Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

16.12.20

Дата: 16.12.20 ● Час: 20:32 ● Мітки: , ,    Коментарів немає

Сергій ОСОКА

* * *
груша серед поля
зав’язує пальцями кінці дня і ночі
а виходить завжди
неперервна нитка дихання –
між річкою й берегом
між квіткою й місяцем
між матір’ю й немовлям

ластівка над урвищем – то пліточка у хвилі
пелюстка над каменем – то око з-за хмари
а плач – то насправді спів
тільки всередину
ось тому нам здається
що суха груша
завжди стоїть
рівно посередині шляху
од Михайла до Варвари

а насправді вона не знати де
бо відпущені на волю птахи
весь час міняють місцями корінь і крону
а чудернацькі золоті жуки
носять по колу
її неосяжну тінь


* * *
забрів у ліс –
і раптом поточився
й упав на самісіньке дно листопаду
а там уже все листом підтикане
а там уже все глодовими ягодами підсмикане
а там уже все мохом застелене

– лягай! – мовляв

лягав лякаючись
лежав і слухав
як надворі
туман із інеєм борюкалися
та людей гукали
як мороз обтинав косою
сережки на ліщині
як брехали натщесерце
собаки з висілку
лежав і бачив
як зима в дупло зазирала
костуром постіль ворушила
співала нявчала пугукала
тяглася поцілувати мене
білими губами глив


* * *
уже вкотре прокидаюся від того
як скрипить розчахнута гілка
немов лежу під грушею
праворуч – нива
ліворуч – вигін
а зверху ніч буде

поруч трава зім’ята
а тебе – немає
тебе чомусь немає
тільки тітка за обніжком
іде й пахне викопаною картоплею

кора на груші темна
павутинка між пальцями лопотить
оце б узяти та й розказати тобі
признатися
прошепотіти
встигнути
поки сіра гуска вечора
обтрушується
й ховає голову під крило


* * *
Не ходи до палацу ввечері –
пильно дивляться мамлюки
на осінні неспішні течії,
що згасають оддалеки.

Над шанхаями, над вертепами
листя падає, аж гуде…
До тривожних зрадецьких шепотів
дослухається валіде.

Вітер каторжний, розпанаханий
раптом стишився, охолов.
Тільки листя шумить під плахами
і тамує невинну кров.

Тоскні парії, юні гурії
Тануть свічами на очах.
У вечірню пітьму занурена,
Їх оплакує кеманча…

Уклякають червоні куряви,
Замикаються всі вуста,
Поки димом пливе над мурами
Падишахова самота.


* * *
Гроза над жовтнем стала… Крізь гілки
дивився ти – чого вона над жовтнем,
як яра нить над полуденним шовком?..
Чого табун сахається ріки?
Чого граки при яблуках замовкли?

Як нить, як сіть, розкроювала тьму,
пливла в диму – над лугом і над садом –
аж яблука, розкльовані до саден,
лежали й дивувалися – чому
вона спинилась ген над листопадом?

І ти чекав при яблуках, як лось,
на теплий кашель, на далекий голос,
ну хоч на подих… а було довкола
так легко, що здавалося – ось-ось…
так тихо, що здавалося – ніколи.


* * *
– ти сирена у тебе холодні зап’ястя
дармовіси браслети рубіни циркони
ти сторожа моя ти моя охорона
прикладаєшся вухом до крадених коней
до небачених коней зеленої масті

ти сирена ти вранці повернешся в скелі
як же буду я сам як я буду на світі
– я залишу тобі це каміння і вітер
стародавнє вино і плоди соковиті
я безсилля тобі прикладу до постелі

– в тебе серце страшне я боюся боюся
я зрікаюсь тебе я ховаюся в листя
– о коханий
не бійся
нічого
не бійся
то в моїх неводах задихається місяць
то пручаються хвилі у мене у вусі

в мене море одне тільки чайок без ліку
і важкі якорі і медузи солоні
поцілуй же мерщій мої білі долоні
хай не буде у тебе ні сина ні доні
ані стелі ні дна ні зітхання ні крику

ти зі мною коханий у будь-яку пору
я ловлю тебе й буду довіку ловити
по тобі залишається камінь і вітер
хто пітьму покохав той не знатиме світла
і не житиме той хто зі смертю говорить


* * *
Виходить ніч додому, в небеса –
Широким лугом, річкою вузькою.
Он перепілка вийшла із вівса –
До стежки притулилася щокою.

А там, де зірка падала, ген-ген –
Гіркий, як тінь, зелений і дитинний,
За кимось побивається ромен,
Пробивши груди голкою шипшини…


* * *
Гілля і тоне, і не тоне,
Йому – що нині, що тоді…
Душі ніхто не заборонить
Спливати сонно по воді.

Душа глуха, душа незряча.
Межа – непевна і тонка.
Поглянеш – небеса ж неначе…
Удруге дивишся – ріка.


* * *
Усе стихає. Слів таких не треба.
А запитають – не відповіси,
Що лазурове покривало неба
Дерева обступили навскоси.

Що хтось тобі напевно повелів,
Дивитися, як світиться вві млі
Вогниста мідь, сагайдаки і стріли,
Як вершники, зомлілі у сідлі,
Побожно прихиляють до землі
Крило архистратига Михаїла…


* * *
Жовтневий млин – у листі, в домі, в димі,
У вітрі розвіваються листи.
Нікуди нам уже не донести
Цю теплу потерть, світло невгасиме,
цей із польоту викроєний вимах,
легеньку тінь на крилах золотих.

Це теплий плин – бери його очима –
Пиши про мене, на мені пиши –
Ні цяточки на тілі не лиши,
Хай нас ніхто довіку не розніме –
О чиста згага, о любовна схима –
Багаття на пожухлім спориші.

Прощальний клин. Жура моя небесна.
Не дописати – не перебрести –
Хай пальцями змикаються мости –
Нехай постане пустка безсловесна,
Де над столом, як над широким плесом,
У вітрі розвіваються листи.


* * *
Вже осені зосталось небагато –
Діждати сну, дожити в самоті…
Вона встеляє сутінню палати
і розправляє пружки золоті
На подушках… ворушить у долонях,
Обсмикує мережки й шнурівці…
І переносить квіти з підвіконня
Кудись у потаємні пивниці…
Сухі долоньки, лебедина шия
– і сон гряде, і сили вже нема –
Лишень сосну хмариною прошиє
І вигаптує інеєм туман.


* * *
Усе, що бачив, я забув:
Туман – а, може, я й не бачив,
Як випиналось вороняччя,
Як з вітру скроєний табун
Нічні страхи передрікав…
І жалібно тріщали дрова,
І з-під багряного покрову
Тяглось багаття, як рука.


* * *
у ранок осінній – смішлива горішина –
горішина – дівчина на виданні –
виходить у ліс – обніматися з тишею –
і тішити чорні закурені пні –

а там уже шум із дощем перемішаний –
а там на гілляччі розходяться шви –
подивиться вгору – ой нене – ой лишенько –
й закине на плечі порожні сакви –

– три ягідки дай на розживу шипшинонько
усе роздала вже – нічого й ніде –
не вернеться літо – і вітер не спиниться –
три ягідки сестро мені до грудей –

три ягідки теплі – а щастя незвідане
а хури чужинські на голих мостах –
три ягідки сонні – дівчина на виданні –
заплутані коси запалі вуста

і дихає хвища залізними дишлами –
гаками кривими небес дістає –
лежить на шляху між грибами принишклими
тоненька горішина – серце моє


* * *
Як невимовно ллється темнота –
Ні рисочки, ні іскорки на тілі.
Навіки ніч усе переповила –
Ослаблий стан і зімкнуті вуста.

Хай тільки хміль на тілі виграє,
Хай обплітає груди і рамена,
Нехай весь світ пребуде безіменним,
Якщо у нього ймення не твоє.

Я повелю – і спуститься туман
Як саван над деревами всіма,
Як віко над останньою луною.

Ні музики, ні часу, ні письма,
Ні руху, ані дихання нема…
Й тебе нема – якщо ти не зі мною.


* * *
Стою на вітрі, поглядаю знизу:
Он твій балкон із ринвою навскіс.
Якби я міг – узяв би та й доріс
До столика, де книжка і сервіз,
До шелесту акацієвих риз,
До голубів, що ходять по карнизу.

Я власне й не звертав сюди неначе…
Це вітер налітає, це дроти…
Тепер чогось не хочеться рости –
Там тільки хмари й чорне вороняччя.
Я просто впав – мене ніхто не бачив –
Як паморозь на колії сльоти.

О тепла потерть, перетліла млість –
Стояти серед осені босоніж.
Якби я міг... Ти тільки не дивись –
Як я плечем тулитимусь навскіс
До столика, де книжка і сервіз,
До горщика червоних пеларгоній.

Джерело:
Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №2 (4) 2019

0 коментарі:

Дописати коментар