Поет, що пережив Голодомор: відійшов у засвіти Микола Петренко

10 жовтня відійшов у засвіти лохвицький львів’янин Микола Євгенович Петренко,

який хлопчиком пережив Голодомор 1932-33 років

Спочилий у Львові уродженець полтавської Лохвиці поет Микола Євгенович Петренко колись писав:

«…Ми вийдем з пекла, бурі, грому,

З вогню, із чорної імли,

Ми ще повернемось додому

На берег рідної Сули!..»

На жаль, ні. – Вже ніколи-ніколи він сюди не повернеться… Не повернеться на берег своєї рідної Сули св. пам. Микола Євгенович Петренко – велет українського духу, переконаний український патріот-інтелектуал – дуже виважений, але водночас твердий, мов криця, – міцний, неначе столітній посульський дуб, виморений патріотичними львівськими джерелами.

… Український композитор й музикознавець, Герой України та народний артист України Мирослав Скорик відійшов на Вічну Ватру 1 червня 2020 року, проживши на цьому світі 81 рік. Як тут, майже вслід за ним, за три місяці, 10 жовтня цього року, скінчив свій довгий земний шлях автор слів незабутнього шляґеру на музику Мирослава Скорика «Намалюй мені ніч» – 94-річний уродженець полтавського міста Лохвиці Микола Євгенович Петренко, який побачив світ Божий далекого листопада, як інколи кажуть галичани – місяця падолиста, 6-го числа року Божого 1925-го. Він спочив менш як за місяць до свого славного 95-ліття, який планував відзначити заочно також, напевно, з нашою громадою, яку дуже любив, а історію міста Лохвиці він досконало знав й дуже шанував усіх своїх земляків-полтавців.

В одному із своїх прижиттєвих інтерв’ю св.пам. Микола Євгенович Петренко, який щойно тихо спочив у Львові, говорив: «Намалюй мені ніч, коли падають зорі…» я присвятив художниці Гері Левицькій, яка написала мій вдалий портрет у майстерні скульпторки Теодозії Бриж. — Усе трапилося перед якоюсь вечіркою. Фана (так звали Теодозію) ще ліпила щось, Генріетта малювала, а я сумував. Фана кинула мені: «Чого снуєшся без діла? Краще напиши мені й Гері вірша»… Нині сам не знаю, скільки насправді існує вже мелодійних варіантів пісні «Намалюй мені ніч». Принаймні про п’ять знаю точно. Зараз у колишній майстерні, що на вулиці Мартовича, 5 у Львові, де все писалося, ліпилося, народжувалося, розташовано Меморіальний музей скульпторки Теодозії Бриж. У 1960-ті Скорик мав ансамбль «Веселі скрипки»  при Консерваторії. Ми спільно цією піснею започаткували новий напрямок української естрадної пісні. Звичайно, що це успіх і це велике щастя, що саме так воно й було. «Веселі скрипки» виступали на сценах не тільки у Львові, а у багатьох містах колишнього СРСР. Були спільні концерти з відомими солістами: Дмитром Гнатюком, Анатолієм Мокренком, Людмилою Божко, Борисом Жайворонком та іншими.  Радіо та телебачення часто транслювали пісні Мирослава Скорика. Через якийсь час мій вірш навіть потрапив до Канади, й Богдан Весоловський, який писав як довоєнні львівські естрадні пісні, так і післявоєнні (потім він еміґрував), створив власний варіант музики. Пісня звучала на хвилях україномовних радіостанцій і мала неабияку популярність у США та Канаді. Канадійці видали й платівку з її записом, це також було у першій половині 1960-х. У тексті є слова «вирушають у путь, щоб згоріть…». – У Весоловського все це вдалося драматизовано, ближче до суті написаного. У 1970-х яскраво запалала зірка Соні Ротару, вона повернулася до нашої з Мирославом Скориком пісні. Мабуть, мала потребу в цьому. В її варіанті з живим оркестром «Намалюй мені ніч» — найкраще із записаного будь-коли. Звучить вона й у музичному фільмі «Червона рута», знятому 1971 року в Яремчі».

У згаданій мною вище пісні на слова Миколи Євгеновича Петренка є, між іншими, й такі вимовні рядки:

«…Ну а сам ти який?

Вечір, день а чи ранок?

Що на серці – чи промінь, чи ніч,

Намалюй мені ніч, коли зорі багряні,

Вирушають у путь, щоб згоріть.

Намалюй мені ніч, коли зорі багряні,

Вирушають у путь, щоб згоріть…»

Тож Микола Петренко цьогоріч вслід за Мирославом Скориком вирушив у свою вічну путь-мандрівку далеко, до багряного від зірок неба. Останній раз пан Микола передав для мене свою книжку «Світа марнота. Ронделі. Літо – осінь – зима 2019, 2020», – яка була видана львівським видавництвом «Сполом» вже цього, 2020 року, з датою «4.9.» з авторським, ніби прощальним, написом: «Олександре! Великий подвижнику. На все добре Тобі. – М.Петренко».

У надісланій мені до Лохвиці цій останній книжці Покійного є й такі слова:

«…Я знов стою у поля на краю,

Приречений на вбогість і безгрішшя:

Я вартий зерно сіяти в ріллю,

І воскрешати, і збирати збіжжя!…»

Мій уславлений земляк Микола Євгенович, який був дійсно «вартий зерно сіяти в ріллю, воскрешати, і збирати збіжжя», ніколи не забував ні мене, не забував ні свою рідну Лохвицю, все дарував і дарував свої численні книги всім – бібліотеками, газетам, окремим мешканцями нашого славного міста. І що прикметно: майже у кожній із своїх книг він все згадував про місто свого дитинства та ранньої юності понад 700-літню Лохвицю. Міста яке випустило його, випробувавши маленького Миколку, страшним Голодомором 1932-33 років, за віком – хлопчика-горобчика, спочатку у жорстоке воєнне життя під окупантами й повоєнне підсовєцьке лихоліття. Як виявилось, Лохвиця випустила й відпустила його назавжди…

У книжці «Без жодної цятки. Поезія» (2016) Микола Петренко зичив мені «нових творчих злетів!», у книзі «Я ріс – наче ніс до ікони світу. Вірші 2018-2919 років» (2019) він бажав мені «гідної відзнаки за великий труд»… У дарчому ж написі на своїй книжці про Лохвицю «Моє містечко над Сулою», яка вийшла у 2014 році у львівському видавництві «Вісім лапок» уродженець Микола Петренко написав мені: «…Олександре і вся Ваша родина! Оце так спішу до рідних берегів, які в моїй душі вічно виднілися… 7.11.».

У названій вище книжці є такі вірші:

«На землях, спалених війною,

Щоночі бачилось мені

Моє містечко над Сулою

В моїй дитиній стороні…

На землях, де на диво просто

Сула у далеч протіка, –

Там мудреця камінна постать,

Що все від світу утіка…»

А ще:

«Я думав: там за виднокраєм,

Зустріну землю золоту –

Де солов’я переспіваю

І явора переросту…

…І от спинивсь коло калини,

Що над Сулою розцвіла, –

І в щасті плакав – мов дитина,

Що знову матір віднайшла!..»

Від початку в часі німецько-совєцької війни Микола був вивезений на примусові роботи до Третього Райху, пізніше за спробу втечі з неволі відбував покарання в німецьких концтаборах, а по закінченню війни пройшов фільтраційні та трудові табори вже в совєцькому союзі. У 1951 році Микола Петренко все ж закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, згодом працював в обласній молодіжній газеті,  редактором Львівського телебачення, кореспондентом  «Літературної України», звідки був звільнений, як він пригадував, за  «пропетлюрівські вірші. Коли в середині 2000-их років вийшли друком дві мої книжки з документами із архіву видатного діяча ОУН Зиновія Марцюка (Омеляна-Уласа) про краєві позиції та фінанси ОУН, УПА та УГВР св.пам.Микола Петренко написав мені: «…Нарешті мав трохи часу ознайомився із дарованими тобою книгами. Перша – про фінанси ОУН, УПА, – вона стала для мене у деяких моментах несподіванкою, Хоча, правду сказати, я досі глибше цим питанням не цікавився, а воно потрібне і багато в чому визначальне… Що стосується бандерівщини і саме цього авторитарного боку в її ідеології і практиці, – то про це в нас соромливо замовчують, чи задовольняються темою Бандера-Мельник. Бачте, останній нам ближчий, у чомусь він успадкував Петлюру… А от Бандера… Для мене ясно, що рух бандерівщини визрів у домінанті тогочасного європейського життя, а це – фашизм, як би хто він нього не відхрещувався… А от про демократичну лінію в ОУН якось майже не говорилося. Добре, що в книзі подано це доказово і гідно. Хоча – чи треба роздувати колишні незгоди, варто шукати місця для всіх у розбудові українського світу?…». – Раніше, вже два десятиліття тому, ще у 2001 році, якраз Микола Євгенович рекомендував мене до лав Національної спілки письменників України, у свої рекомендації він, зокрема, зазначав: «…На моє щире переконання О.Панченко на сьогодні є найпродуктивнішим і найефективнішим літератором та громадським діячем мого Лохвицького краю. З подиву гідним зацікавленням він досліджує і відтворює в книгах етапи визвольної боротьби, головно минулого буремного століття – визвольна війна УПА, діаспорні організації. Вісімнадцять книг художньої документалістики – подиву гідний ужинок. Ґрунтовно, глибоко, доказово, талановито… ».

Майже два роки тому, 8 січня 2018 року, Микола Євгенович, навіть присвятив мені зворушливого вірша:

Лохвиця – Панченку Олександрові

«Непогасимий дух Сковороди

Він у тобі, від самого зачину

Шукай до правди, до добра сліди,

Іди в дорогу і не знай спочину!

*

Так, ти не перший – адже ця земля

Для велетнів! – Така козацька школа.

Тож хай любов до праці окриля,

Горять серця і пломеніють чола.

*

Немов перо з орлиного крила

Підносить спраглий дух до благодаті –

Де рідний степ, де в радості Сула,

Де рідна пісня і достаток в хаті.

*

Високий Дух і Правда дорога –

У ній борці, страждальці і герої,

Так, це про кращих твориться саґа,

В ній Честь і Мудрість, і сіяння Зброї.

*

Тож хай росте й росте громаддя книг

Про рід і плід, круті шляхи розвою –

Ти вибрав шлях, і вже багато встиг

Із того, що накреслено Судьбою!»

Микола Петренко першокласником пережив Голодомор 1933-го року, під час тимчасової окупації був свідком ліквідації Лохвицького ґетто, де згинули серед інших й родини сусідів-ковалів, з дітьми яких він ходив до школи. На першій сторінці своєї книжечки «По сусідству із ґетто» (Львів, видавництво «Сполом», 2009) пан Микола написав своєю рукою «Олександрові Панченкові. Ще таке бачення однієї Лохвицької історії… (-) 7.ХІІ». Чомусь мені пригадалося: через десять з гачком років після появи цієї книжки я якось при телефоні дискутував з М.Петренком з приводу одного його вірша «Стала тополею…», що був поміщений у згаданій книжці. Мене, зокрема, цікавив фраґмент:

«Поза гай, Манькову Прірву,

По скривавленій стерні!..-

Доганяє Лейбиківну

Поліцейський на коні…»

Чи було таке насправді, запитував я пана Миколу? Звідки взялися, думав я собі, у Миколи Петренка такі відомості? Чи то був його художній вимисел?… Тоді довгенько ми, як мовиться у Лохвиці, говорили-балакали про це…

Якраз у часі останньої світової війни Микола Петренко, як я вже згадував вище, за участь у підпіллі був заарештований – концтабори Сирець і Янівський, за спробу втечі потрапив до Бухенвальду, зрештою, майже три роки працював на його філіалі Штокбах при міднопрокатному заводі. В цей табір взимку 1944 року привезли «гальбюден» із районів Ельзасу. Був визволений американськими військами, а після «возвращєнія на родіну» знову неволя – пройшов «фільтраційні» та трудові табори – шахти Донбасу, лісорозробні та рибні промисли Камчатки…

За якийсь рік до свого відходу у Вічність, 10 травня 2019 року, в своїй розмові з Русланом Новаковичем св.пам. Микола Євгенович Петренко розлого повідомляв про деякі штрихи до своєї біографії, які мені до цього, на жаль, не були відомі: «…В часі Голодомору 1932-1933 рокі загинули тільки дід й баба. Мені стає моторошно, коли згадую ті роки. Найстрашніше — божевільні жінки… Це малодосліджена тема. Всі випадки дітоїдства пов’язані з материнським божевіллям. Вони вбивали власних дітей… Голод перетворював людей на звірів. Ті, хто його влаштував, не матимуть спокою й на тому світі… А взагалі, всі три голодовки — наслідки імперського плану світового володарювання Кремля. Посудіть самі: перший голод — заклик до світової революції, створення п’ятимільйонної армії, другий — індустріалізація, «пересадимо будьонівців з коня на танки і на літаки», третій — створення атомної бомби. А на все це потрібні гроші й українській хліб. Мій батько був робітником, а не колгоспником, отримував пайку хліба на роботі. Працював електромонтером на Лохвицькій електростанції. Жили ми на околиці міста, а все ж не в селі. Тому й вижили… До речі, на нашій вулиці стояв пам’ятник Григорію Сковороді, споруджений лохвицькими дядьками до 200-ліття поета в голодному 1922-му році… Скульптором виступив сам Кавалерідзе. А розрахувалися з ним 25-ма пудами пшениці. Якби не цей пам’ятник, хтозна чи й вижив би Кавалерідзе. А ще — в Лохвиці був театр. Побудований у 1901 р. за проектом Василя Кричевського. І всі трупи, які існували тоді в Україні, приїжджали з гастролями. В нашій ролдині було п’ятеро дітей у сім’ї. Коли попідростали — мати пішла на роботу в колгосп. Війна застала мене в Черкасах. Я вступив у політосвітнє училище. Пізніше такі училища називали культосвітніми. Наступного дня після початку війни — комсомольські збори. Прийшов секретар міськкому комсомолу, виступає й оголошує, що прийнято рішення всім іти добровольцями на фронт. А мені 15 з половиною років… Хоча були й старші першокурсники, і під 17 років. Зібрали з хлопчаків роту на 40 чоловік, приставили лейтенанта з наганом і виділили три гвинтівки. Почали ми охороняти дерев’яний міст через Дніпро. А коли наблизився фронт — усі відступають, про нас забули. Тож порозбігалися хлопці по домівках. Я придибав у Лохвицю, а там уже німці. Якось треба було жити. Уявіть собі, в період окупації у нас створили чудовий театр, у якому ставили всю класику. Одним із керівників був Григорій Заславець із Ніжина. Після війни актори виїхали на Захід, і я загубив їх назавжди… — Наприкінці жовтня 1942-го забирали молодь на роботи. Проводили облави. Та тоді не дуже й ховалися, бо ніде було. Як знайдуть, скарають. Батько каже: «Їдь. То ж Європа. Світу побачиш. Серед людей не пропадеш». Забрали мене й сестру. Повезли через Київ і Сирецький табір у Львів у Янівський табір. Там я зустрів свій 17-й рік. Декілька тижнів там, а потім — у Бухенвальд. Порозподіляли по філіях Бухенвальду. Я потрапив в одну з таких філій — табір Шкокбах, на металургійний комбінат «Купферундмессінґверке». Працював у цеху, де виготовляли дріт мідний, лакували його… В’язнів було зо дві тисячі і німців тисяч п’ять-шість. Мій майстер — Альберт Лессінґ — колишній музикант-комуніст, який утік від Гітлера до Швейцарії. Його знайшли й поставили ультиматум: або ти зрікаєшся ідеології, або всю твою родину — в табір. Він зрікся марксизму. Але роботу йому дали тяжку. Нас визвололи американці. І, за договором, передали совітам. Деякі в’язні втікали, в мене ж і думки такої не було, — хотілося додому. Проте ще на декілька місяців ми затрималися, бо треба було збирати врожай під Бреслау, нині Вроцлав. Після цього нас відправили у Львів, знову в Янівський табір. Тепер там був фільтраційний табір НКВС. Ми могли вільно виходити в місто, проте ненадовго. Бо навколо патрулі, комендантська година, а ми без документів. І от сідаємо в поїзд, і везуть нас не в Київ чи Полтаву, а аж на Донбас. Додому я не доїхав.. – Хто ж нас пустить?! Вони нас у трудову армію — відробляти повинність на шахти Єнакієвого. І став я справжнім шахтарем. Уже згодом, коли вивчився на курсах на гірничого майстра, відпустили на тиждень до батьків. Тяжка була праця – по вісім годин у забої. Дуже важко! Зате платили й годували непогано. І щодня видавали пайку від ЮНЕСКО: стограмову булочку та 50 грамів масла. На Західну Україну я потрапив через сестру Антоніну. Вона закінчила педтехнікум у Лохвиці і за направленням поїхала у Броди вчителювати. Похвалилася головному редакторові місцевої газети, що її брат пише вірші. А той запрошує — хай приїжджає. Я приїхав, мене оформили на роботу. Це було літо 1947-го року. Потім приїхала ще одна сестра, молодша, і теж учителькою. Ми, «східняки», були між двома вогнями, так би мовити. Наприклад, треба, аби в кожній школі створювалися піонерські організації. Це обов’язок учителів — чіпляти оті піонерські галстуки. А вночі хлопці з лісу «стук-стук» у вікно. Кажуть: як будеш так чинити, то сама висітимеш на тому галстуку. Коли я приїхав, піднялася нова хвиля колективізації. Журналістам треба було висвітлювати цей процес. А ніхто не хоче йти в колгоспи. Головний редактор каже — я сам напишу. Підготував матеріал, відвів цілу шпальту в газеті про колгосп у селі Старі Броди. Коли це прибігає посильний, — убили голову колгоспу. Того самого дня, коли обрали його головою, — і вбили. Такі часи були… А тут ще 1946–1947 роки. На Львівщині було багато прибульців із Центральної України, бо ж там потерпали і мерли з голоду. Ми так само від біди втекли. Галичани вже добре знали з переказів, що то за колгоспи. Допомагали східнякам вижити, давали їм хліб та роботу. А коли почалися колгоспи й на Західній, то й місцевим господарям сутужно стало… По селах по війні панувало справжнє кріпацтво. Паспортів селянам не виписували, а без паспорта довго не проживеш, — упіймають, ще й засудять. Тому або в колгосп, або на роботу на Донбас чи на південь, або ж у ліс до партизанів… Потім, у 1951-му році, знов поїхав до сестри у Броди. Бо в Лохвиці вже не було хати, батько помер, а мати переїхала до доньки на Львівщину, в село Шнирів. Почав писати вірші десь у 6-му класі. Коли вперше надрукувався в районній газеті, то мав від батька суворий наказ: вивчись на інженера, а тоді вже пиши! Він натякав, що письменство — надто ризикований шлях. У Німеччині я вже чимало писав. Але не було на чому. Якісь папірці, пакувальний папір знаходив і писав. Майстер Альберт побачив це й подарував мені прекрасний блокнот. Він пройшов зі мною все життя, та й досі в нього зазираю. А щодо роботи у Бродах — мене оформили коректором. Не було кадрів взагалі, а тут я… Ну й навантажили на повну. Ще й вірші мусив друкувати… У львівській Спілці з довоєнних письменників лишилися лише комуністи: Козланюк, Галан, Яцків, Лукіянович, Бандрівський, Пелехатий. Правда, було кілька й позапартійних: Вільде, Мигаль, Макогін. Але за ними суворо наглядали, їм не довіряли. Декого присилали для зміцнення партійного напряму в літературі, як-то фантаста Бєляєва… Трохи попрацював в Бродах і вступив до Львівського поліграфічного інституту. Конкурс був дуже великий, але я мав пільгу — стаж роботи за фахом. Після другого курсу я написав два фейлетони й одніс у комсомольську газету «Ленінська молодь». Надрукували й запросили на роботу. Знову коректором. У своїй книжці «Коливо» я дійсно згадую про табірне кохання до полонянки-полячки, яка зовсім ненадовго стала моєю Музою. Це було вже після визволення з табору, коли ми чекали остаточного закінчення війни та повернення додому. Людмила — наполовину українка з Польщі, хоча дитинство її минуло в нашому Кремінці. Теж пройшла табори, працювала на кухні. Ми часто ходили на берег струмка, де я читав їй вірші. Але її батьки й чути не хотіли про радянського нареченого. Так ми й розлучилися: їх американці відправили на відпочинок у гори на два місяці, а нас — до фільтраційного табору в Бреслау. На прощання вона подарувала мені свою фотокарточку, а я їй — поезії. Через 65 років Люда розшукала мене й надіслала лист. Пише, що зберегла всі мої вірші. І навіть прислала їх ксерокопії. Я ж відіслав до Польщі збільшений портрет, який був зі мною все життя…

… Коли Миколка Петренко маленьким хлопчиком ще бігав босоніж по споришу в околицях Лохвиці, інший видатний український поет 53-річний Олександр Олесь, уродженець слобожанського Білопілля, – ще 22 серпня 1931 року написав свого незабутнього вірша «Пам’ятай», який чомусь не так часто тепер вже й згадують:

«…Коли Україна в залізнім ярмі

Робила на пана і в ранах орала,

Коли ворушились і скелі німі, –

Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива

Зібравши для ката, сама умирала

І з голоду навіть згубила слова, –

Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились і в демона зла,–

Європа мовчала»

Між іншим, якраз в листопаді 1933 року, коли на українських теренах лютував зорганізований московськими большевиками штучний Голод, між двома світовими потугами США та СССР було встановлено дипломатичні відносини, бо саме 16 листопада 1933-го сторони обмінялись нотами про встановлення дипломатичних відносин. То ж не тільки Європа мовчала, мовчали й Штати, а український хліборобський люд масово вимирав…

Незагоєною раною в душі й серці невтомного трудівника письменницької ниви, громадського діяча й одного з останніх енциклопедистів сучасності Миколи Євгеновича Петренка, лохвичанина, який 10 жовтня 2020 року відійшов на Вічну Ватру у Львові, – був Голодомор, про який він завжди писав, згадуючи й про свій такий омріяний ще дитиною найсмачніший у світі окраєць чорного хліба, або житні колоски «вкрадені» дитиною на колгоспному полі:

«З душі здирати шкіру? Так, дери!

Оголена — вона чесніша втричі:

Моє життя — під знаком 33,

Стражденної і проклятої притчі.

Та я однак до безуму люблю

Вас, хто повік не згоден помирати:

Я не прощу ні небу, ні кремлю

Цієї в чорта купленої дати.

Він мідний гріш у пазусі трима,

З обдертого здира ошматки німба.

Я знаю: гріх. Але гріхів нема

Там, де народ лишається без хліба»

«Ненажерливі дні,

дні глевкі та зубасті.

Що це — вечір чи ніч? Тільки темінь сліпа:

Будить ангел мене:

Нумо, хлопче мій, красти,

Із колгоспного поля тугого снопа!..

Я його обскубу край байраку, де терня,

Нам би тільки якось дотягти до межі:

Це мій перший врожай — разом крадене зерня,

І «на шухері» він — охоронець душі»

На окрему, як на мене, увагу заслуговує маленька за розміром але особлива за змістом книжечка Миколи Петренка, яка побачила світ 2008 року у львівському видавництві «Ліга-Прес» «Сни про окраєць хліба. – Свідчення самовидця, семирічного хлопця, учня 1-го класу СШ №3 містечка Лохвиця на Полтавщині», яку він назвав літературно-художнім видання, що в ньому на 168 сторінках її автором описані жахіття Голодомору, не тільки в Лохвиці та околицях, але й у всеукраїнському обширі.

Гортаючи цю книжечку я знову й знову натрапляю не лише на страхітливі факти жахів зініційованого московськими большевиками Голодомору українців, але й на філософські міркування автора книжки про сутність й сенс земного людського життя, про переживання «власної маленької душі», про гоніння, приниження, заборони й нищення українського люду, про атеїстичні й «буксирні» бриґади, виродження, викорчовування всього доброго в душах українських селян, насаджування злочинного, кримінального, людиноненависницького.

У цій книжці свідчень семирічного хлопця Микола Петренко виступає як «жертва і позивач – певно, до Господа Бога».

Ось найбільш вимовні цитати з Петренкових віршів та оповідань.

Вірш «Голод»:

«Це катастрофа в більшому, в глобалі,

Всесвітній безум прихистку шука…

А згадками карбуються деталі:

Розбиті дзвони, жебруча рука…»

Вірш «Колоски»:

«Моя душа судила, як рубала,

Моя душа судила удову:

Вона півторби колосків украла.

Моя душа піднесла булаву…»

Оповідання «Степова гарба»:

«…Гарба вертає з поля, може, що й вашого: адже кожен у своєму житті мав би зорати ниву, заволочити, заборонувати, засіяти і доглянути, осяяти ранковою молитвою, прополоти і скосити – все потому навантажити аж до самого неба тужавими снопами, рушати до власної садиби. Хтось там є на тих снопах, хтось один під самим небом. Може, то ваш дід чи прадід, може, батько чи дядько. А, може, що ви поряд з ними – бачите он там зачарованого малого, що лежить поряд із старшим, тільки голівку підвів…».

«…Я народився у Лохвиці, – часто згадував Микола Євгенович, – малим часто грався на вулиці де стоїть пам’ятник нашому відомому земляку із села Чорнухи Григорію Сковороді. Цей пам’ятник встановили місцеві дядьки у 1922 року до 200 ювілею філософа. Вони скинулися після голодного 1921 року і за 25 пудів пшениці замовили пам’ятник у відомого українського скульптора Івана Кавалерідзе, який зробив пам’ятник Сковороди і для Києва. Спершу в Лохвиці був бетонний пам’ятник, а згодом зробили мідний. Григорій Сковорода запитував «для чого ми приходимо в цей світ?» і відповідав : «Для щастя!. Але бавлячись малим біля його пам’ятника, я бачив, що в 1932-33 роках цілий наш народ не мав щастя… – Я саме пішов до першого класу і великий Голодомор закарбувався у моїй семерічній пам’яті навічно, як нестерпиме відчуття зголоднілості, що супроводжувало невідступно. Чимало моїх однолітків навік лишилися першокласниками. А дітям нашої сім’ї вдалося вижити завдяки тому, що батько був робітником промислових гігантів і в нас не відібрали корови. Батько відбував свою покуту ( бо він раніше за Україну боровся) на Дніпрогесі, Азовсталі, Магнітці, він був техніком-електриком, присилав посилки із харчами, щоб хоч якось нас підтримати. Тому ми й вижили. – Восени 1932 р. здійнявся найвищий вал колективізації, у всій її потворності, бо ж не тільки зерно забирали, а й душі руйнували. Насаджували примусовість і нетерпимість, гоніння на віру, одвічну українську ментальність, моральні та етичні засади, витворені упродовж тисячоліть, житейське кредо, одноосібницький спосіб господарювання. Одноосібників, яких називали «індусами» від слова індивідуальний, заморили податком. Першою складовою Голодомору була хлібоздача, а другою – нищення духовності. Ми пішли до першого класу в світлицю колишнього попівського будинку, а самого отця вивезли на Соловки. Буквально на другий день після першого дзвоника стали скидати дзвони й хрести із церкви та викорчовувати хресті із цвинтарних могил. Церкви закривали масово із двох десятків залишилося хіба які дві-три. Спеціально сформовані атеїстичні бригади заходили в хати. Зривали зі стін ікони. шматували релігійні книжки й примушували господарів топтатися по них. Непослух карався примусовим виселенням на Соловки чи в Сибір. Виселяли не тільки попів, а й добрих господарів, назвавши їх куркулями, і навіть керівника агрономічної дослідної станції. Одіж та інші статки «ворогів народу» могли собі придбати із куркульського аукціону комнезамівці. Вони ж найбільше лютували. Восени. Коли розкуркулювали та хліб із засіків вимітали. За те й плату мали. Хоч якусь там, та на той час примітні6 із конфіскового зерна частку вділяли й комнезамівським незаможникам, активістам розкуркулювання. Хоча вже до зими розкуркулювати було нікого, конфісковувати нічого, — нестатки завітали до кожної хати. – Увесь сільськогосподарський реманент і худобу забирали в колгоспи, туди загнали й людей на підневільну мало оплачувану працю. Обрізали городи, усуспільнювали землі. А щоб узалежнені селяни не займалися індивідуально ремеслами, то індивідуальні засоби виробництва, як от ткацькі, гончарні, столярні чи токарні верстати ( аж до прядок, пресів і ступ) колгоспні активісти просто нищили й розбивали. І це при тому, що за трудодні селіни зерна не бачили, а за невиконання плану купити якогось краму не можна було. Люди, які споконвіку самі виготовляли одяг, залишилися без полотна й нитки, — так викорінювалися етнографічні засади: ні рушників, ні крайок, ні вишиванок. Обібрані й обідрані хлібороби були приречені на недоїдання, голод, вимирання. Вибору не було: або Соловки чи смерть. Або колгосп, а значить голодні трудодні та пограбовані врожаї, потрощені ікони, діряві штани. – З району, області, Москви вимагали, щоб селяни везли зібрану на горьованих полях пшеницю до столиці, вимітали до останнього. Везли возами у валках, над якими маяли червоні полотнища «Хліб – державі», «Московські робітники ждуть українського хліба», «Виконаємо першу заповідь», «Москва чекає української пшениці» і подібні гасла. – Пересвідчившись у неможливості прогодуватися працею, люди змушені були зважитися на крадіжку колгоспного. Але за це була покара. Після посівної у школі стали давати обіди із юшкою, затіркою, кулешиком, галушками ( бо ж багато дітей вже і в школу відмовлялися ходити через охлялість) та посилати „постишевські патрулі”, куди входили учні, щоб пильнувати, аби хто не зістригав колосків з колгоспного лану. І був такий випадок, що один із учнів упіймав власну матір. Замість милосерді і взаємо помочі люди змушені були у всій масовості приймати нове кредо. Це страшно: виродження. викорчовування всього доброго в душах, насаджування злочинного, людиноненависницького. І було саме так. – Але спокою не було. Був і збройний опір, який затято придушувала міліція та гепеу. Пригадую, що із закрученого дротом вагона ще перед Москвою зумів утекти молодий син господарів Клітка, якого везли на Соловки. Втік не сам, а із двома приятелями, таким ж яж як і він відчайдухами. Він повернувся і грозився відплатити іродській владі за тяжку кривду, за ту несправедливість, що їх, питомих хліборобів, змусила з рідною землею прощатися та вибиратися в сніги та морози на вірну погибель. Міліція називала Клітку, який об’являвся то тут, то там, бандитом, улаштовувала на того бандита засідки. Клітку ловили районні гепеушники. Чомусь насамперед клітку, а потім ще тих двох, та й не двох тільки, бо тут до тієї трійці ще відчайдухи приєдналися. Ловили їх як ото звірів ловлять, бо відтепер вони не хазяйські сини, не молоді заможні хлібороби, яким таланило в усьому, — відтепер він «бандит Клітка» і всі інші теж бандити, вороги колективізації і хлібозаготівель. Міліціонери із тих ловів поверталися не самі: возом чи й кількома возами везли молодих селян, яких прозивали бандпособниками, — а то хоч не клітку, а також злісних ворогів, які допомагали кліткі сховки будувати. То нехай же тепер Біломорканал будують! – Скрізь було попереджено: не переховувати бандитів, доповідати відразу, бо інакше самі загримите на Соловки, — та ловля щось затягувалася. Одного разу в пекуче жниварське надвечіря, коли майже всі дорослі були в полі, на колгоспну садибу налетів Клітка, позбивав двері з комори, кликав жінок брати-розбирати хто скільки зможе працю їхніх же рук, — пшеницю, горох, просо. Навперейми «бандиту Клітці» помчали озброєні активісти, але він, відстрілюючись, утік. Клітка з товаришами діяв активно: там спалили колгоспну контору, в іншому місці магазин пограбували, там валку із хлібоздачею перестріли, в ліс наказали звертати, там хлібозаготівлю зірвали, когось застрашили, когось попередили. І ми, діти. замість гратися у хованки, бавилися в „бандита Клітку”. Аж прийшов день коли ми довідалися. Ким він був насправді. Батько переказував: отаман Клітка ще у революцію воював за Україну, у нього під рукою було кільканадцять тисяч хлопців. Батько казав, що коли б Клітка тоді Петлюри тримався, то все могло б геть по-іншому піти, не програли б ми у тій битві. А так розпорошилися… – Тоді у голодні роки було важко. Та й зараз не легко слухати, як із трибуни Верховної ради , та з екранів телевізорів лунають вигуки, що все це нацистські вигадки, що не був Голодомор геноцидом, бо не міг уряд свій народ виморювати, це ж не українське село винищували, а різних саботажників розкуркулювали й на Соловки гнали. Але для мене Голодомор – однозначно Геноцид із усіма його складовими. Я свідок не тільки цього Голодомору-Геноциду, а й табірних лихоліть і повоєнного бідування, та й останні роки життя далеко не в достатку…».

… Миколи Петренка вже, на жаль, немає серед живих. Але, мабуть, лише через деякий час ми усвідомимо, що не тільки Лохвиця, Полтава, Львів та вся Україна, а, ба більше – східноєвропейський інтелектуальний світ, втратили людину енциклопедичних знань, виваженого й щирого українського патріота Миколу Євгеновича Петренка, який понад усе любив своє родинне місто Лохвицю, яке далекого 1925-го року, числа 6-го, місяця падолиста, дало йому життя…

«..Гей, що нам бурі вогняні

І чорних днів гарматні жерла:

Ми і в хароновім човні

Співаєм горде: «Ще не вмерла»…»

А мені чомусь пригадався один із найяскравіших творів незабутнього Бориса Дмитровича Грінченка, іншого правдивого українського патріота, автора вірша «Землякам, що раз на рік збиралися на Шевченкові роковини співати гімн» (1898), в якому цей поет висловив своє бачення щодо ставлення української інтеліґенції до України:

«Ще не вмерла Україна,

Але може вмерти:

Ви самі її, ледачі,

Ведете до смерті!

Не хваліться, що живе ще

Наша воля й слава:

Зрада їх давно стоптала,

Продала, лукава…

…Як живі покинуть мертвих,

Щоб з живими стати,

«Ще не вмерла Україна»

Будемо співати.

Як живі покинуть мертвих,

Прийде та година,

Що ділами, не словами

Оживе Вкраїна»

… Микола Петренко весь свій земний час твердо й послідовно вірив у силу українського люду й міць нашого духу. – Він сам був «достойний щастя, бо боровсь за нього»… А тепер він вже десь лежить на тих омріяних у дитинстві пшеничних снопах, мабуть, поряд зі своїми батьками, з хліборобами дідами й прадідами на уявному селянському возі, але вже на самісінькому небі… – Тож спочивай з миром на славному львівському Пантеоні Личакові, мій дорогий земляче-лохвичанину Миколо Євгеновичу… Ми ще дуже довго пам’ятатимемо Тебе, наш старший, мудрий, чуйний й незамінний Друже…

Олександр ПАНЧЕНКО, доктор права,

приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен),

адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Джерело: ОКІА "Новини Полтавщини"

Читати більше

Архієпископ Афанасій: «Я писав правду життя». Слово під час вручення премії ім. Феодосія Рогового

Дорогі мої!

Сьогодні ми зібралися не стільки для того, щоб пошанувати лауреатів обласної премії, а щоб укотре віддати шану великому українцю, нашому землякові, видатному письменнику Феодосію Роговому. Не буду говорити пафосних слів, які вимовляються під час таких урочистостей, а лиш згадаю дещо знаменне із свого життя і коротко поясню.

Десь років зо п’ять тому, в мене припинився достатньо тривалий період, який продовжувався щонайменше років із двадцять п’ять (ціле життя, правда?), коли я, власне, кинув свою літературну творчість і випав з літературно процесу. Хоча писати я не перестав. Але це вже була релігійна тематика – світські теми з церковного погляду, богословські статті.

Хоча письменницький дар постійно про себе нагадував і доводилося докладати чимало зусиль, щоб знову не взятися за прозу. А це було тяжко, повірте мені. Творча людина, як ніхто інший, мене зрозуміє. Але пов’язавши свою долю із Церквою, із чернецтвом, я вважав, що займатися белетристикою вже не повинен. А згодом з’явилося переконання, що вже й не зможу писати прозу.

Але в березні 2016 року мене так «скрутило», як того рекрута, і всадовило до письмового столу писати оповідання. В цьому я завбачив Божу волю. Я написав його швидко, десь за два дні. Потім перечитав і зрозумів, що письмо не тільки не втратилося, а й стало сильнішим. Це було оповідання «Вкраяла серця». З цього часу почалося моє повернення в літературу.

Присудження премії ім. Феодосія Рогового, як я розумію, це оцінка моєї попередньої творчості – повістей і оповідань, опублікованих наприкінці 80-их років двома книгами і вміщених у новій книзі «Останній поріг», виданій у жовтні минулого року. Для мене премія видатного земляка, корифея української літератури, без перебільшення є великою честю.

Коли мені повідомили, що я став її лауреатом, то мені згадався один із епізодів, пов’язаних із Феодосієм Кириловичем. Це було вже дуже давно, десь більше тридцяти років. Я тоді вже видав першу книжку «Жива роса», яка, після кількарічного поневіряння, в 1987 році все ж з’явилася на світ у видавництві «Радянський письменник», головному видавництві Спілки, був уже, здається, членом Спілки письменників України.

Якось ми з Феодосієм Кириловичем поверталися додому із зборів Полтавської організації СПУ одним автобусом – він до Глобиного, а я до Решетилівки. Сіли в автобуса на одному диванчику, він кладе на коліна авоську – пам’ятаєте, були такі в’язані, – виймає пакунок, розгортає його, а там два пироги. Сільські такі – високі, пухкі, спечені в печі, таких нині вже не вміють пекти. Розломлює, і один дає мені. Каже: «На ось, з’їж. Це моя баба в дорогу спекла».

І ось тепер, більш ніж за тридцять років, той пиріг, повернувся до мене премією імені Феодосія Рогового. Той пиріг, на моє переконання, мав духовний підтекст і був творчою естафетою, яку передав мені Феодосій Кирилович незадовго до своєї передчасної кончини, і яку я повинен не тільки понести, а й оправдати.

До речі, теж цікаво, якось само по собі, всі події у романі, над яким я зараз працюю, відбуваються саме в тих краях – на землях між Пслом і Сулою в Подніпров’ї. І одна з ліній сюжету пов’язана із спогадами про виселення і затоплення, власне, знищення цілого пласту української культурної хліборобської цивілізації, нашої історії і національного духу.

Я знаю одне – що ні в ті часи, ні в нинішні я в жодному своєму творі не злукавив, бо я писав і пишу правду життя. Тільки з правдою і любов’ю до всього рідного можна, як писав у щоденникових записах Феодосій Роговий, здобути найвищих народних і суспільних ідеалів. Я не соромлюся це повторювати і зазначаю, що це найголовніше завдання літератури – виховувати світле й добре у людських серцях, утверджувати високий дух народу, а не розбещувати його, навіть тоді, коли ти пишеш трагічні сторінки його буття.

Справжній письменник увесь у своїх творах – в них його характер, його світогляд, мова, до найменшої буковки виписана духом, що сягає глибин народної душі, дар художнього мислення, лише йому притаманний стиль письма.

У своїх творах Феодосій Роговий витворив цілий світ унікальних образів хліборобських родів з неперевершеним дивом народної мови, а до рівня його письма нинішнім прозаїкам треба ще дотягуватися. Не кажучи вже про стиль. Він віртуозно володів словом, яке черпав із джерел народного духу і саме цим пояснюється сила його письма. А ще пояснюється чистою і болючою совістю, якою він сприймав життя свого народу, кривавим болем, який рвав його серце, доки й не розірвав.

Французький письменник Жюль Ренан колись писав, що літературу роблять воли. Ось таким волом-трудівником був і Феодосій Роговий, бо волом-трудівником у вічному ярмі жив і український селянин-хлібороб. Саме з його глибин вийшов і видатний український письменник, наш земляк, який пройшов усі кола пекла тогочасного життя.

Стати лауреатом премії великого українця, видатного майстра слова Феодосія Рогового для мене велика честь і аванс на майбутнє, щоб оправдати ту духовну естафету, яку з отим пирогом він мені передав.

Щиро дякую членам журі і обласній раді за високе поцінування моєї літературної праці.

А всім Божого благословення!

Архієпископ Афанасій (Володимир) Шкурупій

Читати більше

Кружка криничної води

Тримаю в руках чергові номери літературно-художнього видання «Полтавська криниця». Відпиваю бережно – ковток за ковтком. Смакую повільно. За всіма оцими карантинами-коронами-дистанціями скучила за теплим спілкуванням, за гарними людьми. Проте, від Слова дистанціюватися не потрібно. Воно, чим ближче до серця, тим більш глибоко проникає в душу, живить серце, радує теплом.

У кожному номері – цікаві автори, безмір сторінок великих та малих історій. Краплина до краплини постають письменники та журналісти, науковці й редактори, викладачі та священники, більшість із яких – члени Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України.

Окрім поетичних та прозових сторінок журнал має цікаві та вкрай потрібні рубрики: Книжковий хронограф, Гостьова світлиця, Малим читачам, Наголос, Літмайдан. А це – огляди та рецензії (напрямок літературознавства нині майже вимираючий), ґрунтовні, неупереджені інтерв’ю, критика, статті про письменників і для письменників, за якими – безмір відер колодязної води, яку витягала й витягує редакційна колегія. І чи не найбільше довелося крутити коловорот голові Полтавського осередку та ініціатору відродження видання Наталії Трикаш. З її слів, початок нової «Криниці» – це як полив’яне небо, коли стукала в усі двері, а вони – зачинені. Ось уже третій рік поспіль Криниця виходить за підтримки департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.

Зачерпую кружку смачної, криничної води. Ось неймовірно теплі баба Мотя й баба Ганя Світлани Фільчак. Перша понаклеювала біля плити, яка дивилася у вікна її світу, Камчатку та Чукотку, бо завжди мріяла стати метеорологом і поїхати на крайсвіття. Друга ходила до церкви у Мальці почути на старість голос своєї першої любові: «Завмирає Ганине серце. Чекає вона у церковному багатоголоссі на один-єдиний голос із тисяч інших, скільки б років не минуло… Голос заради якого вона б подолала не лише Миргород, а як треба, країни й моря…». Далі – чудові оповідання Любові Пономаренко. У кружці води: «Стежка до порогу була, як волосина, ніби душа його простувала на милицях і не м’яла трави». Наступний ковток – оповідання «З хреста знята» Афанасія Шкурупія. Де люди падали, мов мухи у приморозок, де героїня бліда, мов у крейду вимазана, а сонце… «Сонце ховалося за лісом, останніми променями гладило верхів’я дерев і вони відсвічували золотавими пасмами, що тяглися до неба, зливалися з його голубизною і разом творили грайливе марево, яке легкою смугою тремтіло над усим небокраєм».

І ось я пірнаю у місячну ніч полтавської поезії. «…А ти визираєш місяця: серпик? повня? А ти нервуєш: та де ж оті треті півні, що витягнуть сонце за линву отого променя?» – питається у читачів Наталка Фурса й наливає у небо молока. Чому в небо? А тому, що в кружках уже розлита кринична вода! «Хто запалить свічку пелехату, Проти ночі піде хто один? Світло вкрадеш із чужої хати – Голіруч не втримаєш жарин…» – долучається до розмови Вікторія Кіченко. По тім з іншого боку Карпат озивається Олена Гаран: «До світанку затерпла мурована піч, Розбігаються стежки в світи усебіч. Де ти, доле-недоле? Чи добра, чи зла… Трісне шибка, на скалки розіб’ється скло. Розкажіть свою правду про те, як було… Доки в домі прокинуться всі дзеркала».

Неймовірні есеї Лідії Віцені: «До війни звідси – триста кілометрів. Хлопці на броньовиках будуть на сході вже на світанку. Господи, рукою владики захисти їх…» або: «Картопляне бадилля ще диміло на городі нашої Лесі, звіддаля гірчило, вечір догорав поміж сосен, яскраво, мов багаття, сяяли червоні хмари…» Знаходжу у віддзеркаленні криничної води своїх земляків та землячок. Олександр Міщенко і його щемлива «Баночка меду», де зметені з прилавку крихти і мед, який розлито тільки в літрові і трилітрові банки, тож для матері – шкода. 

Далі – чудова рецензія літературознавця, наукового співробітника Інституту літератури Алли Диби на історичний роман «Реквієм для Рози»: «Раїса Плотникова в романі майстерно говорить на різні голоси. Створені нею герої – це часто антиподи одне одного. /…/ Тут безліч символічних епізодів-кадрів, які кількома важливими штрихами змальовують епоху знавіснілого зародження більшовицького режиму».

На черговому ковтку впізнаю себе й не себе – містичну «Попову Яму», яку писали й згадували разом із трьома поколіннями мгарців. Згадалося, як у темній воді цього озера, яке все ще живе у моїй пам’яті, відшукувала забуті слова: полик, синьоглазка, лукаву бабу Мокрину й клуню діда Пантелія, лютого князя Ромоданівського й срібну зоряну тінь монаха, що зринає над водою світлої місячної ночі.

У «Гостьовій світлиці» щедро напуває нас джерельним спокоєм і спогадами Інна Дідик. Її інтерв’ю з письменником Юрієм Роговим захоплює самими назвами: «Дещо про волів», «Про долю, віру та дуба-неленя» (нелень – бо восени листя не скидає), «Як Юрій Роговий став палеонтологом» та «Про вишитого Шевченка». Гарно написано: ковтаєш і не маєш сили відірватися – хочеться допити цю кружку до кінця!

Тож влучно зазначає у своєму вступному слові редактор видання Афанасій Шкурупій. «Високе письмо тому й цінується, що кожне слово несе в собі максимальну глибину змісту, а не написане заради того, щоб лише писати /…/ Проза, яка надрукована в «Полтавській криниці», засвідчує, що маємо справу з літературою високо гатунку, добротно виписаною, яка вигідно відрізняється майстерністю тексту». 

Приємно, що кожне нове число журналу відкриває нам нові імена, по краплі додає живої води із невсипимого джерела творчості: чистого, світлого, незамуленого…

Дочитала до кінця … і лише нині зрозуміла чому так легко писалося – он скільки друзів маю на ФБ. Всі поважаю, всіх ціную, смакую по краплині живу джерельну воду вашої праці!

Ганна КРЕВСЬКА

Читати більше

Вручено премію імені Феодосія Рогового 2020 року

У Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Котляревського відбулася урочиста церемонія нагородження лауреатів Премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового.

Премія заснована два роки тому Полтавською облрадою для відзначення письменників за вагомі творчі здобутки, громадян – за активну громадську позицію і присуджується до дня народження нашого земляка, письменника Феодосія Рогового – 27 серпня.

На урочистості завітали заступник голови обласної державної адміністрації Катерина Рижеченко, депутат обласної ради Руслан Рогов, члени журі премії, представники творчої інтелігенції міста, директорка ПОУНБ ім. І. П. Котляревського Тетяна Зеленська.

«Приємно вітати цьогорічних лауреатів премії імені Феодосія Рогового. Дякую митцям за вклад у розвиток літератури, популяризацію творчості полтавських письменників на теренах області та всієї України. Бажаю митцям натхнення, а головне – вдячного читача», – сказала Катерина Рижеченко.

«У день народження Феодосія Рогового нагороджуємо письменників, які своєю творчістю зберігають українське слово, українську писемність. Загалом заявки подали більше 10 учасників», – розповів Руслан Рогов.

Лауреатами Премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового 2020 року стали:

– у номінації «Сучасна проза» – Володимир Шкурупій (Преосвященний Афанасій), архієпископ Харківський і Полтавський Харківсько-Полтавської єпархії Православної церкви України, член Національної спілки письменників України – за книгу прози «Останній поріг»; Володимир Карпенко (псевдонім – Влад Землянин), член Національної спілки письменників – за епічний роман «Амба»;

– у номінації «Громадська діяльність» премію розділили – Наталія Кірячок, голова Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України, поетка, прозаїк, лідерка громадських проєктів – за вагомий особистий внесок у збереження та популяризацію літературної спадщини письменників-полтавців шляхом створення літературно-краєзнавчих туристичних маршрутів на Полтавщині.

Прес-служба ПОО НСПУ

Джерело: «Полтавська ОДА»

Читати більше

«Копірайтер – професія з майбутнім»: проект міжнародного молодіжного обміну

15-30 липня в місцевості Пжисєтніца поблизу Бжозову було реалізовано проект міжнародного молодіжного обміну в рамках програми Erasmus Plus під назвою «Копірайтер – професія з майбутнім».

Учасники – молодь із Тарнобжезької асоціації мистецьких ініціатив FRAM та їхні колеги з Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України, розширили свої знання з креативного написання текстів і створення рекламних матеріалів.

Під час навчальних візитів молодь познайомилася із визначними пам'ятками регіону, такими як Музей народної архітектури й Історичний музей з виставкою картин Здзіслава Бексіньського в Саноку, відвідали обласний музей А. Фастнахта в Бжозуві, музей Марії Конопницької у м. Шарновець, біблійний сад у Старій Вші.

Учасники обміну взяли участь у лекції в Академії мистецтв Яна Матейко в Кракові, відвідали ринкову площу й Вавель. Крім того, завдяки мовним семінарам, мали чудову можливість вчити й вдосконалювати українську, польську, англійську.

Із великим зацікавленням молодь узяла участь у додаткових заняттях – майстер-класах створення фільмів, які проводив журналіст і публіцист Войцех Барчак. Під наглядом експерта підготувала низку документальних і публіцистичних матеріалів.

Окрім навчання, молодь спілкувалася, дізнавалася про культуру, історію й мистецтво сусідньої країни, вчилася долати стереотипи й упередження, працювати в міжнарожній команді.

З власної ініціативи учасники організували «Олімпіаду Еразмус», під час якої змагатися у таких спортивних дисциплінах, як стрільба з лука, настільний теніс, скелелазіння, футбол.

Проєкт фінансовано Європейським Союзом у рамках програми Erasmus+.

Пропонуємо переглянути відеоролик.

Читати більше

«Копірайтер – професія з майбутнім. Майстерні з творчого письма»: угода про партнерство

Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України спільно з Товариством Творчих Ініціатив FRAM в рамках програми Erasmus+ реалізовує проєкт польсько-українського молодіжного обміну «Копірайтер – професія з майбутнім. Майстерні з творчого письма».

Обмін відбудеться 15-30 липня 2020 року в Польщі у селі Пжешєтніца підкарпатського воєводства.

Читати більше

У друзі обрала літературу

Письменницька праця завжди на виду. Нові твори обговорюють, над ними сперечаються, їх аналізують і вивчають. Так було раніше. Так є і зараз. Але твори не кожного автора викликають резонанс у суспільстві. Одна зі щасливих виключень – наша землячка, член Національної спілки письменників України Раїса Плотникова. Пропонуємо інтерв’ю з Раїсою Василівною.

– Шановна Раїсо Василівно, добрий день. Шлях кожного автора до письменства дуже індивідуальний і непростий. Поділіться найважливішими поворотними моментами у Вашому житті, які спрямували Вас на творчу стезю.

– Вітаю. Дійсно, кожен іде до цілі своєю дорогою… Особисто в мене вона була занадто довгою, можна сказати, звивистою. Я рано приохотилася до літератури, рано почала віршувати чи, точніше, просто римувати. Але ті рядки не можна було назвати літературою і підсвідомо відчуваючи недосконалість, шукала себе де інде, ні на мить не полишаючи власного творчого процесу. Пізніше було знане у Лубнах літературне об’єднання, значно пізніше – Клуб ім. Василя Симоненка. Спілкування із тогочасною творчою елітою зіграло свою роль, але не вирішальну. Вирішальним поштовхом до переосмислення стала хвороба. Долаючи її, вже твердо знала, що не залишатиму на потім бажання писати так, як бачу й відчуваю цей світ. Нашкрябала тоді в щоденнику кривими, не схожими на мій почерк літерами: житиму – писатиму й піду з своїми творами до людей. Так і сталося…

– Що для Вас означає письменство – можливість висловитися, здобути визнання, бути у центрі уваги, поділитися наболілим, отримати задоволення від процесу написання чи результату творчості?

– Ніколи не думаю під час писання про здобутки чи визнання. Пишу і отримую від того неймовірну насолоду, особливо тоді, коли відчуваю, що твір іде в руку. Це трохи схоже на транс, під час якого все інше не має значення. Але творчість – дійсно – ще й можливість сказати те, що в буденній розмові просто неможливо проговорити. Варті уваги монологи мені подобається слухати, а не прорікати. Дивись, із чиєїсь оповіді й вихопиться помітна зернина для художнього твору.

– Кожна господиня має свою кухню, свої рецепти для приготування їжі. А що таке «творча кухня» митця? Який шлях проходить від задуму до втілення твору? Чи всі задуми реалізуються?

– «Творча кухня», на якій твориться вірш, дуже відрізняється від тієї, на якій пишеться роман. Поезія – це емоція, лаконічність, глибина, метафора, образ…. Вірш можна вихлюпнути, а потім доопрацювати. Принаймні у мене так. А роман можна писати до безкінечності, хоча бажано іноді зупинятися. Саме так зараз у мене відбувається з дилогією «Реквієм для Рози» та «Непманша». Вже не я планую писати, а читачі замовляють продовження. Розмірковую… Але спочатку треба начитатися, наслухатися людей, переосмислити, а тоді творити власне. Це – своєрідний симбіоз. А в часі – все неоднозначно. Якщо «Реквієм…» писала майже 3роки з перервою на замовну роботу, то «Непманшу» сіла писати на день свого народження (зробила собі подарунок) і за рік завершила. На певному етапі роботи круто змінила сюжет, хоча й шкода було напрацювань. Виходить, не всі задуми залишаються незмінними. 

– Письменник і суспільство. Тема вічна і філософська. Як Ви вважаєте, ким повинен бути письменник для людей безпристрасним критиком, стороннім спостерігачем, аналітиком, ремісником на похваті у держави, вільним художником, відірваним від життя в ім’я вищого мистецтва, порадником, який розрадить у скрутну хвилину, вихователем художнього смаку у дорослих і підростаючого покоління, а чи провідником передових ідей? 

– Багатогранне питання, і саме не нього відповім словами героїні свого роману, тобто по-своєму: «… подумки просила Господа пробачити мені сміливість занотувати свою думку на папері. Та думаю, Всевишній не буде гніватися, бо ми всі створені Ним по подобі Його. А якщо Він – Творець, то ми всі трохи творці: хтось творить сад, хтось – хліб, хтось – музику чи картину, а я творю текст, який нікого не має повчати; він тільки може розбудити душу до почуття. У своєму думанні я не суддя, не прокурор і навіть не адвокат – я можу стати лишень свідком свого сутужного часу.» Звичайно, я не героїня свого роману, і якщо формую якісь ідеї, то найперше – це ідея людськості. Важливо, щоб читач умів відчувати, мріяти, думати врешті-решт… Він може не погоджуватися зі мною. Це його право і вибір. І про художні смаки у всі часи сперечалися як цінителі літератури так і звичайні відвідувачі бібліотек. Вручення цьогорічної Шевченківської премії – доказ тому. Отож, письменник насамперед має творити якісний художній текст…Усе інше – похідне. 

– Дуже часто читач знаходить у творі те, що дивує самого автора, робить несподівані і навіть непрогнозовані висновки із прочитаного. Чи стикалися Ви у своєму спілкуванні із такими випадками? Як Ви до них ставитеся? 

– Зрозуміло, що кожен має право на власне прочитання мого твору, і якщо я виставила на загал свій роман, оповідання чи вірш, то вже нікому рота не стану закривати. Можуть сперечатися тільки аргументи, та й тут в пріоритеті – кожному своє. Часто при написанні твору народжується збираний образ, і коли відображається сучасність, хтось може вгледіти конкретну людину. Довести зворотне неможливо, та й не варто, бо головне – цілісний і вартий прочитання твір. Ціную кожного вдумливого читача і не розчаровуюся, навіть втішаюся, якщо хтось кмітливіший за мене знайде там більше, ніж формувала. Це – вищий пілотаж. Це – винагорода. А для того, щоб менше реагувати на викривлені тлумачення, коло близьких друзів навмисно обмежила. Виходить, що у друзі обрала літературу і була б рада-радісінька, якщо й вона відповість мені взаємністю. 

– Чергові Ваші найсвіжіші романи «Реквієм для Рози» та «Непманша». Поділіться, будь ласка, з читачами, яку мету Ви переслідували, як письменниця, створюючи художні полотна історичного спрямування? І чи взагалі є попит на осмислення минувшини? 

– Основна мета при написанні дилогії – створити вартий прочитання й осмислення текст і спробувати донести до читача глибину переживань героїв роману на тлі буремних 1920-х років, про які мені вдалося щось дізнатися з історичних книжок, із спогадів, які залишили після себе очевидці. Події сторічної давності, як не дивно, багато в чому перегукуються із сучасністю, особливо в нашому, такому мінливому і хиткому суспільстві. Іноді хороша історична проза здатна відобразити достовірність доби не гірше, а може, навіть правдивіше, ніж історик, якому хтось щось замовив і непогано заплатив. Україна так довго виборює свій простір і саму себе, що без повторень і паралелей – ніяк. А про попит на таку літературу свідчать відгуки читачів різних поколінь із різних регіонів. І це при тому, що я не вважаю себе «розкрученою» на теренах української літератури. До того ж – мої романи аж ніяк не осторонь сучасності, вони багатоскладові. 

– Як написання широкомасштабного твору впливає на внутрішній світ самого автора? Чи лишаєтеся Ви тією ж за світосприйняттям, що і до початку роботи, чи проживаєте разом із героями їх життя і змінюєтеся в реальному світі разом з ними? 

– Чим більше пишу, тим ширшим стає світогляд. Для того, щоб відтворити історичну подію чи ввести в роман факт теперішнього буття, треба назбирати якомога більше інформації; знайти, перечитати, співставити із своїм твором. Це захоплює. Під час таких робочих моментів ти не просто переживаєш разом із героєм, ти перевтілюєшся з образу в образ. Можеш бути ким завгодно і по характеру, і за професією, і за національністю… Це дійсно, змінює мене, я б сказала, збагачує. 

– В якому напрямку, на ваш погляд, рухається новітня українська література? Які теми користуються найбільшим попитом у читача? Чи повинен письменник торкатися сучасних проблем, чи можна відбутися як творча людина, змальовуючи минуле або пишучи фантастичні твори із сфери майбутнього, гумор, казки? 

– Зовсім не погоджуюся, коли хтось каже, що українська література не має перспективи, нікуди не рухається і т. д. Не так давно у моєму житті трапився випадок, і не виключаю, що нашу з Вами розмову прочитає безпосередній учасник діалогу. Досить вибагливий читач спробував запевнити, що у нас немає літератури достойної уваги, тоді я запропонувала йому для прочитання книжку «Криничар» Мирослава Дочинця. І чоловік уже після ознайомлення із одним твором змінив свою думку про українську літературу. 

Найбільше за статистикою українці читають детективи, історичні й любовні романи, трилери. Цим ми мало відрізняємося від читацького світового загалу. Значніше ми відрізняємося від прогресивних країн мізерною кількістю прочитаних книжок, на жаль. 

Гадаю, що для письменника не існує теми, на яку накладено табу. Писати можна про все, і в будь-якому жанрі є шанс стати популярним, якщо тексти творів якісні. Але якщо розхожа фраза «не важливо про що писати – важливо як писати», майже аксіома, то вийти на певний рівень популярності не так просто. Ім’я автора, якщо воно на слуху, часто стає вирішальним у виборі книги. Та іноді візьмеш книжку до рук, а читати нічого. Мабуть, саме після такого чтива мій знайомий розчаровано говорив про українську літературу. І тому прикро, що вартісні твори сучасних письменників України часто у затінку, про них мало хто знає. Особисто я дивуюся, що навіть твори Валерія Шевчука не набули належного розголосу, адже це письменник світового рівня. 

– Наскільки близьким повинен бути письменник до читача? Чи має він обов’язково нести іще й просвітницьку, пропагандистську місію? Мається на увазі щодо мови, моральних категорій, головний дискусійних моментів в історичному розвитку держави. А чи бути відстороненим і жити за принципом: читайте мої твори – у них сказано все, і жити затворником. Тобто чи має бути літературний образ – окремо, а письменник-людина - окремо? Раїсо Василівно, прошу Вас.

– Це питання тісно пов’язане з попереднім, та однозначної відповіді на нього у мене немає. Є письменники, які йдуть до людей, бо це їм необхідно, а особисто мені комфортніше зараз було б писати і знати, що книги будуть прочитаними. Тобто, я обираю читача, але… Так складається у читацькому колі, що того, хто вийшов із-за свого письмового столу, читатимуть більше. Після з’яви роману «Реквієм для Рози» я погодилася тільки на одну скромну презентацію в Полтаві й у рамках літературного форуму на презентацію у Львові. З виходом роману «Непманша» вирішила не відмовлятися від запрошень і подивитися, як будуть розвиватися події. Після першої презентації в Хоролі, отримала запрошення на дві презентацій у Полтаві, а слідом ще на три у тій же Полтаві… До чого веду мову? Письменник іде до людей і таким чином відбувається розголос про його твори. Та якщо десь назбируєш, то там же доводиться й втрачати, адже зустрічі на якийсь час відокремлюють від творчого процесу, від написання недописаного, яке іноді просто таки неволить. Отож, у кожного свій вибір… А мені, коли під пером роман, важко відриватися на безпосереднє спілкування. Та попри все, зустрічі із читачами рідного міста були заплановані й, сподіваюся, після завершення карантину відбудуться в Лубнах. 

Часто дискусійні питання виринають у літературних творах так чи інакше і навіть мимоволі. На львівському книжному форумі помітила, що біля роману «Реквієм для Рози» на прилавку видавництва Фоліо стояла табличка з написом «Я не боюся сказати». Мабуть, у моїх романах є та правда сучасного життя, про яку не завжди хотілось би говорити в художньому творі, але вона сама говорить за себе, проривається і навіть волає. Виходить так, що література проникає у всі сфери людського буття, впливає на світогляд, та словосполучення «письменник повинен» особисто мене обмежує. Коли хороший письмак пише брутально, ніхто не знає, як відгукнеться цей текст. А може, він викличе відразу до моменту чи персонажу твору і зорієнтує читача. 

Що ж до мови? Я, на жаль, володію тільки двома мовами, та література, на щастя, володіє всіма мовами світу. Уже не раз переконувалася, не можна любити те, чого не знаєш або те, що знаєш поверхнево. Після того, як почала наполегливо вивчати українську мову, закохалася назавжди і вклоняюся кожному рідному Слову доземно…

Інтерв’ю вів Олександр МІЩЕНКО

Читати більше

«Ті, що роблять те, чого «не можна»: до 85-річчя Василя Симоненка

«Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України», - писав про поета Євген Сверстюк. Він був першим паростком хрущовської відлиги і першою жертвою системи, яка панічно боялася мислячих людей. «І як же ненавиділи його поезію, його пам’ять сталіністи, які за часів Брежнєва здобувалися-таки на реванш за удар, завданий їм на XX з’їзді КПРС. Не вмер би Василь Симоненко – його б вони загнали туди, куди загнали Василя Стуса, чи Івана Світличного, чи Євгена Сверстюка, чи Івана Дзюбу, чи Олеся Бердника, чи багатьох інших. Чи загнали б у петлю, як Григора Тютюнника або Віктора Близнеця, у загибель від горілки, як Станіслава Шумицького, Валерія Юр’єва, Василя Бондаря... Вони б знайшли спосіб розквитатися із ним. Але – і в цьому я непохитно впевнений – не змусили б його відмовитися від свого «Я», – так характеризував ту епоху Святослав Тельнюк.

Череп замість м’яча

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Виростав без батька. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни».

Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.

Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував... череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт... Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком встановлюється нагляд.

«У мене Україна одна. Якщо автор знає іншу – хай скаже»

Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Він не дожив три тижні до свого 29-ліття.

Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».

Показовим є і випадок, про який згадує Євген Сверстюк. Під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії... », «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу – хай скаже. Будемо вибирати». «Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу», – констатує Сверстюк.

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», – так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.

Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав.

«Я проллюся крапелькою крові на твоє священне знамено»

«Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України», – говорить Євген Сверстюк. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Симоненка в авторському виконанні, зроблений Іваном Світличним в останній приїзд поета до Києва. Згодом Петро Засенко їде до мами Симоненка і переписує неопубліковані вірші, які включає до збірки вибраних поезій 1967 року, яка так і не побачила світ. Після цього Симоненко в Україні не видаватиметься 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять «літературознавці в погонах», які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.

1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадує директор видавництва Осип Зінкевич.

Система миттєво відреагувала на розголос, який отримала поезія і думки Симоненка за кордоном. В газеті «Радянська Україна» з’являється «покаянний» лист мами Симоненка. «Ой, які недобрі люди... Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували, – жалілася вона потім Петрові Засенку. – Соромно перед Васею. Він на несправедливість страшно обурювався. Вночі проснуся та й розказую йому про все... А потім увімкну приймача, послухаю його голос аж із Америки – часто передають – та так, наче набалакаюся із ним...».

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.

Джерело: Український інститу національної пам’яті

Читати більше

З Новим 2020 роком та Різдвом Христовим!

Щороку в новорічну ніч та у надвечір’я Різдва Христового ми всі загадуємо найсокровенніші бажання. Тож нехай позитивна енергетика втілиться у життя та здійсняться всі добрі мрії й наміри!

Зичимо міцного здоров’я, щирої радості, миру й затишку в родинах! Нехай у кожній оселі завжди панують злагода, любов і добробут, а дні повняться добрими справами в ім’я процвітання незалежної України!

З Новим роком і Різдвом Христовим!

З повагою – Правління Полтавської обласної організації
Національної спілки письменників України

Читати більше