Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

23.8.15

Дата: 23.8.15 ● Час: 21:00 ● Мітки: , , ,



Добірка віршів, у якій чути живий пульс сьогодення, присвячена 24-й річниці незалежності України.




Микола Костенко

ЧИТАЙ! ЧИТАЙ! ЧИТАЙ!
(Із циклу «Весляр у морі моїх літ»)

Шевченка прочитай вдвадцяте — щоб боліло!
Щоб місця на тобі живого не було!
Щоб нині гіркота судомила і тіло,
І відпустить Його боління не могло!

Розплямкали з трибун, гуртами, театрально,
Розсипали, мов сіль грудчасту камяну,
А й далі живемо убого і фатально,
Не взявши з «Кобзаря» найглибшу таїну.

Він не любов, а меч! І волхв в гаю дубовім.
Сонцепоклонник він при капищі старім.
Він рідкісний зразок загущеності крові,
Що стогнучи струмить і плаче в «Кобзарі».

Він — плазма, що горить в чуттях мільйоносило
І світить крізь віки, ударивши в серця.
Він -космос україн, по-іншому русинний,
І лету до зірок не провіщав кінця…

Він був такий один і недарма приходив,
Дорогу при свічі вказавши не одну.
Він — очі золоті вкраїнського народу,
Перунова стріла, що била в пітьму сну.

Тарасова гора — як той вулкан, що знає,
Коли ударить грім і лава потече
По змореній землі, по батьківському краю,
Щоб запекло в серцях гаря́че-гаряче́!

Читай, читай, читай цю вість благу, пророчу,
Неперебутню вість про суть твою людську!
Таки побачать глиб твої душа і очі!
І знатимеш, хто ти на довгому віку!


Людмила ОВДІЄНКО

ВІЙНА ВИСМОКТУЄ З НАС КРОВ

Війна висмоктує з нас кров,
Уже й уріжешся – не капне;
Щодня статично і неквапно
Нам скажуть, хто кого зборов.
І ми звикаєм, ми звикаєм,
Що кожний третій – Каїн, Каїн!
Що ти прийшов,
вчорашній брате,
У мене брати?!
Квіт не купається в росі,
Дінець грайливо не іскриться.
Війна, розлючена тигриця,
Вичавлює з природи сік.
А світ – звикає, світ – німіє.
О, ти, підступна анеміє,
Не погуби
в цей смутний час!
Та знову тужно рвуться струни,
Пливуть небесним шляхом труни,
В них – кращі серед нас…


Раїса ПЛОТНИКОВА

З війни

Їх імена — мов запах матіоли,
А ми змаліло граємось в живих...
Останній місяць осені крізь школу
Йде пішки по дібровах слюдяних,
Міняючи декор і вартових.

Фантом Донбасу, у дірках посутнє,
Нечиста сила, - все їй тут не так.
Співає куля, мов струна на лютні,
“На біс” зірвавши вуличний спектакль
У місті для покинутих собак.

Безхреста баня небо лобом крушить,
А вітер із жури церковних книг
Витрушує і не читає душі
Дідів до невпізнання молодих...
Він снайпера гука на передих...

Жриці мистецтва живляться війною,
Метафора втопилася в крові.
Між Господом і справжнім Сатаною
Мов на картині пізнього Далі,
Вилуплюються голі королі.


Сергій Осока

* * *
Живу, бо як же ще? Таки
живу, бо мушу...
Довкола все летить, і плаче,
і росте.
Який високий день, а не
підніме душу.
Який весняний світ, а слово
вже не те.
Хіба що вітерець ось коміра
розхристав –
то, певно, з далини щось
душу обняло –
із далини, де все іще таке
врочисте,
як слово журавель і слово
джерело.

* * *
де я тебе розлив
на повечірні села
розсипав наче сіль
з ослаблої руки
уже не буде слів
ні тужних ні веселих
лише обжатих піль
порожні сторінки

де голос мій лункий
гукав тебе закляту
де стерпла далина
нахилена до вуст
тобі залишу рій
самотнього багаття
і нашого човна
прозорий переплюск

де вижаті поля
тебе до себе приймуть
півоберту – на гнів
півоберту – на гріх
душа як немовля
розплачеться в обіймах
і не захоче слів
бо знає все без них


Наталія ТРИКАШ

* * *
…навчишся мовчати
почуєш як падає сніг на плече
як ходять дощі як у пісні усе стороною
зникають слова
десь між заходом сонця і сходом
зустрінеться привид у чорнім плащі
тільки в чорнім
ти в біле не віриш
знов підпустиш його на відстань руки
знов його будеш трішки любити
сильний падає першим щоб далі не йти
хто з вас перший

* * *
Будуть дівчата вінці не вінчальні пускати.
В хустках червоних, а очі невинні, як світ.
Скільки тих крапель солоних тобі пережити,
Скільки горіти за дарма, за дарма згоріть.
Світ, він не винен у легких пів дотиках, рухах.
Він не кінцевий. Йому, мабуть, легшає жить.
Ти не приходь у короткі проспівані літа.
Пам'ять терпка, не чіпай, ця болить.
А як дівчата хустки познімають і стануть
Легші за думку, за сніг. За ціловану мить.
Ти і тоді не приходь. Моя черга остання
Понад рікою у відчаї збитися з ніг.


Юрій РОГОВИЙ

МОЇЙ УКРАЇНІ

Україна у кожного своя:
У кого сита, в доларовім раї,
У кого бідна, сіра і чужа,
Кому байдуже, у якому краї.

Україна у кожного своя...
Моєї України лиш немає.
Вона, обдурена в мільйонний раз,
Десь по туреччинах, іспаніях конає.

Вона - у наших дітях, у жінках,
Запроданих сьогоднішнім пашею.
В голодних, здичавілих вчителях,
В селянах, заарканених на шлею.

Вона рабує мовчки по москвах,
По півночах "ніким не ісходимих",
Сховалась у розвалених хатах
Від цих пройдох, гетьманчиків цих мнимих.

Вона - в ще ненаписаних піснях,
В порожніх, неназбираних ще сотах,
Вона в ще неосвячених ножах,
В нероджених залізняках і гонтах.

Україна у кожного своя,
Моєї України лиш немає...
Вона, обдурена в мільйонний раз,
Марою по світах ще десь блукає...


Інна СНАРСЬКА

Синам

« А сини у світи йдуть і йдуть.
І назад не вертають…»
В.Стус
1
Який це час? У полі, на хресті
По ворону, по суму, по печалі.
І так журливо й холодно ночами,
Хоч немовлятку в пригорщі рости.

Тепліше там, у мами, біля серця,
А тут окопи, постріли. Війна.
За крок до волі і за крок до смерті –
Невиліковна, не твоя вина.

Сини ідуть, й додому не вертають,
І небо, і земля, мов чужина.
Вони листи від матерів гортають,
Що проростають на дорогах, на

Усіх шляхах, що від зорі до серця,
На перехрестях суму і біди.
Лише любов врятує їх від смерті.
Лише любов підказує: «Ідіть!».

2
Гармати тепер мовчали
І не було прощань,
Сокіл кружив ночами,
Степ причащав.

Соколе мій крилатий,
Перший ти звідав гарт,
Коли спочили солдати
Від відчайдушних втрат.

Соколе мій, Вітчизна
Спить у тебе на крилі.
Двері зорі відчинені.
Наші сини живі.


Лідія ВІЦЕНЯ

Причастя

Небесній Сотні
Коли цю дамбу рознесе вода
Покликана із ночі солов’ями
І верб травневих росяна хода
Зеленовіттям потече за нами –

Оглянемося, стишивши порив,
Але не пошкодуємо нітрохи:
Уже по той бік дихають вітри –
Уже по той бік затхлої епохи.

І нам туди, де в небеса вода
Впадає, щоб вернутися дощами.
Здригнеться ніч від зоряних ридань,
А ранок нам пробудить солов’ями.

Усе по колу – котра вже з епох
Оплачена життями. Черга наша.
Йде по Тисині як по тверді Бог
І причащає Вічністю із чаші.

Фото війни

Соняхи чорні в скуйовдженій пряжі хуртеч -
Вмерзло у кригу коріння, замерзле насіння
Птаство дзьобає, і свище над полем картеч,
В очі розплющені хлопцям тече воскресіння

Видивом сяйва, що з-понад заграви униз
Кидає блискавки, спалює чорну куделю,
Маминим голосом хлопців вертає у сни,
У білосніжні дитинства солодкі постелі.

Перепочинуть, це птаство не клюне очей,
Навіть воронячим зграям відкрито прозріння-
Кличе їх кача, посланець на три покоління.
Бачило птаство проміння, що в небо тече...


Олександр Пушко

* * *
нам осуд – на ковток – наш світ однині в тверді
лабіринти доріг по яких куди йти не знаю
там вогонь є жертовний і колись я його впізнаю
як остудить печаль подорожнього реквієм Верді

безголосі вітри до вогню пригортають ребра
тулиться камінь до ніг щоб тепло пізнати
ти мій ворог і друг тому вірою всіх стигматів
ні про що не питай а довірся мені так треба

піднімайся з колін обпирайся об небо й води
за руку мене бери і ходімо разом
нам всі сторони світу будуть дороговказом
щоб річку здолати в яку двічі уже не входять

* * *
вогненний біль оголеного нерва
як друга кров з аорти таємниць
як дотик тіла до каміння мертвого
знайти згубити та не впасти ниць

усе повторюється двічі а чи й тричі
століття в полум’ї і залпах мерехтінь
і погляд той забутого обличчя
згадається в дев’ятому з життів

як перше з слів – чорнилом на папері –
зринає в пам’яті останньому мені
й соборність як спазмовані артерії
гартується у стогоні й вогні