Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

   Дідик Інна Станіславівна (урожд. Снарська; 07.03.1965, м. Полоцьк [Білорусь]) – українська й білоруська письменниця, журналіст.
   Закінчила Полоцьку СШ № 3 (1982), будівельний факультет Новополоцького політехнічного інституту (нині Полоцький державний університет) (1997), філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка (нині національний педагогічний університет) (2003). Трудовий шлях починала в м. Молодечо (Білорусь) на заводі металоконструкцій (1997). З 1997 живе в Полтаві. Працювала на кафедрі залізобетонних конструкцій Полтавського будівельного інституту (нині національний технічний університет ім. Юрія Кондратюка) (1987–1989), потім перейшла на журналістську роботу: заступник редактора журналу “Бізнес-клуб” у видавництві “Криниця”, прес-секретар обласного центру соціальних служб для молоді; з 1998 – редактор телебачення Полтавської обласної телерадіокомпанії “Лтава”. Любов до слова, до народної пісні перейняла від бабусі Мотрони та дідуся Івана Цімовшанак, які мешкали в с. Сястронкі під Полоцьком, матері, учительки білоруської мови та літератури. Сила волі в І. С. від дідуся Івана Снарського, якого внучка ніколи не бачила, бо його поглинула 1937 сталінська репресивна машина. Домашня бібліотека родини Снарських багата на книги славетних білоруських поетів і прозаїків: Максим Багданович, Янка Купала, Василь Биков, Іван Мележ, Ригор Барадулін. З останнім, народним поетом Білорусі, І. С. мала щастя познайомитися особисто: він дав їй рекомендацію у Спілку письменників Білорусі, був редактором поетичної збірки “Пачакай, мая птушка…”, яка вийшла 1998 в Мінську у видавництві “Мастацька література”.
   Ще школяркою часто друкувалася в полоцькій районній газеті “Сцяг комунізму”, була її позаштатним кореспондентом. Відвідувала Новополоцьке літературне об’єднання “Крыніцы” (1986-1987), яке на той час очолював відомий білоруський письменник Володимир Арлов, творчо спілкувалася з такими неординарними особистостями, як С. Соколов-Воюш, В. Аксак, Л. Борщевський, Я. Лапатка, І. Жарнасєк, художники С. та Р. Цімохави. У них вчилася майстерності віршування, від них перейняла почуття незрадливого патріотизму. “Крыніцы” відіграли визначальну роль у літературно-мистецькому становленні І. Д., формуванні її національної свідомості: зерна білоруськості проросли добірним урожаєм у художньому доробку білорусько-української письменниці. Перша поезія з’явилася в полоцькій районній газеті, а перша літературна розвідка в журналі “Маладасць” (1987). Хоча більшість своїх віршів І. Д. писала в Україні, творчого зв’язку із батьківщиною вона ніколи не поривала. У різний час її твори з’явилися в часописах “Беларусь”, “Полымя”, “Першацвет”, “Маладосць”, “Роднае слова”, “Дзеяслоў”, газетах “Література і мастацтва”, “Голас радзімы”. В Україні її лірика публікувалася в “Полтавській думці”, “Молодій громаді”, “Зорі Полтавщини”, “Полтавському віснику”, “Молоді України”, “Літературній Україні”. Майже всі вони подавалися білоруською мовою.
   1994 в Мінську вийшла перша поетична збірка “Пацеркі”. 13 віршів її опубліковано в колективній тритомній антології “На нашій, на своїй землі…” (К., 1997), яку підготувала Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України (нині видавництво “Етнос”). Авторка семи поетичних книг: “Пацеркі”, “Пачакай мая птушка...”, “Лясна панна”, “Кветка гаринь”, “Дві землі – дві долі”, “Вересові пісні зорі” та “Ад сэрца да сэрца – дарога…”. Книга віршів “Лясна панна” прийшла до читачів 2002, “Кветка гаринь” – 2005, “Дві землі – дві долі” – 2006, “Вересові пісні зорі” – наприкінці 2008. Дві останні збірки – двомовні. Перекладали вірші І. С. з білоруської М. Львович, Л. Таран-Пономаренко, М. Костенко, С. Осока, Н. Фурса, К. Туз. Крім української, їх перекладено румунською, польською, російською, англійською мовами. 2013 року вийшла друком сьома книга поезії «Ад серца да серца – дарога». Учений-славіст з Англії А. Макмілін присвятив творчості І. Д. окрему статтю “Украина: Іна Снарская” в монографії “Беларуськая література дыяспори” (Мн., 2004).
І. Д. – автор і режисер близько 200 художньо-публіцистичних передач та документальних фільмів, які відзначені дипломами престижних телевізійних конкурсів, циклів передач про мистецтво, історію та культуру Білорусі, циклів програм “Земляки” та “Зустріч для вас” (в ефірі часто звучали ії передачі з циклів “Нові імена” та “Про Білорусь з любов’ю”), присвячених видатним особистостям Полтавщини, України: письменникам В. Симоненкові, Д. Луценкові, О. Ковіньці, Л. Бразову, А. Кальченкові, В. Карпенкові, композитору О. Чухраєві, кінорежисеру О. Довженкові. Героями передач І. Д. є також прості люди, які не мають високих звань та нагород, проте багаті своїм внутрішнім світом, самобутні талантом (поетеса Н. Дорогавцева, теленарис “Біла ворона”; художник В. Гнипа, документальний фільм “Я не буду війну малювати”; П. Масич, передача “Пісні одного життя”). Увагу журналістки привертають мужні особистості зі складною долею, які силою власного духу долають усі перешкоди (колишній політв’язень Леонід Рябченко, фільм “За компасом волі”; фронтовик Григорій Плигач, теленарис “Повернення з багряного вирію”), у її полі зору – неймовірні історії кохання (нарис “Сумна щаслива історія про кохання”), лихоліття Великої Вітчизняної війни, страшні сталінські репресії, жахіття голодомору.
Передачі та документальні фільми І. С. неодноразово відзначені нагородами престижних професійних конкурсів та телефорумів: “Проста і світла таємниця” – дипломом за кращу авторську роботу на Міжнародному фестивалі телерадіопрограм “Мій рідний край – 1999”, м. Ужгород; “Сумна щаслива історія про кохання” – III місце на VII Всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм “Калинові острови – 2002”, м. Київ; “Рожеві лебеді Василя Симоненка” – перше місце в номінації “Душі невичерпна криниця” на IX Всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм “Калинові острови – 2004”, м. Миколаїв; “Повернення з баграяного вирію” – гран-прі Міжнародного фестивалю “Перемогли разом – 2005”, м. Севастополь, а також перше місце та приз глядацьких симпатій на X Всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм “Калинові острови – 2006, м. Донецьк; “Дорога на відстані серця” – диплом за кращу операторську та режисерську роботу на Міжнародному фестивалі телерадіопрограм “Мій рідний край – 2006”, м. Ужгород; “Біла ворона” – перше місце в номінації “Душі невичерпна криниця” на XII Всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм “Мій рідний край – 2008”, м. Черкаси; “За компасом волі” – гран-прі XIII Всеукраїнського фестивалю телерадіопрограм “Калинові острови – 2009”, м. Чернігів; “Я не буду війну малювати” – спецприз фонду Андрія Первозванного на Міжнародному фестивалі “Перемогли разом – 2010”, м. Севастополь.
І. С. – частий і бажаний гість на рідній землі. Цикли передач про мистецтво, історію та культуру Білорусі також високо відзначені: 2005 І. С. визнано переможцем літературного конкурсу “Нашчадкі Скарыны”. Пише здебільшого рідною білоруською мовою, однак є в її доробку українсько- й російськомовна поезія.
Переможець літературно-мистецького конкурсу ім. Василя Симоненка (2006), лауреат обласної журналістської премії ім. Г. Ф. Яценка (2009), обласних літературних премій ім. Івана Котляревського (2010), номінація “Кращий медіапроект”, ім. Леоніда Бразова (2010), номінація “Поезія”, ім. Панаса Мирного (2014), номінація “Література, літературознавство”.
Член Національної спілки письменників України (з 2006), Спілки письменників Білорусі й Національної спілки журналістів України (з 1998).


Л-ра: Сучасні письменники Полтавщини: довідник / М. І. Степаненко. – Полтава: ПП Шевченко Р.В., 2014. – 90 с.; Літературно-мистецька Полтавщина: довідник / М. І. Степаненко. – Гадяч: Видавництво «Гадяч», 2013. – 500 с.; Літературні, літературно-мистецькі премії в Україні: наукове видання / М. І. Степаненко. – Полтава: ПП Шевченко Р.В., 2014. – 498 с.