Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

19.11.20


Розмова з авторкою книги "Монастирські сливи" (Лубни, 2020) Ганною Кревською.

– Як писалися “Монастирські сливи”?
– Основна робота над книгою, сам процес написання тривав 3,5-4 місяці (без художніх поправок, огранення). Назбирала досить багато цікавого матеріалу про історичне минуле Мгарського монастиря, про нелегкі й непрості 20-ті. Це – матеріали слідчої архівної комісії Денікінської армії, матеріали кримінальних справ, які велися в Лубенській тюрмі вже радянською владою. Це – історичні факти, спогади моєї родини: бабусі, прабабусі – себто те, що передавалося з покоління в покоління. Книжка починається спогадами моєї прабабусі, які моя бабуся Марія записала в останні роки свого життя (її власний щоденник). Піднявши його, я захотіла описати карколомні 20-ті такими, якими вони були: без політичних партій, без прикрас, без купюр – просто очима тих людей, які тоді жили. А людей було багато й історія була цікавою, наш рід – величезний, себто мої пращури володіли половиною села: землі мого прапрадіда Наума простягалися до Гришакової Левади й униз. На той час вони були дуже багатими людьми. І весь цей рід було знищено в 30-ті роки голодом і розкуркуленням. Але спогадів рідних виявилося замало, і я почала шукати людей, які жили в той час і писали про нього, – це були щоденники очевидців: полтавського лікаря Несвітського й лубенського лікаря Тимофєєва. Я довіряю лікарям: вони говорять лише про те, що бачили, працюють із фактами й досить безпосередні у своїх судженнях, у них немає викривлень. Дуже багато довелося перечитати, щоб увійти в цей стиль, передати дух епохи – що вони їли, у що одягалися, як говорили, як діяли, чому діяли. Безліч повстань було на той час – і великих, у масштабі всієї України, і маленьких, наприклад, таких, що зачепили лише Лубенську в’язницю. У мене була ситуація: увечері я читаю, десь до 22-23-ї години, а о 4:30 вже пишу, пишу небагато, те, що начитала на ніч, виводжу сюжетну канву. Героїв у мене багато – 12, окрім трьох основних сюжетних ліній, вийшло ще кілька додаткових…
– Чи є такі герої, що викликають найбільш сентиментальні почуття?
– Так, у мене навіть була творча пауза – півроку я не знала, що буду з ними робити, тож просто облишила на певний час, щоб зрозуміти, що має бути далі, аби не відійти від історичних фактів і об’єднати їх так, щоб читачеві було цікаво. Найперше хотіла написати про свою прабабусю, Єфросинію Наумівну, і про її чоловіка Миколу, але, як це часто буває з романістами, під час роботи над книгою я зрозуміла, що мій другорядний герой “забиває” головних, і в мене з’явилася паралельна сюжетна лінія – це мій прапрадід Наум Третяк – багатий, заможний, в родині його називали Наум “пришелепкуватий”. Мене він зацікавив у першу чергу як особистість. Він був дуже лютий, швидкий на розправу, нещадний: пройшов повстанські загони (воював за Григор’єва, але не точно), був на Першій світовій, і під час затяжних громадських протистоянь, коли його кілька років не було вдома, його дружина завагітніла від іншого. Мене здивувало те, що, повернувшись, він пробачив усе це своїй жінці. Тобто, маючи такий лютий характер, він не вигнав її, розуміючи, що їй нікуди подітися з п’ятьма дітьми, але потім вона ще показала, на що здатна, проте він її не кинув, вони прожили у шлюбі до його смерті у 33-му році. Найбагатша людина на селі, найбільший землевласник помер від голоду…
– Розкажи, будь ласка, і про інших…
– Мене питали: “А любов у вашій книжці є?” Є! Насправді ця книжка не лише про важкий період протистоянь, а ще й про любов. Одним із героїв книги постає Мгарський монастир – він уособлює не тільки любов одне до одного, а й любов до Бога. Питання віри не просто так виникає в наших душах. Мій приятель казав: “Людина – то така тварина, що в неї природою закладено у щось вірити. Ти не уявляєш, але навіть атеїсти вірять у те, що Бога немає!” Питання віри: хто в що вірить? У моїй сюжетній лінії – дві родини: родина мого прадіда, його рідного брата Василя. Вони – великі землевласники, куркулі, хазяї, такі, з пучок, з крові, з поту, копійку до копійки все життя рахували і саме цим всього й досягли, у них любов до землі, до свого. Але в той момент, коли вони розуміють, що все руйнується і того Бога, якому вони давали десятину й ставили свічки, нівелюють, їх віра почала вбивати в них усе краще. На якомусь шляху вони втратили себе взагалі, в них з’явилося щось таке, коли герой дивиться в дзеркало і бачить там не себе, бо бачить в своєму погляді щось не людське, а вовче. Коли вбиваєш, у тобі прокидається звір, коли йдеш дорогою люті, вона перетворює тебе на нелюдя. У мене є друга сюжетна лінія, де чоловіки були поставлені в таку саму ситуацію. Мій другий герой – мій прадід Микола, який теж був змушений піднімати хазяйство з нічого, який після Першої імперіалістичної війни, де вбивав, одразу потрапив на Першу російсько-польську війну, де теж змушений убивати. Більше того, повернувшись з війни, він не може знайти роботу і, щоб прогодувати родину, змушений іти працювати у Лубенську в’язницю, бо там добре платять, можна витягнути свою сім’ю. І в момент, коли він розуміє, що він охоронець, який не вбиває, а бачить, як карають інших людей. У цей момент він раптом усвідомлює, що в нього залишилося вже мало чого людського, що він себе втрачає і він дозволяє в’язню втекти з-під охорони. Після цього його звільняють, він лишається без роботи. Це трагічний 33-й, вони вирішують будувати нову хату, не знаючи, що буде восени. Але факт той, що після цього всього він лишається людиною. Проблема вибору постає перед нами щодня, але ми не завжди це усвідомлюємо: вибрати каву з вершками чи без них, вибрати посміхнутися життю чи пустити зло в своє серце. Вона не оминула й моїх героїв. Є такі вічні поняття, які не закінчуються для нас ніколи. Ми повинні, попри те, що трапляється на нашому шляху, великі повороти долі, витримати. І коли мене питають, що для мене витримка, я завжди згадую історію свого роду і думаю: моя прабабуся з трьома дітьми вижила в голод, мій прадід пройшов п’ять воєн, вижив, поховав сина, але підняв на ноги інших дітей, онуків, дочекався правнуків. Це дало йому певні сили, він не лишився таким, яким був до цього, щось однозначно втративши не лише в фізичному, а й в моральному плані, але, попри все, він лишився людиною.
– Як сформувалася назва “Монастирські сливи”?
– Склалося так, що один із героїв роману – монастир. Він у мене живий, він у мене дихає, функціонує, він є повноцінним героєм моєї книжки. І безліч подій, що відбувалися в його стінах, потім позначаються на житті інших героїв. А монастир і село Мгар здавна славилися своїми сливами. Сливи ці називалися угорки, вони є і зараз, раніше їх возили аж до царського двору. Раніше ними торгували, і мій рід, можна сказати, сколотив свої статки саме на сливах, бо землі були бідні і їх було мало. Землі в них було трошки, але заробляли вони саме на сливах. Вони ходили на станцію Ромодан, продавали їх, і це було гарним виторгом для всіх мгарців, тому й “Монастирські сливи”.
– Як ти зрозуміла, що книжка вже дописана, що це є останнє речення?
– Я не зрозуміла, я прийшла до свого видавця й з переляку принесла їй недописану книжку, в мене не вистачало 20 сторінок. Я не знала, що вона скаже, адже це не перша моя книжка, але я була дуже невпевнена у собі. Я сказала їй, що не знаю, що із цим робити, але дуже сподівалася, що в нас був шанс зробити із цього щось гідне. Вона зателефонувала мені через тиждень, сказала, що терміново потрібно дописувати книгу й за два тижні подати її до видання. Ця книжка повинна бути! Я взяла відпустку, за тиждень дописала книгу, вичитала її, за дві ночі дизайнер зробив оформлення, й ми подали її до видання…

Наталя КІРЯЧОК

0 коментарі:

Опублікувати коментар