Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

7.10.19

Десь там, углибині наших душ, побитих скалками поневірянь, а подекуди й відчаю, тихенько тліє надія – переступити іще один поріг. Поріг зневіри і розчарувань, болів та негараздів… а так хочеться аби цей поріг став останнім.
Проте вони, оті пороги, все не закінчуються. Виринають із лютої каламутної води один за одним. От хоч розбий чергового лоба або власний човен… А якщо не розіб’єш – виявиться перед тобою новий Ненаситець… Проте, піднімаєш очі вгору і бачиш, що на ОСТАННЬОМУ ПОРОЗІ вже хтось стоїть! Та не просто стоїть, а ще й простягає до тебе руку помочі… 
Нещодавно в Київському видавництві «Майстерпринт» вийшла друком книга «Останній поріг» Володимира Шкурупія. Це – величезний духовний пласт історії нашого народу, що містить майже 600 (!) сторінок, а глибину його вмісту ще належить гідно поцінувати широкому колу читачів. 
Книга містить три повісті: «Жива роса», «Чи я в лузі не калина», «Бідна вдова» та тридцять три оповідання! Цікаві цифри, правда? А скільки праці за цими історіями, скільки людського горя і несправедливості. 
Чого варті лише самі назви: «Червоний Спас», «Голос землі», «Свічка на покутті», «Жорна-камені», «Жалісник», «Йоська», «Овдюшка», «Черешеньки», «Одчайна», «Колій», «Ягода достигла», «Сонце заходило», «Явори горять!»… 
Власне, це – перевидання книг «Жива роса» (1987) та «Осіння горішина» (1990) виданих свого часу у видавництві «Радянський письменник». Автор – Володимир Шкурупій майстерно та натхненно описав у цій фундаментальній книзі віхи історії нашого народу 30-60-х років ХХ століття. Нині вони потроху вицвітають, зникають із нашого життя, разом із очевидцями тих далеких подій та порогами їхніх домівок. Лише вдумайтеся у ці назви! Лише уявіть які пороги здолав автор за цей час! 
Оповідання із книги «Живої роси» були створені ще на початку 80-х. «Держліт» викидав книгу із плану видавництва навіть після 87-го року, а потім, як зазначає автор, щось «пошептало». 
«Осіння горішина» вийшла на початку 90-го року, але пролежала в підвалі видавництва вісім місяців і редактор уже сказав автору, що її поріжуть на макулатуру. А потім за два місяці книгу з підвалу «випустили». 
Є у книзі знакова повість – «Чи я в лузі не калина». Вона була завершена автором далекого 1984-го, виношена в серці – усе життя, але ж на повість було накладено «табу». В ній без прикрас описано трагічні події двох голодоморів – 1933 і 1947 років. Первинний варіант було нещадно пошматовано, майже знищено тодішньою цензурою. Але попри все, через довгих 6 років калина зарясніла терпкими ягодами правди. 
Далі печуть душу явори… Ні… вони – горять! А за ними – іще десятки справжніх, невигаданих історій. То така ПРАВДА, що проникає у спини і спомини нашого обікраденого народу. Замовчувана. Невмолима. Вона манить ступити на поріг. 
А там, за порогом – хазяї! 
Ось знахарка Вустя і страдниця Лисавета Полотайчиха, Герасим Швендя і Килина Божчиха, Теліпайло і Пазючка, Шишелиха і стара Пушиха, Йосько та Калатура. Вони всі своєю семижильною працею та окраденим життям допомагають нам здолати занадто високий поріг.
А що ж там – далі? За сінешними дверями? 
«Трохимова душа, яка враз зчорніла, звугліла і стала меншати, маліти, а тоді на землі зажевріла вуглина і покотилася з двору Гнатового через дорогу у синів двір, а за хвилю хата спалахнула вогнем». 
Вигин річки видніється зігнутим коров’ячим рогом, який устромився в густий перелісок. Дивний чоловік, опущений у плечах. Ось у когось пенсії, як у зайця хвоста, а в когось старість така стара та немічна, що вже горобці загрібають. Що – хіба ні в кого в носі не засмикало? 
То я все говорю з вами не своїми словами, а словами автора… Отож вмощуйтеся тихенько і дивіться. Далі, за страшним чорним порогом ви побачите потойбіччя. Там люди страшніше за упиряк. Там для жінок така найтяжча робота, що й чоловіки за неї не беруться. Там рубають яблуні, бо на кожну із них накладено податок… Там горять чи то душі, чи то явори… Бо ж ось синові із війни приносять батька. Як саме? А як сніп жита із поля, бо в нього замість рук і ніг – культі. Ото лише груди «в мендалях». 
А ще ж є районне начальство, дух якого «не вивітрюється в селі ні в спеку, ні в сніг, ні в дощ, ні в сильний вітер, бо налітає його, як того вороння, і кожне намагається щось та й урвати на дурничку». А там далі вже й «Верби від хімікатів повсихали, бо ж поле під саму річку і в неї усе несе під дощ і коли сніг розтає. Голо, аж страшно». 
А отаке не страшне? «Ще й сорому до того ж не оберешся, коли в районній газеті пропишуть, начеб їм, розумакам, ні про що більше писати, як не про те, що якусь там доярку злапали, бо підв’язала під грудьми молока грілку та несла додому дітям охлялим». «Ніч горіла в полинах за селом лиш йому видимим вогнем, іскри стріляли під чисті небеса і там застигали сяючими зірками, в які вбиралися чиїсь добрі душі, і в них знаходили собі одвічний притулок, тільки зрідка навідуючись на землю, аби поглянути, як воно тут живеться і як ведеться». 
Та попри все у книзі, як і в житті, ще є спраглі душі, які не загасити снігом. Є образи, є слова, котрі чіпляють за живе. «Думка в голові колупається», «стіни понадималися, як жаби на дощ», «пригода, наче кропив’яною сіткою вкрила село»… 
Слова – кожне з якого на вагу золота: пристарати, запіцолили, закундубасилося, стовбичити… 
«Коли гине одна людина – горе, а гине народ – то вже катастрофа. Хто сміє замахнутися на народ?» – питається у нас автор і подає нам руку. Отож треба піднятися, здолати з його поміччю і цей ОСТАННІЙ ПОРІГ. 
Ганна КРЕВСЬКА,
член НСПУ та НСЖУ

Володимир Шкурупій Народився 20 серпня 1954 року в селі Мала Шкурупіївка Решетилівського району на Полтавщині. Закінчив Черкаський державний педагогічний інститут (1980), за фахом – учитель української мови та літератури. Певний час працював інструктором зі спорту, редактором районного радіомовлення. У 1978–1994 роках – пасічникував, згодом займався фермерством В 1991 році заснував духовно-літературний альманах «Великдень», у 1995 році заснував всеукраїнські газети «Чаша Агапіта» та «Добродій», яка нині стала релігійним православним двотижневиком. Свого часу був редактором газети «Решетилівський час». Автор збірок оповідань та повістей «Жива роса» (Київ, 1987), «Осіння горішина» (Київ, 1990). Член Національної спілки письменників України з 1988 року. 
У книгу «Останній поріг» увійшли оповідання й повісті, що побачили світ у книжках «Жива роса» (1987) та «Осіння горішина» (1990). Загальна тема творів Володимира Шкурупія – це своєрідний епос українського села 70-80-их років минулого століття, протистояння національних традицій людяності супроти цинізму, нагадування про важливість усвідомлення своїх коренів, любові до рідної землі, заглиблення в моральні витоки народної душі. 
Прозаїк описує не стільки село, як глибину української душі в її переживаннях, тривогах, щирості, майстерно показуючи найтонші риси характеру героїв через влучні деталі в їх мові, вчинках, побуті. Його герої добрі, простодушні й щирі. Природа у творах автора виступає одухотвореною, ніби один із героїв, нерозривно вплітаючись у канву твору, увиразнюючи характер героя, описувану подію. 
Творчість Володимира Шкурупія зачіпає потаємні струни душі, його пекуче слово проходить крізь саме серце, примушуючи читача переживати, страждати, плакати, але й радіти разом із героями. Його проза – біль душі, який рятує від байдужості, моральної деградації, вона читається на одному подиху, залишаючи в серці глибокий слід. Саме за допомогою таких творів пізнається наша національна ідентичність.

0 коментарі:

Дописати коментар