Кружка криничної води

Тримаю в руках чергові номери літературно-художнього видання «Полтавська криниця». Відпиваю бережно – ковток за ковтком. Смакую повільно. За всіма оцими карантинами-коронами-дистанціями скучила за теплим спілкуванням, за гарними людьми. Проте, від Слова дистанціюватися не потрібно. Воно, чим ближче до серця, тим більш глибоко проникає в душу, живить серце, радує теплом.

У кожному номері – цікаві автори, безмір сторінок великих та малих історій. Краплина до краплини постають письменники та журналісти, науковці й редактори, викладачі та священники, більшість із яких – члени Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України.

Окрім поетичних та прозових сторінок журнал має цікаві та вкрай потрібні рубрики: Книжковий хронограф, Гостьова світлиця, Малим читачам, Наголос, Літмайдан. А це – огляди та рецензії (напрямок літературознавства нині майже вимираючий), ґрунтовні, неупереджені інтерв’ю, критика, статті про письменників і для письменників, за якими – безмір відер колодязної води, яку витягала й витягує редакційна колегія. І чи не найбільше довелося крутити коловорот голові Полтавського осередку та ініціатору відродження видання Наталії Трикаш. З її слів, початок нової «Криниці» – це як полив’яне небо, коли стукала в усі двері, а вони – зачинені. Ось уже третій рік поспіль Криниця виходить за підтримки департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.

Зачерпую кружку смачної, криничної води. Ось неймовірно теплі баба Мотя й баба Ганя Світлани Фільчак. Перша понаклеювала біля плити, яка дивилася у вікна її світу, Камчатку та Чукотку, бо завжди мріяла стати метеорологом і поїхати на крайсвіття. Друга ходила до церкви у Мальці почути на старість голос своєї першої любові: «Завмирає Ганине серце. Чекає вона у церковному багатоголоссі на один-єдиний голос із тисяч інших, скільки б років не минуло… Голос заради якого вона б подолала не лише Миргород, а як треба, країни й моря…». Далі – чудові оповідання Любові Пономаренко. У кружці води: «Стежка до порогу була, як волосина, ніби душа його простувала на милицях і не м’яла трави». Наступний ковток – оповідання «З хреста знята» Афанасія Шкурупія. Де люди падали, мов мухи у приморозок, де героїня бліда, мов у крейду вимазана, а сонце… «Сонце ховалося за лісом, останніми променями гладило верхів’я дерев і вони відсвічували золотавими пасмами, що тяглися до неба, зливалися з його голубизною і разом творили грайливе марево, яке легкою смугою тремтіло над усим небокраєм».

І ось я пірнаю у місячну ніч полтавської поезії. «…А ти визираєш місяця: серпик? повня? А ти нервуєш: та де ж оті треті півні, що витягнуть сонце за линву отого променя?» – питається у читачів Наталка Фурса й наливає у небо молока. Чому в небо? А тому, що в кружках уже розлита кринична вода! «Хто запалить свічку пелехату, Проти ночі піде хто один? Світло вкрадеш із чужої хати – Голіруч не втримаєш жарин…» – долучається до розмови Вікторія Кіченко. По тім з іншого боку Карпат озивається Олена Гаран: «До світанку затерпла мурована піч, Розбігаються стежки в світи усебіч. Де ти, доле-недоле? Чи добра, чи зла… Трісне шибка, на скалки розіб’ється скло. Розкажіть свою правду про те, як було… Доки в домі прокинуться всі дзеркала».

Неймовірні есеї Лідії Віцені: «До війни звідси – триста кілометрів. Хлопці на броньовиках будуть на сході вже на світанку. Господи, рукою владики захисти їх…» або: «Картопляне бадилля ще диміло на городі нашої Лесі, звіддаля гірчило, вечір догорав поміж сосен, яскраво, мов багаття, сяяли червоні хмари…» Знаходжу у віддзеркаленні криничної води своїх земляків та землячок. Олександр Міщенко і його щемлива «Баночка меду», де зметені з прилавку крихти і мед, який розлито тільки в літрові і трилітрові банки, тож для матері – шкода. 

Далі – чудова рецензія літературознавця, наукового співробітника Інституту літератури Алли Диби на історичний роман «Реквієм для Рози»: «Раїса Плотникова в романі майстерно говорить на різні голоси. Створені нею герої – це часто антиподи одне одного. /…/ Тут безліч символічних епізодів-кадрів, які кількома важливими штрихами змальовують епоху знавіснілого зародження більшовицького режиму».

На черговому ковтку впізнаю себе й не себе – містичну «Попову Яму», яку писали й згадували разом із трьома поколіннями мгарців. Згадалося, як у темній воді цього озера, яке все ще живе у моїй пам’яті, відшукувала забуті слова: полик, синьоглазка, лукаву бабу Мокрину й клуню діда Пантелія, лютого князя Ромоданівського й срібну зоряну тінь монаха, що зринає над водою світлої місячної ночі.

У «Гостьовій світлиці» щедро напуває нас джерельним спокоєм і спогадами Інна Дідик. Її інтерв’ю з письменником Юрієм Роговим захоплює самими назвами: «Дещо про волів», «Про долю, віру та дуба-неленя» (нелень – бо восени листя не скидає), «Як Юрій Роговий став палеонтологом» та «Про вишитого Шевченка». Гарно написано: ковтаєш і не маєш сили відірватися – хочеться допити цю кружку до кінця!

Тож влучно зазначає у своєму вступному слові редактор видання Афанасій Шкурупій. «Високе письмо тому й цінується, що кожне слово несе в собі максимальну глибину змісту, а не написане заради того, щоб лише писати /…/ Проза, яка надрукована в «Полтавській криниці», засвідчує, що маємо справу з літературою високо гатунку, добротно виписаною, яка вигідно відрізняється майстерністю тексту». 

Приємно, що кожне нове число журналу відкриває нам нові імена, по краплі додає живої води із невсипимого джерела творчості: чистого, світлого, незамуленого…

Дочитала до кінця … і лише нині зрозуміла чому так легко писалося – он скільки друзів маю на ФБ. Всі поважаю, всіх ціную, смакую по краплині живу джерельну воду вашої праці!

Ганна КРЕВСЬКА