, не прийдуть. Мені сказала одна приятелька: «Вони дивляться на тебе, як на Брюса Вілліса. Якийсь чувачок прийшов робити тут мистецьку революцію. А вони звикли жити так, як звикли. Ти закликаєш їх вчитися, а вони не хочуть, і знають, що ти ще й у пресі можеш це все розповісти». Тому на питання про мої стосунки з селянами я намагаюся відповідати обережно. Але не можу брехати. З іншого боку – я не приїхав у село, аби заводити друзів. Я сюди приїхав, аби робити з людей громадян. Гідних нащадків славетних предків.
Загалом живеться нам не просто. Я займаю нішу, яку мало хто займає. Це не масова продукція. Я не виготовляю інструменти на замовлення. Ми не розкошуємо, але і не скаржимося ні на що. Маємо дім, їжу та одяг, проводимо фестивалі. Хіба цього мало? Живемо за Законом Божим. Наше страхування – небесне. Що може бути краще?
Алла ШИРОКОВА

0 коментарі:

Дописати коментар