Тарас Нікітін

Нікітін Тарас Григорович (20.07.1947 – 14.09.1993, Полтава) – поет, журналіст, видавець.

Син росіянина і українки Тарас Нікітін народився 20 липня 1947 року в селі Тен-Тек Талди-Курганської області Казахстану в родині фронтовика і евакуйованої з України вчительки. Через кілька місяців після народження батьки переїхали в Україну. Один рік жили у Зінцях, потім у Чутовому, нарешті осіли в Кочубеївці Чутівського району, де й минуло дитинство і шкільні роки майбутнього поета. Закінчивши екстерном середню школу, намагався вступити до Харківського університету, але не пройшов конкурсу. Працював піонервожатим, вантажником, а приїхавши до Полтави, став учнем друкаря. Тодішній редактор «Комсомольця Полтавщини» П. Клименко запросив його до редакції, і в 1967 році Тарас Нікітін розпочав свій журналістський шлях. Спершу працював з листами, потім завідував відділом фейлетону, гумору і сатири «Вишнева ковінька». Писав вірші і заочно навчався на філологічному факультеті Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка. З 1971 – у лавах Радянської Армії, військовий кореспондент солдатської багатотиражки в групі військ у Німеччині. Повернувшись до цивільного життя, деякий час працював завідувачем відділом листів і фейлетонів у газеті «Молодь України», а потім став кореспондентом «Правди Украины» по Полтавській області.

У першій половині 70-х років вірші Т. Нікітіна з’являлися добірками в обласній і республіканській періодиці. У 1978 році у Харкові виходить перша збірка віршів «Багряные сполохи» – про красу рідної землі і пам’ять про війну, що відгукнулася в серцях дітей фронтовиків. Друга збірка «Обеліски пам’яті» (Харків, 1986) стала вищим щаблем творчої майстерності поета. До книжки увійшли ліричні вірші, балади, поема «Обеліск», присвячена подвигам людей на війні. Вся поема пройнята тривогою за майбутнє людства. Є в збірці гарні пейзажні малюнки, віє смутком від «Спомину», бо цей вірш про матір, яку поет втратив в 15-річному віці. Вірші насичені думкою і болем. Остання книга – «...І стежки праслов’янська в’язь» (Харків, 1989) – це збірка краєзнавчих новел і нарисів, пересипаних віршами і гарно ілюстрованих. Це справленій гімн рідній землі, її історичним пам’яткам і красі. Збірка віршів «Крик чибіса» готувалася в останні дні життя і вийшла посмертно у видавництві «Криниця» в Полтаві, яке Т. Нікітін і заснував.

Вірші Т. Нікітіна глибоко ліричні, позначені філософськими роздумами про життя. Зворушливі його інтимні вірші «Ніби ластівка війнула», «Іду від тебе і не можу йти», «Яка шалена ніч була» та ін. На вірші Т. Нікітіна написано пісні: «Спогад», «Журавель», «Освідчення Полтаві», «Осінь надії» (композитори Г. Непорада, О. Тугарін, П. Бакланов). Вершина поетичної зрілості — остання поема «Діалог мовчання», в якій поет передає біль за долю людини в сучасному світі (опублікована 1993 р. в журналі «Криниця»). Крім поетичних творів Т. Нікітін залишив чимало нарисів про людей праці, репортажів і статей на сторінках періодичних видань. Його приваблювали кращі риси людського єства, і про це він писав як журналіст й оспівував у віршах як поет. В одному з некрологів писалося, що життя Тараса Григоровича «вмістило стільки пристрасті, любові і діяння, зігріло стільки людей, народило багато ідей і здійснило такі задуми, що їх вистачило б для багатьох довголітніх, щоб піти за вічний круг з погордливим непоспіхом».

У 1989–1991 рр. – керівник Полтавської організації Спілки письменників України. З 1991 – головний редактор альманаху (з 1992 – літературно-мистецького журналу) «Криниця», який став популярним і за межами України. Останні роки життя письменника були присвячені становленню видавництва «Криниця» з власною поліграфічною базою, яке почало видавати книжки і журнали, що не поступалися кращим світовим зразкам. Його зусиллями реконструйовано Будинок літераторів у Полтаві, був він і засновником премії ім. Григорія Сковороди. У слові до читачів «Криниці» напередодні 1993 року її головний редактор писав: «Нас не злякають труднощі, бо віримо в себе і в читачів, віримо в незалежність, а отже в щастя». Він був борцем за розквіт національної культури і відродження культури свого краю, де йому випало прожити коротке життя.

Лауреат обласної комсомольської премії ім. Петра Артеменка (1974), літературної премії ім. Андрія Малишка (1992); міжнародної премії ім. Григорія Сковороди (1993, посмертно) за філософсько-публіцистичну поему «Діалог мовчання».

Член Спілки письменників України з 1988 року.

За матеріалами История Полтавы