Лідія Віценя. ПІД ОДНИМ НЕБОМ

Лідія ВІЦЕНЯ

Есеї

День як вічність

Світає, а ми вже на півдорозі до Києва, їдемо прощатися із другом, відомим поетом. Мій супутник, науковець і письменник, і мій рятівник (адже не довелося добиратися нічним потягом) прихопив у дорогу свіже число літературної газети. Розгортаю її на великій добірці віршів невідомого мені автора.

        «Жодного сну за усю війну»

        Хотілося написати з пафосом заримувати 

        Але хто тобі повірить солдате 

        Якщо ти в риму з пафосом 

        Говоритимеш про війну… 

Тоді, п’ять років тому, ще не хотілося вірити, що маємо справжню війну, ще здавалося, що ось-ось її грім стихне там, на сході, бо це ж справжнє божевілля, бо не може ж такого бути, щоб учора – брат, а сьогодні – смертельний ворог. І він прийшов нас убивати на нашій землі. 

Починався спекотний ранок, обабіч траси назустріч нам біжать сонячні поля, сяють яскраво квітучими соняшниками. Жити й радіти, а ми їдемо в жалобі. 

        Поети найкраще пишуть вірші 

        Стоячи на могилах поетів… 

Уже за кілька годин жмені сухої, гарячої землі сипали ми на Байковому в могилу друга. Він починав писати новий роман, пост-майданівський, казав, із карколомним сюжетом, із передчуттям… війни. Якої війни? Ну, певне, в романі все може бути. Ми ж тоді ще жили в ейфорії перемоги, хоч її серце пронизане було болем гострого ключа Небесної сотні разом із нашими серцями. Та ж поети завжди пророки, навіть коли вже пишуть прозу… 

Надвечір поверталися додому. Беру газету з недочитаними віршами. 

        В риму працюють автомати кулемети 

                                          І гранатомети 

        Тутутуууу тататаааах бах! 

        Але в цьому немає поезії 

        Немає поезії коли один гине інший вбиває 

        Нема пафосу в простріленій голові … 

Вже восени зустріну автора цих рядків на порозі столичного палацу, де триватиме письменницький з’їзд. Він самотньо стоятиме там у перерві, докурюватиме цигарку – у військовій формі, якийсь нетутешній, ніби байдужий до слави, якою поета-воїна огортали, обіймали ми всі, вражені його пекучими рядками. На коліні напише мені свій автограф, розгорнувши книжку приголомшливих «Віршів з війни». Він знав уже те, чого ми ще не збагнули. 

Але тоді, 4 серпня, надвечір, коли ми поверталися додому, війна вже зримо бігла назустріч. По дорозі зупинилися в Пирятині купити води і там зустріли нашого владику, що також їхав зі столиці. Того дня вшановували пам’ять мироносиці Марії Магдалини, з Афону привезли ікону з частинками мощей рівноапостольної святої і в Свято–Михайлівському Видубицькому монастирі служили Божественну Літургію. Марія Магдалина першою побачила Христа по Його воскресінні, першою промовила: «Христос Воскрес!». 

Владика запросив нас у своє авто – сам був за кермом, і далі ми поїхали з ним. У білій сорочці, а не в церковних шатах, як зазвичай, високий, стрункий, молодий, осяйний. А ще й за кермом – легко вів авто, розповідав про свято, своєю присутністю зцілював нас від болю, аж здавалося, що й душа нашого друга вільним птахом уже летить у життя вічне, позбувшись і гризот земних, і страждань – усього, чого він так прагнув позбутися ще тут, у цьому світі. Може, то й знак особливий – похорон у день Марії Магдалини… 

Дорогою авто обминало довжелезну колону військових машин – вперше бачила їх на тлі квітучих соняшників. І не відразу зрозуміла, що означали дивні жести: правиця владики постійно ніби плавала над кермом. Придивилася – він широко хрестив кожен БТР, оминаючи його на трасі, привітно сигналив хлопцям, які їхали на схід, на війну. Він їх благословляв перемагати – то й була мить усвідомлення нової реальності: Україна знов у вогні, і ця війна випала вже нам. 

У рідне місто повернулись опівночі. До війни звідси – триста кілометрів. Хлопці на броньовиках будуть на сході вже на світанку. Господи, рукою владики захисти їх і благослови на перемогу! Рукою святої покажи шлях у життя вічне тим, хто до перемоги вже не дійде. 

І нахили небо до могили поета, Вкраїно, бо і в інших світах його «серце, мов свічка, сплива» від болю за долю твою. 

Те, що не вмирає 

Вона знала, що діти називають її Лесею Українкою, хоч і позаочі, але ні з ким того не обговорювала. Вміла мовчати, ніколи не сварилась, не підвищувала голос. Але досить було зустріти її погляд… Умить навіть затяті бешкетники вгамовувалися, аж голови втягали у плечі, меншали за партами. Тож зазвичай у класі зависала тиша, крізь яку чули її шелесткий голос, як осіннє листя на вітрі. Тільки в тому погляді не було чогось гострого, колючого, бо в її очах завжди стояв смуток, і вона його ніби аж соромилася, та не могла позбутися. Так і несла по життю якусь провину. 

Перед її очима ми всі почувалися так, ніби вона бачить кожного наскрізь, читає думки, знає про нас більше, ніж ми самі. Так воно й було, адже це вона мені, ще п’ятикласниці, якось повідомила на уроці щось дуже несподіване – сказала на весь клас, що я люблю мову. Я того ще не знала, розгубилася: та невже справді я можу любити ці нудні правила, що їх так важко запам’ятати? А вже майже перед випускним наша Леся дала мені роль Мавки, коли ставили «Лісову пісню». Все життя так і пам’ятаю ті діалоги, бо підказувала на сцені сільського клубу моєму Лукашеві забуті ним рядки. Чи знала вона, що дала мені й долю? 

Того разу ми не попередили нашу Лесю – просто прийшли ледь не цілим класом копати картоплю на її городі. Бачили, що самій уже нелегко, але допомогти ж не попросить. Якби знала, то й не дозволила б. Як вона знітилась, як розгубилася… Мабуть, ми вперше бачили яскравий рум’янець на її завше блідих щоках. І очі вперше іскристо всміхалися, коли заходилася прямо на городі пекти нам картоплю. 

Колись давно і моя мама була її ученицею. В той вечір, після картоплі, наважилася спитати: 

– Ма, чому наша Леся така… ну, смурна завжди? Тільки сьогодні жартувала, сміялася з нами, навіть співала. 

– Хтозна, така вона є… Може, через оті валянки… Був у неї наречений, вчився десь в інституті. Коли почалася війна, їхав на фронт через нашу станцію – проїздом, і повідомив їй, щоб вийшла до поїзда побачитися, провести його, попрощатись. А вона не пішла, не було що взути, мала тільки старі валянки. Прийти в них на побачення посоромилась. А більше вони й не зустрілися, наречений не вернувся, кажуть, на фронті загинув. Чи пропав безвісті, ніхто й не знає, бо так і не було якоїсь вісточки. То вона все життя і ждала, що він повернеться. Якась зайшла ворожка по планиді їй гадала, сказала, що він живий, прийде. Та всі ж розуміли, що нема його, а вона все ждала… 

Картопляне бадилля ще диміло на городі нашої Лесі, звіддаля гірчило, вечір догорав поміж сосен, яскраво, мов багаття, сяяли червоні хмари. Не спалося – думала про стареньку вчительку. Це ж як діти, нічогісінько не знаючи про неї, назвали її Лесею? Ні, не через зачіску, не через очі, які дивляться наскрізь. Мабуть, серцями бачили в її серці «те, що не вмирає». Та вони й самі не знали, що вони там бачать, бо серця одне до одного не словами промовляють. Вони чули її серце… 

Тук-тук… 

– Тату, ось і Оксанка прийшла… Вже до школи збирається, першокласниця… 

Дівчинка стояла в кімнаті ближче до порогу, не наважувалася підійти до ліжка. 

Дідусь лежав непорушно кілька днів, очі заплющені. 

– А Мишко на річку пішов із хлопцями, ще тепло, ще купаються… 

– Даремно розказуєш, він тебе не чує… Хіба не бачиш? Запізнишся, Валю, йди вже, я нагляну за татом, поживу тут... Увечері, може, й не приходьте… 

Валентина присіла на край ліжка, торкнулася свекрової руки. Пульс як ниточка – згадала не раз чутий вислів. Поклала голову на німі груди – і в ту ж мить відчула, як вони дрібно сіпнулися: тук-тук, тук-тук – вдячним пташеням гучно затріпотіло серце у неї під вухом. 

Вона в це вірила – він їх чує. 

– Я після роботи зайду, тату. А Ви одужуйте… 

Чоловік зателефонував уже за кілька годин. 

– Валю… Він щойно… Тато помер, Валю… 

Їй у скронях гучно забилося налякане пташеня – «тук-тук, тук-тук». Стояла в кабінеті біля відчиненого вікна, опустивши слухавку. 

В ту мить її огорнуло – наче війнуло до неї – теплим вітерцем, аж шелеснуло листям. Вона стояла й дивилася на високий каштан за вікном, де жодна гілка не ворухнулася й не було жодного вітру… 

Босоніжки із Кемера 

Рожеві й білі квітучі гілки бугенвілії рясно сплелись у перевесло, обвиваючи арку над входом у двір мечеті. За прозорою завісою танцюючих фонтанів, обрамлених мармуровими плитами, Ататюрк випускає в небо голуба миру. Біля годинникової вежі з білого каменю цвітуть майори й чорнобривці – прямо під кучерявими пальмами. Екзотичне поєднання – наче моя полтавська клумба опинилася на бульварчику в турецькому курортному Кемері. 

Обабіч бульвару Ататюрка крамнички, сувенірні лавки. Розморені пекучим сонцем туристи знаходять порятунок у цих магазинах, де можна постояти під кондиціонерами, вдихнути прохолоди. 

Ондер працює у просторій взуттєвій крамничці на дві зали. Я приміряла там босоніжки, йому не сподобалося, що не купила. 

– Ви росіянки? 

– Ми з України, – відповідаємо йому одночасно із приятелькою. 

– А чому українки вважають, що вони – найгарніші у світі? 

– А чому турки на кожному кроці запевняють їх у цьому? 

– Ваша Україна все втратила! Була четвертою у світі при Кучмі – сильна економічно, перспективна, а тепер? 

– А тепер у нас війна… 

– А ваші дівчата не такі й красиві, зате їх найбільше серед повій у Німеччині… 

– Ви точно знаєте, де і скільки, статистику вивчали? 

Дорогою до готелю ми ще довго обурювалися, дійшли висновку, що допекла тому туркові котрась із українок. Роксолан тут чимало, не раз тутешні чоловіки хвалилися, що мають дружин із Броварів, із Запоріжжя, і з Полтави також. 

Наступними вечорами обминали ми ту крамничку десятою дорогою. Однак Ондер (імені його ще тоді й не знала) ну не йшов мені з голови, і вже перед від’їздом кажу приятельці, що піду до нього. Не можу не піти. Хоч і не розуміла, чого хочу: довести йому щось, переконати у чомусь? 

– Ні, я до того злого, аж зеленого турка більше не піду! А ти як хочеш, – сердиться приятелька. 

Він упізнав мене, хоч і не зразу підійшов. Але бачила, розглядаючи полички, як раз по раз оглядався в мій бік із другої зали. А щойно підійшов –запропонував іще раз приміряти ті ж босоніжки – бач, запам’ятав! І запевняв, що вони швидко розносяться – ось побачите, і не тиснутимуть, це він гарантує. І може й сам хоч і зараз їх трохи розтягнути. І навіть зробить значну скидку для мене, хоч це й новий товар, дуже якісний, фабричний, на такий «іще скидки не уступають», візьміть, не пошкодуєте, – прямо вмовляв мене. Чи той самий це знавець українок, дивуюся з тих метаморфоз. І беру босоніжки не приміряючи. 

Він подає мені пакет і якось тихо, знічено просить: 

– Помоліться за мене… Побажайте мені здоров’я… І… щастя… 

– Помолюсь. А Ви не ображайте наших дівчат. І поцікавтеся як слід, що у нас, в Україні… 

Ондер усміхається мені, але в його великих очах бачу ціле море середземне глибокого смутку. І лише тепер помічаю, який він худющий, які синці під очима. Здогадуюся: хворіє. 

Виходжу із крамнички прямо до заквітчаної арки перед мечеттю. Якому Богові мені молитися – моєму чи Ондеровому? – питаю у синіх небес очима своїх сліз. 

Бог один, кажу собі, в цих небесах над нами. 

* * * 

Вже вдома шукаю Ордера в соцмережах – за назвою крамнички в його містечку, за фірмою, де зроблені мої босоніжки, за прізвищем у його візитівці – він дав мені кілька тих папірців на прощання. І диво – знаходжу! Наш світ не те щоб тісний, просто ми тут опинилися разом під одним небом у нам відведений час. 

Читаю, переклавши з турецької, недавній запис Ондера: «Ми впадемо ... Ми піднімемося ... Ми впадемо ... і поки у нас буде енергія, ми будемо продовжувати триматися до кінця життя і вставати».

Тримайся, Ондере. Молюся за тебе.

м. Полтава

Джерело:

Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №2 (4) 2019