Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

01.10.15

Дата: 01.10.15 ● Час: 18:55 ● Мітки: , ,
Майже півстоліття життєва й творча доля талановитого письменника Івана Низового була пов’язана з Луганщиною. Саме тут митець упевнився в глибинному українському корінні нашого краю, тому й з таким несхитним бажанням хотів виполоти бур’яни національної зневіри, бездуховності. офіційної зневаги до найдорожчого – рідної мови.
У книзі вибраної любовної лірики «Веселка неповторних весен» (2003) Іван Низовий писав: «Свої перші вірші я написав узимку 1960 року, і були вони, звісно, про любов, бо нашептала їх мені моя перша, несмілива, більше небесна, аніж земна, юнацька любов…».
Можливо природна здатність до віршування виявлялася і набагато раніше, коли з дітьми, забачивши сільського мірошника, кричав: «Діду Яриш, куди ти шпариш?»
Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року в селі Марківка нинішнього Білопільського району Сумської області. Однак ці короткі й офіційні рядки не передають всього трагізму й драматизму його дитячих років. Найкраще розповів про це сам письменник у автобіографічній повісті «Десь там, за соняшниками» (2004). Ось бабуся на його прохання згадувала: «При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній… Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, вся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитину. А нічого, оклигала. І ти народився живенький».
Сирітське дитинство Івана Низового пройшло біля хутора Рудка, де мешкав разом із бабусею і старшою сестричкою Людою, адже в роки війни втратив і батька й матір. Однак він ніколи не називає себе дитиною війни, стверджуючи, що є дитям любові, а війна приносить тільки горе, сирітство, розруху, калічить долі людські. Тут варто згадати новелу Івана Низового «Дід Мороз із мого дитинства», яка вперше була надрукована в першому номері Луганської обласної молодіжної газети «Молодогвардієць» 1 січня 1967 року. Саме цей літературний твір засвідчив, що на Луганщину приїхав талановитий письменник. 
А ще раніше, навіть не закінчивши шостого класу, змушений був за трудодень працювати в колгоспі, потім будувати комсомольську шахту на Донбасі, сплавляти ліс на архангельській півночі, споруджувати електростанції в казахстанській Караганді та поблизу Змієва на Харківщині, цементно-шиферний комбінат у Балаклії. З 1961 по 1964 рік служба в армії. Ще будучи солдатом побував у 1963 році на семінарі молодих літераторів в Одесі, а вже в 1964 році в Ужгородському видавництві «Карпати» вийшла перша поетична книга Івана Низового «Народжуються квіти», редактором якої був молодий поет Петро Скунць. Потім було навчання у Львівському університеті, педагогічна й журналістська робота, у 1966 переїзд на Луганщину й робота в Новоайдарській районній газеті, а з 1967 року в новоствореній обласній молодіжній газеті «Молодогвардієць».
Друга книга – «Провесінь» – вийшла в 1971 році, в наступному Іван Низовий став членом Спілки письменників, однак продовжував роботу в обласних газетах, потім старшим редактором обласної студії телебачення. Керував обласним літоб’єднанням, був консультантом спілчанської організації. У 1979-80 роках навчався на Вищих літературних курсах при Літінституті імені О.М. Горького. З 1992 по 1998 рік – відповідальний секретар і голова Луганської організації СПУ. Про цю сторінку в життєписі Івана Низового хочеться сказати більше. Нелегкими були ті часи. Матеріальна скрута, несприйняття багатьма нових духовних цінностей, що відроджувалися на ґрунті національного.
А ще до того кожний письменник розумів свободу творчості по-своєму: один, що раніше прославляв деспотичне російське самодержавство, тепер із люттю й зневагою накинувся на все українське, інший почав перекладати свої твори про життя робітничого класу російською мовою, бо зрозумів, що для київських видавництв його писання тепер непотрібні, ще хтось, щоб пролізти в Спілку почав римувати дуже патріотичні рядки, а ще численна графоманська братія, відчуваючи зовнішню і внутрішню ідеологічну підтримку, назвала одну з громадських організацій письменницькою, тим самим привабивши декого із професійних літераторів, особливо тих, хто полюбляє не тільки славу…
Український письменник Іван Низовий свою позицію висловив уже давно, а особливо в статті «Бути народом», яка в 1988 році була оприлюднена в обласній газеті «Молодогвардієць» і стала своєрідним рушійним складником національного відродження на Луганщині, нехай і романтичного, але життєдайного й потрібного. Зрозуміло, що на шляхах економічних негараздів чимало тих патріотів-романтиків розгубилося в пошуках засобів існування, а чи й посівши сяке-таке чиновне місце й забули про той час. Однак життєві й мистецькі орієнтири Івана Низового не зазнали значних змін.
Може й справді
Була прихильною, 
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я 
Людиною сильною 
Та корінням тримавсь 
Українського поля.
 Свої державницькі погляди Іван Низовий обґрунтував у публіцистичних книгах «Там, де я ніколи не плакав» і «Там, де я сміюся крізь сльози»(2006 р.). 
Саме в поєднанні особистої долі поета із найбільш значимими подіями в житті народу виражається публіцистичне спрямування поетичних збірок «Горобина ніч» (1992), «Пракорінь» (1995), «І калина своя і тополя» (1992), «Запрягайте, хлопці, коней» (1993), «Покотьоло», «Вівтар» (1995), «Свіча на вітрі» (1996), «Білопілля – Верхосулля» (1997), «О, Оріяно…» (1997), «Осяяння осінню» (1997), «Сльоза небесна» (1997), «Це – мій вертеп. Лірика відчаю і надії» (1996), «Воронці нев’янучі» (1998), «За овидом сивим» (1998), «Чорнороси» (1998), «Це – мій вертеп» (1998), «Нічний вістун» (1998), «В раю, скраєчку» (2001), «Несправжня пектораль» (2003), «Пролог до епілогу» (2004), «Мажор в мінорі» (2006).
Кілька років тому довелося говорити із читачами про декілька нових поетичних збірок письменника. Найбільша за обсягом поетична збірка «Несправжня пектораль», перша частина якої складається із віршів написаних за останнє десятиліття.
Треба сказати, що одна з особливостей творчої манери Івана Низового це надання образу ліричного героя автобіографічного характеру. До того ж, здебільшого, емоційна напруга досягається через зображення екзистенційного характеру: туги за втраченими в роки війни батьками, безрадісним і голодним дитинством, раннім змужнінням, яке викликане потребою заробити на життя.
Із роками ці переживання наповнювалися тугою за втраченим коханням, молодістю, а особливо – друзями, які вже відійшли на той світ. Звідси й теперішні настрої ліричного героя: нерідко самотнього, з матеріальними нестатками і образою на державну політику. Інколи все це набувало не тільки трагічних, але й гіперсатиричних ознак:
Я підстригся «під-канадку»
І «шанеллю» освіживсь,
З’їв німецьку чиколядку,
Пива чеського напивсь;
Закурив російську «приму»,
Бо ж дешева, не секрет, – 
Напустив чужого диму
В свій домашній кабінет…
Поета Івана Низового як і раніше, особливо з кінця 80-х років ХХ століття, хвилювала суперечність між рівнем матеріального та духовного в житті людини, яке тепер набуло кризових суспільних ознак. Тому часто образ сьогодення набував вже інших, навіть шаржованих ознак, але ж читач теж більше схильний повірити у рядки іронічні, а не в патетичні та декларативні. Тому справжньою поетичною знахідкою є один із образів сьогодення:
На холоднім вогні
Без води в казані
Кашу варимо – 
Ша-ро-ва-ри-мо…
Загубили кресало,
З’їли зопалу сало, - 
Ані пари, ні навару…
Биймо харю кашовару!
В небі – зоряне пшоно.
Молодик, мов стремено…
Шароваримо…
Кашоваримо…
Для поета поки що держава є мачухою, бо романтизоване й поетичне уявлення про неї наштовхнулось на реальні протиріччя, злигодні й нестатки, які особливо нестерпні для тих, хто раніше був зголоднілий до правди, а любов до рідної мови вважає однією з найвищих людських чеснот:
Українська мова – синтез
Крові, поту і зорі.
Зневажають її ситі,
Плачуть нею злидарі.
Нею плачуть і сміються
Слобожанські солов’ї,
Нею лають, як нап’ються,
Рідну матір холуї… 
У збірці «Несправжня пектораль» вміщено також великий розділ поетичних перекладів Івана Низового з російської, білоруської, вірменської, азербайджанської, казахської, каракалпацької, болгарської мов.
Книга поезій «Саме та самота» завершується своєрідною художньою автобіографією «Правда і “легенда” про самого себе», де відверто зізнавався: «Біографії своєї я ніколи не зумію написати. Та вона, гадаю, і не потрібна. Адже у віршах моїх досить гіркої життєвої правди».
Але тут письменник досить однобічно сказав про свою художню біографію, адже в його творчості окрім уже зазначених екзистенційних мотивів, публіцистичності та сатиричності є глибока філософська лірика, ніжна й тремтлива інтимна поезія.
Особливо характерне філософське спрямування для збірок «Дурман-трава» та «Жура за журавлями», де осмислено вічні поняття, що виражають духовний світ людини: особистість і народ, громадянин і країна, слово і мова, історія і сучасність.
Наступна збірка має назву «Веселка неповторних весен», бо там вміщено кращу любовну лірику ще з першої книги «Народжуються квіти», та збірок «Провесінь» (1971), «Стебло» (1978), «Тобі моє серце» (1980), «Чекання ранку» (1986), «Пора косовиці» (1990), «Рівнодення» (1992) та інших, що видавалися в останнє десятиліття.
Мабуть кожний поет починається з дитинства, тобто з того часу, коли в пам’яті не тільки закарбувалися життєві враження, але й пробудилося поетичне світовідчуття. І тут уже головне не в часі й просторі. Поетичні образи немов би існують поза ними і можуть проявитися на папері будь-коли.
Цим самим Іван Низовий і не схожий на інших поетів. Бо основою його художнього світогляду є пам’ять дитинства, роду й народу, як рушійна сила поетичної думки, естетики автобіографізму в постійній взаємодії з днем сучасним:
Писання всі мої
Біографічні.
І ця поема – теж.
Мої літа
Римуються не поспіль...
Хай не вічні
Та, може, хтось колись і прочита.
(Поема «Останній похорон Комуни»)
Подібну поезію дехто з критиків називає сповідальною, а деякі любителі найсучасніших і наймодерніших форм таке означення вимовляють ще й іронічно...
Поет Іван Низовий не цурався і верлібрових та й інших віршованих форм та ритмів (і це не було випадковістю). Однак завжди душа його прагнула виняткової відвертості, щирості й невимушеності, довірливої розмови-сповіді з часом, з самим собою, читачем сього­днішнім і майбутнім. Такими є кращі поетичні рядки і в першій збірці «Коли народжуються квіти» (1964) і в наступних, які виходили друком у видавництвах Донецька та Києва в сімдесяті-вісімдесяті роки. Вже тоді Низовий міг знаходити глибокі образи, малюнок-життєвий епізод, де переживання й почуття ліричного героя є автобіографічними, і не могли не хвилювати своєю приземленістю, чистотою почуттів маленького хлопчика-сироти, які збереглися на все життя.
А ще Іван Низовий – неперевершений лірик, і в цьому теж відчувається глибинна традиція української класичної поезії. Глибоке розуміння людських характерів, вміння кількома рядками передати образ сучасника стало основою для численних віршів-посвят, яких набереть­ся на цілу книгу: вчителеві-побратиму Микиті Чернявському, скульптору Миколі Щербакову, письменникам-друзям Івану Савичу, Юрію Єненку, Анатолію Романенку, Йосипу Курлату…
Письменник сказав, і не без успіху, своє слово у поезії для дітей, об’єднуючи вірші у своєрідні цикли, які допоможуть малечі краще відчути і пізнати довкілля. Тут розповіді про тварин, птахів, трави, комахи.
Так, читанка «Крізь віки – вовіки» опоетизовує назви рік України, найдорожчі й найрідніші його серцю. До того ж Іван Низовий надає своїм поетичним розповідям не тільки географічного, але й літературного спрямування, як, наприклад, у вірші «Річка мого дитинства»:
Знайте скрізь і всюди:
Ті, що скупані в Сулі, - 
Зна-ме-ни-ті люди!
Це ж Дмитро в ній, Білоус
Хлюпався на плесі,
Це ж вона мочила вус
Ющенку Олексі.
Це ж і Малика вона
Пестила, мов ненька,
Колисала Виргана
Й Васю Симоненка…
Навіть я – це не секрет – 
Нею чисто вмитий,
Хоч, звичайно, я поет
І не знаменитий.
В іншій читанці – ріки Луганщини: Сіверський Дінець, Айдар, Деркул, Лугань, Вільхова, Біла, Євсуг, Кам’янка, Борова та Червона, де поєдналися опоетизовані назви із відчуттям екологічної небезпеки.
Думається, що викличуть інтерес і мемуарні твори Івана Низового. Спогади про своє літературне становлення, старших друзів та побратимів, мистецькі уподобання вміщено в книзі «Зустрічі без прощань», а письменницькі нотатки під назвою «Опісля присмерку».
…Зовсім небагато не дожив на цьому світі Іван Низовий до свого ювілею – сімдесятиліття. Однак без перебільшення скажу, що творчість талановитого митця набагато переживе його земне життя. А до того ж, коли його творчою спадщиною опікується найдорожча людина – донька Леся. Тому віриться, що книги Івана Низового будуть приходити до читачів, даруючи найдорожче – духовне національне багатство.

Олексій НЕЖИВИЙ