Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

5.9.20


Дорогі мої!
Сьогодні ми зібралися не стільки для того, щоб пошанувати лауреатів обласної премії, а щоб укотре віддати шану великому українцю, нашому землякові, видатному письменнику Феодосію Роговому. Не буду говорити пафосних слів, які вимовляються під час таких урочистостей, а лиш згадаю дещо знаменне із свого життя і коротко поясню.
Десь років зо п’ять тому, в мене припинився достатньо тривалий період, який продовжувався щонайменше років із двадцять п’ять (ціле життя, правда?), коли я, власне, кинув свою літературну творчість і випав з літературно процесу. Хоча писати я не перестав. Але це вже була релігійна тематика – світські теми з церковного погляду, богословські статті.
Хоча письменницький дар постійно про себе нагадував і доводилося докладати чимало зусиль, щоб знову не взятися за прозу. А це було тяжко, повірте мені. Творча людина, як ніхто інший, мене зрозуміє. Але пов’язавши свою долю із Церквою, із чернецтвом, я вважав, що займатися белетристикою вже не повинен. А згодом з’явилося переконання, що вже й не зможу писати прозу.
Але в березні 2016 року мене так «скрутило», як того рекрута, і всадовило до письмового столу писати оповідання. В цьому я завбачив Божу волю. Я написав його швидко, десь за два дні. Потім перечитав і зрозумів, що письмо не тільки не втратилося, а й стало сильнішим. Це було оповідання «Вкраяла серця». З цього часу почалося моє повернення в літературу.
Присудження премії ім. Феодосія Рогового, як я розумію, це оцінка моєї попередньої творчості – повістей і оповідань, опублікованих наприкінці 80-их років двома книгами і вміщених у новій книзі «Останній поріг», виданій у жовтні минулого року. Для мене премія видатного земляка, корифея української літератури, без перебільшення є великою честю.
Коли мені повідомили, що я став її лауреатом, то мені згадався один із епізодів, пов’язаних із Феодосієм Кириловичем. Це було вже дуже давно, десь більше тридцяти років. Я тоді вже видав першу книжку «Жива роса», яка, після кількарічного поневіряння, в 1987 році все ж з’явилася на світ у видавництві «Радянський письменник», головному видавництві Спілки, був уже, здається, членом Спілки письменників України.
Якось ми з Феодосієм Кириловичем поверталися додому із зборів Полтавської організації СПУ одним автобусом – він до Глобиного, а я до Решетилівки. Сіли в автобуса на одному диванчику, він кладе на коліна авоську – пам’ятаєте, були такі в’язані, – виймає пакунок, розгортає його, а там два пироги. Сільські такі – високі, пухкі, спечені в печі, таких нині вже не вміють пекти. Розломлює, і один дає мені. Каже: «На ось, з’їж. Це моя баба в дорогу спекла».
І ось тепер, більш ніж за тридцять років, той пиріг, повернувся до мене премією імені Феодосія Рогового. Той пиріг, на моє переконання, мав духовний підтекст і був творчою естафетою, яку передав мені Феодосій Кирилович незадовго до своєї передчасної кончини, і яку я повинен не тільки понести, а й оправдати.
До речі, теж цікаво, якось само по собі, всі події у романі, над яким я зараз працюю, відбуваються саме в тих краях – на землях між Пслом і Сулою в Подніпров’ї. І одна з ліній сюжету пов’язана із спогадами про виселення і затоплення, власне, знищення цілого пласту української культурної хліборобської цивілізації, нашої історії і національного духу.
Я знаю одне – що ні в ті часи, ні в нинішні я в жодному своєму творі не злукавив, бо я писав і пишу правду життя. Тільки з правдою і любов’ю до всього рідного можна, як писав у щоденникових записах Феодосій Роговий, здобути найвищих народних і суспільних ідеалів. Я не соромлюся це повторювати і зазначаю, що це найголовніше завдання літератури – виховувати світле й добре у людських серцях, утверджувати високий дух народу, а не розбещувати його, навіть тоді, коли ти пишеш трагічні сторінки його буття.
Справжній письменник увесь у своїх творах – в них його характер, його світогляд, мова, до найменшої буковки виписана духом, що сягає глибин народної душі, дар художнього мислення, лише йому притаманний стиль письма.
У своїх творах Феодосій Роговий витворив цілий світ унікальних образів хліборобських родів з неперевершеним дивом народної мови, а до рівня його письма нинішнім прозаїкам треба ще дотягуватися. Не кажучи вже про стиль. Він віртуозно володів словом, яке черпав із джерел народного духу і саме цим пояснюється сила його письма. А ще пояснюється чистою і болючою совістю, якою він сприймав життя свого народу, кривавим болем, який рвав його серце, доки й не розірвав.
Французький письменник Жюль Ренан колись писав, що літературу роблять воли. Ось таким волом-трудівником був і Феодосій Роговий, бо волом-трудівником у вічному ярмі жив і український селянин-хлібороб. Саме з його глибин вийшов і видатний український письменник, наш земляк, який пройшов усі кола пекла тогочасного життя.
Стати лауреатом премії великого українця, видатного майстра слова Феодосія Рогового для мене велика честь і аванс на майбутнє, щоб оправдати ту духовну естафету, яку з отим пирогом він мені передав.
Щиро дякую членам журі і обласній раді за високе поцінування моєї літературної праці.
А всім Божого благословення!
Архієпископ Афанасій (Володимир) Шкурупій

0 коментарі:

Дописати коментар