Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

12.08.16

Дата: 12.08.16 ● Час: 15:35 ● Мітки: ,    Коментарів немає
Певно не помилюся, коли скажу, що кожна пишуча людина мріє мати у своєму доробку книгу з логотипом «Коронація слова». Це – Міжнарод­ний літературний конкурс, який є одним із найпопулярніших в Україні серед творчої еліти. Адже за результатами його проведення у переможців різних номінацій, окрім грошової винагороди є реальний шанс видати свій твір у найпрестижніших видавництвах. Тобто літературна творчість переходить на професійні рейки, підвищується самооцінка автора, він розуміє, що пропонований ним продукт чогось вартий, він цікавий для видавця і є люди, які готові за цю інтелектуальну працю платити гроші.
Першою ластівкою, яка отримала визнання у «Коронації слова» з Лубен, став роман письменниці Раїси Плотникової «Реквієм для Рози». З цієї нагоди наш кореспондент зустрівся з авторкою і задав їй кілька запитань.

Раїсо Василівно, вітаю вас з визнанням на національному рівні у рамках конкурсу «Коронація слова». Відкрийте завісу таїни і поділіться, будь ласка, що це за твір і як він створювався.
Роман називається «Реквієм для Рози». Писався він аж ніяк не для конкурсу. Можливо тому, отримав визнання і нагороджений спеціальною відзнакою «Вибір видавця» у номінації «Романи». Задумка з’явилася досить давно. Я почала над ним працювати років 4 тому. Справа у тому, що я зіштовхнулася з деякими історичними матеріалами, які просто неможливо було оминути увагою. Причому вони наскільки неймовірні в своїй реальності, що якби не документи, то… Робота наближалася до середини, а у мене було відчуття: не повірять. Це відчуття мене ніяк не полишало. До того ж написання роману перебила ще одна робота. Я його відклала. Можливо це було дуже правильно. Тому що через деякий час з’явилися нові факти. Я досить довго вирішувала як втілити їх у вагомому творі і навіть був момент, коли круто змінила сам хід розповіді. А потім уже, визначившись внутрішньо, від середини до кінця твір написала швидко.
Як виникла ідея взяти участь у конкурсі «Коронація слова»?
Коли я роман уже був написаний, я поспілкувалася з колегою по перу письменницею кременчужанкою Наталією Лапіною. Вона перемагала в конкурсі, тому розповіла, що головне вірити у свій твір. Минулорічна переможниця «Коронації слова» сім разів подавала один і той же роман на конкурс. Його не бачили, не читали, відкладали і відкидали, а потім раз – і в якийсь момент на сьомий рік твір здобув перше місце. Тоді я подумала: так, ми завжди самі шукаємо гроші, до когось звертаємося, принижуємося при виданні книги. Морально це дуже важкий процес, коли ти зробив справу, а не можеш її реалізувати. І я поставила собі за мету: цей роман не буду ніде друкувати. Він повинен бути оцінений на конкурсі «Коронація слова», тому що відчувала, він має відповідний рівень. І так вийшло, що з першого разу його помітили. Він взяв спеціальну відзнаку «Вибір видавця» у номінації «Романи». Як кажуть знавці конкурсу – це одна із найкращих відзнак, тому що вона дає право на видання твору. Адже видавець керується реальною вигодою і він не буде розмінюватися на твори, які не зацікавлять читача.
Тож коли я приїхала додому (16 червня відбувалося нагородження). А вже 17-го мені зателефонували з харківського видавництва «Фоліо» і запропонували співпрацю. Це тоді, коли у інших переможців минулих років є романи, які здобути призові І-ІІ-ІІІ місця, але їх жоден видавець не взяв. Ці автори змушені були видавали їх за призові гроші.
Отже, роман «Реквієм для Рози» видавець взяв у роботу і він незабаром має побачити світ. Яким є цей твір, наскільки легко він читатиметься?
Я вже уклала угоду із видавництвом «Фоліо» – одним із найпопулярніших видавництв в Україні. Зі свого боку скажу – легкого чтива не буде. Це однозначно. І це вже відзначили ті люди, які його прочитали.
Як сказав у своєму відгуку кандидат наук, доцент кафедри української літератури Донбаського педуніверситету, де викладає зарубіжну літературу Віктор Разживін, «Реквієм для Рози» «неочікуваний роман у листах про тяжкі 1930-ті роки в Україні, присвячений тим, хто тоді вижив і хто помер. Героїня – музикантка, яку чекісти примусили працювати прибиральницею. Її робота – змивати кров після допитів. У книзі багато як натхненних, так і доволі важких сцен. Неповнолітнім краще не читати. Але письменницька робота чудова, я прочитав рукопис на одному подиху. Ця книга дає внутрішнє очищення, коли уявляєш описаний жах і співпереживаєш з персонажами все описане».
Тому чтиво важке. Події відбуваються на межі двох дуже віддалених у часі революцій – революції 1917 року, яку я вважаю найстрашнішою катастрофою історії, зокрема, слов’янського світу, і революції Гідності 2014 року. Сучасність переплітається з минулим. Показано нашу дійсність, коли я намагаюся дати відповідь на запитання: чому відбуваються революції навіть у наші дні. Показані сучасні наші Лубни до 2014 року – часу початку революції Гідності, яка відбулася на Майдані Незалежності. Описана наша довга Радянська вулиця, її так звані злачні місця. Бо там зустрічалися люди, там вони вели розмови і з цих розмов випливало сьогодення. Мене цікавив саме наш соціум. Що не задовольняло людей в цьому житті на даний період. Тому в романі досить багато реального. Воно ненав’язливе, але кидається у вічі. Захоплено також малесенький момент початку революції Гідності.
Але повернімося до сюжету. Хто така Роза? Це ім’я головної героїні, яка її доля?
Сама Роза – це чекістка. Вона по суті кат. Тому що таких Роз, було багато. Коли я почала шукати факти в історичному матеріалі, такі Рози були в Києві, такі Рози були в Полтаві, такі Рози були в Криму. І найцікавіше, що саме це ім’я співпадало. І там, і там, і там... І хоч вона є однією з центральних постатей роману, та твір присвячений не їй. Вона йде дуже яскравим персонажем, і тільки. Це щоб було зрозуміло назву «Реквієм для Рози».
В основі ж розповіді – долі людей, які стали жертвами режиму. Там є одна героїня історичного блоку. Це жінка без імені. Але вона є втіленням багатьох жінок. Вона артистка театру Скадовського та не першорядна. Вона була гарною зовні, але не була талановитою. Вона це сама усвідомлює. Хоча вона була талановитою піаністкою. За моїм задумом вона як би пише листи своєму коханому, довгі великі листи. Такий собі роман в листах всередині головної оповіді. Тому «Реквієм для Рози» – роман багатокомпозиційний.
Головний психологічний момент: під час тортур, які проходять у застінках НКВС, вона змушена на піаніно виконувати для катів «Реквієм» Моцарта. Уявляєте трагізм ситуації?! Водночас мені хотілось психологічно показати, наскільки добро повинно бути з зубами. Розумієте, беззубе добро воно буває дуже рідко. Чистого добра не буває взагалі. Саме це я хотіла сказати у творі. Звичайно там багата історична складова. Роман гостросюжетний. Він побудований на основі історичних документів. По перше в романі описано Київ 20-х років. Описані ті ж Каваєві бані, описаний той же євбаз (тогочасний базар). Описані надзвичайки, де катували людей. Без історичних, архівних даних я не змогла б його написати. Є там момент, коли зайшли у Київ поляки. Адже у Києві 14 разів мінялася влада. 14 разів! І тільки влітку 1920 року уже остаточно третій чи четвертий раз зайшли червоні війська. Тому довелося багато чого перечитати. Які мости підривали поляки при відході з Києва, які звірства чинили. Все це для того, щоб люди повірили. А для того, щоб люди повірили, треба щось і самому знати, розпитати, накопати.
Чим для вас є роман «Реквієм для Рози» і взагалі роман, як літературний жанр?
Роман для мене, як каже відомий літературний критик сучасності Михайло Наєнко, – це перш за все характерологія, а ні в якому разі не хронологія. Тому я навіть не вставляю чітких дат. Так задумано. Я мала на меті виставити на перший план характери людей, які показують наше і сьогодення і минуле, але не дату. Прив’язка до часу тут приблизна. Але головне – потрібно прочитати твір, щоб скласти власне враження про нього, чого я бажаю всім, хто цікавиться сучасною українською літературою і не тільки…

Інтерв’ю вів Олександр МІЩЕНКО

0 коментарі:

Дописати коментар