Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

13.11.20


У селі Плоске Мачухівської ОТГ неподалік Полтави з ініціативи Північно-східного міжрегіонального відділу Інституту нацпам’яті, краєзнавчого музею Мачух і завдяки всебічній підтримці очільника Мачухівської ОТГ Валерія Білоконя урочисто відкрили меморіальну дошку Олександру Ковіньці - письменнику-гумористу, учаснику Української революції 1917-21 рр., репресованому.


«Трагічна доля письменника-гумориста, як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка» 

Олександр Ковінько закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі. З 12 років пішов у найми, у 17 склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. 


Підтримував Директорію Української Народної Республіки (УНР), яку очолював ще один видатний полтавець — Симон Петлюра. Вступає у повстанський загін. Після одної із сутичок на боці Директорії УНР юнака схопили і віддали до військово-польового суду. Од вірної смерті врятувало всенародне повстання на підтримку Директорії. А невдовзі новий полон, денікінський: у цю білогвардійсько-російську катівню потрапив разом з поетом і так само воїном Армії УНР Володимиром Сосюрою. Нарешті, пройшовши через тортури , повернувся до Полтави. Працював секретарем сільради, відвідував курси інструкторів-лекторів, читав лекції. У 1926-28рр. навчався в Полтавському інституті народної освіти. Друкуватися почав 1926 році: тоді з легкої руки Остапа Вишні газета «Селянська правда» оприлюднила його гумореску «Містки та доріженьки». Друкував гумористичні оповідання та фейлетони. Творча стихія Олександра Ковіньки з особливою силою проявилася саме в оригінальному засвоєнні національної спадщини — народних усмішок, коротких фольклорних оповідань, у дотепних лаконічних виразах, взятих з повсякденного життя. 
6 жовтня 1934 року заарештований червоними окупантами — органами НКВС у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації». 27-28 березня 1935 року виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР засуджений до десяти років комуністичних концтаборів. Відбувати покарання засланий до Магадана. Про перебування в сталінському пеклі Олександр Іванович розповідав мало. Микола Головко, журналіст та історик згадує свої прогулянки з письменником і його розповіді про ГУЛАГ — про жахливі умови, тяжку рабську працю, приниження, знущання, і розстріли за найменшу провину. 
Звільнили 1947 року, але без права повернення в Україну, тож мешкав у Якутії. Там у 1950 році заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана. Аж у 1956-му Олександра Ковіньку визнали ні в чому не винним: його судово-слідчу справу припинили за відсутністю складу злочину. Саме завдяки неабиякій фізичній силі та невичерпному оптимізму він не лише вцілів за 21 рік комуністичних каторжних таборів, а й дожив до свого 85-річчя. Сергій Нагорний, онук Олександра Ковіньки писав так: «Трагічна доля письменника-гумориста, як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка», коли розумних знищували, а незламних намагалися покорити». Онук згадує свою поїздку з дідом до Києва, на письменницьку зустріч: «Сиділи в ресторані «Еней» на вулиці Орджонікідзе – теперішня Банкова. Якийсь літератор із Москви почав хвалитися, що брав участь у більшовицькому повстанні на заводі «Арсенал». Наїхав на Петра Панча – той був артилеристом петлюрівської армії, вів гарматний вогонь по заводу. Почав випитувати, чого це українці не виграли війну проти Росії, а тепер ходять під комуністами. Дід піднявся і сказав: «Дорогенький, не виграли, бо були з вами занадто гуманні». Москвич одразу замовк»
Після реабілітації повернувся на батьківщину, до рідної Полтави. Олександр Ковінька активно працював і на громадській ниві: обирався депутатом Полтавської міськради, до Правління Спілки Письменників України. Повністю поринув у літературну роботу. 1957 року в журналі «Прапор» з’явилась повість «Як мене купали і сповивали». Відтоді одна за одною виходять його книжки – загалом понад тридцять: «Кутя з медом» (1960), «Новели про химери» (1965), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «І таке буває» (1972)… У 1970-му та 1980 роках побачили світ двотомники його вибраних творів. Писав і публіцистичні статті, нариси, спогади, теж сповнені гумору й самоіронії. 1984 року став лауреатом премії ім. Остапа Вишні. До останніх своїх днів письменник жив і працював у Полтаві, а тому його герої – переважно люди рідного краю, такі йому знайомі і близькі. Він виробив свій власний стиль неквапливої, іронічної по-народному мудрої оповіді. Слухачі пізнавали його за своєрідною інтонаційною манерою, побудованою на фольклорі та розмовній мові. 
«Однак, слід відзначити, — писав полтавський краєзнавець Петро Ротач, — що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештантського періоду, в нього залишалося мало». Знаний полтавський літератор, перекладач, журналіст, лауреат літературної премії ім. Олександра Ковіньки Павло Стороженко також у своїх працях звертав увагу на різницю в творчості Ковіньки «до і після»: «Стиль письменника до посадки – розкутий, гострий, сміливий у виборі, винахідливий в доборі літературної форми. Після – гладкошерстна сатира і безпечний гумор». 

Урочистості на малій батьківщині письменника 

У Плосківській ЗОШ І-ІІІ ступенів бережуть пам'ять про земляка, щорічно влаштовують учнівське свято «До Ковіньки на хвилину, на веселу гуморину». Тож, закономірно, що нове місце пам’яті з’явилося на фасаді місцевої школи. Важливо й те, що поруч знаходилась хата, де 13 січня 1900 року письменник народився і провів дитинство. «Маємо пам’ятати й берегти історію, адже без неї немає майбутнього. Оскільки до наших часів будинок Олександра Ковінька не зберігся, меморіал прикрасив шкільні стіни», - зауважив голова Мачухівської ОТГ Валерій Білокінь.


Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам'яті (УІНП) в Полтавській області - під час виступу на урочистостях наголосив: «120-річчя Олександра Ковіньки з ініціативи УІНП і згідно з парламентською Постановою цьогоріч відзначається на державному рівні. Говорити про Олександра Ковінько лише як про письменника - це малювати лише один штрих у великій палітрі його особистості. Життєвий шлях письменника дозволяє нам усвідомити увесь контекст тієї епохи. Він був борцем за незалежність України у 20 столітті, підтримував Петлюру. Він не сприймав денікінські ідеї «єдіной і нєдєлімой Росії». Він належав до боротьбистів - української лівої партії, яка бачила Україну соціально-орієнтованою державою. Тож, на дошці зазначено: «Учасник української революції 1917-21 рр.». Його творчу діяльність брутально перервали під час сталінського терору, понад 20 років довелося поневірятися по сибірах-магаданах. Довгий час ці сторінки життя замовчувалися, і от зараз ми повертаємо пам'ять про них. Декомунізація - це не тільки виведення з публічного простору незаконної символіки, але й донесення правди про злочини російсько-комуністичного тоталітарного окупаційного режиму. Важливо, що на дошці зафіксовано:письменник - гуморист був в’язнем комуністичних таборів».
«Серед цілої плеяди письменників Мачухівської землі зірка першої величини – це Олександр Ковінька. Відкриття дошки – свідчення того, що земляки не забувають його», - каже Анатолій Гейко, директор Мачухівського краєзнавчого музею. До речі, це не єдиний музей громади. У стінах школи с. Плоске діє літературний музей, присвячений Олександру Ковіньці. Тож, під час урочистого заходу відбулася церемонія передачі для музеїв Мачух важливих архівних документів. Зокрема, старший науковий співробітник Державного архіву Полтавської області В’ячеслав Сушко подарував копію з архіву СБУ про відкриття сталінськими посіпаками кримінальної справи на письменника, книгу з дарчим надписом гумориста, його світлини та копії періодичних видань 20-х років, у котрих публікувався Олександр Ковінько.

Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП 
Світлини: голова ГО «ВелоПолтава» Юрій Репало

0 коментарі:

Опублікувати коментар