Феодосій Роговий

Роговий Феодосій Кирилович (27.08.1925, с. Пугачівка, Градизький район, Полтавська область – 04.05.1992, с. Устимівка (Глобинський район), Глобинський район, Полтавська область) – український письменник-прозаїк, лауреат Шевченківської премії (1992).

Народився в селянській сім’ї. Дитинство його припало на тяжкі роки колективізації і Голодомору, а юність – на роки Другої світової війни. У період окупації України фашистськими загарбниками скуштував долі остарбайтера у Вестфалії, де працював на шахті. Надалі його трудова доля складалася так: робітник на заводі у Підмосков’ї (м. Електросталь), колгоспник у себе на малій батьківщині, потім працював у рибартілі і секретарем у Морозівській сільраді (1947–1950). З осені 1950 року викладав німецьку мову в Устимівській восьмирічній школі Глобинського району. В період 1952–1957 роках навчався в Харківському педагогічному інституті (факультет іноземних мов). З 1967 р. – працівник редакції обласної газети «Комсомолець Полтавщини», в якій працював до 1971 року. Пізніше повернувся в с. Устимівку, де оселилася сім’я після затоплення Пугачівки. Працював власним кореспондентом «Комсомольця Полтавщини», а в 1975 році повернувся до вчительської праці.

Почав друкуватися у 1950-х роках. Перша книга вийшла в 1973 році – збірка оповідань «Провідини». На її основі побудовано наступний роман-епопею «Свято останнього млива» (1982), який був задуманий у 5 книгах. Із них завершено й опубліковано, крім першої, дві: «Поруки для батька» (1987), «Великі поминки» (1990). Четверта книга – «Сльоза покути» («Гріх без прощення») залишилася не завершена (розділи в журналі «Київ», 1994), а 5-ї відома лише назва – «Скажи мені кончину, Господи!».

Крім того, перу Феодосія Рогового належать повісті «Серце прагне любові» (1984) та «Над Дніпром» (1986) – обидві опубліковані в харківському журналі «Прапор».

Григору Тютюннику, із яким товаришував, присвятив «Новелу з великого життя» («Зоря Полтавщини», 1991, 20 листопада).

Письменник душею і серцем сприйняв Українську самостійну державу, закликав своїх земляків не бути в цей переломний час байдужими і покірними, якими були раніше, а сміливо йти до «повної волі», відновлювати гідність, вставати горою проти обману і глупства.

У літературному доробку письменника є сатиричні вірші, новели, оповідання, публіцистичні статті, рецензії, педагогічні етюди, нариси, які друкувалися в обласній та республіканській пресі, зокрема в журналах «Радянська жінка», «Дніпро», «Прапор» та ін. Романи «Свято останнього млива», «Зрушені люди», «Поруки для батька», «Великі поминки», «Гріх без прощення» (незавершений). Книгами вийшло лише два: «Свято останнього млива» та «Поруки для батька». Решта - окремими уривками чи журнальними варіантами.

Олесь Гончар писав: «Твори такого рівня, такого зрілого роздуму не часто з’являються в літературі».

З початку 1980-х років Феодосій Роговий хворів на ішемічну хворобу серця, яка й стала причиною його смерті. Похований у селі Устимівці Глобинського району на Полтавщині.

2009 року в Полтавському видавництві «Дивосвіт» вийшли дві книги: «Удосвіта, коли не спалось» Листи Феодосія Рогового» та «Я світові потрібен як приклад, як можливість» Із щоденників та записників Феодосія Рогового 1954-1992 рр.» Вони підготовлені до друку й видані його сином Юрієм.

Лауреат літературної премії імені Андрія Головка за книгу «Поруки для батька» (1988) та Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Свято останнього млива» (1992).

Член Спілки письменників України з 1983 року.