Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

23.12.20


Плотникова Р. Реквієм для Рози: роман / Раїса Плотникова. – Харків: Фоліо, 2016. – 251 с. 
«Реквієм для Рози» – четвертий роман письменниці Раїси Плотникової. За жанром це гостросюжетний авантюрний історичний роман.
Одна з головних героїнь – безіменна актриса на третіх ролях з театру Садовського, піаністка, представниця «колишньої» міської інтелігенції Києва, знівечена, пограбована, у звичне життя якої вогняним смерчем увірвалась «нова влада». А чекісти, «великодушно» дозволивши їй жити, примушують жінку змивати після допитів криваві сліди катувань у підвалі т.зв. «чрезвичайки». Поруч інша героїня роману, садистка-більшовичка з самої «чрезвичайки», вщерть насичена зловісним пафосом псевдогероїзму – зовсім не довільно вигаданий авторкою персонаж, вона реальна до нестями, адже наша історія добре пам’ятає «видатних жінок», «залізних леді», а насправді – злочинних авантюристок, «демонів революції», як назвав один з дослідників Інессу Арманд. Поруч у ті роки були Лариса Райснер, Марія Попова (більш відома, як «Анка-кулеметниця»), Олександра Колонтай, Євгенія Бош і ще безліч їм подібних, розбещених кривавим садизмом «революційної» вседозволеності, до очманіння відданих революції, а, власне, руйнівній ідеї «нового ладу» і на окремо взятій Київщині чи Полтавщині уреальнювалися в таку собі звіроподібну Розу. 
Натомість безіменний образ актриси-панночки до болю нагадує мені мою бабусю Людмилу Гоцик (з Будкевичів),колишнього службовця Управління Південно-Західної залізниці, у якої на той час був малесенький синок, мій дядько Володя і зовсім скоро мав народитися мій батько Юрко. Або Ольга Косач-Кривинюк з малим ще Михайликом і невдовзі народженим Васильком... Ці люди, ці жінки були аж ніяк не захищені від усіх тодішніх влад, які, за рідкісним винятком, не вишуковували ненависних буржуїв, грабуючи, ґвалтуючи, піддаючи середньовічним тортурам, розстрілюючи звичайних мешканців українських міст і сіл тільки за те, що вони «пани», «куркулі-глитаї», «мають великий дім» (як сестра Лесі Українки, лікарка Ольга Косач-Кривинюк, яка з родиною мешкала в будинку земського медпункту або її сусід – директор школи, який у тій же школі й мешкав) – «великий дім – значить, грошей багато!», – говорили бандити-чеченці і махновці, які один за одним вривалися до медпункту, шукаючи жінку, яка тоді із сином ховалася в Дніпровських плавнях. За такою логікою діяли й «переможці» з роману Раїси Плотникової. Із тих будинків виносили все – продукти, гроші, речі, одяг, книги «на розтопку», родинні альбоми на глузування, нищилися ікони, картини, вишивки, музейні цінності, як буржуазний непотріб. І у цьому фантасмагоричному світі звичайний киянин (мешканець Полтави, моєї рідної Бучі, Лубен чи будь-якого іншого населеного пункту) залишався наодинці зі своєю бідою перед черговою п’яною, озброєною «до зубів» знавіснілою юрбою завойовників. 
Раїса Плотникова в романі майстерно говорить на різні голоси. Створені нею герої – це часто антиподи одне одного: Роза і маленька актриса, вчений Іван і Остапович, а разом з ним і бритоголові «братки». Кожен з них далеко неоднозначний, як та ж лісничиха Марія, онука лісника діда Ониська. Марія любила Миколу, брата панночки-актриси, так і залишившись самотньою після його виїзду закордон. Вона впродовж життя спокутує гріх батькового зрадництва, від якого не допомогли б і найкращі знайомства, бо є ще й Божий суд, якого він заслужив: «Була в нього в Києві в Наркоматі знайома, розповідав, що вона навіть депутатшою стала. Мама трохи ревнувала батька до неї. А він сміявся й повторював, що та комісарша розумна, але кривошия, бо колись їй куля насвистала реквієм, але не до кінця». Не допомогла йому та «всесильна» Роза, та й не могла допомогти, як не допомогли більшовикам ні їхні «чрезвичайки», гулаги... А маленька беззахисна панночка тими своїми листами нагадала зрадникові про його зраду: «Вона нагадала йому, червоному командирові чи «гепеушнику», що він унтер-офіцер. Наша актриса театру Садовського, прибиральниця й емігрантка, мала неабияку силу, хоч і хльобнула сповна. Нас тоді не було на світі, але якимось дивним чином і тепер дохльобуємо рештки режиму». 
«Багатійка» актриса, у якої нова влада забрала не тільки власний дім, меблі, речі, одяг, залишивши її в єдиному благенькому гімназійному платті й старій шубці, яку вона носить навиворіт, аби «панським хутром» не привертати до себе зайвої уваги (згадаймо рідних Лесі Українки, у яких шукали «кожушанок», а у них їх зроду не було), навіть без драної хустки, яку забрала з собою, тікаючи від господарів, колишня служниця... Вона пише свої листи далекому, може, навіть більш вимріяному, ніж реальному коханому Івану, виливаючи в них весь свій зачаєний розпач, що з психологічної точки зору дуже важливо, адже це дає їй можливість вижити й не збожеволіти за тих дикунських обставин свого буття. 
Можна було б поставити цю книгу в один ряд з документальними полотнами Юрія Хорунжого, Романа Коваля, Йосипа Струцюка, Василя Фольварочного та інших письменників-дослідників. Але книга Раїси Плотникової стоїть дещо осторонь і за жанровим визначенням, манерою написання та завданнями, які поставила перед собою письменниця, вона вигідно вирізняється, дуже легко (незважаючи на всю серйозність і правдиву болісність описуваного) читається, не дає відірватися від тексту до остаточного прочитання. Її герої – не реальні персонажі, а вимальовані письменницькою фантазією збірні образи, які безперечно мають риси реальних людей, тих обставин, які ми тепер знаємо з оприлюднених документів, з трагічних спогадів учасників подій. Вони відтворені письменницею безліччю різноманітних засобів на основі конкретних подій і фактів, які авторська уява доносить до читача, не даючи йому заспокоїтись, відірватись від книги хоча б на хвилину, тримаючи кожного з нас у жорстоких лабетах карколомного сюжету, який має наскрізні, потужні елементи детективу. Оця наскрізна детективна лінія, яка сягає часів Яреми Вишневецького, дивовижним чином занурюючись в часи Української національної революції 1917 – 1921 рр. і безжалісного становлення більшовицького режиму в Україні аж до подій на Майдані, які поступово й беззастережно разом із віднайденими листами невідомої панночки-актриси виліковують і очищають душу скромного вузівського викладача Івана, даючи йому нові життєві перспективи у праці й любові. Немало епізодів присвячено в романі пошукам скарбу Яреми Вишневецького. І водночас бачимо постійні жагучі алюзії до сьогодення. 
Тут безліч символічних епізодів-кадрів, які декількома важливими штрихами змальовують епоху знавіснілого зародження більшовицького режиму. Там немало безглуздих, якихось дикунських вбивств, коли, наприклад, стару, безнадійно хвору, зовсім немічну жінку, яка давно вже й з дому не виходила, піднімають з ліжка й тягнуть на допит, до якого вона навіть не доживе: «Її не встигли навіть допитати. Вона не мучилась. Товаріщ Роза наказала кинути її в «шланг», а вона там одразу й померла. Ти ж знаєш, що в тому закамарку ні стати по-людськи, ні дихнути». І ці алогічні дії відбулися, незважаючи навіть на те, що дочка старої пані (нехай і вимушено) співпрацює з владою. Пощади нема нікому – ні «своїм», ні «чужим»... У 1930-х вони повигадують вже «справедливі вироки» – так звані «відкриті суди», як процес СВУ, вироки «трійок», слідчі справи з брехливими звинуваченнями, а тут – тільки безглузде, тупе насилля, місиво крові й поту і сатанинський постріл, часом у потрощене, заніміле, невідомо, чи ще й живе, тіло... Не могла п. Раїса Плотникова, мешканка Лубен, не зупинитися на тиранічно-абсурдній трагедії Мгарського монастиря. Декілька яскравих мазків – і подія роз’ятрює душу. 
«Я втомилася жити тільки очікуванням. [...] Я йшла за межі чекання – жити. І нехай моє життя було схожим на суцільний безум, але воно було в теперішньому часі, а не в майбутньому, яке могло не настати», – освідчується головна героїня коханому у своєму невідісланому шостому листі, який зветься «Убити смерть». Саме так – убити смерть – намагається вчинити вона, коли стріляє в свою мучительку Розу. 
Що парадоксально: у книзі стільки болю і бруду, а вона, між тим, сприймається, світлим, яскравим, весняним променем. Навіть образ так часто п’яного Івана або ті ж бритоголові «нові українці» не викликають безумовної огиди і неприйняття. Це – наші сучасники. Такі, якими вони є. Навіть кровожерлива Роза – постать неоднозначна: з одного боку вона беззаперечно злочинний ворог, з іншого – нещасна жінка, яка ніколи не пізнала любові, материнства, справжньої, священної дружби. Вона описана автором не тільки у виразно-чорних, заперечливих тонах, коли і у ній, і в Яровому ти бачиш нещасного, слабодухого чоловіка (жінку), який (яка) не має сили (й не шукає її для себе) перебороти обставини і спокуси. Бачиш жінку-вампіра, яка тим чи іншим чином знівечила свою душу і долю, зрештою, ніколи не мала повноцінного щастя, жодної своєї життєвої перспективи не зреалізувала, а тільки тваринне прагнення вбивства, вбиваючи тим самим, у першу чергу, себе саму. Злочинна до абсурду, вона, між тим, і справді дуже любить музику, знається на ній, була хорошою театральною актрисою, а стала втіленням апофеозу варварського нищення свого ж народу, нації, для якої так вправно грала колись на сцені. 
Божевілля реквієму, а власне – отієї божественно-прекрасної музики, яку добуває з-під своїх, знівечених тяжкою, рабською працею обморожених пальчиків панночка-актриса, і того жахливого дійства, яке щодня відбувається на сцені колишнього театру, після чого кривава оргія надлюдських страждань двічі на день нещасні жінки-інтелігентки під страхом розстрілу мають вимивати криваві сліди тортур... 
Упродовж віків Україні не давали самій, на власних традиційних засадах вибудовувати свою історію. Раїса Плотникова своїм романом «Реквієм для Рози» стверджує думку про те, що ми, теперішні українці, «не планктон, а наступники» і маємо повне право на власний унікальний поступ у майбутнє: «Я поволі йшов довгим коридором, дослухаючись якогось хлюпотіння, і наморений мозок ніяк не міг збагнути, що то за звуки такі. І, тільки звернувши на східці, побачив жінку в камуфляжному одязі, вона мила підлогу. Заширокі штанини, заправлені в зовсім нежіночі берці, підперезана паском, на голові бандана кольору хакі, на руках гумові рукавички і якась невимовна втома в рухах – здавалося, ось-ось і вона завалиться чи осяде. Червоні плями розмалювали підлогу фойє, і я вже не раз поривався впасти, підсковзнувшись на людській крові. Хотів пройти мимо, але враз пригадав актрису театру Садовського і зупинився як вкопаний. Господи, і скільки ж ми будемо замивати свою кров… Мабуть, я ще хотів щось додумати, переосмислити, виразити чергову емоцію, наступне відчуття, але жінка в «камуфляжці» підвелася на повний зріст і подивилася на мене чорними, розкосими, змученими очима Варі». Це рядки з епілогу, в яких ми бачимо зовсім іншого героя, – не того незугарного, часто беззахисного й безвільного Івана, яким ми його побачили від перших сторінок книги, а чоловіка, здатного любити й діяти. 
«Вона пройшла мінне поле», – констатує авторка в одному з епізодів (розділ «У час відчаю»). Ми всі пройшли через мінне поле... Подеколи проходимо й зараз. Кожен з наших, розтерзаних українських родів. І від того, як ми, зрештою, пройдемо цей шлях, залежить і те, якою буде наша Україна, чи витримає вона ці нескінченні катастрофи. Роман Раїси Плотникової трагедійно-оптимістичний, бо й загублені у часопросторі листи знайшли свого, може, дещо несподіваного, адресата. І родина головного героя, як би там не було, починає відчувати реальний ґрунт під ногами, поступово лікуючи, відживлюючи свої стражденні душі й знаходячи у собі сили йти далі. 

Алла ДИБА, вчений-літературознавець,
науковий співробітник Відділу рукописних фондів і текстології
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Джерело:
Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №2 (4) 2019

0 коментарі:

Опублікувати коментар